Ли­цар Чор­но­го лі­су

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Ва­силь ГЛИНЧАК,

ла­у­ре­ат пре­мії іме­ні Іри­ни Ка­ли­нець

«У дні бо­роть­би во­ни не ма­ли пра­ва на вла­сні іме­на... Пі­зні­ше не ма­ли пра­ва на­зва­ти­ся тим іме­нем, яке за­слу­жи­ли — іме­нем бор­ців за сво­бо­ду на­ро­ду і сво­бо­ду лю­ди­ни. Їх зне­ва­жа­ли, об­брі­ху­ва­ли, па­плю­жи­ли. Їх на­віть об­кра­да­ли, при­пи­су­ю­чи со­бі їхні по­дви­ги, а їм — свої зло­чи­ни. Ще й до­сі сто­їть у Ярем­чі пам’ятник ков­па­ків­цям, спо­ру­дже­ний, так би мо­ви­ти, за про­е­ктом не­ві­до­мо­го ми­тця з ре­да­кції пов­стан­сько­го жур­на­лу «Чор­ний ліс»...

Цей текст із філь­му су­про­во­джує ка­дри фан­та­сти­чно-не­ймо­вір­ної по­дії — па­ра­ду Укра­їн­ської Пов­стан­ської ар­мії в Ки­є­ві 9 сер­пня 1992 ро­ку. Так, во­ни йшли ву­ли­ця­ми й пло­ща­ми сто­ли­ці з пі­сня­ми й му­зи­кою під опле­ски й ви­гу­ки «Сла­ва!» на­тов­пів на тро­ту­а­рах. Чи мо­гли во­ни бо­дай мрі­я­ти про та­ке ко­лись — у во­лин­ських пра­лі­сах, у кар­пат­ських го­рах, у по­лі­ських бо­ло­тах, у си­бір­ських не­трях: па­рад у Ки­є­ві?! А він та­ки був у день Все­укра­їн­сько­го ві­че з на­го­ди 50-ї рі­чни­ці ство­ре­н­ня УПА.

Зво­ру­шли­ві ка­дри то­го па­ра­ду, сфіль­мо­ва­ні со­ра­тни­ком Іго­ря Ка­лин­ця Яро­сла­вом Ле­ми­ком — ві­чна йо­му пам’ять! — ста­нов­лять май­же тре­ти­ну пів­то­ра­го­дин­ної до­ку­мен­таль­ної ві­део­стрі­чки «Укра­їн­ська пов­стан­ська», прем’єра якої від­бу­ла­ся на Львів­сько­му те­ле­ба­чен­ні аку­рат 14 жов­тня то­го ж 1992 ро­ку. От­же, на свя­то По­кро­ви пре­свя­тої Бо­го­ро­ди­ці! З 2014 р. 14 жов­тня — День за­хи­сни­ка Укра­ї­ни. Крім зга­да­но­го Я.ле­ми­ка, твор­ця­ми то­го філь­му бу­ли опе­ра­тор Юрій Ру­ден­ко — син пи­сьмен­ни­ка­ди­си­ден­та Ми­ко­ли Ру­ден­ка, ре­жи­сер Ми­ро­слав Ме­дин­ський, зву­ко­ре­жи­сер (а там бу­ло над чим по­тру­ди­тись!) Те­тя­на Дір­ша і сце­на­рист, а час­тко­во й опе­ра­тор — я.

А дру­гий епі­зод — де­мон­стра­ція уні­каль­ної фо­то­гра­фії: в цен­трі гру­па «бан­де­рів­ських го­ло­во­рі­зів», а по бо­ках суб’єкти в ста­лін­ських мун­ди­рах — ви­со­ко­по­став­ле­ні чи­ни то­ді Ста­ні­слав­сько­го обла­сно­го МГБ! Які ж ми не­дба­лі! Ту фо­то­гра­фію тре­ба бу­ло по­ши­ри­ти міль­йон­ни­ми ти­ра­жа­ми — на­скіль­ки б це по­лег­ши­ло сприйня­т­тя ко­ли­шні­ми ра­дян­ськи­ми тру­дя­щи­ми прав­ди про укра­їн­ських пов­стан­ців, яких мо­сков­ські оку­пан­ти на­ма­га­ли­ся згань­би­ти зло­чи­на­ми сво­їх кри­ва­во­жор­сто­ких псев­до­бо­ї­вок.

По­вер­ні­мо­ся до пе­ре­мог пов­стан­ців, ви­кра­де­них їхні­ми во­ро­га­ми. То бу­ли чи­слен­ні ди­вер­сії за­го­нів УПА. Осо­бли­во на Во­ли­ні в ро­ки вій­ни про­ти гі­тле­рів­ців ці акції по­тра­пля­ли до зве­день ра­дян­ських пар­ти­за­нів як їх вла­сні «по­дви­ги».

Окре­мою те­мою є де­що ін­ша пов­стан­ська пе­ре­мо­га — твор­ча, ми­сте­цька. Ві­до­мо, що пов­стан­ський рух, крім ве­ли­че­зно­го кор­пу­су фоль­клор­них ма­те­рі­а­лів і ав­тор­ської по­е­зій, су­про­во­див­ся фе­но­ме­наль­ним роз­кві­том гра­фі­чно­го ми­сте­цтва, по­кли­ка­но­го до жи­т­тя актив­ною ви­дав­ни­чою ді­яль­ні­стю Про­во­ду ОУН—УПА. По­ду­ма­ти тіль­ки — 130 най­ме­ну­вань дру­ко­ва­них ви­дань за яки­хось де­сять ро­ків та ще й в умо­вах під­піль­ної бо­роть­би! Скіль­ки ви­на­хі­дли­во­сті тре­ба бу­ло ви­яви­ти, щоб, ска­жі­мо, пе­ре­хи­три­ти нім­ців, які ду­же пиль­но сте­жи­ли за про­да­жем па­пе­ру, фарб та ін­ших дру­кар­ських за­со­бів. Однак во­ни мно­жи­ли­ся — пов­стан­ські га­зе­ти й жур­на­ли, по­чи­на­ю­чи від ди­тя­чо­го «Ор­ле­ня­ти», мо­ло­ді­жно­го «Юно­го дру­га», са­ти­ри­чно-до­шкуль­них «Хро­ну» й «Укра­їн­сько­го пер­цю» і за­кін­чу­ю­чи про­па­ган­дист­ськи­ми ор­га­на­ми ОУН «Ідея і Чин», «Шлях Пе­ре­мо­ги» (ви­хо­дить і до­сі!), «До зброї» та ба­га­тьох ін­ших. Справ­жнім фе­но­ме­ном у ца­ри­ні ми­сте­цтва пов­стан­ської гра­фі­ки ста­ла ді­яль­ність ви­да­тно­го ху­до­жни­ка Ні­ла Ха­се­ви­ча — уро­джен­ця Во­ли­ні, ви­пу­скни­ка вар­шав­ської ака­де­мії, чиї тво­ри, осо­бли­во екслі­бри­си, ще до вій­ни здо­бу­ли над­зви­чай­ну по­пу­ляр­ність не тіль­ки в краю, але й на ви­став­ках за кор­до­ном (у Пра­зі, Бер­лі­ні, Чи­ка­го та Лос-ан­дже­ле­сі).

У ла­вах УПА Ха­се­вич не тіль­ки сам на­пру­же­но пра­цю­вав, ство­рю­ю­чи де­ре­во­ри­тні клі­ше за­го­лов­ків га­зет, жур­на­лів, пла­ка­тних гра­вюр, що до­но­си­ли до на­ро­ду прав­ду про бо­роть­бу за са­мо­стій­ність Укра­ї­ни. Ха­се­вич, мо­жна ска­за­ти, ство­рив справ­жню пов­стан­ську ака­де­мію гра­вю­ри, на­вча­ю­чи більш-менш під­го­тов­ле­них або про­сто за при­ро­днім на­хи­лом при­да­тних до то­го учнів. Йшло­ся на­сам­пе­ред про най­більш зло­бо­ден­ну то­ді кси­ло­гра­фію — гра­вю­ру на де­ре­ві, так зва­ні де­ре­во­ри­ти. Збе­ріг­ся зво­ру­шли­вий лист Ха­се­ви­ча до одно­го з во­ї­нів — йо­го учня. Лист, який і те­пе­рі­шнім сту­ден­там мо­же бу­ти не без ко­ри­сті. От­же, Учи­тель пи­ше: «Ста­рай­тесь якнай­біль­ше і по­стій­но ри­су­ва­ти з на­ту­ри і вправ­ляй­тесь в ком­по­ну­ван­ні вла­сних ори­гі­наль­них ри­сун­ко­вих ком­по­зи­цій. Не від­ри­вай­тесь на дов­ший час від гра­фі­чної і ри­сун­ко­вої ро­бо­ти, бо ви­йде­те із впра­ви, за­не­дба­є­тесь, Тіль­ки по­стій­ні впра­ви в ри­су­ван­ні з на­ту­ри і ком­по­ну­ван­ні да­дуть Вам мо­жли­вість ви­ро­би­тись з ча­сом на твор­чо­го гра­фі­ка в пов­но­му зна­чен­ні цьо­го сло­ва. Зді­бно­сті в цьо­му на­пря­мі Ви ма­є­те (це не ком­плі­мент), а де­які за­галь­ні зна­н­ня Ви одер­жа­ли і є вже на до­брій до­ро­зі».

...1952 ро­ку в да­ле­кій Фі­ла­дель­фії ви­йшла кни­га «Гра­фі­ка в бун­крах УПА: Аль­бом де­ре­во­ри­тів, ви­ко­на­них в Укра­ї­ні в ро­ках 1947—1950, мис­тця укра­їн­сько­го під­пі­л­ля Ні­ла Ха­се­ви­ча — «Бей-зо­та» та йо­го учнів». Для бе­рі­їв­ських спец­служб кни­га ста­ла бом­бою, тим біль­ше, що ста­ла ві­до­мою в ку­лу­а­рах ООН. Ста­лін­ські пси за­ви­ли! Бу­ло не­гай­но роз­по­ча­то опе­ра­цію з лі­кві­да­ції то­го «Бей-зо­та». На жаль, це їм вда­лось. 15 бе­ре­зня 1952 ро­ку Укра­їн­ська Го­лов­на Ви­зволь­на Ра­да по­ві­до­ми­ла, що «4 бе­ре­зня 1952 р. зги­нув у сво­їй під­піль­ній кри­їв­ці в с.су­хів­ці Кле­ван­сько­го ра­йо­ну Рів­нен­ської обла­сті член УГВР слав­ної пам’яти друг Зот-бей — ке­рів­ник гра­фі­чної лан­ки при ке­рів­ни­цтві ви­зволь­но­го під­пі­л­ля... ви­да­тний ми­стець-гра­фік, на­го­ро­дже­ний Зо­ло­тим хре­стом за­слу­ги і ме­да­л­лю «За пра­цю в осо­бли­во важ­ких умо­ви­нах»... Збе­ре­глось ен­ка­ве­дист­ське фо­то з ті­ла­ми трьох по­ле­глих пов­стан­ців — під №1 — Ніл Ха­се­вич. І ще одне фо­то вби­тих пов­стан­ців з гру­дня 1951 р. — се­ред них учень Ха­се­ви­ча І. Ма­ли­мон («Ар­тем»).

Звер­ні­мо­ся те­пер упри­тул до ге­роя на­шої опо­віді з об­кла­дин­ки одно­го з най­кра­щих пов­стан­ських ви­дань жур­на­лу «Чор­ний ліс». Це во­і­сти­ну уні­каль­не тво­рі­н­ня бан­де­рів­ської кри­їв­ко­вої гра­фі­ки. Уні­каль­не вже хоч би то­му, що во­но ко­льо­ро­ве, чо­го на­віть май­стер­ня Ха­це­ви­ча не вжи­ва­ла. Ко­льо­ро­вість дру­ку тут до­ся­га­ла­ся про­стим під­ма­льо­ву­ва­н­ням аква­ре­ля­ми або й зви­чай­ни­ми ко­льо­ро­ви­ми олів­ця­ми. І так ко­жен при­мір­ник жур­на­лу! Ще одна при­кме­та уні­каль­но­сті — так би мо­ви­ти жан­ро­во-пей­за­жна кон­кре­тність ком­по­зи­ції. Об­кла­дин­ки ін­ших пов­стан­ських ви­дань ча­сто ви­хо­ди­ли із зо­бра­же­н­ням во­ї­нів-бор­ців зі збро­єю і стя­га­ми в ру­ках. То бу­ли пе­ре­ва­жно уза­галь­не­но­пла­ка­тні за­кли­чні ком­по­зи­ції, як, на­при­клад, одна з об­кла­ди­нок жур­на­лу «Ідея і Чин», при­свя­че­на да­ті 30 черв­ня 1941 р. — дню про­го­ло­ше­н­ня у Льво­ві Від­ро­дже­н­ня Укра­їн­ської дер­жав­но­сті. В та­ких ком­по­зи­ці­ях фі­гур­ні зо­бра­же­н­ня по­єд­ну­ва­ли­ся з ло­зун­га­ми «Сла­ва Укра­ї­ні! — Ге­ро­ям сла­ва!» та ін­ши­ми, що сто­су­ва­ли­ся, ка­жу­чи по­те­пе­рі­шньо­му, то­го чи ін­шо­го ін­фор­ма­цій­но­го при­во­ду. В цьо­му ра­зі це за­клик «Пам’ятай про ве­ли­кі дні на­ших зма­гань!», тоб­то по­ша­ну до істо­рії, що акту­аль­но і для нас.

З об­кла­дин­кою «Чор­но­го лі­су» ін­ша річ — жо­дно­го ло­зун­гу. Во­на на­пов­не­на про­сто­ром, по­ві­трям, своє­рі­дним пле­не­ром. Тут і синь не­ба (де­лі­ка­тні до­тор­ки аква­рель­ки!), і зе­лень сме­рі­чок (уже гу­сті­ша!), і мо­но­тон­на ко­ри­чне­вість мо­сто­вих «би­ків», і жов­то-чер­во­на жа­рінь ви­бу­хо­во­го по­лум’я. І на пе­ре­дньо­му пла­ні на тлі цьо­го «пей­за­жу» на весь зріст пов­ста­нець з гра­на­тою й «па­па­шкою» в ру­ках — по­вен ру­ху, ди­на­мі­ки, чия по­стать яскра­во за­кцен­то­ва­на зав­дя­ки кон­тра­сту сві­тлої жов­то-зе­ле­ної уні­фор­ми з тем­ни­ми па­сма­ми му­рів. І вся ця «ба­га­то­слів­ність» зі­бра­на в одне ці­ле вір­ту­о­зним кон­ту­ром з хви­ля­стих дуг, що на­дає ці­ло­сті над­зви­чай­но­го ла­ко­ні­зму і від­да­ле­но за обри­са­ми на­га­дує хма­ри­ну, що зно­ву ж та­ки при­ро­дно се­ред гір.

Вла­сне, оця де­таль, оця «хма­рин­ність» спо­ну­кає нас, за­бі­га­ю­чи впе­ред, зро­би­ти при­пу­ще­н­ня, чи не був ча­сом твор­цем тої ком­по­зи­ції ху­до­жник Мар­кі­ян Ше­па­ро­вич, який для збір­ки по­е­зій «Іскри» Ми­хай­ла Дя­чен­ка (Ста­ни­сла­вів, 1936) «обгор­тку зла­див»? Спо­ку­са зро­би­ти та­кий здо­гад з’яви­лась у нас при по­гля­ді на оті клу­би хма­рин на «Іскрі» спе­ре­ду та роз­льо­ти іскор угли­би­ні... Якось це пе­ре­гу­ку­є­ться з де­яки­ми при­кме­та­ми об­кла­дин­ки «Чор­но­го лі­су»?

А те­пер на­ре­шті до­дай­мо, що ре­да­кто­ром «Чор­но­го лі­су» і був той са­мий Ми­хай­ло Дя­чен­ко — ав­тор тої і ще низ­ки ін­ших по­е­ти­чних збі­рок. Тож, чи не міг він, за­ду­му­ю­чи гра­фі­чне «ли­це» сво­го жур­на­лу, вда­ти­ся до твор­чої спів­пра­ці з Мар­кі­я­ном Ше­па­ро­ви­чем, який, до ре­чі, на об­кла­дин­ці «Іскри» ще й роз­пи­сав­ся вла­сною мо­но­гра­мою, скла­де­ною з йо­го іні­ці­а­лів, що в нас ви­кли­ка­ло ще одну спо­ку­су шу­ка­ти з лін­зою ту мо­но­гра­му вни­зу в «ха­щах» під но­га­ми пов­стан­ця...

Хай там як, на об­кла­дин­ці «Чор­но­го лі­су» та­ки по­зна­чи­ла­ся на­тхнен­на ро­ман­ти­чна по­е­ти­чність йо­го ре­да­кто­ра — уро­джен­ця При­кар­па­т­тя (1910 р., се­ло Бо­дна­рів по­бли­зу Ка­лу­ша) — одно­го з про­від­них спів­ців пов­стан­ської епо­пеї, ві­до­мо­го в ла­вах УПА як Мар­ко Бо­є­слав. Дру­кар­ня, де ви­хо­див «Чор­ний Ліс» — своє­рі­дний епі­лог пов­стан­ської пе­рі­о­ди­ки, — був роз­та­шо­ва­ний у кри­їв­ці в лі­сі бі­ля се­ла Ви­со­чан­ка, не­да­ле­ко від рі­дно­го Мар­ко­во­го Бо­дна­ро­ва, де те­пер є йо­го му­зей.

Пе­ре­ді мною по­ста­ла ще одна спо­ку­са — по­зна­йо­ми­ти ша­нов­но­го чи­та­ча з му­зою Бо­є­сла­ва. Але зро­біть це вже са­мі — сла­ва Бо­гу, від­по­від­ні ви­да­н­ня є. А ось від одні­єї ци­та­ти та­ки не втри­ма­ю­ся. Це пі­сня на сло­ва Бо­є­сла­ва...

Ро­сти, ро­сти че­рем­ши­но, Ши­ро­ко ся роз­ро­стай...

Ти, мо­ло­да ді­чи­нонь­ко,

Про ко­ха­н­ня за­бу­вай.

Ти, мо­ло­да дів­чи­нонь­ко,

Про ко­ха­н­ня за­бу­вай,

Бо я си­дaeу в кри­мі­на­лі За Вкра­ї­ну рі­дний край. Ой си­дів я один ро­чок,

Ой си­дів я дру­гий рік — При­йшли бра­т­тя-укра­їн­ці Ви­зво­лять ме­не на світ.

Одну бра­му роз­ва­ли­ли,

Дру­гу бра­му роз­тя­гли, Взя­ли ме­не за ру­чень­ку, На світ Бо­aeий ви­ве­ли! Укра­ї­но, Укра­ї­но, Укра­ї­но, краю мій!

Я за те­бе, Укра­ї­но, Му­ки тя­aeкії тер­пів.

Ця пі­сня ста­ла на­ро­дною. Її за­спі­ва­ла вся Га­ли­чи­на від­ра­зу в дні бо­роть­би за Не­за­ле­жність. Але ци­тую її тут ще й то­му, що во­на пе­ре­кли­ка­є­ться з ідей­но­те­ма­ти­чни­ми зав­да­н­ня­ми, які ста­вив пе­ред жур­на­лом йо­го ре­да­ктор Мар­ко Бо­є­слав — збе­рег­ти для на­ро­ду прав­ду про тра­гі­чно-ге­рой­ську вій­ну йо­го по­ко­лі­н­ня з оку­пан­та­ми за во­лю Ба­тьків­щи­ни. «Чор­ний Ліс», пе­ре­ви­да­ний в тре­тьо­му й че­твер­то­му то­мах «Лі­то­пи­су УПА», спов­не­ний за­хо­пли­вих роз­по­від­ей про зви­тя­жні пов­стан­ські бої, зокре­ма й на­ско­ки на рай­цен­три з роз­гро­мом їх гар­ні­зо­нів і стру­ктур, а го­лов­не — ви­зво­ле­н­ням в’язнів, сво­їх по­бра­ти­мів. Як при­клад, мо­жна на­зва­ти своє­рі­дний ре­пор­таж-спо­мин «На­скок на рай­центр Оти­нію» в 5–6 чи­слі жур­на­лу за 1948 рік. Отож ряд­ки

Жур­нал «Чор­ний ліс» (1947— 1950). Об­кла­дин­ка, де­ре­во­рит. Ав­тор не­ві­до­мий

про ви­зво­ли­те­лів бра­ті­вукра­їн­ців — то не про­сто не­здій­снен­на мрія не­віль­ни­ка! До ре­чі, хто чи­тав «Один день...» Оле­ксан­дра Сол­же­ні­ци­на, при­га­дає образ зав­зя­то­го бан­де­рів­ця Пе­тра, «дерз­ко на­ле­тав­ше­го на ра­йон­ные го­ро­да».

По­вер­ні­мо­ся знов до то­го фа­кту, що про ньо­го йшло­ся в ди­ктор­сько­му текс­ті філь­му Львів­сько­го те­ле­ба­че­н­ня «Укра­їн­ська Пов­стан­ська» — про твор­чу «спад­ко­єм­ність» обра­зу пов­стан­ця з «Чор­но­го Лі­су» і обра­зу Ков­па­ків­ця з ме­мо­рі­а­лу в Ярем­чі. Не тре­ба бу­ти спе­ці­а­лі­стом, аби не по­ба­чи­ти яв­ної по­ді­бно­сті. Один наш спів­ро­змов­ник зов­сім не ми­сте­цтво­на­вець або ху­до­жник, гля­нув­ши на по­став­ле­ні по­руч ре­про­ду­кції оби­двох «об’єктів», ви­сло­вив­ся в то­му сен­сі, що скуль­птор свій твір «про­сто здер» з бан­де­рів­сько­го жур­на­лу. Я ж, як ав­тор то­го ди­ктор­сько­го текс­ту, мав під­твер­дже­н­ня пе­ре­но­су обра­зу від упів­ця до ков­па­ків­ця не від ко­го ін­шо­го, а від са­мо­го Ем­ма­ну­ї­ла Ми­ська, ви­да­тно­го май­стра скуль­пту­ри, який дру­жив з Ва­си­лем Бо­ро­да­єм — ав­то­ром «Ков­па­ків­ця». Бо­ро­дай зі­знав­ся ко­ле­зі. що се­ред ма­си­ву іко­но­гра­фії, на­да­ної йо­му ор­га­на­ми КГБ, для твор­чих по­шу­ків, був і жур­нал «Чор­ний Ліс». Все про­сто! На­тхне­ний та­ким ви­со­ко­ми­сте­цьким тво­рі­н­ням, Бо­ро­дай і ство­рив мо­ну­мент, що на­віть був від­зна­че­ний со­ю­зною ра­дян­ською пре­мі­єю. Я при­йшов до ви­снов­ку, що КГБ сві­до­мо на­да­ло скуль­пто­ру пов­стан­ську ро­бо­ту... А чом би й ні? Отож, чи не на­ста­ла по­ра нам у не­за­ле­жній Укра­ї­ні по­ста­ви­ти за­мість пла­гі­а­ту мо­ну­мент за про­е­ктом пов­стан­ця-ми­тця — справ­жньо­му ли­ца­ре­ві Чор­но­го лі­су.

...23 лю­то­го 1952 ро­ку в Кар­па­тах у лі­сі бі­ля се­ла Дзви­няч обла­ва спе­цпі­дроз­ді­лу МГБ на­тра­пи­ла на вхід до кри­їв­ки. Се­ред се­ми пов­стан­ців, які за­ги­ну­ли, не здав­шись во­ро­го­ві, був і Мар­ко Бо­є­слав.

...Епі­ло­гом на­шо­го філь­му ста­ла пі­сня бі­ля пов­стан­ської ва­три в се­лі Гра­бів­ка, що в дні бо­роть­би бу­ла сто­ли­цею Чор­но­го лі­су. Там був роз­та­шо­ва­ний штаб одно­ймен­ної пов­стан­ської окру­ги, там пов­стан­ці ви­три­ма­ли кіль­ка зви­тя­жних бо­їв з оку­пан­та­ми, що рва­ли­ся до їхньої сто­ли­ці. Там бі­ля ва­три се­ред ін­ших пі­сень від лю­дей, які ще на вла­сні очі ба­чи­ли тих ге­ро­їв, ми по­чу­ли ще одну пі­сню-ре­кві­єм, скла­де­ну не­ві­до­ми­ми...

Усю­ди кров, га­ря­ча кров Зро­си­ла рі­дний край,

Учо­ра aeив і був здо­ров,

А ни­ні по­ми­рай.

Учо­ра мрії зо­ло­ті

Сну­ва­лись в го­ло­ві,

А ни­ні, ни­ні мрії ті

Ле­aeать в си­рій зем­лі!

Про­щай, про­щай aeе, дру­aeе

мій. ти зги­нув як ге­рой

За Укра­ї­ну, за рі­дний край... Про­щай... про­щай… про­щай…

А чи не бу­ла то ча­сом ще одна пі­сня Мар­ка Бо­є­сла­ва — спів­ця і ли­ца­ря Чор­но­го лі­су?

Пам’ятник пар­ти­за­нам-ков­па­ків­цям у Ярем­чі (Іва­но-фран­ків­ська область)

Ми­хай­ло Дя­чен­ко (Мар­ко Бо­є­слав в УПА). Фо­то пі­сля 1944 р.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.