Сер­гій Ло­зни­ця: «У «Дон­ба­сі» я по­ка­зав зди­ча­ві­н­ня в умо­вах зни­кне­н­ня вла­ди»

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Олег ВЕРГЕЛІС

Фільм Сер­гія Ло­зни­ці «Дон­бас» ви­явив­ся, ма­буть, най­більш обго­во­рю­ва­ною ві­тчи­зня­ною кар­ти­ною цьо­го ро­ку. Фільм отри­мав пре­мію за най­кра­щу ре­жи­су­ру в Кан­нах на кон­кур­сі «Осо­бли­вий по­гляд». Ця стрі­чка ста­ла пре­тен­ден­том від Укра­ї­ни на «Оска­ра». І бу­кваль­но не­дав­но ця ж кар­ти­на ста­ла фа­во­ри­том ві­тчи­зня­них кі­но­кри­ти­ків у рам­ках пре­мії «Кі­но­ко­ло-2018».

«Дон­бас» Ло­зни­ці — мо­то­ро­шну­ва­тий не­о­го­го­лів­ський гро­теск про на­ше XXI сто­лі­т­тя; про йо­го мер­тві ду­ші й бо­же­віль­ні одру­же­н­ня, ві­чних на­ре­че­них і при­ре­че­них же­ни­хів, — у тій са­мій сі­рій зо­ні, на Схо­ді Укра­ї­ни, в ко­ор­ди­на­тах фей­ко­вих ре­спу­блік.

Ця ж важ­ка й не­ком­фор­тна кар­ти­на — про свою-чу­жу зем­лю, вже ви­па­ле­ну, як ду­ша люд­ська, в умо­вах зо­ни.

«Дон­бас» — фільм, який одні емо­цій­но прийня­ли, а ін­ші не прийня­ли ка­те­го­ри­чно — са­ме про той пе­ре­вер­ну­тий світ, що за­то­чив­ся й ко­ти­ться в якусь ве­се­лу не­ві­до­му прір­ву. І в та­ко­му ось про­це­сі па­ді­н­ня є очі­ку­ва­ні мо­ти­ви ка­фкі­ан­ської аб­сур­дної без­на­дій­но­сті, є обра­зи лю­ди­но­по­ді­бно­го (як ні­би за Теф­фі) тра­гі­чно­го кар­на­ва­лу у во­єн­них умо­вах, у ме­жах на­пе­ред за­да­но­го аб­сур­ду.

«Дон­бас» із са­мо­го по­ча­тку не пе­ред­ба­чає жо­дно­го «вті­ша­н­ня» або сві­тла в кін­ці ту­не­лю, а та­кож ту­ман­них на­дій на не­збу­тнє кра­ще. Це ав­тор­ське та­ла­но­ви­те кі­но в пев­но­му ра­кур­сі і фі­ксує чер­го­вий пе­рі­од на­пів­роз­па­ду. З усі­ма йо­го ре­зуль­та­та­ми й на­слід­ка­ми.

Як ві­до­мо, осно­ву ці­єї стрі­чки ста­но­вить низ­ка ре­аль­них епі­зо­дів і си­ту­а­цій на Схо­ді, які ав­тор і транс­фор­му­вав: від до­ку­мен­та до ігро­вої сти­хії. І в цьо­му сен­сі на­дій­ни­ми со­ю­зни­ка­ми («транс­фор­ма­то­ра­ми») для ре­жи­се­ра ста­ли на­ші яскра­ві акто­ри, які дав­но дру­жать із гро­те­ском та всі­ма йо­го мо­жли­ви­ми скла­до­ви­ми, — Та­ма­ра Яцен­ко, Оле­ся Aeу­ра­ків­ська, Лю­дми­ла Смо­ро­ді­на, Ге­ор­гій Де­лі­єв, На­та­ля Бузь­ко, Ні­на Ан­то­но­ва, Оле­на Хи­жна, ба­га­то ін­ших.

У «Дон­ба­сі» до­сить роз­га­лу­же­на ко­про­ду­кцій­ная стру­кту­ра — Укра­ї­на, Ні­меч­чи­на, Фран­ція, Гол­лан­дія, Ру­му­нія. І, мо­жли­во, вже цей факт — да­ле­ко не остан­ній у сер­йо­зних шан­сах по­тра­пи­ти в шорт-лист «Оска­ра» як най­кра­ща кар­ти­на іно­зем­ною мо­вою.

Фільм, про який так гу­чно спе­ре­ча­ю­ться, по­ки що мо­жна по­ба­чи­ти в укра­їн­сько­му про­ка­ті. За­о­дно мо­жна від­чу­ти і йо­го не­ком­фор­тність, без­ком­про­мі­сність, на­віть якусь не­без­пе­ку, оскіль­ки ре­жи­сер тор­ка­є­ться (да­ле­ко не скаль­пе­лем) ба­га­тьох зя­ю­чих ран — на то­му схі­дно­му фрон­ті, де, як і ра­ні­ше, без змін. І, зві­сно, пі­сля пе­ре­гля­ду «Дон­ба­су» гля­да­ча не від­пу­скає стан роз­чав­ле­но­сті, спу­сто­ше­но­сті, а зго­дом ви­ни­ка­ють за­пи­та­н­ня — ети­чні, мо­раль­ні, гео­по­лі­ти­чні, су­то по­лі­ти­чні. Рі­зні.

На де­я­кі з цих за­пи­тань і від­по­вів Сер­гій Ло­зни­ця.

— Сер­гію Во­ло­ди­ми­ро­ви­чу, це за­пи­та­н­ня мо­гло б бу­ти адре­со­ва­не, швид­ше, кі­но­кри­ти­ко­ві, ніж кі­но­ре­жи­се­ро­ві, але ці­ка­ва са­ме ав­тор­ська від­по­відь — які, на ваш по­гляд, то­чки пе­ре­ти­ну між кар­ти­на­ми «Ща­стя моє» (2010) і «Дон­бас» (2018)? У ме­не чо­мусь ви­ни­кла дум­ка, що по­га­на роз­бій­на до­ро­га зі «Ща­стя» і при­ве­ла всіх нас на Дон­бас (в об’єм­но­му зна­чен­ні).

— Мо­жна ска­за­ти й так: те, про що ми вас по­пе­ре­джа­ли, ста­ло­ся.

У 2009 р. шу­ка­ти ло­ка­ції для філь­му «Ща­стя моє» ми по­їха­ли на Дон­бас. Об’їзди­ли там усе й по­вер­ну­ли­ся. У ре­зуль­та­ті, фільм зні­ма­ли в Чер­ні­гів­ській обла­сті, але спо­га­ди про по­їзд­ку за­ли­ши­ли­ся.

Три мої філь­ми — «Ща­стя моє», «Ла­гі­дна», «Дон­бас» — у ба­га­тьох аспе­ктах вза­є­мо­пов’яза­ні як істо­рія в роз­ви­тку. Ці філь­ми опи­су­ють роз­па­да­н­ня про­сто­ру, в яко­му ми опи­ни­ли­ся че­рез роз­вал ім­пе­рії.

У «Дон­ба­сі», на від­мі­ну від по­пе­ре­дніх кар­тин, я втра­тив го­лов­но­го ге­роя. Він ме­ні не зна­до­бив­ся. Ге­ро­єм стає си­ту­а­ція, якщо так мо­жна ска­за­ти.

— Ваш «Дон­бас» усе-та­ки біль­ше роз­ра­хо­ва­ний на вну­трі­шньо­го чи на іно­зем­но­го кі­но­гля­да­ча? — Для ме­не так пи­та­н­ня ні­ко­ли не сто­я­ло. Я не роз­ра­хо­вую філь­ми для то­го чи ін­шо­го гля­да­ча. Я зні­маю те, що ме­не хви­лює й тур­бує, і ро­блю це так, як умію й знаю. І, крім усьо­го, фільм — це ху­до­жній твір, що жи­ве за сво­ї­ми за­ко­на­ми і ке­ру­є­ться ці­ля­ми, які ін­ко­ли мо­жуть від­рі­зня­ти­ся від на­ра­ти­ву.

А якщо ми го­во­ри­мо про ро­зу­мі­н­ня кар­ти­ни, то, зві­сно, її ро­зу­мі­ють по-рі­зно­му ті, хто по­свя­че­ний у кон­текст, і ті, хто да­ле­кий від ньо­го.

І не йде­ться про ві­тчи­зня­но­го чи іно­зем­но­го гля­да­ча. Йде­ться про зна­н­ня ста­ну справ у кра­ї­ні та куль­ту­ри, в якій цей твір ми­сте­цтва ви­ник. — У «Дон­ба­сі» не­має умов­но­го укра­їн­сько­го Дон­ба­су тіль­ки то­му, що ав­тор упев­не­ний, що йо­го там справ­ді вже не­має? Чи, на ваш по­гляд, йо­го там ні­ко­ли й не бу­ло? Чи в «Дон­ба­сі» пред­став­ле­ні на­строї до­мі­ну­ю­чої ча­сти­ни на­се­ле­н­ня?

— Ви ста­ви­те пи­та­н­ня так, на­че ми обго­во­рю­є­мо не фільм «Дон­бас», а звіт спе­ці­аль­ної до­слі­дни­цької ко­мі­сії про стан ре­чей на оку­по­ва­ній те­ри­то­рії. Ме­ні зда­є­ться, що не­пра­виль­но так ста­ви­ти пи­та­н­ня, оскіль­ки — я не ко­мі­сія і фільм — не звіт. Звіт має пра­гну­ти бу­ти об’єктив­ним і від­по­від­а­ти ме­ті, де­кла­ро­ва­ній у за­го­лов­ку.

Aeо­ден фільм не мо­же бу­ти об’єктив­ним, і пре­тен­ду­ва­ти на об’єктив­ність — вво­ди­ти в ома­ну гля­да­ча. В ми­сте­цтва ін­ші зав­да­н­ня.

Гер­ні­ка — це мі­сто у Кра­ї­ні Ба­сків, але ко­ли ми ка­же­мо «Гер­ні­ка» — ми го­во­ри­мо не про мі­сто, а про щось ін­ше: про жа­хі­т­тя вій­ни, яке за­пам’ятав Па­бло Пі­кас­со, а він же ні­ко­ли не бу­вав у Гер­ні­ці, про­те йо­го ду­же вра­зи­ла звіс­тка про бом­бар­ду­ва­н­ня.

Ме­не вра­зи­ло те, що я ба­чив і чув про по­дії 2014—2015 рр. Я по­ба­чив у всьо­му цьо­му щось, що ме­ні зда­ло­ся ду­же ва­жли­вим. Ось це зди­ча­ві­н­ня в умо­вах зни­кне­н­ня вла­ди я й за­пам’ятав.

А укра­їн­ський Дон­бас — це ін­ша те­ма, і хтось, мо­жли­во, зні­ме й та­ку кар­ти­ну.

— Фільм по­зна­чив роз­кол ду­мок кі­но­гля­да­чів: одні ка­жуть, що ко­ли це й фарс, то бру­таль­ний, і не мо­же бу­ти там усе так по­га­но, а ін­ші ка­жуть, що ко­ли там усе так, як у філь­мі, то, мо­жли­во, від них і тре­ба від­го­ро­ди­ти­ся сті­ною. Звід­си при­пу­ще­н­ня: чи не мо­же та­кий фільм спри­чи­ни­ти ще біль­ший роз­кол в Укра­ї­ні? Чи цей роз­кол і так не­ми­ну­чий? Чи ми­тець, вза­га­лі, не зо­бов’яза­ний об­тя­жу­ва­ти се­бе про­гно­зу­ва­н­ням та­ких на­стро­їв?

— В істо­рії з «Гер­ні­кою» є про­дов­же­н­ня. Ме­ні зда­є­ться, йо­го до­ре­чно зга­да­ти. Ко­ли в 1940 р. ні­ме­цькі вій­ська взя­ли Па­риж, до Па­бло Пі­кас­со при­йшли з ге­ста­по. На сто­лі в ху­до­жни­ка бу­ла ли­стів­ка з ре­про­ду­кці­єю «Гер­ні­ки». «Це ви зро­би­ли?» — за­пи­тав ге­ста­пі­вець. «Ні, це зро­би­ли ви», — від­по­вів ху­до­жник.

Дум­ки про кар­ти­ну на­ле­жать не ме­ні. Во­ни на­ле­жать гля­да­чам і від­по­від­а­ють їхній куль­ту­рі, ви­хо­ван­ню, осві­ті. За це теж від­по­від­ає ко­жен пе­ред со­бою.

Aeо­ден фільм не зда­тен роз­кол по­си­ли­ти чи по­сла­би­ти. Фільм мо­же йо­го ви­яви­ти.

— Чи пе­ред­ба­ча­ло­ся якесь ав­тор­ське на­дзав­да­н­ня у зв’яз­ку з «Дон­ба­сом» — на­при­клад, по­ка­за­ти цю те­ри­то­рію як ча­сти­ну Укра­ї­ни, як «про­сто Дон­бас», як «рус­ский мир»? І чи не ви­ни­ка­ла в про­це­сі ро­бо­ти ідея ху­до­жньо роз­ши­ри­ти ме­жі пе­ре­зня­тих ва­ми до­ку­мен­таль­них ро­ли­ків? — Я не знаю, що та­ке ав­тор­ське на­дзав­да­н­ня, і ні­ко­ли не опе­ру­вав та­кою ка­те­го­рі­єю. У філь­му є те­ма філь­му, є те­ма ко­жно­го епі­зо­ду, є сю­жет — мо­раль­ний, але­го­ри­чний, є сми­сли.

Фільм пред­став­ляє нам па­лі­тру рі­зно­ма­ні­тних про­я­вів ко­ру­пції в су­спіль­стві, що роз­па­да­є­ться.

Те, що від­бу­ло­ся на оку­по­ва­ній те­ри­то­рії, і те, як це від­бу­ва­ло­ся, мо­же від­бу­ти­ся де зав­го­дно на пост­ра­дян­сько­му про­сто­рі.

Я ба­чу ці по­дії на Дон­ба­сі як на­сту­пний крок у роз­па­ді Ро­сій­ської ім­пе­рії. І роз­пад цей три­ває ось уже сто ро­ків.

Ко­ли роз­пав­ся СРСР, елі­та кра­ї­ни му­си­ла ви­рі­шу­ва­ти ті ж са­мі пи­та­н­ня, які не бу­ли ви­рі­ше­ні у 1917 р.

Ось ми в цій істо­ри­чній то­чці й про­дов­жу­є­мо ту­пцю­ва­ти. І рі­ше­н­ня не­має. І на­віть ро­зу­мі­н­ня, що тре­ба ро­би­ти, не­має.

Якщо ви не хо­че­те, щоб ці­єю пу­хли­ною по­кри­ла­ся вся кра­ї­на, тре­ба хо­ча б опи­са­ти те, що від­бу­ва­є­ться, і по­тім над цим ду­ма­ти.

Я за­про­по­ну­вав свій по­гляд. Як ка­за­ли рим­ля­ни, «я зро­бив усе, що зміг, і не­хай той, хто мо­же, зро­бить кра­ще».

— Вій­на різ­ко змі­нює лю­дей, одних во­на ро­бить гір­ши­ми, ін­ших (які за­хи­ща­ють свою зем­лю), мо­жли­во, кра­щи­ми. Від чо­го все це за­ле­жить? І яке спів­від­но­ше­н­ня тих і тих, за ва­ши­ми спо­сте­ре­же­н­ня­ми?

— Вій­на ні­ко­го не ро­бить кра­щим. Це ома­на. Вій­на — це ле­гі­ти­ма­ція су­спіль­ством пра­ва на вбив­ство в ім’я де­кла­ро­ва­них ці­лей. Як пра­во на вбив­ство мо­же ко­гось ро­би­ти кра­щим?

— То­ді в чо­му, на ваш по­гляд, рі­зни­ця між ни­ні­шні­ми кон­фрон­ту­ю­чи­ми сто­ро­на­ми на Дон­ба­сі — не в по­лі­ти­чно­му, а в люд­сько­му ви­мі­рі?

— Одні за­хи­ща­ють свою зем­лю, ін­ші на­ма­га­ю­ться її ві­ді­бра­ти. А прав­да ж про­ста й оче­ви­дна для всіх. На­віть для агре­со­ра. Але при цьо­му ба­га­то хто чо­мусь во­ліє гра­ти­ся в хо­ван­ки. Це див­но.

— Чо­му ця за­тя­жна вій­на — по­ки що (мо­жли­во, по­ки що?) — так і не на­ро­ди­ла ні «На За­хі­дно­му фрон­ті...», ні на­віть «Тьом­ной но­чи», де ку­лі сви­стять по сте­пу, а ві­тер гу­де в дро­тах?

— Вій­на на­ро­джує тіль­ки не­на­висть, роз­ру­ху і стра­ж­да­н­ня. Ве­ли­кі книж­ки з’яв­ля­ю­ться з ін­шої при­чи­ни, — люд­ське на­ма­га­є­ться про­ти­сто­я­ти ди­кун­ству й вар­вар­ству, жа­га жи­т­тя про­ти­сто­їть жа­зі смер­ті.

Ро­ман Ре­мар­ка «На За­хі­дно­му фрон­ті без змін» з’явив­ся че­рез де­сять ро­ків — у 1929 р. Чи з’яви­ться щось ва­жли­ве й зна­чне тут і за­раз — на це во­ля про­ви­ді­н­ня. Та­лан­ти й ге­нії на­ро­джу­ю­ться не «чо­мусь». Во­ни про­сто на­ро­джу­ю­ться.

— Пі­сля всьо­го по­ба­че­но­го й від­чу­то­го (на вій­ні, по рі­зні її бо­ки) чи мо­же­мо об’єд­на­ти­ся? І чи тре­ба? І якщо так, то як? І що є цей «об’єд­нав­чий» клей для рі­зних лю­дей, для су­спіль­ства за­га­лом? — Як учить нас істо­рія, вій­ни ми­на­ють, і з ча­сом пам’ять про біль зни­кає теж. Час лі­кує. Це все від­бу­де­ться, але бо­ю­ся, що ми цьо­го не по­ба­чи­мо.

По­ки що в цьо­му про­ти­сто­ян­ні куль­мі­на­цію не прой­де­но. Су­пе­ре­чно­сті, які роз’єд­ну­ють сто­ро­ни, сві­то­гля­дно­го ха­ра­кте­ру, і так про­сто їх не ви­рі­ши­ти.

— Ну а ось як ти­лу спів­існу­ва­ти з фрон­том, що по­вер­нув­ся в ньо­го, ко­ли одні на­віть не на­бли­жа­ю­ться до стра­шної ме­жі, а ін­ші її пе­ре­сту­па­ли, і не раз? Як на­ла­го­ди­ти це подаль­ше спів­жи­т­тя?

— Це та­ке древ­нє пи­та­н­ня, що по­стає під час і пі­сля всіх во­єн та по­тря­сінь, — а як бу­ти да­лі? А як бу­ти пі­сля жа­хів Гу­ла­гу, го­ло­ду, гро­ма­дян­ської вій­ни, Дру­гої сві­то­вої, пі­сля всіх цих де­ся­ти­літь вза­єм­но­го зни­ще­н­ня? Що з цим усім нам ро­би­ти, і як із цим спів­існу­ва­ти?

І те, що вій­на спа­ла­хує й три­ває зно­ву, свід­чить, що ми не зна­йшли рі­ше­н­ня.

Я не мо­жу да­ти по­ра­ду ін­шо­му, але знаю, що я мо­жу ро­би­ти, — зні­ма­ти про це філь­ми.

— Ни­ні­шньо­го ро­ку у вас ви­йшов ще один ре­зо­нан­сний фільм про вій­ну — «День Пе­ре­мо­ги», ні­ме­цька до­ку­мен­таль­на кар­ти­на, яка пе­ре­но­сить гля­да­ча в бер­лін­ський Тре­птов-парк, ко­ли 9 трав­ня від­зна­ча­ють сві­тле свя­то. Цей фільм ме­ні по­ки що не вда­ло­ся по­ба­чи­ти, але чи прав­ди­ве моє пе­ред­чу­т­тя, що ця кар­ти­на са­ме не про пе­ре­мо­гу, а про по­раз­ку? — Ні, це фільм про ін­ше. Це дру­гий мій фільм про пам’ять, про мо­жли­вість чи не­мо­жли­вість її збе­рі­га­ти, зда­тність чи не­зда­тність ро­зу­мі­ти, що ста­ло­ся ко­лись, і вже не з на­ми, про жер­тов­ність і про жертв, які, як це не див­но, ство­рю­ють люд­ські спіль­но­ти, про по­лі­ти­ків, які ви­ко­ри­ста­ють цю осо­бли­вість для сво­їх по­треб, і про лю­дей, для яких біль і пам’ять про втра­ту — не по­ро­жній звук.

Про все те, що існує у сво­їй вну­трі­шній су­пе­ре­чли­во­сті й ра­птом так оче­ви­дно про­яв­ля­є­ться в одно­му мі­сці і в один час то­го са­мо­го дня, який так і не став Днем Пам’яті.

Ти­три

Сер­гій Ло­зни­ця на­ро­див­ся 5 ве­ре­сня 1964 р. в Ба­ра­но­ви­чах (Брест­ська область, Бє­ла­русь). 1981-го всту­пив у Ки­їв­ський по­лі­те­хні­чний ін­сти­тут, 1987-го за­кін­чив цей виш, за­хи­стив­ши ди­плом за фа­хом ін­же­нер-ма­те­ма­тик. До роз­па­ду Ра­дян­сько­го Со­ю­зу пра­цю­вав на­у­ко­вим спів­ро­бі­тни­ком в Ін­сти­ту­ті кі­бер­не­ти­ки (роз­роб­ка екс­пер­тних си­стем, си­стем прийня­т­тя рі­шень та про­бле­ми шту­чно­го ін­те­ле­кту). В 1991-му всту­пив у ВДІК (май­стер­ня На­ни Джор­джа­дзе). 2001-го ви­їхав у Ні­меч­чи­ну. Ху­до­жні філь­ми — «Ща­стя моє» (2010), «В ту­ма­ні» (2012), «Ла­гі­дна» (2017), «Дон­бас» (2018). Се­ред до­ку­мен­таль­них і ко­ро­тко­ме­тра­жних про­е­ктів — «Пор­трет», «Чу­до свя­то­го Ан­то­нія», «Бло­ка­да», «Май­дан», «По­дії», «Ста­рий єв­рей­ський цвин­тар», «День Пе­ре­мо­ги», «Про­цес».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.