Кре­а­тив­ність у ша­лен­стві

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Ма­ри­на НІКОЛЬЧЕВА, Фо­то ав­то­ра

ви­кла­дач істо­рії ми­сте­цтва в «Май­бу­тні»

Про­бле­ма ви­бо­ру і стра­ху від­су­тно­сті то­чки опо­ри. За­ле­жність між плю­ра­лі­змом та по­ро­жне­чею. Ав­тор­ство ідей та ба­жа­н­ня їх при­вла­сни­ти. Тя­га лю­дей озна­чи­ти єди­но пра­виль­ну від­по­відь у сві­ті, що по­ста­вив під сум­ні­ви усі осно­ви. Фор­му­ва­н­ня цін­но­стей у під­лі­тків в умо­вах су­ча­сної куль­ту­ри.

Та­ки­ми ста­ли те­ми роз­мо­ви з фі­ло­со­фом Та­ра­сом Лю­тим — до­цен­том ка­фе­дри фі­ло­со­фії та ре­лі­гі­є­знав­ства На­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту «Ки­є­во-мо­ги­лян­ська ака­де­мія», ав­то­ром на­у­ко­вих ро­біт «Ні­гі­лізм: ана­то­мія Ні­що», «Ро­зум­ність не­ро­зум­но­го», «Куль­ту­ра ма­со­ва і по­пу­ляр­на» (у спів­ав­тор­стві) — в осві­тньо­му про­сто­рі «Май­бу­тні» пе­ред по­ча­тком йо­го кур­су «Кре­а­тив­ність у ша­лен­стві. Фі­ло­со­фія» 29 жов­тня.

— Па­не Та­ра­се, не­що­дав­но на ау­кціо­ні бу­ло про­да­но кар­ти­ну Бен­ксі «Дів­чи­на з куль­кою». Пі­сля про­да­жу по­чи­на­є­ться про­цес са­мо­зни­ще­н­ня тво­ру. У сво­їй пу­блі­ка­ції в FB ви пи­ше­те, що Бен­ксі «по­ка­зує хи­бність при­сво­є­н­ня сми­слу». По­я­сніть цю ідею, будь ла­ска.

— Ми тут роз­гля­да­є­мо тіль­ки один ви­мір ці­єї си­ту­а­ції, то­му що ми не зна­є­мо вза­га­лі, що бу­ло на дум­ці у Бен­ксі. Але «ви­па­док Бен­ксі» — це пев­ний сим­птом, який го­во­рить нам про те, що ми­сте­цтво є сфе­рою, яка пре­дов­сім має не тіль­ки за­до­воль­ня­ти на­ші по­тре­би (есте­ти­чні або ка­тар­ти­чні пе­ре­жи­ва­н­ня). Во­но має да­ва­ти нам під­ста­ви для фор­му­ва­н­ня сми­слів. По­шук цих сен­сів — за­да­ча, що ро­бить нас спів­у­ча­сни­ка­ми тво­ре­н­ня. Сво­їм актом Бен­ксі по­ка­зує, на­скіль­ки в на­шій куль­ту­рі вже ста­ло зви­чним, що тво­ри ми­сте­цтва мо­жна «при­вла­сни­ти», спла­тив­ши ко­мусь ком­пен­са­цію: ху­до­жни­ку, спад­ко­єм­цям, му­зе­ям то­що. Га­даю, що Бен­ксі спе­ре­ча­є­ться з ці­єю дум­кою. Він го­во­рить, що сен­си не мо­жуть бу­ти ки­мось «ув’язне­ні». Ні­хто не мо­же бу­ти їх одно­зна­чним вла­сни­ком. Цін­ні­сну скла­до­ву не­мо­жли­во оста­то­чно мо­не­ти­зу­ва­ти. Вда­є­ться во­ло­ді­ти тіль­ки ма­те­рі­аль­ним ви­ра­зом, але не цін­ні­сною скла­до­вою ми­сте­цько­го тво­ру.

— Чи не зда­є­ться вам, що ця акція, ско­ріш, не про «при­вла­сне­н­ня сен­сів», а кри­ти­ка то­го, що ми очі­ку­є­мо «офі­цій­ної вер­сії сен­сів», пра­виль­них сен­сів? Адже те­пер усі очі­ку­ють по­яснень ху­до­жни­ка.

— Бу­ла та­ка ці­ка­ва істо­рія. Я по­чув її від одно­го су­ча­сно­го пи­сьмен­ни­ка. Йо­го син отри­мує зав­да­н­ня про ба­тьків твір і за­пи­тує: «Та­ту, а що ти мав на дум­ці, ко­ли це пи­сав?». Ба­тько кіль­ко­ма сло­ва­ми від­по­від­ає. Ви­яви­ло­ся, що від­по­відь ав­то­ра не збі­га­ла­ся з офі­цій­ною вер­сі­єю. У цьо­му сен­сі так — це кри­ти­ка спо­жи­ва­цько­го став­ле­н­ня. Ми на­ла­што­ва­ні як спо­жи­ва­чі: при­хо­ди­мо, чи­та­є­мо та­бли­чку, яку на­пи­сав ку­ра­тор бі­ля кар­ти­ни. Там усе по­ясне­но, є ін­стру­кція до сприйня­т­тя.

Ці­ка­вий мо­мент — су­ча­сне те­сту­ва­н­ня. З одно­го бо­ку, це ду­же про­гре­сив­на річ, то­му що до­зво­ляє уни­кну­ти зов­ні­шньо­го втру­ча­н­ня. А з ін­шо­го — це спо­сіб за­сво­ї­ти по­вер­хо­ві стан­дар­ти. Нам важ­ко пе­ре­ві­ри­ти в те­сті те, які есте­ти­чні пе­ре­жи­ва­н­ня ви­яв­ляє ди­ти­на пі­сля про­чи­та­н­ня пев­но­го тво­ру, але ми мо­же­мо пе­ре­ві­ри­ти, чи за­пам’ята­ли­ся де­та­лі, по­слі­дов­ність по­дій, іме­на го­лов­них пер­со­на­жів то­що. І в цьо­му тру­дність, глу­хо­ку­тна си­ту­а­ція, па­ра­до­ксаль­ність. З одно­го бо­ку, ні­би­то по­зи­тив­ні ре­чі, а з дру­го­го — як же лю­ди­на на­вчи­ться ми­сли­ти? Якщо, зві­сно, мо­жна на­вчи­ти ми­сли­ти. Де­я­кі пе­да­го­ги ка­жуть: «Я вас учу ми­сли­ти». Я не знаю, чи мо­жна на­вчи­ти ми­сли­ти, це все одно, що на­вчи­ти лі­та­ти. Пев­ні ре­чі, рад­ше, мо­жуть, як ка­зав Ме­раб Ма­мар­да­шві­лі, збу­ди­ти в нас по­тре­бу осми­сле­н­ня.

Тут мо­жна го­во­ри­ти про лі­те­ра­ту­ру, пе­ре­кла­ди, осві­ту. Існу­ють пев­ні іде­о­ло­гі­чні стру­кту­ри, які нав’язу­ють нам шля­хи або під­хо­ди до то­го, як тлу­ма­чи­ти ті чи ті про­бле­ми або фа­кти. Про­те, за ве­ли­ким ра­хун­ком, це на­ша спра­ва фор­му­ва­ти сми­сли тих явищ, з яки­ми ми в жит­ті сти­ка­є­мось. І це ва­жли­во.

— Чи мо­жна ви­зна­чи­ти в істо­рії пе­рі­о­ди, ко­ли лю­ди не ста­ви­ли­ся до ми­сте­цтва як оче­ви­дні спо­жи­ва­чі?

— Зви­чай­но, бу­ли та­кі пе­рі­о­ди. Ми мо­же­мо ска­за­ти, що спо­жи­ва­цький під­хід до куль­ту­ри ви­ни­кає, умов­но ка­жу­чи, з фор­му­ва­н­ням на­ціо­наль­них дер­жав та бур­жу­а­зних ре­во­лю­цій у Єв­ро­пі, ко­ли со­ці­аль­ні від­но­си­ни уві­йшли в ка­пі­та­лі­сти­чну си­сте­му. Втім, існу­ва­ли ча­си, ко­ли ми­сте­цтво ві­ді­гра­ва­ло, на­при­клад, ви­клю­чно са­краль­ну фун­кцію. Ні­хто не пра­гнув ви­рі­за­ти і по­ві­си­ти в се­бе вдо­ма на­скель­ний жи­во­пис або від­тво­ри­ти в се­бе на ті­лі та­ту­ю­ва­н­ня, ли­ше то­му, що цей образ по­пу­ляр­ний у тво­є­му осе­ред­ку. В се­ре­дньо­віч­чі твор­че обда­ру­ва­н­ня не вва­жа­ло­ся тво­єю осо­би­стою за­слу­гою. Вмі­н­ня тво­ри­ти — це пре­ро­га­ти­ва Бо­га. Ми­тець мав фа­кти­чно від­пра­цьо­ву­ва­ти цей дар. З пев­ним ри­ту­а­лом під­хо­ди­ти до про­це­су: мо­ли­тись або прой­ти низ­ку де­при­ва­цій. От­же, тво­ре­н­ня су­про­во­джу­ва­ло­ся пев­ною ри­ту­аль­ні­стю. Це са­краль­ний ви­мір, а він да­ле­ко не спо­жи­ва­цький.

— Ку­ди по­ді­ла­ся са­краль­ність сьо­го­дні? Пе­ре­йшла в ін­ший ви­мір чи про­сто ні­ве­лю­ва­ла­ся? — Те­пер існує те­хні­чна мо­жли­вість зро­би­ти ми­сте­цтво спо­жи­ва­цьким. Ра­ні­ше ми­сте­цтво обме­жу­ва­ло­ся за­со­ба­ми йо­го тво­ре­н­ня: жи­во­пис, му­зи­ка, пла­сти­ка, ар­хі­те­кту­ра то­що. Ко­ли ж з’яви­ли­ся за­со­би від­тво­ре­н­ня, ви­ни­кла мо­жли­вість ти­ра­жу­ва­н­ня. Про це пи­сав Валь­тер Бе­нья­мін. З одно­го бо­ку, це де­мо­кра­ти­чний під­хід, то­му що не всі, при­мі­ром, мо­жуть по­ба­чи­ти Мо­ну Лі­зу, по­за­як не ма­ють змо­ги по­їха­ти в Лувр, за­те отри­му­ють шанс озна­йо­ми­ти­ся з ре­про­ду­кці­єю. З дру­го­го бо­ку, чи мо­жна за­до­воль­ни­ти­ся ли­ше від­тво­ре­н­ням, а не без­по­се­ре­дньо пе­ре­жи­ти цей образ. Про­те є ще один аспект: ти при­їздиш в Лувр, Мо­на Лі­за ого­ро­дже­на, ку­па лю­дей ро­бить сел­фі на її тлі. На ко­жний плюс по­ча­сти з’яв­ля­є­ться свій мі­нус.

Са­краль­ність роз­ві­я­ла­ся, в прин­ци­пі. Але не вар­то впа­да­ти в роз­пач з цьо­го при­во­ду... Чи на­ма­га­ти­ся її по­вер­ну­ти.

— Я вас і не під­штов­хую.

— Це і не­мо­жли­во, зре­штою. Все одно, що по­вер­ну­ти­ся до яки­хось ар­ха­ї­чних форм існу­ва­н­ня су­спіль­ства.

— В одно­му з ва­ших ін­терв’ю бу­ла фра­за, що Ні­цше — лю­ди­на, яка зу­мо­ви­ла спо­сіб ми­сле­н­ня су­ча­сно­сті. Яким є спо­сіб ми­сле­н­ня су­ча­сно­сті?

— У Ні­цше бу­ла фра­за: «Бог по­мер». Во­на ста­ла кар­ди­наль­ним ви­кли­ком. Біль­шо­сті лю­дей на­віть те­пер у сво­їх дум­ках важ­ко зі­зна­ти­ся, що най­ви­що­го га­ран­та їхньо­го бу­т­тя не існує. Але від­дав­на чи­ма­ло лю­дей жи­ве так, ні­би Бо­га не­має. Во­че­видь, мо­жна по те­ле­ба­чен­ню де­мон­стру­ва­ти, як ми хо­ди­мо до цер­кви, ста­ви­мо сві­чки. А по­тім, на­при­клад, у спе­ци­фі­чний спо­сіб роз­по­ді­ля­є­ться бю­джет. Або ми вва­жа­є­мо, що оби­ра­є­мо со­бі кер­ма­ни­ча, та­ко­го со­бі «ве­ли­ко­го Ін­шо­го», а да­лі він сам має зро­би­ти все як на­ле­жить. А ми ли­ше бу­де­мо ви­слов­лю­ва­ти не­за­до­во­ле­н­ня тим, що ба­чи­мо. Оце й є си­ту­а­ція «смер­ті Бо­га». Ін­ши­ми сло­ва­ми, біль­ше не­має ті­єї «но­мі­на­ції», під яку ми мо­же­мо під­ве­сти по­ня­т­тя фун­да­мен­таль­них цін­но­стей на­шо­го бу­т­тя. Ні­хто не бе­ре­ться їх ви­зна­ча­ти.

Бог був га­ран­ті­єю, а ко­ли він по­мер — цін­но­стей не ста­ло. Чи зда­тні ми їх за­мі­ни­ти, так са­мо, як встав­ля­є­мо со­бі зу­би за­мість тих, що по­ви­па­да­ли? Про­сто ви­ки­ну­ти одні і вста­но­ви­ти якісь но­ві. Звід­ки ми бе­ре­мо цін­но­сті? Хто, вла­сне ка­жу­чи, нам їх дає?

Ні­цше від­по­від­ав так: жи­т­тя ди­ктує нам, що є най­більш цін­ним. Він не зна­йшов уні­вер­саль­ної фор­му­ли, але вва­жав во­лю до мо­гу­тно­сті про­я­вом ре­а­лі­за­ції жи­т­тя. Не тіль­ки фі­зи­чної, а й ті­єї, що до­зво­ляє нам роз­ви­ва­ти­ся. Са­мо­пе­ре­вер­шу­ва­ти­ся. А оскіль­ки не­має ме­жі са­мо­пе­ре­вер­ше­н­ня, не­має й цін­но­стей, які б ви­ко­ну­ва­ли роль оста­то­чно­го опер­тя. То­му їх тре­ба ко­жно­го ра­зу ви­на­хо­ди­ти. А вся­кий ви­клик жи­т­тя сти­му­лює нас до фор­му­ва­н­ня но­вих цін­но­стей. Та­ким, пев­но, і має бу­ти спо­сіб ми­сле­н­ня су­ча­сно­сті. Ми­сле­н­ня в умо­вах, ко­ли не існує фун­да­мен­таль­но­го опер­тя. Ко­ли ви­яв­ля­є­ться, що на­ше зав­да­н­ня — йо­го сфор­му­ва­ти.

— З одно­го бо­ку, ми схо­ди­мо­ся на то­му, що фун­да­мен­таль­ні цін­но­сті під­да­ю­ться сум­ні­ву. З ін­шо­го — до­мов­ля­є­мо­ся, що во­ни змін­ні. І вре­шті ба­чи­мо, як ме­жа цін­но­стей і прийня­тно­го роз­ши­рю­є­ться, від­бу­ва­ю­ться ру­хи за пра­ва будь-ко­го на будь-що. Чо­му то­ді ми так тя­жі­є­мо до пра­виль­но­сті? До єди­но­го тра­кту­ва­н­ня? То­го са­мо­го при­вла­сне­н­ня сен­сів. При­зу­пи­не­н­ня про­це­су ду­ма­н­ня. Ми ку­пу­є­мо тво­ри ми­сте­цтва і хо­ва­є­мо в при­ва­тні ко­ле­кції, хо­че­мо во­ло­да­рю­ва­ти іде­я­ми. Шко­ли до­сі ви­ма­га­ють пра­виль­них знань і від­по­від­ей. Це ж аб­сурд. Нев­же ми па­ра­лі­зо­ва­ні стра­хом?

— Ну, якась пра­виль­ність усе ж має бу­ти. Ін­ша річ, що в неї вкла­да­ти. Лю­дям іно­ді ду­же важ­ко впо­ра­ти­ся з ба­га­то­ма­ні­т­тям. Якщо бра­ти до ува­ги те­пе­рі­шню си­ту­а­цію і ра­дян­ські ча­си без­по­се­ре­дньо, то при­га­ду­є­мо: лю­ди зви­кли до то­го, що є пев­на ма­три­ця, за яку ви­хо­ди­ти не мо­жна. А ко­ли з’ясу­ва­ло­ся, що ця ма­три­ця за рі­зних об­ста­вин роз­ва­ли­ла­ся або її під­ва­ли­ни вже згни­ли, ви­ни­кає аль­тер­на­ти­ва та плю­ра­лізм. І з цим якось не­за­ти­шно ста­ло жи­ти, бо ні­чо­го не ясно, ні­хто не ка­же, ку­ди йти, який ви­бір ро­би­ти. Лю­ди­на роз­гу­бле­на.

Зно­ву ж та­ки. Ко­ли ми го­ло­су­є­мо, оби­ра­ю­чи кер­ма­ни­ча, ми де­ле­гу­є­мо йо­му пра­во ви­рі­шу­ва­ти за нас. Нам стає лег­ше, бо не тре­ба так ба­га­то і ча­сто ухва­лю­ва­ти рі­ше­н­ня. Ми очі­ку­є­мо від ньо­го пев­них стан­дар­тів: по­ве­дін­ки, ком­пе­тен­цій. А з дру­го­го бо­ку — це пи­та­н­ня від­по­від­аль­но­сті. Та­кож ва­жли­во пам’ята­ти, що, ко­ри­сту­ю­чись ін­стру­мен­том «де­ле­гу­ва­н­ня», по­трі­бно бу­ти го­то­вим ко­ри­гу­ва­ти, дис­ку­ту­ва­ти, обго­во­рю­ва­ти. А це ж ма­ру­дна спра­ва. Кон­сен­сус — ду­же скла­дна річ. Які­сний стан­дарт при­ду­ма­ти важ­ко.

— Ви ка­же­те, що ми­сле­н­ня не­мо­жли­во на­вчи­ти. Але що то­ді ро­би­ти з ді­тьми? І як їм на­вчи­ти­ся вза­є­мо­ді­я­ти зі сві­том, в яко­му так ба­га­то мо­жли­во­стей і що­ден­но по­трі­бно оби­ра­ти?

— Йо­го по­трі­бно роз­ви­ва­ти. Не мо­жна пе­ре­не­сти схе­ми, які є в нас у го­ло­ві. Не мо­жна зму­си­ти ко­гось їх пе­ре­йня­ти. У цьо­му сен­сі не мо­жна на­вчи­ти ми­сли­ти. Ми­сле­н­ня мо­жна роз­ви­ва­ти. Ство­рю­ва­ти си­ту­а­ції, в яких во­но ви­ни­кає. За до­по­мо­гою пев­них «кей­сів»: че­рез про­чи­та­н­ня й обго­во­ре­н­ня лі­те­ра­ту­ри, че­рез до­свід сприйня­т­тя тво­рів ми­сте­цтва. Обго­во­рю­ю­чи щось, ми ство­рю­є­мо та­кі си­ту­а­ції, в яких з ди­ти­ною або вза­га­лі з лю­ди­ною, мо­же щось від­бу­ти­ся. Ми ство­рю­є­мо си­ту­а­цію по­тря­сі­н­ня, від якої і ви­ни­кає ми­сле­н­ня. То­му я про­ти то­го, що ми­сле­н­ня мо­жна на­вчи­ти. На­вчи­ти мо­жна ари­фме­ти­ки — до­да­ва­н­ня, від­ні­ма­н­ня. Ми­сле­н­ня ж на­вчи­ти не мо­жна. Ми са­мі ча­сто пе­ре­бу­ва­є­мо в си­ту­а­ції «не ми­сле­н­ня». Адже ми­сле­н­ня — це уні­каль­на річ, во­на не з усі­ма тра­пля­є­ться. І ось що па­ра­до­ксаль­но! Йо­го не мо­жна за­пла­ну­ва­ти. Ска­за­ти: «В ме­не є дум­ка і я її бу­ду ду­ма­ти з 16:00 до 18:10». Це про­фа­на­ція, так не бу­ває. Про та­кі ре­чі мір­ку­ва­ли вже зга­да­ні на­ми Ні­цше й Ма­мар­да­шві­лі.

Ми­сле­н­ня — це те, у що ми по­тра­пля­є­мо, що з на­ми ста­є­ться. І то­му вар­то апе­лю­ва­ти до сфе­ри куль­ту­ри, адже во­на мі­стить у со­бі чи­ма­ло по­тен­цій­них ми­слен­нє­вих ви­кли­ків. Ко­ли ми, на­при­клад, зга­ду­є­мо стар­ших під­лі­тків, ми го­во­ри­мо про лю­дей, що вже на­ма­га­ю­ться ро­зі­бра­ти­ся у пи­та­н­нях «Що та­ке спра­ве­дли­вість?», «Що та­ке до­бро або зло?», «Що та­ке пре­кра­сне або по­твор­не?». Це від­бу­ва­є­ться, бо в їхньо­му жит­тє­во­му до­сві­ді є пев­ний, не­хай і не­зна­чний, на­ко­пи­че­ний ма­те­рі­ал, на під­ста­ві яко­го во­ни вже мо­жуть це ро­би­ти. А ко­ли ми по­ка­зу­є­мо їм, як це від­бу­ва­ло­ся в куль­ту­рі з рі­зни­ми лю­дьми, в рі­зні ча­си, в рі­зних тра­ди­ці­ях, ми «про­бу­джу­є­мо» ці ра­ри­те­тні мо­мен­ти ми­сле­н­ня. Адже під­лі­тки ма­ють зро­зу­мі­ти по­зи­цію або ло­гі­ку, від­мін­ну від ті­єї, що в них уже сфор­му­ва­ла­ся. В цьо­му сен­сі не­мо­жли­во на­вчи­ти, а мо­жна роз­ви­ва­ти.

— Як бу­ти з ді­тьми, в яких пе­рі­од ста­нов­ле­н­ня вла­сних цін­но­стей про­хо­дить у час зне­ці­не­них су­спіль­них цін­но­стей, від­су­тно­сті то­чки опо­ри? За мо­ї­ми спо­сте­ре­же­н­ня­ми, ді­тей, які сьо­го­дні по­тра­пля­ють у ро­зум­не ду­ма­ю­че се­ре­до­ви­ще, де не­має одно­зна­чно хо­ро­шо­го чи по­га­но­го, де при­су­тній ні­гі­лізм (у хо­ро­шо­му ро­зу­мін­ні цьо­го сло­ва), це ла­має, во­ни по­тра­пля­ють у ні­гі­лі­сти­чну по­ро­жне­чу. Не ба­чать сен­су жи­ти чи на­віть спро­бу­ва­ти ро­зі­бра­ти­ся. Во­ни під­сі­да­ють на нар­ко­ти­ки та ал­ко­голь, бу­ду­чи ми­сля­чи­ми. «Ли­хо з ро­зу­му». З ни­ми від­бу­ва­є­ться те, що з на­ми, за­зви­чай, у ро­ків 30. З на­ми все бу­ло по-ін­шо­му. Ми в їх ві­ці ви­віль­ня­ли­ся від кай­да­нів, від ма­триць... І вже по­тім, у на­сту­пній кри­зі, спо­ча­тку не ба­чи­ли, а зго­дом шу­ка­ли но­вих сен­сів... Але в нас бу­ло вже на­пра­цьо­ва­но біль­ше ін­стру­мен­тів, як з цим упо­ра­ти­ся. Що ви про це ду­ма­є­те? Чи є якась дум­ка, що ми мо­же­мо з цим ро­би­ти вза­га­лі? У фі­ло­соф­сько­му пла­ні. — Ви зна­є­те, я не ду­маю, що ми ма­є­мо ви­ро­би­ти якісь жорс­ткі пре­вен­тив­ні за­хо­ди. Пев­ною мі­рою їхній стан «на ме­жі» на­віть не­об­хі­дний. По­тра­пля­н­ня в «ме­жо­ві си­ту­а­ції» — не зав­жди є одно­зна­чно по­га­ним. До­слі­дни­ки ар­ха­ї­чних су­спільств і ри­ту­а­лів, як от Ар­нольд Ван Ген­неп або Ві­ктор Тер­нер, по­мі­ти­ли та­ку річ: ета­пи існу­ва­н­ня ко­жної лю­ди­ни су­про­во­джує пев­ний «по­ро­го­вий стан», «gap». Вла­сне, та­ке со­бі про­ва­л­ля, своє­рі­дна по­ро­жне­ча, ні­що. Во­ни на­зи­ва­ли це ста­ном лі­мі­наль­но­сті. Це й є пев­ний по­ріг. Тоб­то ми всі, окре­мі лю­ди чи на­віть су­спіль­ства, про­хо­ди­мо кри­зи. Ча­сто кри­за є тим, чо­го нам хо­че­ться уни­кну­ти. Але це при­від, щоб по­ду­ма­ти, ку­ди ти ру­ха­є­шся. Так от, усі ми, до­ро­слі­ша­ю­чи, про­хо­ди­мо та­кі кри­зо­ві пе­рі­о­ди лі­мі­наль­но­сті, по­ро­го­ві ста­ни, по­ро­жне­чі. У но­во­му сві­ті біль­ше від­по­від­аль­но­сті, ро­бо­ти, і це ча­сом нас ля­кає. Ми пра­гне­мо зу­пи­ни­ти цей стан, не хо­че­мо пі­ти да­лі, але та­кі ста­ни не­об­хі­дні. Це «ін­ку­ба­цій­ний пе­рі­од», який до­зво­ляє огов­та­ти­ся, при­йти до тя­ми.

І тут на­ша спра­ва не уни­ка­ти і не по­збав­ля­ти ди­ти­ну цьо­го ста­ну. Не по­трі­бно весь час ство­рю­ва­ти зо­ну ком­фор­ту. Це своє­рі­дне ще­пле­н­ня, яке тре­ба прой­ти, то­му що та­ких ста­нів бу­де ба­га­то і во­ни бу­дуть рі­зни­ми. Якщо весь час ство­рю­ва­ти си­ту­а­ції зру­чно­сті чи нав’язли­во ви­рі­шу­ва­ти за ди­ти­ну чи за під­лі­тків їхні про­бле­ми, то во­ни по­тім не змо­жуть прой­ти на­сту­пний етап, ні­ко­ли не ви­йдуть із ла­бе­тів за­ле­жно­сті чи, на­при­клад, де­пре­сії. Я вва­жаю, що це своє­рі­дний ви­клик, який по­трі­бно до­по­ма­га­ти до­ла­ти. Мо­жли­во, це ви­да­є­ться жор­сто­ким, але на­ше зав­да­н­ня ли­ше по­ка­зу­ва­ти або роз­по­від­а­ти: «А я в цей пе­рі­од ро­би­ла чи ро­бив отак». Це мо­же не до­по­мог­ти, але ство­рює си­ту­а­цію ілю­стра­тив­но­сті. Мо­жна чи­та­ти книж­ку, ди­ви­тись кі­но, хтось лю­бить слу­ха­ти, як з ним роз­мов­ля­ють якісь дру­зі чи стар­ші при­я­те­лі, ба­тьки. Ну, до ба­тьків у та­ко­му ві­ці не ду­же при­слу­хо­ву­ю­ться... Во­ни ви­да­ю­ться за­ну­да­ми… То­му ва­жли­ва, мо­жли­во, ін­ша лю­ди­на, до якої мо­же в та­ко­му ві­ці ви­ни­кну­ти до­ві­ра. Я пам’ятаю, що в ме­не бу­ли та­кі вчи­те­лі. Моя від­по­відь — не ство­рю­ва­ти весь час ком­фор­тної си­ту­а­ції, а рад­ше до­по­ма­га­ти ру­ха­ти­ся в ла­бі­рин­ті.

— Тоб­то дум­ка в то­му, щоб на­вчи­ти не бо­я­ти­ся жи­ти ні з чим) з «ні­що»?

— Ви зна­є­те, ча­сто «ні­що» ми зво­ди­мо до аб­со­лю­тної по­ро­жне­чі. От, на­при­клад, у Схі­дній тра­ди­ції це не так. «Ні­що» — це по­тен­цій­на мо­жли­вість про­я­ви­ти­ся будь-чо­му. Це ці­ка­ві­ше. Ні­що як сфе­ра мо­жли­во­стей. Але це вже ін­ша роз­мо­ва. Хо­ча тут мо­жуть бу­ти сут­тє­ві спе­ку­ля­ції.

— Ви­хо­дить, пе­ре­жив­ши «ні­що», мо­жна ста­ти ди­ва­ком, який ство­рить щось ін­ше, но­ве. — Мо­жли­во й так, але не тре­ба ста­ви­ти со­бі стро­ге зав­да­н­ня бу­ти ви­клю­чно ди­ва­ком.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.