Та­рас Буль­ба ХХ сто­лі­т­тя

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Ро­ман КЛОЧКО

У ро­ки Дру­гої сві­то­вої вій­ни на По­ліс­сі, крім ОУН бан­де­рів­ської та мель­ни­ків­ської фра­кцій, за укра­їн­ську дер­жав­ність бо­ро­ла­ся і тре­тя си­ла — буль­бів­ці, очо­лю­ва­ні Та­ра­сом Буль­бою-бо­ров­цем (1908–1981), який вва­жав сво­їм ке­рів­ни­цтвом Дер­жав­ний центр УНР в ек­зи­лі (ви­гнан­ні).

Втім, вну­трі­шні кон­флі­кти та не­спри­я­тли­ві зов­ні­шні об­ста­ви­ни не да­ли жо­дній зі сто­рін до­сяг­ти сво­єї ме­ти і дру­гі ви­зволь­ні зма­га­н­ня за­вер­ши­ли­ся так са­мо сум­но, як і пер­ші…

Від на­мі­рів до дій

Та­рас Дми­тро­вич Бо­ро­вець (йо­го справ­жнє прі­зви­ще) на­ро­див­ся 9 бе­ре­зня 1908 р. у се­лі Би­стри­чі Ко­сто­піль­ської окру­ги на По­ліс­сі. Сім’я жи­ла бі­дно. «Хлі­ба з бі­дою ви­ста­ча­ло до Ко­ляд. Від Ко­ляд до Юрія жи­ло­ся на кар­то­плі, а від Юрія не ста­ва­ло й кар­то­плі. До но­во­го хлі­ба якось пе­ре­би­ва­ли­ся на зе­ле­ни­ні, го­лов­ним чи­ном на щав­лі», — зга­ду­вав по­лі­тик у сво­їй кни­зі «Ар­мія без дер­жа­ви». Ма­буть, че­рез ви­му­ше­ну «кар­то­пля­ну ді­є­ту» до ньо­го й при­лі­пи­ло­ся прі­зви­сько «Буль­ба». Спо­ча­тку хло­пець ду­же злив­ся за це на стар­ших, до­ки в шко­лі не про­чи­тав го­го­лів­сько­го «Та­ра­са Буль­бу». Ви­яви­ло­ся, що та­ким про­зва­н­ням мо­жна пи­ша­ти­ся.

Зли­дні за­ва­ди­ли Та­ра­со­ві здо­бу­ти при­стой­ну осві­ту. З 14 ро­ків він пі­шов пра­цю­ва­ти на ка­ме­няр­ні. Там по­зна­йо­мив­ся з ко­ли­шнім во­я­ком ар­мії УНР, який на­ди­хнув хло­пця сво­ї­ми роз­по­від­я­ми про ви­зволь­ні зма­га­н­ня і по­да­ро­ва­ним «Ко­бза­рем». Та ще біль­ше на Та­ра­са впли­ну­ло те, що він ба­чив на вла­сні очі. Від 1930 ро­ку на поль­сько-ра­дян­сько­му кор­до­ні, що то­ді про­хо­див По­ліс­сям, роз­по­ча­ла­ся справ­жня вій­на. З ко­му­ні­сти­чно­го «раю» юр­ба­ми бі­гли зви­чай­ні се­ля­ни та ро­бі­тни­ки, ті­ка­ю­чи від го­ло­ду та ко­ле­кти­ві­за­ції. «Ці­ли­ми но­ча­ми стро­чать ку­ле­ме­ти та ся­ють ра­ке­ти та про­же­кто­ри, на­че на фрон­ті. Та­ко­го ви­до­ви­ща цей кор­дон не ба­чив», — зга­ду­вав Буль­ба­бо­ро­вець.

Пе­рей­ти від на­мі­рів до дій йо­му до­по­міг ко­ли­шній со­тник ар­мії УНР Ва­силь Ра­єв­ський, який по­зна­йо­мив йо­го з пол­ков­ни­ком Іва­ном Ли­тви­нен­ком. За по­ра­дою остан­ньо­го Буль­ба-бо­ро­вець ра­зом з ін­ши­ми мо­ло­ди­ми укра­їн­ця­ми взим­ку 1932–1933 рр. за­сну­вав ор­га­ні­за­цію під на­звою «Укра­їн­ське на­ціо­наль­не від­ро­дже­н­ня» (УНВ). З йо­го спо­га­дів ви­дно, що Ли­тви­нен­ко, який ке­ру­вав роз­від­кою УНР на кор­до­ні, роз­гля­дав УНВ як при­кри­т­тя для сво­єї роз­ві­ду­валь­ної ді­яль­но­сті: «З на­ка­зу пол­ков­ни­ка Ли­тви­нен­ка на­ша мо­лодь пе­ре­да­ва­ла на дру­гу сто­ро­ну ди­ре­кти­ви уря­ду УНР та лі­те­ра­ту­ру, а звід­ти отри­му­ва­ла рі­зні ма­те­рі­а­ли, сов’єт­ську пре­су та книж­ки. Ця на­ша ро­бо­та бу­ла осо­бли­во по­жвав­ле­на під час ве­ли­ко­го го­ло­ду на Укра­ї­ні 1932–1933 ро­ків. Ми при­но­си­ли з-за кор­до­ну ці­лу ма­су зраз­ків «хлі­ба», пе­че­но­го з де­рев’яної ко­ри, ли­стя, про­ся­ної лу­пи, бу­ря­ків та ін­ших скла­дни­ків... Ці екс­по­на­ти го­ло­ду в СРСР уряд УНР з ме­мо­ран­ду­ма­ми над­си­лав до Лі­ги На­цій та по­ши­рю­вав на весь світ, хоч той світ був на все глу­хий...»

Актив­ність Буль­би-бо­ров­ця не за­ли­ши­ла­ся по­за ува­гою поль­ської по­лі­ції. У 1934 р., пі­сля за­ма­ху на­ціо­на­лі­стів на мі­ні­стра вну­трі­шніх справ Бро­ні­сла­ва Пе­ра­цько­го, йо­го за­а­ре­шту­ва­ли за пі­до­зрою в сим­па­ті­ях до ОУН. Про­си­дів­ши у сум­но­зві­сно­му кон­цта­бо­рі Бе­ре­за Кар­тузь­ка, Буль­ба-бо­ро­вець у л і т к у 1 9 3 5 р . в и й ш о в н а с в о б о д у. Огов­тав­шись пі­сля та­бір­но­го до­сві­ду, за­сну­вав вла­сне під­при­єм­ство — гра­ні­тний кар’єр в се­лі Кар­пи­лів­ці Сар­нен­ської окру­ги. Однак узим­ку 1937 р. поль­ська адмі­ні­стра­ція за­бо­ро­ни­ла ко­ли­шньо­му в’язне­ві пра­цю­ва­ти в при­кор­дон­ній сму­зі, і він зму­ше­ний був ви­їха­ти до Поль­щі. Там йо­го і за­став по­ча­ток Дру­гої сві­то­вої вій­ни.

По­дії роз­ви­ва­ли­ся з бли­ска­ви­чною швид­кі­стю. Під уда­ра­ми вер­ма­хту, а по­тім і Чер­во­ної ар­мії дер­жа­ва при­пи­ни­ла своє існу­ва­н­ня. Спо­сте­рі­га­ю­чи за по­лі­ти­кою на­ци­стів в оку­по­ва­ній Поль­щі, Та­рас зро­зу­мів, що, «ро­зі­брав­шись» з єв­ре­я­ми та по­ля­ка­ми, нім­ці до­бе­ру­ться й до укра­їн­ців. Ро­з­умі­ли це і йо­го ку­ра­то­ри — пол­ков­ник Іван Ли­тви­нен­ко та со­тник Ва­силь Ра­єв­ський. Ра­зом із ін­ши­ми ді­я­ча­ми УНР во­ни, за сло­ва­ми Буль­би-бо­ров­ця, по­ча­ли роз­ро­бля­ти план подаль­ших дій.

Січ у по­лі­ських лі­сах

Ні­ме­цько-ра­дян­ська вій­на ста­ла своє­рі­дним «спу­ско­вим га­чком» для всіх те­чій укра­їн­сько­го ру­ху. Пред­став­ни­ки обох ча­стин ОУН від­прав­ля­ють на щой­но за­хо­пле­ні нім­ця­ми те­ри­то­рії по­хі­дні гру­пи, на­ма­га­ю­чись ор­га­ні­зу­ва­ти вла­сні ор­га­ни вла­ди і по­ста­ви­ти на­ци­стів пе­ред фа­ктом існу­ва­н­ня укра­їн­ської дер­жав­но­сті. Не дрі­має і Буль­ба-бо­ро­вець.

У пер­ші дні вій­ни він на­ма­гав­ся не кон­флі­кту­ва­ти з нім­ця­ми, скон­цен­тру­вав­шись на бо­роть­бі з ра­дян­ськи­ми під­роз­ді­ла­ми, що від­сту­па­ли на схід. У сво­їх спо­га­дах він пи­ше, що йо­го ор­га­ні­за­ція ма­ла роз­бу­до­ву­ва­ти­ся «за те­ри­то­рі­аль­ним прин­ци­пом со­вєт­ської адмі­ні­стра­ції кра­ї­ни». Кіль­ка обла­стей об’єд­ну­ва­ли­ся в окру­жну Січ з те­ри­то­рі­аль­ною на­звою — на­при­клад, «По­лі­ська Січ», «Во­лин­ська Січ», «Пол­тав­ська Січ». Са­ма ж ор­га­ні­за­ція за­га­лом по­вин­на бу­ла на­зи­ва­ти­ся Укра­їн­ська Пов­стан­ська Ар­мія або ско­ро­че­но…упа. Пі­зні­ше цю на­зву ві­зьмуть со­бі йо­го про­тив­ни­ки — вій­сько­ві під­роз­ді­ли бан­де­рів­ської ОУН, а з усіх за­пла­но­ва­них Сі­чей вда­сться ство­ри­ти ли­ше По­лі­ську.

Спо­ча­тку нім­ців ціл­ком вла­што­ву­ва­ла ді­яль­ність Буль­би-бо­ров­ця. Офі­цій­но йо­го ар­мія вва­жа­ла­ся укра­їн­ською мі­лі­ці­єю з штаб-квар­ти­рою в Сар­нах, а сам він був при­зна­че­ний ко­мен­дан­том слу­жби без­пе­ки в Сар­нен­сько­му і Олев­сько­му окру­гах. 21 сер­пня 1941 р. під­роз­ді­ли По­лі­ської Сі­чі за­во­ло­ді­ли Олев­ськом, який не­на­дов­го став сто­ли­цею пов­стан­ської «ре­спу­блі­ки». На під­кон­троль­ній сі­чо­ви­кам те­ри­то­рії на­ла­го­джу­ва­ло­ся мир­не жи­т­тя: за­пра­цю­ва­ли під­при­єм­ства, в Олев­ську про­во­ди­ли­ся яр­мар­ки. На ву­ли­цях мі­ста з’яви­ли­ся порт­ре­ти укра­їн­ських кня­зів, геть­ма­нів, укра­їн­ських на­ціо­наль­них ді­я­чів.

Та фронт по­тро­ху від­ко­чу­вав­ся на схід, і в По­ліс­сі по­ча­ла роз­гор­та­ти свою ді­яль­ність оку­па­цій­на адмі­ні­стра­ція. 9 ли­сто­па­да на пе­ре­го­во­рах з ні­ме­цьким ге­не­ра­лом Кі­цін­ге­ром в Рів­но­му Буль­ба-бо­ро­вець ви­су­нув ви­мо­гу ви­зна­ти «По­лі­ську Січ» укра­їн­ською вій­сько­вою ча­сти­ною, але ді­став від­мо­ву — мов­ляв, те­пер тут усе ви­рі­шує ци­віль­на вла­да. Ци­віль­на ж вла­да пла­ну­ва­ла обме­жи­ти­ся укра­їн­ською до­по­мі­жною по­лі­ці­єю під ні­ме­цьким ке­рів­ни­цтвом. Не ба­жа­ю­чи йти на від­кри­тий кон­флікт з нім­ця­ми, ота­ман прийняв рі­ше­н­ня про са­мо­роз­пуск Сі­чі і 15 ли­сто­па­да ви­дав від­по­від­ний на­каз. Зро­бив він це ду­же вча­сно: 18 ли­сто­па­да до шта­бу Сі­чі при­був ка­пі­тан ні­ме­цьких військ СС Гі­чке, за­жа­дав­ши від ке­рів­ни­цтва під­роз­ді­лу роз­стрі­ля­ти мі­сце­вих єв­ре­їв. Со­тник К.си­го­лен­ко, який був на той мо­мент у шта­бі, за­явив, що під­роз­діл офі­цій­но роз­пу­ще­ний, тож від­да­ти та­ко­го на­ка­зу він не має пра­ва. Нім­цю та­ки вда­ло­ся в при­му­со­во­му по­ряд­ку мо­бі­лі­зу­ва­ти 2 стар­шин та 60 де­мо­бі­лі­зо­ва­них ко­за­ків, які 19 ли­сто­па­да і ви­ко­на­ли це кри­ва­ве роз­по­ря­дже­н­ня.

Офі­цій­на лі­кві­да­ція «По­лі­ської Сі­чі» не озна­ча­ла при­пи­не­н­ня бо­роть­би. Ча­сти­на її ко­ли­шньо­го шта­бу по­ча­ла роз­ро­бля­ти пла­ни під­піль­ної ді­яль­но­сті. Те­пер но­ве зброй­не фор­му­ва­н­ня ма­ло но­си­ти ли­ше на­зву «Укра­їн­ська Пов­стан­ська Ар­мія» і ве­сти пар­ти­зан­ську вій­ну. Бу­ло ви­рі­ше­но, що ча­сти­на її бій­ців всту­пить на слу­жбу до ні­ме­цької по­лі­ції та ін­ших оку­па­цій­них уста­нов і ви­ко­ну­ва­ти­ме там зав­да­н­ня шта­бу.

На ві­стрі ле­за

У бе­ре­зні 1942 р. ор­га­ни без­пе­ки Ге­не­раль­но­го ко­мі­са­рі­а­ту Во­ли­ні та По­ді­л­ля по­ча­ли ре­пре­сії про­ти укра­їн­ців, зокре­ма про­ти ко­ли­шніх сі­чо­ви­ків. Це зму­си­ло Буль­бу­бо­ров­ця пе­рей­ти до актив­них дій. Буль­бів­ці по­чи­на­ють бо­роть­бу з оку­пан­та­ми. У спо­га­дах Буль­ба-бо­ро­вець опи­су­вав стру­кту­ру та та­кти­ку сво­єї ар­мії: «Цих но­вих пар­ти­за­нів спо­ча­тку бу­ло не­ба­га­то. Ко­жна з 5 «Лі­та­ю­чих Бри­гад» скла­да­ла­ся з до­брої бо­йо­вої со­тні во­я­ків. Але їх удар­на си­ла бу­ла до­сить по­ва­жна. Роз­чле­но­ву­ю­чись на ма­лі опе­ра­тив­ні гру­пи від 5 до 10 лю­дей, во­ни роз­си­па­лись з По­ліс­ся май­же на всі обла­сті Пра­в­обе­ре­жної Укра­ї­ни, три­ма­ю­чись по мо­жли­во­сті лі­со­сте­по­вих ра­йо­нів. Де ви­ни­ка­ла по­тре­ба, во­ни схо­ди­лись зно­ву в со­тні і на­віть ді­я­ли по кіль­ка со­тень ра­зом для ви­ко­на­н­ня опе­ра­тив­них зав­дань та для де­мон­стра­ції «ве­ли­кої ар­мії»«.

Ве­ду­чи пар­ти­зан­ську вій­ну про­ти нім­ців, Буль­ба-бо­ро­вець во­дно­час не по­ли­шав на­дії з ни­ми по­ро­зу­мі­ти­ся, вва­жа­ю­чи їх тим­ча­со­вим про­тив­ни­ком. 15 сер­пня 1942 р. він на­ді­слав ли­ста рай­хско­мі­са­ру Укра­ї­ни Ері­ху Ко­ху, ви­ма­га­ю­чи при­пи­ни­ти до­да­тко­ві ре­кві­зи­ції про­до­воль­ства, аре­шти та роз­стрі­ли укра­їн­ців, звіль­ни­ти аре­што­ва­них буль­бів­ців. Оку­па­цій­на вла­да йо­го, зви­чай­но ж, про­і­гно­ру­ва­ла. Але й при­ду­ши­ти опір буль­бів­ців нім­ці не мо­гли: пар­ти­за­ни по­стій­но пе­ре­шко­джа­ли їм ви­во­зи­ти на­се­ле­н­ня на при­му­со­ві ро­бо­ти до Ні­меч­чи­ни, а ре­кві­зи­ції про­до­воль­ства оку­пан­там вда­ва­ло­ся ви­ко­ну­ва­ти ли­ше на 25–30% від за­пла­но­ва­но­го. Та цим все й обме­жу­ва­ло­ся: ота­ман на­ма­гав­ся не до­пу­ска­ти кро­во­про­ли­т­тя, спо­ді­ва­ю­чись збе­рег­ти си­ли для бо­роть­би з Ра­дян­ським Со­ю­зом. Мо­жли­во, від актив­них бо­йо­вих дій йо­го стри­му­ва­ли й від­пла­тні акції нім­ців, які не ва­га­ю­чись спа­лю­ва­ли ці­лі се­ла за вби­тих пар­ти­за­на­ми во­я­ків або пред­став­ни­ків оку­па­цій­ної адмі­ні­стра­ції.

Дві УПА

Буль­ба-бо­ро­вець та йо­го со­ра­тни­ки на­ма­га­ли­ся на­ла­го­ди­ти кон­та­кти з усі­ма си­ла­ми, які во­ю­ва­ли про­ти нім­ців: укра­їн­ськи­ми на­ціо­на­лі­ста­ми, ра­дян­ськи­ми пар­ти­за­на­ми, во­я­ка­ми поль­ської Ар­мії Кра­йо­вої. Та по­ро­зу­мі­ти­ся не ви­хо­ди­ло на­віть зі сво­ї­ми…

Ще 1941 р. Буль­ба-бо­ро­вець зміг до­мо­ви­ти­ся про спів­пра­цю з пред­став­ни­ка­ми ОУН (м) — мель­ни­ків­ця­ми. По­при рі­зни­цю в іде­о­ло­гії, на­ціо­на­лі­сти все ж та­ки по­го­ди­ли­ся на спів­ро­бі­тни­цтво у вій­сько­вій сфе­рі: про­від мель­ни­ків­ців зо­бов’язав­ся до­по­мог­ти то­ді ще «По­лі­ській Сі­чі» стар­шин­ськи­ми ка­дра­ми, і в сер­пні 1941 р., за сло­ва­ми Буль­би-бо­ров­ця, 10 мо­ло­дих стар­шин і під­стар­шин по­їха­ли ра­зом з ним на лі­со­вий фронт. На­сту­пно­го ро­ку буль­бів­ці вста­но­ви­ли кон­такт з ра­йон­ним про­во­дом ОУН (м) у Ме­жи­рі­чі — ра­йон­ний про­від­ник Кри­во­нос став «го­лов­но­у­пов­но­ва­же­ним» для зв’яз­ку з буль­бів­ця­ми.

Сто­сун­ки з ін­шою на­ціо­на­лі­сти­чною си­лою — бан­де­рів­ця­ми — скла­ли­ся не най­кра­щим чи­ном. До се­ре­ди­ни 1942 р. Про­від ОУН (б) не­га­тив­но ста­вив­ся до ідеї пар­ти­зан­ської бо­роть­би, вва­жа­ю­чи, що по­трі­бно бе­рег­ти си­ли. Не вла­што­ву­ва­ла бан­де­рів­ців і під­ле­глість буль­бів­ців (не­хай і фор­маль­на) емі­гра­цій­но­му уря­ду УНР. Пра­гну­чи під­по­ряд­ку­ва­ти со­бі укра­їн­ський ви­зволь­ний рух, во­ни не по­го­джу­ва­ли­ся на спів­пра­цю ані в по­лі­ти­чній, ані у вій­сько­вій сфе­рі. Ко­ли ж Про­від та­ки по­чав ство­рю­ва­ти вла­сні зброй­ні за­го­ни на Во­ли­ні та По­ліс­сі, то ско­ри­став­ся на­звою УПА і якийсь час з нім­ця­ми би­ли­ся дві…укра­їн­ські пов­стан­ські ар­мії.

У пер­шій по­ло­ви­ні 1943 р. до­мо­ви­ти­ся про спів­пра­цю спро­бу­ва­ли вже са­мі бан­де­рів­ці. Як пи­ше у сво­їх спо­га­дах сам Буль­ба­бо­ро­вець, 9 кві­тня від­бу­ли­ся пе­ре­го­во­ри, на яких йо­му за­про­по­ну­ва­ли від­мо­ви­ти­ся від по­лі­ти­чно­го під­по­ряд­ку­ва­н­ня уря­ду УНР і ви­зна­ти вла­ду Про­во­ду ОУН (б), ви­зна­ти Акт від­нов­ле­н­ня дер­жав­но­сті від 30 черв­ня 1941 р., за­про­ва­ди­ти в УПА ін­сти­ту­цію пар­тій­них ко­мі­са­рів та слу­жбу без­пе­ки, ого­ло­си­ти за­галь­не пов­ста­н­ня про­ти нім­ців і про­ве­сти ма­со­ву при­му­со­ву мо­бі­лі­за­цію на­се­ле­н­ня, а та­кож очи­сти­ти пов­стан­ську те­ри­то­рію від поль­сько­го на­се­ле­н­ня, «яке всю­ди шко­дить укра­їн­ській спра­ві». По­са­ду ко­ман­ду­ва­ча ар­мії мав обі­йма­ти Буль­ба­бо­ро­вець. Від усіх цих ви­мог буль­бів­ці від­мо­ви­ли­ся. 22 трав­ня мав від­бу­ти­ся чер­го­вий ра­унд пе­ре­го­во­рів, однак бан­де­рів­ці на ньо­го не з’яви­ли­ся. Не­вдов­зі між обо­ма ор­га­ні­за­ці­я­ми по­чав­ся від­кри­тий кон­флікт, який зі вза­єм­ної кри­ти­ки на сто­рін­ках пре­си та ли­сті­вок пе­ре­ріс у зброй­ні су­ти­чки. Щоб від­ме­жу­ва­ти­ся від сво­їх по­лі­ти­чних про­тив­ни­ків, 20 ли­пня Буль­ба-бо­ро­вець ви­дав на­каз про пе­ре­йме­ну­ва­н­ня сво­єї ар­мії на Укра­їн­ську на­ро­дно-ре­во­лю­цій­ну ар­мію (УНРА).

18 сер­пня 1943 р. бан­де­рів­ці за­вда­ли йо­му най­бо­лю­чі­шо­го уда­ру. В цей день Буль­ба-бо­ро­вець при­їхав до се­ла Хме­лів­ка на Ко­сто­піль­щи­ні, щоб від­ві­да­ти свою Лю­дви­піль­ську со­тню, яка скла­да­ла­ся з йо­го зем­ля­ків. Уно­чі шість ку­ре­нів УПА (за ін­ши­ми да­ни­ми, три со­тні) ото­чи­ли буль­бів­ський під­роз­діл. Не ба­жа­ю­чи про­ли­ва­ти кров, ота­ман на­ка­зав роз­сі­я­но від­сту­пи­ти. В по­лон до бан­де­рів­ців по­тра­пи­ли по­над 100 ко­за­ків УНРА, троє стар­шин і дру­жи­на Буль­би-бо­ров­ця — Ган­на Опо­чин­ська. Від­пу­стив­ши пі­зні­ше одно­го з по­ло­не­них, на­ціо­на­лі­сти пе­ре­да­ли че­рез ньо­го уль­ти­ма­тум: Буль­ба-бо­ро­вець має під­ко­ри­ти­ся по­лі­ти­чним ви­мо­гам ОУН(Б) та на­ка­зам Го­лов­ної ко­ман­ди УПА. Та той ка­те­го­ри­чно від­мо­вив­ся прийня­ти ці умо­ви, зви­ну­ва­тив­ши на­ціо­на­лі­стів в узур­па­ції укра­їн­ської дер­жав­ної вла­ди. Бан­де­рів­ці від­по­ві­ли на це ще біль­шою жор­сто­кі­стю у роз­пра­вах з бій­ця­ми УНРА, а пі­зні­ше вби­ли йо­го дру­жи­ну. Ні про яку спів­пра­цю, ясна річ, пі­сля цьо­го вже не йшло­ся…

Крах ілю­зій

По­при не­вда­лий по­пе­ре­дній до­свід вза­є­мин із нім­ця­ми, Буль­ба-бо­ро­вець все ж та­ки спо­ді­вав­ся на по­ро­зу­мі­н­ня. На йо­го дум­ку, в цьо­му бу­ла своя ло­гі­ка: ста­но­ви­ще на­ци­стів на фрон­ті пі­сля роз­гро­му під Ста­лін­гра­дом ли­ше гір­ша­ло, тож за­гар­бни­ки ма­ли б бу­ти по­сту­пли­ві­ши­ми. Та їхнє ке­рів­ни­цтво по­сту­па­ти­ся не по­спі­ша­ло. У ли­сто­па­ді 1943 р. від­бу­ла­ся зу­стріч ота­ма­на з ше­фом по­лі­ти­чно­го від­ді­лу СД (слу­жби без­пе­ки) Во­ли­ні та По­ді­л­ля. Той за­про­по­ну­вав буль­бів­цям пе­рей­ти на слу­жбу до нім­ців. На ви­мо­гу Буль­би-бо­ров­ця змі­ни­ти по­лі­ти­чний курс що­до Укра­ї­ни і звіль­ни­ти з в’язниць усіх укра­їн­ських на­ціо­на­лі­стів ні­мець по­го­див­ся ли­ше на звіль­не­н­ня ко­ли­шніх сі­чо­ви­ків, а спра­ву укра­їн­ської дер­жав­но­сті за­про­по­ну­вав від­кла­сти. Ота­ман при­пи­нив пе­ре­го­во­ри, але пі­зні­ше та­ки ви­рі­шив пі­ти на ком­про­міс з нім­ця­ми і за­жа­дав від них ви­пу­сти­ти по­лі­ти­чних в’язнів і при­пи­ни­ти ре­пре­сії про­ти укра­їн­ців. Він по­го­джу­вав­ся пе­рей­ти в під­по­ряд­ку­ва­н­ня ко­ман­ди­ра по­лі­ції та слу­жби без­пе­ки у Рів­но­му, але ді­я­ти за вла­сною іні­ці­а­ти­вою. У від­по­відь на­ци­сти по­обі­ця­ли пом’якши­ти еко­но­мі­чні кон­три­бу­ції та звіль­ни­ти ко­ли­шніх бій­ців «По­лі­ської Сі­чі». Пі­зні­ше, пра­гнув­ши збе­рег­ти облич­чя, ота­ман за­про­по­ну­вав при­хо­ва­ну спів­пра­цю: нім­ці ма­ли на­да­ти бій­цям УНРА до­по­мо­гу збро­єю, а кіль­кість ар­мії ма­ла збіль­ши­ти­ся до 40 ти­сяч чо­ло­вік. На та­кі ви­мо­ги на­ци­сти не по­го­ди­ли­ся, але про­дов­жи­ли пе­ре­го­во­ри.

20 ли­сто­па­да 1943 р. Буль­ба-бо­ро­вець ра­зом з ад’ютан­том О.шту­лем-ae­да­но­ви­чем при­бу­ли до Рів­но­го на пе­ре­го­во­ри з пред­став­ни­ка­ми оку­па­цій­ної вла­ди, по­пе­ре­дньо на­ді­слав­ши ме­мо­ран­дум до ні­ме­цько­го уря­ду. Оскіль­ки пе­ре­го­во­ри ма­ли по­лі­ти­чний ха­ра­ктер, ота­ман мав зу­стрі­ти­ся з ви­щи­ми по­са­дов­ця­ми, тож СД пе­ре­пра­ви­ла йо­го до Вар­ша­ви, а по­тім до Бер­лі­на. Але на­ма­га­н­ня зна­йти спіль­ну мо­ву за­кін­чи­ло­ся не­вда­ло: 1 гру­дня то­го ж ро­ку ота­ма­на та йо­го ад’ютан­та за­а­ре­шту­ва­ли і ки­ну­ли до кон­цта­бо­ру За­ксен­ха­у­зен. Тут за ко­лю­чим дро­том уже пе­ре­бу­ва­ли ін­ші укра­їн­ські про­від­ни­ки — Мель­ник і Бан­де­ра. УНРА очо­лив Л.щер­ба­тюк-зу­ба­тий, однак її си­ли слаб­ша­ли: одні бій­ці по­вер­та­ли­ся до­до­му, дру­гі по­тра­пля­ли в ра­дян­ський по­лон, тре­ті — пе­ре­хо­ди­ли до лав бан­де­рів­ської УПА.

У сер­пні 1944 р. нім­ці звіль­ни­ли Буль­бу­бо­ров­ця, пла­ну­ю­чи за­лу­чи­ти йо­го до ство­ре­н­ня укра­їн­ської ар­мії, на яку та­ки по­го­ди­ли­ся під ти­ском об­ста­вин. Але ре­а­лі­зу­ва­ти цей за­дум, як і за­лу­че­н­ня ко­ли­шньо­го ота­ма­на до ди­вер­сій­ної ді­яль­но­сті, не вда­ло­ся. Тре­тій Рейх уже трі­щав по швах під уда­ра­ми Ан­ти­гі­тле­рів­ської ко­а­лі­ції і про­сто не мав ре­сур­сів для ство­ре­н­ня но­вих під­роз­ді­лів. Тож Та­рас Буль­ба-бо­ро­вець ли­ше за­пля­му­вав свою ре­пу­та­цію, по­го­див­шись на спів­пра­цю з уже при­ре­че­ни­ми на­ци­ста­ми. А зі схо­ду в цей час ру­хав­ся но­вий, ще силь­ні­ший і під­сту­пні­ший во­рог…

Та­рас Буль­ба-бо­ро­вець — ота­ман По­лі­ської Сі­чі. 2 ве­ре­сня 1941 ро­ку

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.