«Сер­це моє за­ли­ши­ться в Бол­га­рії...»

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Ві­ктор МЕЛІХОВ

(Хар­ків)

2 ли­сто­па­да 2018 ро­ку ви­пов­ню­є­ться 180 ро­ків від дня на­ро­дже­н­ня ви­да­тно­го хар­ків­сько­го сла­ві­ста Ма­рі­на Сто­я­но­ва Дрі­но­ва.

Хар­ків­ським йо­го мо­жна на­зва­ти з пов­ним на те пра­вом, оскіль­ки пер­шо­му в Укра­ї­ні уні­вер­си­те­ту він від­дав 33 ро­ки сво­їх жи­т­тя та ді­яль­но­сті, три де­ся­тки з них очо­лю­ю­чи ка­фе­дру слов’яно­знав­ства.

Не менш ва­го­мі йо­го за­слу­ги пе­ред бол­гар­ськи­ми на­у­кою та куль­ту­рою. Ав­тор мо­но­гра­фії про Дрі­но­ва, мо­сков­ська до­слі­дни­ця Лю­дми­ла Го­рі­на за­зна­чає, що хар­ків­ський про­фе­сор був пер­шим бол­гар­ським істо­ри­ком, який здо­був про­фе­сій­ну осві­ту і всі на­яв­ні на той час уче­ні сту­пе­ні й зва­н­ня, пер­шим бол­гар­ським уче­ним, чле­ном усіх то­ді­шніх слов’ян­ських ака­де­мій на­ук. А та­кож пер­шим мі­ні­стром куль­ту­ри у ви­зво­ле­ній від ту­ре­цько­го яр­ма Бол­га­рії, пер­шим го­ло­вою Бол­гар­сько­го на­у­ко­во­го то­ва­ри­ства.

Яким же чи­ном пе­ре­тну­ли­ся шля­хи бол­гар­сько­го вче­но­го з Хар­ко­вом та йо­го уні­вер­си­те­том? На­сам­пе­ред хо­ті­ло­ся б за­зна­чи­ти, що ді­яль­ність іно­зем­ця за по­хо­дже­н­ням на по­са­ді про­фе­со­ра Хар­ків­сько­го уні­вер­си­те­ту не бу­ла чи­мось над­зви­чай­ним... Зав­дя­ки пра­цям йо­го за­снов­ни­ка Ва­си­ля Ка­ра­зі­на та по­пе­чи­те­ля Хар­ків­сько­го на­вчаль­но­го окру­гу гра­фа Се­ве­ри­на По­то­цько­го, який знав у Єв­ро­пі всіх і вся, уні­вер­си­тет від са­мо­го по­ча­тку за­ду­му­вав­ся й ре­а­лі­зо­ву­вав­ся як на­вчаль­ний за­клад єв­ро­пей­сько­го рів­ня і мас­шта­бу. За да­ни­ми істо­ри­ка Дми­тра Ба­га­лея, у пер­шо­му де­ся­ти­літ­ті йо­го існу­ва­н­ня 29 про­фе­со­рів із 47 пред­став­ля­ли за­хі­дно­єв­ро­пей­ську на­у­ку, — «во­ни при­не­сли з со­бою до­брі ака­де­мі­чні тра­ди­ції ста­ро­вин­них за­хі­дних уні­вер­си­те­тів». Ва­го­мою бу­ла час­тка й ви­хід­ців зі слов’ян­ських кра­їн, — у ХIХ сто­літ­ті уні­вер­си­тет­ську ман­тію но­си­ли сім сер­бів, три по­ля­ки (у то­му чи­слі й рі­дний брат по­е­та Оле­ксандр Мі­цке­вич), три че­хи... Втім, пі­сля жов­тне­во­го пе­ре­во­ро­ту но­вій вла­ді до­ве­ло­ся чи­ма­ло по­тру­ди­ти­ся, щоб зве­сти єв­ро­пей­ський уні­вер­си­тет до рів­ня за­шта­тно­го пе­дін­сти­ту­ту. Але біль­шо­ви­ки з цим зав­да­н­ням ціл­ком упо­ра­ли­ся.

На­ро­дже­ний 2 ли­сто­па­да 1838 ро­ку в бол­гар­сько­му мі­сте­чку Па­на­гю­ри­ште в ро­ди­ні ре­мі­сни­ка, юний Ма­рін Дрі­нов не зра­зу зна­йшов свій шлях до Хар­ко­ва. 23-рі­чним юна­ком, за­кін­чив­ши ки­їв­ську се­мі­на­рію, він всту­пив на істо­ри­ко-фі­ло­ло­гі­чний фа­куль­тет Мо­сков­сько­го уні­вер­си­те­ту. І хо­ча ро­сій­ська вла­да бла­го­во­ли­ла ви­хід­цям із бал­кан­ських кра­їн, уні­вер­си­тет­ське на­чаль­ство зов­сім не за­йма­ло­ся до­бро­чин­ні­стю. За п’ять днів не­об­хі­дно бу­ло скла­сти сім іспи­тів, та ще й із грі­зним по­пе­ре­дже­н­ням де­ка­на фа­куль­те­ту, стов­па ві­тчи­зня­ної фі­ло­ло­гії Фе­до­ра Бу­сла­є­ва: «Одна ор­фо­гра­фі­чна по­мил­ка — і мо­же­те за­би­ра­ти до­ку­мен­ти!» Бли­ску­че склав­ши іспи­ти, юний бол­га­рин став одно­кур­сни­ком і близь­ким дру­гом ро­сій­сько­го істо­ри­ка Ва­си­ля Клю­чев­сько­го, який із не­при­хо­ва­ною те­пло­тою зга­ду­вав про ньо­го у сво­їх ме­му­а­рах: «Чу­до­вий ма­лий! Чор­ний, за­мур­за­ний, ен­ту­зі­аст, який не лю­бив гу­чних фраз!».

Ма­буть, енер­гія та ді­ло­ви­тість зі­гра­ли не остан­ню роль у подаль­шій до­лі, ко­ли бол­га­рин зна­йшов мі­сце до­ма­шньо­го вчи­те­ля в сім’ї кня­ги­ні Ка­те­ри­ни Го­лі­ци­ної. Кня­ги­ня во­лі­ла ме­шка­ти й по­до­ро­жу­ва­ти за кор­до­ном, і впро­довж п’яти ро­ків скром­но­му ви­хо­ва­те­лю до­ве­ло­ся по­жи­ти у Ві­дні, Пра­зі, Aeе­не­ві, Ри­мі, Не­а­по­лі. На від­мі­ну від ге­ро­їв До­сто­єв­сько­го, які за­хо­плю­ва­ли­ся в та­ко­му ста­но­ви­щі грою в ру­ле­тку, мо­ло­дий ви­пу­скник уні­вер­си­те­ту весь свій час при­свя­чу­вав ро­бо­ті в бі­бліо­те­ках цих міст, де най­ча­сті­ше був пер­шим слов’яни­ном — чи­та­чем істо­ри­чних до­ку­мен­тів, які сто­су­ва­ли­ся істо­рії пів­ден­них слов’ян.

1873 р. він за­хи­щає в Мо­сков­сько­му уні­вер­си­те­ті ма­гі­стер­ську ди­сер­та­цію «За­се­ле­н­ня Бал­кан­сько­го пів­остро­ва слов’яна­ми», а ще че­рез три ро­ки — до­ктор­ську ро­бо­ту «Пів­ден­ні слов’яни та Ві­зан­тія у Х сто­літ­ті» й очо­лює ка­фе­дру слов’яно­знав­ства в Хар­ко­ві.

Однак по­дії на ба­тьків­щи­ні не да­ють йо­му мо­жли­во­сті зо­се­ре­ди­ти­ся на на­у­ко­во-пе­да­го­гі­чній ни­ві. В ре­зуль­та­ті Ро­сій­сько-ту­ре­цької вій­ни 1877–1878 рр. Тим­ча­со­во­му ро­сій­сько­му управ­лін­ню в Бол­га­рії тер­мі­но­во зна­до­би­ли­ся фа­хів­ці, і сві­жо­спе­че­ний про­фе­сор Хар­ків­сько­го уні­вер­си­те­ту очо­лює від­діл на­ро­дної осві­ти та ду­хов­них справ, роз­ро­бляє прин­ци­пи єди­ної бол­гар­ської ор­фо­гра­фії. Йо­му ж на­ле­жить ви­рі­шаль­не сло­во у ви­бо­рі сто­ли­ці май­бу­тньої дер­жа­ви, — він на­по­ля­гає на Со­фії за­мість Ве­ли­ко­го Тир­но­ва. Дрі­но­ву про­по­ну­ють по­са­ду го­ло­ви Дер­жав­ної ра­ди Бол­га­рії, але він не ми­слить се­бе по­за на­у­ко­вою та ви­кла­да­цькою ді­яль­ні­стю й по­вер­та­є­ться до Хар­ко­ва.

З по­дво­є­ною енер­гі­єю він го­тує і чи­тає кур­си з істо­рії за­хі­дних та пів­ден­них слов’ян, істо­рії їхньої лі­те­ра­ту­ри, істо­рії бол­гар­ської та че­ської мов. Ма­рін Дрі­нов брав актив­ну участь в ор­га­ні­за­ції та ді­яль­но­сті Хар­ків­сько­го істо­ри­ко-фі­ло­ло­гі­чно­го то­ва­ри­ства, був йо­го го­ло­вою у 1890–1897 рр.

Хоч як вда­ло і ща­сли­во скла­да­ла­ся йо­го до­ля — улю­бле­на ро­бо­та, зва­н­ня чле­на Пе­тер­бурзь­кої ака­де­мії на­ук, чин дій­сно­го стат­сько­го ра­дни­ка, — за свід­че­н­ня­ми су­ча­сни­ків, «від роз­лу­ки з ба­тьків­щи­ною він бо­лі­сно стра­ждав усе жи­т­тя». За­не­ду­жав­ши на ту­бер­ку­льоз ле­гень, пи­сав сво­є­му близь­ко­му дру­гу: «Сер­це моє за­ли­ши­ться в Бол­га­рії, в яку я по­вер­ну­ся, щой­но огов­та­юсь...» Однак до­ля вне­сла свої ко­ре­кти­ви, — М.дрі­нов по­мер у Хар­ко­ві 13 бе­ре­зня 1906 р., а че­рез кіль­ка ро­ків учні ви­ко­на­ли йо­го во­лю, пе­ре­віз­ши остан­ки вчи­те­ля на ба­тьків­щи­ну, в йо­го рі­дне мі­сто. Там у 1937 р. ве­ли­ко­му зем­ля­ку бу­ло від­кри­то пам’ятник.

У Хар­ків­сько­му уні­вер­си­те­ті пам’ята­ють про сво­го чу­до­во­го со­ра­тни­ка. Ре­гу­ляр­но про­хо­дять Дрі­нов­ські чи­та­н­ня, за­сно­ва­но Центр бол­га­ри­сти­ки і бал­кан­ських до­слі­джень іме­ні Ма­рі­на Сто­я­но­ва Дрі­но­ва. 1980 ро­ку уряд Бол­га­рії, на від­зна­че­н­ня ба­га­то­лі­тньої спів­пра­ці, на­го­ро­див Хар­ків­ський уні­вер­си­тет ор­де­ном Ки­ри­ла і Ме­фо­дія пер­шо­го сту­пе­ня.

І сьо­го­дні, в на­ші дні, де­ся­тки май­бу­тніх фі­ло­ло­гів та істо­ри­ків, пря­му­ю­чи в чи­таль­ні за­ли ста­ро­вин­ної бу­дів­лі Цен­траль­ної на­у­ко­вої бі­бліо­те­ки уні­вер­си­те­ту, про­хо­дять повз ме­мо­рі­аль­ну до­шку з про­фі­лем скром­но­го «ен­ту­зі­а­ста, який не лю­бив гу­чних фраз».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.