Одним жи­т­тям з при­ро­дою і лю­дьми

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Оле­ксандр СЛІПЧЕНКО

По­ба­чи­ла світ збір­ка по­стій­но­го ав­то­ра на­шої га­зе­ти Ан­дрія То­па­чев­сько­го «Одним жи­т­тям. Пу­блі­ци­сти­ка до­би Не­за­ле­жно­сті» (К., На­ціо­наль­не ви­дав­ни­цтво «Ве­сел­ка»). У кни­зі пре­зен­то­ва­ні стат­ті, на­ри­си, есеї, ре­цен­зії, твор­чі порт­ре­ти, ін­терв’ю за остан­ні 30 ро­ків.

У ав­тор­ській пе­ред­мо­ві ствер­джу­є­ться: «Якщо еко­ло­гі­чна кри­за по­гли­би­ться, Світ за­ги­не і без ядер­ної вій­ни». Ни­ні між­на­ро­дний рей­тинг будь-якої кра­ї­ни, мі­ра її ци­ві­лі­за­цій­ної від­по­від­аль­но­сті за­ле­жать і від її еко­ло­гі­чної по­лі­ти­ки як у вну­трі­шньо­му, так і у зов­ні­шньо­му ви­мі­рах.

Що яв­ляє со­бою су­ча­сна еко­ло­гі­чна кри­за, чим на­справ­ді є пу­блі­ци­сти­ка і чи пе­ре­ко­нав А.то­па­чев­ський чи­та­чів, пи­ше у від­гу­ку-ре­цен­зії На­дзви­чай­ний і Пов­но­ва­жний по­сол Укра­ї­ни О.сліпченко.

Пе­ре­до­ста­н­ня кни­га Ан­дрія То­па­чев­сько­го «З Бо­жо­го са­ду. Ро­сли­ни і тва­ри­ни у Свя­то­му Пи­сьмі» ви­йшла май­же чо­ти­ри ро­ки то­му, став­ши «Укра­їн­ською книж­кою ро­ку» й здо­був­ши ши­ро­ке ви­зна­н­ня чи­та­чів. Осо­бли­во тих, хто, як і ав­тор, не ми­слить лю­ди­ну у від­ри­ві від дов­кі­л­ля, ро­з­гля­да­ю­чи її в ор­га­ні­чно­му єд­нан­ні з «ой­ку­ме­ною», що ще з пра­дав­ніх ча­сів гре­цько­го гео­гра­фа і пи­сьмен­ни­ка Ге­ка­тея Мі­лет­сько­го озна­ча­ло во­дно­час і ве­ли­кий обжи­тий світ, і ма­лий ко­смос Лю­ди­ни. У тих спів­існу­ван­ні й вза­є­мо­за­ле­жно­сті, про які про­ро­чо на­га­ду­вав нам ве­ли­кий Та­рас:

Як не­бо бла­ки­тне — не­ма йо­му краю, Так ду­ші по­чи­ну і краю не­має.

І ли­ше від те­бе, від тво­го ро­зу­мі­н­ня й від­чу­т­тя цьо­го вза­є­мозв’яз­ку, ба рад­ше — вза­є­мо­про­ни­кне­н­ня, за­ле­жить, яким те­бе зна­ти­муть лю­ди і твоя вдя­чна зем­ля.

Та­ки­ми дум­ка­ми спов­не­не й но­ве звер­не­н­ня ав­то­ра до чи­та­ча — щой­но ви­да­на чер­го­ва йо­го кни­га «Одним жи­т­тям». Уже са­ма вда­ло зна­йде­на на­зва до­но­сить до нас ав­тор­ське пе­ре­ко­на­н­ня: люд­ське бу­т­тя роз­чи­не­не в при­ро­ді. У всій її ві­ко­ві­чній ста­ло­сті і без­за­хи­сній вра­зли­во­сті пе­ред на­ва­лою ман­кур­тів. Так са­мо, як і дум­ку, що са­ме по­ва­гою, лю­бов’ю до нав­ко­ли­шньо­го сві­ту — у най­шир­шо­му йо­го ро­зу­мін­ні — тіль­ки й жи­ва лю­ди­на. Лю­ди­на справ­жня, ро­зум­на і су­ча­сна… І ціл­ком зро­зумі­ло, чо­му кни­га роз­гор­та­є­ться у двох пло­щи­нах — при­ро­да і лю­ди. Хо­ча це, зви­чай­но, су­то умов­ний по­діл, оскіль­ки, гор­та­ю­чи сто­рін­ки на­чеб­то й не пов’яза­них між со­бою на­ри­сів, ста­тей, есе, по­стій­но від­чу­ва­єш оті лег­кі й про­зо­рі, як осін­ні па­ву­тин­ки, міс­тки те­ма­ти­чної спо­рі­дне­но­сті усіх вмі­ще­них тут текс­тів.

Гре­цьке «ой­кос» — це во­дно­час «се­ре­до­ви­ще» і «жи­тло». На­чеб­то по­ня­т­тя близь­кі і схо­жі, але з кни­ги ясно усві­дом­лю­єш де­яку від­сто­ро­не­ність, «те­хні­чність» пер­шо­го і «ро­дин­ну» те­пло­ту дру­го­го. Для Ан­дрія То­па­чев­сько­го ви­бір одно­зна­чний: до при­ро­ди слід ста­ви­ти­ся са­ме як до сво­го жи­тла, і то­му ви­сві­тлю­ван­ні ним еко­ло­гі­чні про­бле­ми й ви­кли­ки спри­йма­ю­ться чи­та­чем як свої вла­сні.

От­же, й еко­ло­гі­чна кри­за, пе­ред­чу­т­тя якої на­бу­ває де­да­лі біль­шої акту­аль­но­сті, спри­йма­є­ться не тіль­ки як втра­та здо­ро­во­го і без­пе­чно­го дов­кі­л­ля, але як на­ша спіль­на тра­ге­дія, на­віть ка­та­стро­фа, зокре­ма й гу­ма­ні­тар­на. Сьо­го­дні не­об­хі­дно тур­бу­ва­ти­ся про еко­ло­гію са­мої лю­ди­ни, про та­ке се­ре­до­ви­ще її існу­ва­н­ня, яке обі­йма­ло б не ли­ше пев­ні фі­зи­чні па­ра­ме­три, а вра­хо­ву­ва­ло б й істо­ри­чні, со­ці­аль­ні, ба на­віть мен­таль­ні і куль­тур­ні аспе­кти. І чи­тач, слі­дом за ав­то­ром, раз по раз на­га­дує со­бі: «Зна­хо­дя­чись не із­зов­ні, а все­ре­ди­ні При­ро­ди, Лю­ди­на всім сво­їм єством є її ча­сти­ною. Від­по­від­но, на­у­ки й ми­сте­цтва, ці про­я­ви на­шо­го бу­т­тя, не­від­діль­ні від ре­а­лій При­ро­ди… І то­му справ­жність будь-якої на­у­ки чи ми­сте­цтва ви­зна­ча­є­ться са­ме еко­ло­гі­чні­стю, спря­мо­ва­ні­стю на за­хист як вну­трі­шньої ду­хов­ної су­тно­сті лю­ди­ни, так і зов­ні­шньо­го, фі­зи­чно­го її се­ре­до­ви­ща».

То­му так ор­га­ні­чно, без жо­дно­го від­чу­т­тя «змі­ни те­ми» ми пе­ре­мі­щу­є­мось сто­рін­ка­ми ці­єї до­во­лі об’єм­ної кни­ги — від про­блем «Роз­ча­ро­ва­ної Де­сни» і «втом­ле­но­го чор­но­зе­му» до вад су­ча­сно­го кі­но­бі­зне­су і гли­бин­но­го зна­че­н­ня свят Трій­ці і По­кро­ва. А да­лі — до свід­ків опо­ру в ГУ­ЛА­ГУ і до­слі­джень шев­чен­кі­а­ни… «Елі­та — кра­щі з гір­ших чи нав­па­ки?» — ні­би про­во­кує нас ав­тор, і сам дає від­по­відь, пред­став­ля­ю­чи чи­та­че­ві низ­ку біо­гра­фі­чних на­ри­сів на­ших ві­до­мих су­ча­сни­ків — пи­сьмен­ни­ків, ху­до­жни­ків, на­у­ков­ців і ми­сли­те­лів. Тих, хто сво­їм плі­дним існу­ва­н­ням у ви­дно­кру­зі на­шої сві­до­мо­сті за­свід­чує нев­ми­ру­щість укра­їн­ської куль­ту­ри.

Ав­тор кни­ги не мав за ме­ту до­три­му­ва­тись за­зда­ле­гідь ви­зна­че­них жан­рів, пи­шу­чи про те, що на­бо­лі­ло. До­ку­мен­таль­не ви­сві­тле­н­ня фа­ктів і по­дій, їх при­скі­пли­вий пи­сьмен­ни­цький ана­ліз на­бли­жає тво­ри А.то­па­чев­сько­го до на­у­ко­вих до­слі­джень. При цьо­му ва­жли­ву роль ві­ді­грає емо­цій­не за­барв­ле­н­ня ви­кла­ду, йо­го ме­та­фо­ри­чність, чи­слен­ні ана­ло­гії й по­рів­ня­н­ня, не­спо­ді­ва­ні обра­зні зі­став­ле­н­ня фа­ктів, що ра­зом до­дає цим тво­рам но­ва­тор­ської фор­ми і зву­ча­н­ня.

Ви­со­ко­ін­те­ле­кту­аль­на, без жо­дних зни­жок і спро­щень, але во­дно­час до­вір­ли­ва роз­мо­ва з чи­та­чем жо­дним чи­ном не стає «ка­мер­ною», роз­ра­хо­ва­ною на елі­тар­не сприйня­т­тя. Нав­па­ки, у на­ри­сах і порт­ре­тах скрізь є від­чу­тним со­ці­аль­ний під­текст, не­дво­зна­чний осуд дав­ніх і те­пе­рі­шніх на­ших «ви­ра­зок» і за­ці­кав­ле­на со­лі­дар­ність з ді­я­ми сво­їх ге­ро­їв у їхньо­му слі­ду­ван­ні по­кли­кам вла­сних доль.

Кни­га має ха­ра­ктер­ний підза­го­ло­вок: «Пу­блі­ци­сти­ка до­би Не­за­ле­жно­сті». І це не ли­ше хро­но­ло­гі­чні рам­ки тво­ре­н­ня вклю­че­но­го до кни­ги лі­те­ра­тур­но­го ма­те­рі­а­лу, які охо­плю­ють 30 остан­ніх ро­ків на­шо­го бу­т­тя. І не тіль­ки жан­ро­ва йо­го при­на­ле­жність. Йде­ться про пу­блі­чно ви­слов­ле­ну гро­ма­дян­ську по­зи­цію ав­то­ра, який жи­ве жи­т­тям сво­єї кра­ї­ни в усій роз­ма­ї­то­сті її бо­лів і та­лан­тів. Як ві­до­мо з на­шої істо­рії, до пу­блі­ци­сти­ки вда­ва­ли­ся зна­ні пи­сьмен­ни­ки, на­у­ков­ці, дер­жав­ні і цер­ков­ні ді­я­чі. Осо­бли­во за ча­сів, ко­ли ви­рі­шу­ва­ла­ся до­ля кра­ї­ни. На моє пе­ре­ко­на­н­ня, у слав­но­му ря­ді цих імен ціл­ком «сво­їм» ви­да­є­ться й ав­тор ре­цен­зо­ва­ної кни­ги. Над­то на тлі від­вер­то «без­ба­тчен­ків­сько­го», кон’юн­ктур­но­го по­лі­ти­кан­ства, що не­рід­ко ви­сту­пає сьо­го­дні під ма­шка­рою жур­на­лі­сти­ки.

Пра­во на не­дво­зна­чність сво­їх ду­мок і твер­джень Ан­дрій То­па­чев­ський здо­був на дов­гій до­ро­зі слу­жі­н­ня му­зам кі­но і кра­сно­го пи­сьмен­ства. Ме­ні ви­па­ло ба­га­то ро­ків йти по­руч з ним жит­тє­ви­ми шля­ха­ми, і ще з по­ча­тко­вих шкіль­них кла­сів, і з уні­вер­си­тет­ських ро­ків, і з на­сту­пно­го спіл­ку­ва­н­ня знаю, на­скіль­ки ор­га­ні­чною для Ан­дрія є ця спо­рі­дне­ність з при­ро­дою, пре­кра­сно пе­ре­да­на у май­же двох де­ся­тках йо­го до­ку­мен­таль­них і на­у­ко­во-про­сві­тни­цьких філь­мів або у та­ких ві­до­мих книж­ках, як «Сим­фо­нія жи­т­тя», «Май­стер­ня фло­ри», «Лі­то­пис бі­ло­го ла­та­т­тя», «Бар­ви зем­лі» та ін., що здо­бу­ли по­пу­ляр­ність в укра­їн­сько­го і за­кор­дон­но­го чи­та­ча.

При­га­дую йо­го на­ри­си ще з кін­ця 1960-х, остан­ніх «від­ли­го­вих» ро­ків, у то­ді­шній «про­гре­сив­ній» «Ком­со­моль­ській прав­ді». Вже то­ді пре­дме­том Ан­дрі­є­вих до­слі­джень бу­ли но­ві­тні, зов­сім не ти­по­во «ра­дян­ські» яви­ща, як от Ми­ро­нів­ський ін­сти­тут пше­ни­ці або Му­зей на­ро­дної ар­хі­те­кту­ри і по­бу­ту у Пе­ре­я­сла­ві, слав­ні ще за жи­т­тя їх за­снов­ни­ків — Ва­си­ля Ре­ме­сла та Ми­хай­ла Сі­кор­сько­го. По­тім при­йшли кі­но­філь­ми і книж­ки, але, не­за­ле­жно від ви­дів і жан­рів сво­єї твор­чої ді­яль­но­сті, Ан­дрій То­па­чев­ський за­ли­шав­ся вір­ним при­ро­до­охо­рон­ній те­ма­ти­ці — ма­буть, зна­чною мі­рою під впли­вом ба­тька, ви­да­тно­го бо­та­ні­ка і гі­дро­біо­ло­га з ве­ли­ко­го ро­ду Гру­шев­ських, з яким зма­ле­чку бу­вав у екс­пе­ди­ці­ях по Дні­пру. А та­кож — ма­те­рі, що при­свя­ти­ла жи­т­тя ви­вчен­ню фло­ри Укра­їн­ських Кар­пат. Мо­жли­во, ще й стар­шо­го бра­та — ба­га­то­рі­чно­го ди­ре­кто­ра ака­де­мі­чно­го Ін­сти­ту­ту зоо­ло­гії…

Я пе­вен, що чер­го­ва кни­га А.то­па­чев­сько­го «Одним жи­т­тям» по­ся­де не остан­нє мі­сце у йо­го гі­дно­му твор­чо­му до­роб­ку. Що, між ін­шим, за­свід­чує і плі­дність по­стій­но­го спіл­ку­ва­н­ня з жи­вим сві­том при­ро­ди цьо­го пи­сьмен­ни­ка, який під­хо­дить до сво­го 80-річ­чя.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.