У Pinchukartcentre — мі­сто жі­нок

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Ка­те­ри­на КОНСТАНТИНОВА Фо­то Ва­си­ля Ар­тю­шен­ка

«Свій про­стір» — шо­ста ви­став­ка в рам­ках До­слі­дни­цької пла­тфор­ми Pinchukartcentre. На­зва й те­ма­ти­ка пов’яза­ні з есе Вір­джи­нії Вулф.

Ку­ра­то­ри но­вої ви­став­ки — Те­тя­на Ко­чу­бин­ська та Те­тя­на Aeмур­ко, — а та­кож усі уча­сни­ки цьо­го про­е­кту спро­бу­ва­ли до­слі­ди­ти й ро­зі­бра­ти­ся в сте­ре­о­ти­пах що­до мі­сця жін­ки-ху­до­жни­ці в «чо­ло­ві­чо­му сві­ті».

Де він, цей про­стір жін­ки в су­ча­сно­му су­спіль­стві? Як ви­зна­чи­ти ме­жі са­мо­го про­сто­ру? За за­ду­мом ку­ра­то­рів, ви­став­ка пе­ред­ба­чає три роз­ді­ли, в яких роз­кри­ва­є­ться про­сто­ро­ва ідея, — як ви­му­ше­но-при­хо­ва­но­го про­сто­ру, по­лі­ти­чно-ма­ні­фе­ста­цій­но­го й ті­ле­сно-чут­тє­во­го. Та­кі про­сто­ри утво­рю­ю­ться в кон­текс­ті діа­ло­гів між тво­ра­ми су­ча­сних ав­то­рів та істо­ри­чни­ми фе­но­ме­на­ми. То­му се­ред пред­став­ле­них в арт-про­е­кті ху­до­жни­ків є кла­си­ки й су­ча­сни­ки: Єв­ге­нія Бі­ло­ру­сець, Ка­те­ри­на Бі­ло­кур, Aeан­на Ка­ди­ро­ва, Алев­ти­на Ка­хі­дзе, Алі­на Клей­тман, Ма­рія При­ма­чен­ко, Вла­да Рал­ко, Окса­на Че­пе­лик та ін­ші.

Про мі­сце жін­ки-ху­до­жни­ка в су­ча­сно­му сві­ті у про­сто­рі но­вої ви­став­ки й роз­по­від­а­ють дві уча­сни­ці про­е­кту — Вла­да Рал­ко та Алев­ти­на Ка­хі­дзе.

***

Алев­ти­на Ка­хі­дзе на­ро­ди­ла­ся в До­не­цькій обла­сті. 2008-го ста­ла ла­у­ре­а­том Пре­мії Ма­ле­ви­ча для укра­їн­ських ху­до­жни­ків. Во­на та­кож сти­пен­ді­ат Ака­де­мії Яна ван Ей­ка (Ні­дер­лан­ди), одна з за­снов­ни­ків при­ва­тної ре­зи­ден­ції для іно­зем­них ху­до­жни­ків у се­лі Му­зи­чі на Ки­їв­щи­ні.

— Алев­ти­но, що для вас озна­чає сло­во­спо­лу­че­н­ня «Свій про­стір» — не тіль­ки в кон­текс­ті ви­став­ки в Pinchukartcentre, а й у більш ши­ро­ко­му, ху­до­жньо­му ви­мі­рі?

— Зві­сно ж, це про­стір, який ти мо­жеш кон­тро­лю­ва­ти. Але ж це теж уто­пія. У прин­ци­пі, ви­став­ка «Свій про­стір» — про це. Про те, що, по­при на­яв­ність у ко­жної жін­ки ні­би­то сво­єї кім­на­ти або сво­єї яко­їсь «ва­ліз­ки», на­віть у при­ва­тних про­сто­рах во­на по­чу­ва­є­ться в по­ло­ні яки­хось сте­ре­о­ти­пів, клі­ше або си­стем кон­тро­лю. Про це ви­став­ка.

— Чи існу­ють у вас осо­би­сто ко­ор­ди­на­ти са­ме та­ко­го «сво­го» про­сто­ру?

— Мій про­стір? Мо­жли­во, це мій сад. Ще дім, без­умов­но. Пев­ною мі­рою, ху­до­жні про­е­кти і є мо­їм ху­до­жнім про­сто­ром. Мій про­стір — мої тва­ри­ни, кі­шки й со­ба­ки. Моя ро­ди­на, як і мої дру­зі, теж да­ють ме­ні від­чу­т­тя про­сто­ру та за­хи­ще­но­сті. — Чи є в цьо­го про­сто­ру пев­ні

ме­жі?

— Ці ме­жі зав­жди по­ру­шу­ю­ться. Aeо­ден про­стір не мо­же нам на­ле­жа­ти до кін­ця. Лю­ди­на зав­жди хо­че ма­ти свій вла­сний про­стір.

На­віть якщо взя­ти вла­сне ті­ло, яке ба­га­то хто на­зи­ває сво­їм про­сто­ром, — і йо­го ме­жі теж мо­жуть бу­ти по­ру­ше­ні. Уто­пія в то­му, що й во­но то­бі до кін­ця не на­ле­жить. Але все-та­ки є мі­сця, де ти як осо­би­стість, як жін­ка, як ху­до­жни­ця по­чу­ва­є­шся більш ком­фор­тно, за­хи­ще­но, ніж в ін­ших мі­сцях.

— У ме­ре­жі є ін­фор­ма­ція, що ви жи­ве­те і пра­цю­є­те в се­лі Му­зи­чі Ки­їв­ської обла­сті. Як ту­ди по­тра­пи­ли? Не­має мо­жли­во­сті пе­ре­їха­ти до сто­ли­ці? — Так, це прав­да. Мій чо­ло­вік за­ймав­ся бу­ді­вель­ним бі­зне­сом. І зав­жди хо­тів жи­ти у вла­сно­му бу­дин­ку. А я в ди­тин­стві й жи­ла у вла­сно­му бу­дин­ку. І то­му у 2007-му ми пе­ре­їха­ли за мі­сто, в се­ло Му­зи­чі, де по­бу­ду­ва­ли дім та мою май­стер­ню. І вже де­сять ро­ків ми тут жи­ве­мо. Ко­ли пе­ре­їжджа­ли, не бу­ли впев­не­ні, що там за­ли­ши­мо­ся. Але, по де­ся­тьох ро­ках, які тут про­жи­ла, я вва­жаю, що це один із най­більш прийня­тних спосо­бів люд­сько­го існу­ва­н­ня — жи­ти в гар­мо­нії з при­ро­дою. Одне сло­во, до мі­ста я по­ки що пе­ре­їжджа­ти не пла­ную.

— На­скіль­ки сіль­ський про­стір для вас ва­жли­вий — як для ху­до­жни­ка?

— Цей про­стір ме­не змі­нив. Як я вже ка­за­ла, у ме­не з’явив­ся сад. І цей сад, як ви­яви­ло­ся, для ме­не ду­же ва­жли­вий.

— У вас ба­га­то фру­кто­вих де­рев?

— Якраз ні. У ме­не ма­ло де­рев. Са­дом я на­зи­ваю всі тра­ви, які в ме­не є, їхню вза­є­мо­дію. На­віть те, що лю­ди на­зи­ва­ють го­ро­дом, я на­зи­ваю са­дом. Мій сад — той про­стір, де ви­вчаю ряд ре­чей: як мо­жна уяви­ти жи­т­тя без на­силь­ства, яке є і в люд­сько­му, і в тва­рин­но­му сві­ті? Тоб­то ро­сли­ни да­ють біль­ше на­дії.

На­при­клад, цьо­го ро­ку спо­сте­рі­га­ла, як на ква­со­лю на­па­ла по­пе­ли­ця. Ви­яв­ля­є­ться, то­ле­ран­тність у сві­ті ро­слин — зда­тність да­ва­ти вро­жай, не­зва­жа­ю­чи на шкі­дни­ків.

І справ­ді, хо­ча по­пе­ли­цю я ні­як не вби­ва­ла, моя ква­со­ля вро­ди­ла. Це для ме­не бу­ло від­кри­т­тям! Сло­во «то­ле­ран­тність» при­йшло са­ме з ро­слин­но­го сві­ту, це ма­ло хто знає. А я вже дру­гий рік — по­сол до­брої во­лі від ООН.

— Роз­ка­жіть про ва­шу ді­яль­ність в ООН.

— Про­во­ди­мо екс­пер­тну ро­бо­ту, роз­по­від­а­є­мо, що вза­га­лі від­бу­ва­є­ться в Укра­ї­ні. І ви­ко­ну­є­мо мі­сії, — на­при­клад, я мо­жу зу­стрі­ти­ся в Слов’ян­ську з ді­тьми й по­пра­цю­ва­ти ра­зом із ни­ми як ху­до­жни­ця, тоб­то прив­не­сти в їхній світ щось пре­кра­сне. Але, без­умов­но, на ці за­хо­ди по­го­джу­ю­ся тіль­ки то­ді, ко­ли по­ді­ляю цін­но­сті ООН. А то­ле­ран­тність — одна з та­ких ба­зо­вих цін­но­стей. Якщо дво­ма сло­ва­ми, то це і є ча­сти­ною мо­єї мі­сії.

— Та­ка ді­яль­ність вас на­ди­хає? — Сло­во «на­тхне­н­ня» є в ху­до­жній пра­кти­ці, але це спір­не пи­та­н­ня, де са­ме ху­до­жник чер­пає на­тхне­н­ня. Я ба­га­то ро­блю ро­біт про вій­ну, але ска­за­ти, що вій­на ме­не «на­ди­хає», — та­ко­го не­ма.

Вій­на, швид­ше, є річ­чю, яку я не мо­жу не ко­мен­ту­ва­ти, то­му й ство­рюю ро­бо­ти на цю те­му. Якось так.

А на­тхне­н­ня? Як я вже ска­за­ла, ме­не ду­же на­ди­хає сад... Я б ска­за­ла — лю­ди­на ні над чим не має та­кої вла­ди, як над ро­сли­на­ми. Ти щось по­са­див, а че­рез п’ять днів у те­бе схо­ди. Ні­чо­го не дає та­ко­го са­мо­ствер­дже­н­ня, як сад.

— Які ва­ші ро­бо­ти пред­став­ле­ні в Pinchukartcentre?

— Ро­бо­та на­зи­ва­є­ться «44», це екс­пе­ри­мен­таль­не ві­део, яке я зро­би­ла спіль­но з ре­жи­се­ром Ка­тею Гор­но­стай і Ни­ко­ном Ро­ман­чен­ком. І це 6-хви­лин­не ві­део про ці­ка­ве пе­ре­вті­ле­н­ня — з ху­до­жни­ка на актор­ку. Це ві­део сто­су­є­ться ва­жли­во­го пи­та­н­ня, яке зав­жди став­лять жін­ці: «А чи є у вас ді­ти?». Фільм са­ме про це. Ві­де­о­ро­бо­та «44» зня­та в най­біль­шій кім­на­ті на­шо­го бу­дин­ку й теж, вла­сне, під­па­дає під на­зву «Свій про­стір».

— Де­сять ро­ків то­му ви ста­ли ла­у­ре­а­том пре­мії Ма­ле­ви­ча. Що за де­сять ро­ків від­бу­ло­ся істо­тно­го у твор­чо­му пла­ні, які по­дії вва­жа­є­те для се­бе ви­зна­чаль­ни­ми?

— По-пер­ше, я за­ли­ши­ла­ся ху­до­жни­цею. Я ж не обі­ця­ла, ко­ли отри­му­ва­ла цю пре­мію, що про­дов­жу бу­ти ху­до­жни­цею. Але я нею за­ли­ша­ю­ся. По-дру­ге, я ду­же сер­йо­зно по­ча­ла за­йма­ти­ся пер­фо­ман­сом. Опа­ну­ва­ла цю пра­кти­ку з ну­ля. Те­пер май­же всі свої ро­бо­ти ство­рюю на пер­фор­ма­тив­ній пра­кти­ці. По­тре­тє, по­ча­ла ви­кла­да­ти ді­тям, сту­ден­там ху­до­жніх ви­шів і сту­ден­там-ар­хі­те­кто­рам. І, по­че­твер­те, ста­ла са­дів­ни­цею. Це теж мо­жна при­плю­су­ва­ти до тих но­ва­цій, які при­йшли в моє жи­т­тя за де­сять ро­ків.

— Хто для вас у ми­сте­цтві пер­фо­ман­су є взір­цем?

— Хо­ро­ше за­пи­та­н­ня. На­при­клад, ху­до­жни­ця Адрі­ан Пай­пер, не ду­же ві­до­ма в Укра­ї­ні, але во­на ду­же ці­ка­вий пер­фор­мер. Се­ред укра­їн­ських ху­до­жни­ків я б ви­рі­зни­ла Ана­то­лія Бє­ло­ва, ін­ших... Одне сло­во, в нас теж є ду­же ці­ка­ві лю­ди, яки­ми я на­ди­ха­ю­ся.

— Про­ект «Свій про­стір» пе­ред­ба­чає фе­мі­ні­сти­чний ра­курс. На­скіль­ки сьо­го­дні акту­аль­ні са­ме фе­мі­ніст­ські ідеї в жи­во­пи­сі? Чи, мо­же, це вже вчо­ра­шній день, ко­ли жін­ці по­трі­бно бу­ло са­мо­ствер­ди­ти­ся?

— Ду­маю, всіх зав­дань, на які спря­мо­ва­ні ідеї гу­ма­ні­зму, на жаль, не ви­рі­ше­но. Ще по­бу­ту­ють і ген­дер­на не­рів­ність, і ре­про­ду­ктив­не на­силь­ство, і дис­кри­мі­на­ція за ста­те­вою озна­кою. То­му всі жін­ки-ху­до­жни­ці, чиї ро­бо­ти пред­став­ле­ні в цьо­му про­сто­рі, і мо­жуть бу­ти ти­ми жін­ка­ми, які по­ру­шу­ють те­ми фе­мі­ні­зму у сво­їх ро­бо­тах. — Ви на­ро­ди­ли­ся в До­не­цькій обла­сті в Ae­да­нів­ці. Як той край впли­нув на вас? І яка си­ту­а­ція за­раз на ва­шій ма­лій ба­тьків­щи­ні? — У ме­не бу­ло ща­сли­ве ди­тин­ство, я вдя­чна сво­їй ма­мі. Ми жи­ли у при­ва­тно­му се­кто­рі, а це озна­чає, що бу­ли ду­же до­ро­сли­ми ще в ди­тин­стві, бо мо­гли пе­ре­мі­щу­ва­ти­ся мі­стом як хо­ті­ли. Якщо ж го­во­ри­ти про шко­лу, то я бу­ла зви­чай­ною ра­дян­ською шко­ляр­кою, яка по­тер­па­ла від рі­зно­го ро­ду си­стем на­силь­ства. При­га­дую, що опи­ра­ла­ся, ко­ли му­си­ла якось кар­та­ти сво­їх одно­кла­сни­ків за те, що во­ни по­га­но вча­ться. Я при­га­дую, що ска­за­ла, мов­ляв, це їхня осо­би­ста спра­ва, як во­ни вча­ться. Що зди­ву­ва­ло на­шо­го вчи­те­ля.

…На сьо­го­дні Ae­да­нів­ка — не­під­кон­троль­на Укра­ї­ні те­ри­то­рія. Так, я ве­ли­кий екс­перт у то­му, що там від­бу­ва­є­ться. Але це роз­мо­ва на го­ди­ни. За­раз мі­сто об­став­ле­не на­ме­та­ми, во­ни го­ту­ю­ться до «ви­бо­рів»... І, зві­сно, ме­не за­сму­чує той факт, що бо­ю­ся ту­ди їха­ти. За п’ять ро­ків жо­дно­го ра­зу не бу­ла вдо­ма. Хо­ча там за­ли­ши­ли­ся і мої рі­дні, і одно­кла­сни­ки, і вчи­те­лі...

* * *

Вла­да Рал­ко на­ро­ди­ла­ся в Ки­є­ві, за­кін­чи­ла На­ціо­наль­ну ака­де­мію обра­зо­твор­чо­го ми­сте­цтва і ар­хі­те­кту­ри. У 2001-му отри­ма­ла пре­мію Все­укра­їн­сько­го три­є­на­ле жи­во­пи­су. Бу­ла уча­сни­цею по­над пів­со­тні укра­їн­ських та між­на­ро­дних ви­ста­вок.

— Вла­до, для вас по­ня­т­тя сво­го про­сто­ру — це щось обра­зне чи все-та­ки є кон­кре­тна те­ри­то­рія?

— Ко­ли я отри­ма­ла за­про­ше­н­ня від ку­ра­то­рів ПАЦ, якраз пра­цю­ва­ла над про­е­кта­ми, де са­ме про­стір (у бу­кваль­но­му сен­сі, про­стір при­мі­щень ко­ли­шньої ра­дян­ської тур­ба­зи) спря­мо­ву­вав фор­му та роз­мі­ще­н­ня об’єкта все­ре­ди­ні.

Для ме­не по­ня­т­тя «сво­го про­сто­ру» ду­же кон­кре­тне, — я від­чу­ваю пев­ні про­сто­ри як свої, по­при їхню іна­кшість. Я мо­жу роз­пі­зна­ти та­кий про­стір на­віть в аб­со­лю­тно чу­жо­му мі­сці, на­при­клад, яким я йо­го по­ка­за­ла в «Ки­тай­сько­му еро­ти­чно­му що­ден­ни­ку». Вла­сне, я пра­цюю ви­клю­чно зі сво­їм про­сто­ром, на­віть якщо ба­чу йо­го впер­ше.

Є ба­га­то пре­кра­сних місць, про які на­віть не по­ду­ма­єш щось ска­за­ти у сво­їх ро­бо­тах. У про­сто­рі має бу­ти щось та­ке, що ро­бить актив­ною мою го­лов­ну те­му. По­ка­зує, як щось люд­ське про­яв­ля­є­ться ззов­ні. — Фе­мі­ніст­ський акцент ни­ні­шньої ви­став­ки в Pinchukartcentre — на­скіль­ки він акту­аль­ний сьо­го­дні?

— По­стій­не об­сто­ю­ва­н­ня прав жі­нок не є ви­клю­чно жі­но­чою ро­бо­тою, до цьо­го ма­ють бу­ти за­лу­че­ні всі. За­зви­чай ви­хо­дить, що у сво­є­му опо­рі ути­скам си­сте­ми, тра­ди­ці­ям чи су­спіль­ним нор­мам жін­ка по­тра­пляє у фе­мі­ніст­ську ре­зер­ва­цію, у вуль­гар­но­му її ро­зу­мін­ні. На­че са­мим фа­ктом за­пе­ре­че­н­ня па­сив­но­го ста­ту­су, який до­сі на­ки­дає їй тра­ди­цій­не су­спіль­ство, во­на від­ді­ляє се­бе від спіль­но­ти й зно­ву опи­ня­є­ться на са­мо­ті. Ме­ні не по­до­ба­є­ться, ко­ли жі­но­чу не­за­ле­жність і жі­но­чу сво­бо­ду зви­чно утвер­джу­ють як окре­му нор­му.

Я вка­за­ла в текс­ті до сво­єї се­рії «При­вид сво­бо­ди», що роз­гля­даю спро­би від­ді­ли­ти, від­ме­жу­ва­ти і та­ким чи­ном зне­шко­ди­ти опір жі­нок як та­кий со­бі мар­кер не­без­пе­ки, що під­сте­рі­гає все люд­ське.

— Хто з жі­нок-ху­до­жниць (мо­жли­во, ва­ших ко­лег), зда­є­ться вам у твор­чо­му пла­ні — са­ме сьо­го­дні — най­більш пер­спе­ктив­ним і най­більш не­роз­кри­тим? Тоб­то з тим по­тен­ці­а­лом, який по­трі­бно роз­кри­ти. Це мо­жуть бу­ти ху­до­жни­ці рі­зно­го ві­ку.

— Я не роз­ді­ляю ху­до­жни­ків і ху­до­жниць. Остан­нє — тіль­ки мов­ний фе­мі­ні­тив, не біль­ше. — Вже не один рік ви є чле­ном Спіл­ки ху­до­жни­ків Укра­ї­ни. На­скіль­ки ця ін­сти­ту­ція ді­ю­ча, ко­ри­сна, су­ча­сна? Чи під­три­му­є­те ви з ни­ми якісь пря­мі кон­та­кти?

— У ме­не є не­ве­ли­ка май­стер­ня від Спіл­ки ху­до­жни­ків, де пра­цюю де­да­лі мен­ше й мен­ше, оскіль­ки там збе­рі­га­є­ться ба­га­то ро­біт. Це все.

— Одно­го ра­зу ви ска­за­ли: «На мо­їх кар­ти­нах не­має кро­ві, це ли­ше чер­во­на фар­ба на ар­ку­ші па­пе­ру». Сьо­го­дні у сві­ті ба­га­то кро­ві. Чи по­ви­нен ху­до­жник опе­ра­тив­но ре­а­гу­ва­ти на кри­ва­ві ви­кли­ки, які про­по­нує ни­ні­шній світ?

— Кров на ро­бо­ті Ти­ці­а­на «Апол­лон і Мар­сій» або бруд під ніг­тя­ми свя­тих Хо­се де Рі­бе­ри пре­кра­сні, оскіль­ки во­ни зо­бра­же­ні не для них са­мих. Світ, який у нас є, зов­сім не та­кий уже кри­ва­вий, ба біль­ше — цей світ свій для тих, хто го­то­вий у ньо­му жи­ти лю­ди­ною, а не ви­жи­ва­ти.

Ре­аль­ність по­стій­но ви­яв­ляє істо­тне на­віть у ду­же рі­зних, іно­ді не­зна­чних по­ді­ях.

Однак ча­сто ху­до­жни­ки ли­ше, як ви ка­же­те, «опе­ра­тив­но» те­ма­ти­зу­ють окре­му про­бле­му, не за­гли­блю­ю­чись все­ре­ди­ну, а тіль­ки ков­за­ю­чи по­верх­нею. Ху­до­жник ду­має че­рез свою спра­ву, а ви­кли­ки сьо­го­де­н­ня він мо­же по­мі­ча­ти зов­сім не там, де їх хо­чуть ба­чи­ти.

— У вас бу­ло ба­га­то ви­ста­вок, яка з них ма­кси­маль­но роз­кри­ла ваш ху­до­жній світ, ва­ші по­шу­ки у пло­щи­ні акту­аль­но­го ми­сте­цтва, ва­ші по­чу­т­тя, ме­та­фо­ри ті­ла?

— Ін­ко­ли ре­аль­ність акту­а­лі­зує окре­му те­му, над якою вже пра­цю­ва­ла ра­ні­ше. За­раз я, у пев­но­му сен­сі, про­дов­жую свої лі­нії — «По­верх­ня» й «Ана­то­мія», це, від­по­від­но, 2012-й і 2015 ро­ки. Але ін­ко­ли ме­ні зда­є­ться, що я на­ма­га­ю­ся роз­кри­ти одну­єди­ну те­му, яка впро­довж рі­зних пе­рі­о­дів ви­сві­тлю­є­ться в рі­зних аспе­ктах.

Алев­ти­на Ка­хі­дзе

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.