Со­лі­дар­на пен­сій­на си­сте­ма: зло­чин три­ва­лі­стю в сто­лі­т­тя

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Во­ло­ди­мир ДУБРОВСЬКИЙ

По­ря­док, при яко­му пен­сії ви­пла­чу­ю­ться за ра­ху­нок со­ці­аль­них вне­сків на­йма­них пра­ців­ни­ків, ві­до­мий як со­лі­дар­на пен­сій­на си­сте­ма, за кіль­ка по­ко­лінь став на­стіль­ки зви­чним, що біль­шість лю­дей, на­віть екс­пер­тів, не уяв­ля­ють со­бі мо­жли­во­сті від ньо­го від­мо­ви­ти­ся.

Однак, якщо ро­зі­бра­ти­ся, то та­ка си­сте­ма не ли­ше не при­ро­дна, а зов­сім нав­па­ки, еко­но­мі­чно зло­чин­на й прин­ци­по­во не­жит­тє­зда­тна в дов­го­стро­ко­вій пер­спе­кти­ві. І що швид­ше її за­мі­ни­ти чи­мось ін­шим, то мен­шою бу­де шко­да. А тут Укра­ї­на, хоч як па­ра­до­ксаль­но, у ду­же ви­гра­шно­му ста­но­ви­щі, бо у нас со­лі­дар­на си­сте­ма за фа­ктом мер­тва, а ті за­со­би для по­дов­же­н­ня її жи­т­тя, які за­сто­со­ву­ють роз­ви­не­ні кра­ї­ни, для нас смер­тель­но не­без­пе­чні, — втім, їм теж до­ве­де­ться ра­но чи пі­зно при­йма­ти важ­кі рі­ше­н­ня... А ко­ли ка­ра­ван обер­та­є­ться на­зад, куль­га­вий вер­блюд опи­ня­є­ться пер­шим. Ну або дру­гим — пі­сля Гру­зії, де во­на вмер­ла ще ра­ні­ше. Що ра­ні­ше й ре­тель­ні­ше ми під­го­ту­є­мо­ся до похо­ро­ну со­лі­дар­ної си­сте­ми, то спо­кій­ні­ше вда­сться ски­ну­ти цей ка­мінь з шиї на­шої еко­но­мі­ки. При цьо­му ва­жли­во, щоб жо­ден жи­вий пен­сіо­нер не по­стра­ждав. А про те, що зро­би­ти це ре­аль­но (хо­ча й не­лег­ко), свід­чать істо­рія пи­та­н­ня й до­свід кіль­кох кра­їн, у яких уже ви­йшло.

Як утри­му­ва­ти ста­рих?

На­ві­що вза­га­лі по­трі­бна пен­сій­на си­сте­ма? Адже лю­ди міль­йо­ни ро­ків якось об­хо­ди­ли­ся без неї за ра­ху­нок своє­рі­дної «при­ро­дної со­лі­дар­ної» си­сте­ми за­без­пе­че­н­ня ста­ро­сті: тих, хто вже був не в змо­зі сам пра­цю­ва­ти, утри­му­ва­ло плем’я, а з по­явою ро­ди­ни — ді­ти. Від­по­від­но, лю­ди ма­ли сти­мул на­ро­джу­ва­ти, щоб не за­ли­ши­ти­ся в ста­ро­сті са­мо­тні­ми, адже до­жи­ва­ли до про­ду­ктив­но­го ві­ку да­ле­ко не всі спад­ко­єм­ці­го­ду­валь­ни­ки. Але та­ка до­по­мо­га пра­цю­ва­ла, ли­ше по­ки ді­ти, ону­ки й прав­ну­ки жи­ли з пред­ка­ми в ме­жах ве­ли­кої ро­ди­ни з ба­га­тьох по­ко­лінь або на­віть якщо й ви­ді­ля­ли­ся в окре­мі го­спо­дар­ства, то да­ле­ко не йшли. У Дав­ньо­му Ри­мі син був уза­га­лі ра­бом ба­тька, та й у на­ших кра­ях вну­трі­шньо­сі­мей­на ди­сци­плі­на бу­ла вкрай су­во­рою. Та­кий устрій су­спіль­ства був прийня­тним до­ти, до­ки го­лов­ною бу­ла тра­ди­ція, но­сі­єм якої якраз бу­ли ста­рі, — во­ни ма­ли свою ні­шу, де їхній жит­тє­вий до­свід був за­тре­бу­ва­ний.

Однак опо­ра на тра­ди­ції й па­трі­ар­халь­на ро­ди­на ви­хо­ву­ють від­ста­лість ми­сле­н­ня, а прив’яз­ка до мі­сця не­су­мі­сна зі швид­ки­ми змі­на­ми в стру­кту­рі еко­но­мі­ки, та­ки­ми як ін­ду­стрі­а­лі­за­ція. То­му з на­ста­н­ням Но­во­го ча­су опи­са­на ви­ще си­сте­ма ста­ла галь­мом роз­ви­тку й роз­ва­ли­ла­ся: ді­ти еман­си­пу­ва­ли­ся від ба­тьків і за­жи­ли сво­їм жи­т­тям. «Си­нів­ський обов’язок» ста­ли від­да­ва­ти не пред­кам, а на­щад­кам; від­по­від­но, ба­тькам ста­ло со­ром­но за­ле­жа­ти від ді­тей, адже це озна­чає від­ри­ва­ти від ону­ків.

Більш то­го, при пла­ну­ван­ні ро­ди­ни (бла­го, те­хні­чні за­со­би для цьо­го теж пі­до­спі­ли) до ува­ги ста­ли бра­ти не так кіль­кість, як якість: на­скіль­ки вда­сться за­без­пе­чи­ти ді­тям мі­цну сім’ю, бла­го­по­лу­чне до­ро­слі­ша­н­ня, осві­ту то­що, від­по­від­но, ді­тей ста­ло мен­ше, і біль­ше лю­дей до­жи­ва­ють до ста­ро­сті вза­га­лі без­ді­тни­ми. Усе це пе­ред­ба­чає са­мо­стій­ні дже­ре­ла до­хо­дів у ста­рих, а та­кож роз­ви­не­ну ме­ре­жу по­слуг з до­гля­ду за ти­ми, ко­му вже важ­ко са­мо­му про се­бе дба­ти. Вла­сне, ці дві ком­по­нен­ти й ста­нов­лять те, що ми на­зи­ва­є­мо пен­сій­ною си­сте­мою. Та­ким чи­ном, во­на яв­ляє со­бою не­об­хі­дний еле­мент мо­дер­но­сті, і по­вер­не­н­ня до си­ту­а­ції, ко­ли в ста­ро­сті до­во­ди­ться пов­ні­стю по­кла­да­ти­ся на ді­тей, був би кро­ком на­зад. Утім, на це не­має жо­дних шан­сів, оскіль­ки па­трі­ар­халь­на ро­ди­на зруй­ну­ва­ла­ся без­по­во­ро­тно, ді­тей уже мен­ше, ніж ба­тьків, і все їхнє жи­т­тя роз­ра­хо­ва­не, ви­хо­дя­чи з ін­шої мо­де­лі.

То як са­ме за­без­пе­чи­ти са­мо­стій­ний до­хід у ста­ро­сті? Най­більш про­стий і при­ро­дний шлях — че­рез за­оща­дже­н­ня: про­тя­гом жи­т­тя ко­жна лю­ди­на са­мо­стій­но від­кла­дає со­бі на ста­рість, по­зи­чко­вий від­со­ток до­по­ма­гає ці за­оща­дже­н­ня при­мно­жи­ти (і вря­ту­ва­ти від ін­фля­ції). На схи­лі літ во­ни до­по­ма­га­ють під­три­му­ва­ти гі­дний рі­вень жи­т­тя й ку­пу­ва­ти всі не­об­хі­дні по­слу­ги, а не­ви­ко­ри­ста­ний за­ли­шок пе­ре­да­є­ться да­лі в спад­щи­ну. За­га­лом, так лю­ди й ро­би­ли в усі ві­ки (якщо, зві­сно, у них за­ли­ша­ли­ся хоч якісь на­дли­шки по­над про­сте жит­тє­за­без­пе­че­н­ня), та й за­раз най­роз­су­дли­ві­ші про­дов­жу­ють ді­я­ти по­ді­бним чи­ном.

Про­те го­лов­на про­бле­ма та­кої «при­ро­дної на­ко­пи­чу­валь­ної» си­сте­ми — це за­хист са­мих за­оща­джень: їх мо­жуть ба­наль­но вкра­сти якщо не квар­тир­ні зло­дії, то фі­нан­со­ві ша­храї. Або по­лі­ти­ки-по­пу­лі­сти, що роз­дму­ху­ють ін­фля­цію і/або роз­да­ють без­від­со­тко­ві по­зи­чки за ра­ху­нок емі­сії: і пер­ше, і дру­ге іно­ді ро­бить ре­аль­ний від­со­ток за вкла­да­ми від’єм­ним, тоб­то за­оща­дже­н­ня ча­сто не при­мно­жу­ю­ться, а та­нуть. То­му до­во­ди­ться впро­ва­джу­ва­ти га­ран­тії (а з ни­ми — і на­гляд за бан­ка­ми, фон­да­ми й стра­хо­ви­ми ком­па­ні­я­ми), а са­мим лю­дям — ди­вер­си­фі­ку­ва­ти оща­дні ін­стру­мен­ти, вклю­ча­ти в них не­ру­хо­мість, вне­ски в рі­зні ви­ди фон­дів, цін­ні па­пе­ри то­що. На жаль, усе це за­зви­чай скла­дну­ва­то й над­то ри­зи­ко­ва­но для про­стої лю­ди­ни (хо­ча за ба­жа­н­ня на­вчи­ти­ся мо­жна). Окрім то­го, ви­ни­кає за­пи­та­н­ня: а що ро­би­ти з ти­ми, хто про­грав (на­при­клад, вклав гро­ші у фонд, що ро­зо­рив­ся), про­жив дов­ше очі­ку­ва­но­го та всти­гнув роз­тра­ти­ти свої на­ко­пи­че­н­ня або вза­га­лі «про­спі­вав лі­то бо­же», не зі­брав­ши за­оща­джень, — не при­рі­ка­ти ж їх на го­ло­дну смерть? Оче­ви­дно, якщо ми — лю­ди, то ні­ку­ди не по­ді­ти­ся від то­го, щоб га­ран­ту­ва­ти їм бо­дай якийсь про­жи­тко­вий мі­ні­мум, при­найм­ні в то­му ра­зі, якщо їх не мо­жуть або не хо­чуть утри­му­ва­ти ді­ти. Втім, усе це ціл­ком здій­снен­не й уже час­тко­во або пов­ні­стю пра­цює в ря­ді кра­їн, у то­му чи­слі й у нас.

Вла­сне, пен­сії й по­ча­ли­ся сво­го ча­су з до­ві­чно­го дер­жав­но­го утри­ма­н­ня для ве­те­ра­нів рим­ських ле­гіо­нів у ста­ро­сті. За­раз та­кі пен­сій­ні про­гра­ми ді­ють у всьо­му сві­ті для вій­сько­вих, по­лі­цей­ських, дер­жав­них слу­жбов­ців, суд­дів та ін­ших про­фе­сій, де зар­пла­ту пла­тить ви­клю­чно дер­жа­ва. При цьо­му по­трі­бно за­без­пе­чи­ти за­ці­кав­ле­ність лю­ди­ни в кар’єрі са­ме на держ­слу­жбі, щоб, на­був­ши до­свід і здо­був­ши зна­н­ня, во­на не пі­шла у при­ва­тний се­ктор, де пла­тять біль­ше. А та­кож, що ва­жли­во, бо­я­ла­ся зло­ви­ти­ся на ха­ба­рі або ін­шій не­хо­ро­шій спра­ві, втра­тив­ши всі ці від­кла­де­ні бо­ну­си. Втім, та­кі пен­сії за сво­єю су­т­тю не ма­ють ні­чо­го спіль­но­го із за­галь­ною пен­сій­ною си­сте­мою, то­му їх тре­ба роз­гля­да­ти окре­мо — са­ме як від­кла­де­ні бо­ну­си.

На жаль, по­над сто ро­ків то­му ма­гі­страль­на ево­лю­ція пен­сій­них си­стем звер­ну­ла на ін­ший, ту­пи­ко­вий, шлях. Адже ні­яка, на­віть най­ви­гі­дні­ша, си­сте­ма за­оща­джень не мо­же кон­ку­ру­ва­ти з фі­нан­со­вою пі­ра­мі­дою на її по­ча­тко­во­му ета­пі! То­му в XIX сто­літ­ті, ко­ли опи­са­на ви­ще про­бле­ма по­ста­ла на пов­ний зріст, — ін­ду­стрі­а­лі­за­ція бу­ла в са­мо­му роз­па­лі, по­ча­ли швид­ко з’яв­ля­ти­ся «пен­сій­ні ка­си», які обі­ця­ли сво­їм чле­нам гі­дні пен­сії в обмін на спла­ту ду­же по­мір­них вне­сків. Во­ни успі­шно ви­ко­ну­ва­ли обі­цян­ки за ра­ху­нок роз­ши­ре­н­ня охо­пле­н­ня, тим біль­ше, що на­се­ле­н­ня зро­ста­ло ви­бу­хо­по­ді­бно: під­ви­ще­н­ня рів­ня жи­т­тя й успі­хи ме­ди­ци­ни різ­ко зни­зи­ли ди­тя­чу смер­тність, а тра­ди­ція ба­га­то­ді­тних ро­дин іще пра­цю­ва­ла за інер­ці­єю. При­чо­му про­ми­сло­ва ре­во­лю­ція ще й за­без­пе­чи­ла не­ба­че­не ра­ні­ше зро­ста­н­ня про­ду­ктив­но­сті пра­ці, а з нею й зар­плат, — ко­жне на­сту­пне по­ко­лі­н­ня бу­ло не про­сто зна­чно чи­сель­ні­шим, але й у кіль­ка ра­зів ба­га­тшим. Від­по­від­но, пен­сія з та­кої «со­лі­дар­ної» си­сте­ми ви­хо­ди­ла зна­чно біль­шою, ніж із вла­сних на­ко­пи­чень, і успі­шно ви­ті­сни­ла остан­ні.

Не ли­ши­ли­ся осто­ронь цьо­го про­це­су й дер­жа­ви. Але якщо в Ан­глії та її до­мі­ніо­нах, а та­кож у Да­нії во­ни спо­ча­тку бра­ли на се­бе тіль­ки роль га­ран­тів мі­ні­маль­но­го за­без­пе­че­н­ня в ста­ро­сті для са­мо­тніх (тоб­то пі­шли шля­хом до­пов­не­н­ня «при­ро­дної на­ко­пи­чу­валь­ної» си­сте­ми), то в Ні­меч­чи­ні Бі­смарк пер­шим по­ба­чив у со­лі­дар­ній пен­сій­ній си­сте­мі зо­ло­те по­лі­ти­чне дно. Адже той по­лі­тик, який її впро­ва­джує на дер­жав­но­му рів­ні, одер­жує під­трим­ку одра­зу від двох ве­ли­че­зних груп на­се­ле­н­ня: вла­сне пен­сіо­не­рів, які по­чи­на­ють одер­жу­ва­ти пен­сії, не зро­бив­ши для цьо­го ні­чо­го; і ро­бі­тни­ків, яким обі­ця­ють (і га­ран­ту­ють) гі­дну ста­рість в обмін на зов­сім не­об­тя­жли­ві (менш як 10%) вне­ски. Які, до то­го ж, мо­жна ще й на ро­бо­то­дав­ця пе­ре­кла­сти. При­чо­му на цьо­му ета­пі ні­які осо­бли­ві зу­си­л­ля зі збо­ру вне­сків не зна­до­бля­ться, то­му що во­ни ви­гі­дні­ші, ніж бу­дья­кі ін­ші на­ко­пи­че­н­ня, тож гро­ма­дя­ни са­мі не­суть їх із за­до­во­ле­н­ням, бла­го­слов­ля­ю­чи му­дрий уряд, та ще й ста­ю­чи за­ці­кав­ле­ни­ми в йо­го ста­біль­но­сті (що, втім, не за­по­бі­гло ре­во­лю­ці­ям). Не див­но, що не­вдов­зі за­ра­зли­вий при­клад на­слі­ду­ва­ли всі роз­ви­не­ні кра­ї­ни, і те­пер при­бі­чни­ки со­лі­дар­ної си­сте­ми з пов­ним пра­вом го­во­рять: «Це ж пра­цює в усьо­му сві­ті!».

Так, увесь світ вра­зи­ла згу­бна пан­де­мія пен­сій­ної нар­ко­ма­нії. На жаль, у ті ча­си, між сві­то­ви­ми вій­на­ми, якось не бу­ло зви­чним ду­ма­ти про дов­го­стро­ко­ву пер­спе­кти­ву: як лю­бив го­во­ри­ти го­лов­ний еко­но­мі­чний гу­ру тих ро­ків лорд Кейнс у від­по­відь на ар­гу­мен­ти про згу­бність про­по­но­ва­них ним ме­то­дів, «у дов­го­стро­ко­вій пер­спе­кти­ві ми всі мер­тві». Він дій­сно бла­го­по­лу­чно по­мер у по­ша­ні й ба­гат­стві, як і кіль­ка по­ко­лінь пен­сіо­не­рів. Але будь-яка си­сте­ма, що під­ри­ває своє вла­сне ко­рі­н­ня (як кейн­сі­ан­ська еко­но­мі­чна по­лі­ти­ка й со­лі­дар­на пен­сій­на си­сте­ма), ра­но чи пі­зно за­во­дить у глу­хий кут. Про кри­зу кейн­сі­ан­ства вже до­во­ди­лось пи­са­ти (і до­да­ти від­то­ді, на жаль, осо­бли­во ні­чо­го), а за­раз — про пен­сій­ну про­бле­му.

Будь-яка фі­нан­со­ва пі­ра­мі­да ра­но чи пі­зно руй­ну­є­ться, і ни­ні­шнє по­ко­лі­н­ня пен­сіо­не­рів зму­ше­не спо­ку­ту­ва­ти пер­во­ро­дний гріх її твор­ців і пер­ших бе­не­фі­ці­а­рів. У цьо­му ви­пад­ку по­ча­ло­ся з то­го, що ще­дрі пен­сії ще біль­ше змен­ши­ли сти­му­ли на­ро­джу­ва­ти ба­га­то ді­тей, у ре­зуль­та­ті пра­кти­чно в усіх роз­ви­не­них кра­ї­нах зро­ста­н­ня ко­рін­но­го на­се­ле­н­ня зу­пи­ни­ло­ся, а ча­сто ста­ва­ло від’єм­ним — по­ча­ла­ся де­по­пу­ля­ція. Во­дно­час тем­пи зро­ста­н­ня еко­но­мі­ки за­ко­но­мір­но впа­ли: з одно­го бо­ку, ви­чер­пав­ся по­тен­ці­ал про­ми­сло­вої ре­во­лю­ції, з ін­шо­го — рі­вень до­бро­бу­ту під­ви­щив­ся на­стіль­ки, що ви­бор­ці ма­со­во ви­рі­ши­ли «не в гро­шах ща­стя!» і від­су­ну­ли еко­но­мі­чний роз­ви­ток на дру­гий план пі­сля со­ці­аль­них, куль­тур­них, еко­ло­гі­чних та ін­ших прі­о­ри­те­тів. У ре­зуль­та­ті в роз­ви­не­них кра­ї­нах кіль­кість пла­тни­ків, що при­па­да­ють на одно­го пен­сіо­не­ра, за остан­ні пів­сто­лі­т­тя ка­та­стро­фі­чно впа­ла — з ціл­ком бла­го­по­лу­чних 8–10 до 3–4. І со­лі­дар­на си­сте­ма по­ча­ла си­па­ти­ся: на ета­пі руй­ну­ва­н­ня пі­ра­мі­ди пла­ти­ти до неї стає, оче­ви­дно, не­ви­гі­дно (фа­хі­вець ска­же, що чи­ста при­ве­де­на вар­тість май­бу­тніх пла­те­жів з неї не по­кри­ває та­кої для вне­сків) не ка­жу­чи вже про те, що во­на те­пер уже про­грає про­сто­му на­ко­пи­чен­ню.

Однак до то­го ча­су пен­сій­ні си­сте­ми бу­ли вже по­го­лов­но одер­жав­ле­ні. А у дер­жа­ви за спи­ною, як ві­до­мо, зав­жди при­хо­ва­на «ду­бин­ка­сту­ка­ло­чка» ле­гі­тим­но­го при­му­су, то­му зо­бов’яза­н­ня, які не під­ля­га­ють по­лі­ти­чній від­мо­ві, бу­дуть ви­ко­на­ні за вся­ку ці­ну. У цьо­му ви­пад­ку по­ча­ли зро­ста­ти вне­ски: чи­сто те­хні­чно зба­лан­су­ва­ти со­лі­дар­ну пен­сій­ну си­сте­му, щоб від­кла­сти крах пі­ра­мі­ди за ра­ху­нок під­ви­ще­н­ня пла­те­жів, — не пи­та­н­ня, хо­ча при цьо­му вне­сок пе­ре­тво­рю­є­ться по су­ті на зви­чай­ний по­да­ток на пра­цю.

Вне­сок чи по­да­ток?

На цьо­му мо­мен­ті вар­то зу­пи­ни­ти­ся до­кла­дні­ше, оскіль­ки він ви­кли­кає ба­га­то не­по­ро­зу­мінь. Вне­сок від­рі­зня­є­ться від по­да­тку тим, що ро­би­ться до­бро­віль­но. Як тіль­ки у спра­ву всту­пає дер­жа­ва з її ви­клю­чним пра­вом на при­мус си­лою, від­по­від­ний пла­тіж пе­ре­тво­рю­є­ться на по­да­ток про­сто за ви­зна­че­н­ням остан­ньо­го. Пев­на від­мін­ність, що­прав­да, є в то­му, що, спла­тив­ши, на­при­клад, ці­льо­вий мі­сце­вий по­да­ток, гро­ма­дя­нин ро­бить вне­сок у кон­кре­тне, але су­спіль­не бла­го, яким змо­жуть ко­ри­сту­ва­ти­ся всі без ви­ня­тку; то­ді як роз­мір пен­сії в те­о­рії пер­со­ні­фі­ко­ва­ний і жорс­тко прив’яза­ний до су­ми спла­че­них за час актив­но­го тру­до­во­го жи­т­тя вне­сків, тоб­то ре­зуль­та­том спла­ти со­ці­аль­но­го вне­ску гро­ма­дя­нин ко­ри­сту­є­ться на­чеб­то осо­би­сто, це не су­спіль­не бла­го. На цій під­ста­ві ча­сти­на фа­хів­ців від­да­ють пе­ре­ва­гу тер­мі­ну «вне­сок» для будь-яких пла­те­жів, до яких прив’яза­ні одер­жу­ва­ні бла­га, на­віть якщо во­ни стя­гу­ю­ться на­силь­но.

Однак про­бле­ма з цим ар­гу­мен­том, ши­ро­ко ви­ко­ри­сто­ву­ва­ним за­хи­сни­ка­ми со­лі­дар­ної си­сте­ми й від­по­від­но­го по­да­тку, не в сло­ві «су­спіль­не», а в сло­ві «бла­го», — оскіль­ки пла­ти­ти в па­да­ю­чу пі­ра­мі­ду не­ви­гі­дно. І що на­справ­ді для са­мо­го за­стра­хо­ва­но­го це ні­яке не бла­го, іна­кше не до­ве­ло­ся б і при­мус за­сто­со­ву­ва­ти. При­чо­му що кра­ще зба­лан­со­ва­на со­лі­дар­на си­сте­ма на цьо­му ета­пі, то менш ви­гі­дною во­на стає, то важ­че зму­си­ти гро­ма­дян до неї пла­ти­ти всу­пе­реч сво­їм ін­те­ре­сам. Тоб­то по су­ті йде­ться все ж та­ки про по­да­ток на утри­ма­н­ня пен­сіо­не­рів, з яко­го дер­жа­ва зо­бов’язу­є­ться ко­лись по­тім (силь­но по­тім) по­вер­ну­ти пла­тни­ко­ві пев­ну ча­сти­ну, але не все; тут швид­ше до­ре­чна ана­ло­гія з кеш­бе­ком, по­вер­не­н­ням ПДВ екс­пор­те­рам або від­шко­ду­ва­н­ням ПДФО за ви­тра­та­ми на осві­ту. При­чо­му з твер­дою прив’яз­кою ре­зуль­та­тів до вне­сків теж не все га­разд, оскіль­ки якою бу­де ця ча­сти­на, ні­хто за­зда­ле­гідь не знає: це за­ле­жить від ін­фля­ції, зро­ста­н­ня еко­но­мі­ки, ско­ро­че­н­ня на­се­ле­н­ня (і, від­по­від­но, під­ви­ще­н­ня пен­сій­но­го ві­ку)… У під­сум­ку ви­хо­дить, що на­віть у роз­ви­не­них кра­ї­нах вне­ски ро­бля­ться без жо­дної га­ран­тії роз­мі­ру май­бу­тніх ви­плат, а вся про­пор­цій­ність зво­ди­ться до спра­ве­дли­во­сті: хто біль­ше за­пла­тив, дій­сно біль­ше одер­жу­ва­ти­ме на мі­сяць, але тіль­ки се­ред одно­лі­тків.

Са­ме то­му ма­кро­еко­но­мі­чна ста­ти­сти­ка ра­хує так зва­ні со­ці­аль­ні вне­ски на­рів­ні з ін­ши­ми по­да­тка­ми. При цьо­му по­да­ток на пра­цю — один із най­менш ви­прав­да­них і во­дно­час най­більш шкі­дли­вих для еко­но­мі­ки фі­скаль­них ін­стру­мен­тів. На­справ­ді, окрім чи­сто фі­скаль­но­го на­ван­та­же­н­ня, будь-який по­да­ток має ще й «сти­му­лю­ю­чу» роль, тоб­то пев­ним чи­ном спо­тво­рює еко­но­мі­чні сти­му­ли. У де­яких ви­пад­ках це мо­же бу­ти на­віть на ко­ристь, на­при­клад, акци­зи спе­ці­аль­но впро­ва­джу­ють, аби змен­ши­ти спо­жи­ва­н­ня про­ду­ктів, які за­бру­дню­ють нав­ко­ли­шнє се­ре­до­ви­ще або шко­дять здо­ров’ю. Однак що сти­му­лює опо­да­тку­ва­н­ня пра­ці? Лінь? Чи ті­ньо­ву, не­ле­галь­ну, зайня­тість? Ну от хі­ба що пе­ре­хід у під­при­єм­ни­цтво, — втім, і йо­го на­ма­га­ю­ться («для спра­ве­дли­во­сті») об­кла­сти тим са­мим по­да­тком, що вже пов­на ні­се­ні­тни­ця. При цьо­му в ан­ти­рей­тин­гу най­шкі­дли­ві­ших для еко­но­мі­чно­го зро­ста­н­ня по­да­тків (згі­дно з до­слі­дже­н­ня­ми ОЕСР) цей по­сі­дає по­че­сне дру­ге мі­сце пі­сля по­да­тку на при­бу­ток кор­по­ра­цій.

Май­бу­тнє не обі­цяє по­да­тку на пра­цю ні­чо­го хо­ро­шо­го: швид­ше за все, у ре­зуль­та­ті ма­со­вої ро­бо­ти­за­ції не­об­хі­дність у люд­ській пра­ці ско­ро­чу­ва­ти­ме­ться, а роз­рив між ти­ми, хто ви­ко­нує ви­со­ко­ква­лі­фі­ко­ва­ну твор­чу ро­бо­ту, і «про­сти­ми» про­фе­сі­я­ми, у яких ро­бо­ти прин­ци­по­во не мо­жуть за­мі­ня­ти лю­дей (на кшталт нянь­ки чи мед­се­стри), — збіль­шу­ва­ти­ме­ться. Але ви­со­ко­опла­чу­ва­них про­фе­сіо­на­лів не­мо­жли­во опо­да­тку­ва­ти, во­ни про­сто ви­їдуть у більш спри­я­тли­ві краї, а ін­ші пі­дуть у ті­ньо­ву зайня­тість. Об­кла­сти ж пен­сій­ним по­да­тком ро­бо­тів — з еко­но­мі­чної то­чки зо­ру аб­со­лю­тно єре­ти­чна ідея (хі­ба во­ни ви­хо­дять на пен­сію?), тим біль­ше, що зов­сім не­зро­зумі­ло, як та­кий по­да­ток зби­ра­ти. На­га­даю, що со­ці­аль­ний вне­сок за сво­їм змі­стом — це вне­сок ро­бі­тни­ка на за­без­пе­че­н­ня ста­ро­сті (тоб­то ча­су, ко­ли він уже за ві­ком не змо­же ви­ко­ну­ва­ти свою ро­бо­ту). Об­кла­да­н­ня ним па­сив­них до­хо­дів, як, на­при­клад, від основ­но­го ка­пі­та­лу (у т.ч. ро­бо­тів) або від під­при­єм­ни­цької ді­яль­но­сті, вза­га­лі ні в які во­ро­та не лі­зе.

Як уря­ту­ва­ти­ся з-під улам­ків пі­ра­мі­ди

Однак по­вер­ні­мо­ся до па­да­ю­чої фі­нан­со­вої пі­ра­мі­ди. От­же, ко­лись жва­ва ко­ня­чка по­ста­рі­ла й те­пер пра­цює тіль­ки під ба­то­гом. Але й це не до­по­ма­гає, то­му уря­ди роз­ви­не­них кра­їн ста­ли одні­єю ру­кою під­ви­щу­ва­ти пен­сій­ний вік (своє­рі­дна фор­ма м’яко­го де­фол­ту за сво­ї­ми зо­бов’яза­н­ня­ми, під які ро­би­ли­ся вне­ски), а ін­шою — за­во­зи­ти мо­ло­ду ро­бо­чу си­лу з ін­ших кра­їн. Пер­ше, за всі­єї сво­єї не­по­пу­ляр­но­сті, ви­гля­дає ціл­ком ви­прав­да­ним з ура­ху­ва­н­ням зро­ста­н­ня три­ва­ло­сті жи­т­тя й актив­но­го дов­го­лі­т­тя, однак сти­му­ли пла­ти­ти в со­лі­дар­ну си­сте­му зни­жує ще біль­ше. А дру­ге — це не що ін­ше, як спро­би подаль­шо­го роз­ши­ре­н­ня пі­ра­мі­ди, оскіль­ки мі­гран­ти не зав­жди бу­дуть мо­ло­ди­ми й теж у на­ле­жний строк ви­йдуть на пен­сію. Ще раз: ім­мі­гра­ція тіль­ки від­кла­дає, але не ви­рі­шує про­бле­ми, та ще й за­кла­дає де­мо­гра­фі­чну мі­ну упо­віль­не­ної дії, — адже мо­ло­ді пра­ців­ни­ки за­зви­чай при­їжджа­ють з більш тра­ди­цій­них су­спільств, де зви­чай ма­ти ба­га­то ді­тей ще силь­ний, і на це на­кла­да­є­ться по­лі­ти­ка збіль­ше­н­ня на­ро­джу­ва­но­сті, пра­кти­ко­ва­на у біль­шо­сті роз­ви­не­них кра­їн. У ре­зуль­та­ті мі­гран­ти по­чи­на­ють пре­тен­ду­ва­ти на со­ці­аль­ні до­по­мо­ги за­дов­го до пен­сій­но­го ві­ку. Гір­ше то­го, у єв­ро­пей­ських мі­стах фор­му­ю­ться справ­жні­сінь­кі «гет­то», де жи­те­лі ма­со­во існу­ють, не пра­цю­ю­чи (офі­цій­но), на со­ці­аль­ні до­по­мо­ги. Ко­лись єв­ро­пей­ці з жа­хом ди­ви­ли­ся на це яви­ще в США, а сьо­го­дні са­мі отри­ма­ли те са­ме як роз­пла­ту за не­зда­тність вча­сно від­мо­ви­ти­ся від со­лі­дар­ної пен­сій­ної си­сте­ми.

На ща­стя, уря­ди пе­ре­до­вих кра­їн при­слу­ха­ю­ться до по­рад де­мо­гра­фів і еко­но­мі­стів, що дав­но пе­ред­ба­чи­ли все опи­са­не ви­ще. Во­ни по­ча­ли, а в де­яких кра­ї­нах і за­вер­ши­ли пе­ре­хід до на­ко­пи­чу­валь­ної си­сте­ми. Що­прав­да, на від­мі­ну від при­ро­дної, опи­са­ної на по­ча­тку стат­ті, у біль­шо­сті ви­пад­ків збе­ре­гли еле­мент при­му­су (є пі­до­зра, що не без уча­сті ло­бі фі­нан­си­стів). Однак, окрім пе­ред­ба­чу­ва­них про­блем зі зло­вжи­ва­н­ня­ми (зокре­ма, з бо­ку кор­по­ра­тив­них пен­сій­них фон­дів, ство­ре­них при ве­ли­ких ком­па­ні­ях), по на­ко­пи­чу­валь­них фон­дах бо­ля­че вда­ри­ла кри­за кейн­сі­ан­ства: ну­льо­ві й від’єм­ні дис­кон­тні став­ки, не ка­жу­чи вже про вза­га­лі ха­ляв­ні «вер­то­лі­тні» гро­ші, ство­рю­ють не­здо­ро­ву кон­ку­рен­цію за­оща­дже­н­ням, зни­жу­ю­чи їхню до­хі­дність від­по­від­но; а крах роз­ду­тих ни­ми «буль­ба­шок» ча­сом до­во­дить до бан­крут­ства порт­фель­них ін­ве­сто­рів, яки­ми є пен­сій­ні фон­ди, як це бу­ло у 2007–2008 ро­ках. Про­бле­ма є й у то­му, що на ку­цих фон­до­вих рин­ках біль­шо­сті кра­їн, які роз­ви­ва­ю­ться, порт­фель­ним ін­ве­сто­рам про­сто ні­де роз­вер­ну­ти­ся, і во­ни при­ре­че­ні або ку­пу­ва­ти дер­жав­ні бон­ди (які теж не­рід­ко скла­да­ю­ться в пі­ра­мі­ду), або, якщо до­зво­ля­ють ре­гу­ля­ції, ви­хо­ди­ти на зов­ні­шні рин­ки. Але ре­гу­ля­ції до­зво­ля­ють не зав­жди: цьо­го уря­ди не лю­блять, то­му що від­плив ка­пі­та­лів ні­ко­му не по­до­ба­є­ться.

Про­сто­го й лег­ко­го ви­хо­ду з ці­єї си­ту­а­ції не­має: ни­ні­шнє по­ко­лі­н­ня (бо­ю­ся, що й май­бу­тнє теж) має ска­за­ти «дя­кую» по­лі­ти­кам сто­лі­тньої дав­но­сті та їхнім ви­бор­цям за свою, м’яко ка­жу­чи, не ду­же за­без­пе­че­ну ста­рість. Є не­про­стий і не­лег­кий (утім, пра­кти­чно будь-яка еко­но­мі­чна по­лі­ти­ка зво­ди­ться в під­сум­ку до по­ді­бних рі­шень). Він по­ля­гає в по­вер­нен­ні до при­ро­дно­го пен­сій­но­го за­без­пе­че­н­ня, яке те­пер на­зи­ва­ють «тре­тім рів­нем» (у кла­си­фі­ка­ції Сві­то­во­го бан­ку), що­прав­да, до­пов­не­но­го ну­льо­вим — за­галь­ною до­по­мо­гою зі ста­ро­сті й че­твер­тим — на­ту­раль­ною до­по­мо­гою лі­тнім спів­гро­ма­дя­нам у фор­мі без­пла­тно­го жи­тла, об­слу­го­ву­ва­н­ня то­що. Ін­ші два рів­ні — со­лі­дар­ну си­сте­му й обов’яз­ко­ве на­ко­пи­чу­валь­не стра­ху­ва­н­ня — не­об­хі­дно якнай­швид­ше й без­бо­лі­сно згор­ну­ти.

Про со­лі­дар­ну си­сте­му вже до­ста­тньо ска­за­но ви­ще. Що ж сто­су­є­ться обов’яз­ко­во­го на­ко­пи­чу­валь­но­го стра­ху­ва­н­ня, то, як ко­лись пра­виль­но за­ува­жив без­смер­тний Ка­ха Бен­ду­кі­дзе, з ура­ху­ва­н­ням усіх ви­ще­опи­са­них об­ста­вин дер­жа­ва не має пра­ва ди­кту­ва­ти гро­ма­дя­нам, скіль­ки й у якій са­ме фор­мі їм зби­ра­ти на ста­рість. Адже зво­ро­тним бо­ком при­му­су ма­ють бу­ти га­ран­тії, іна­кше це без­від­по­від­аль­но. А хто і які га­ран­тії мо­же да­ти на трид­цять ро­ків упе­ред у стрім­ко змі­ню­ва­но­му сві­ті, який, до то­го ж, ще не зна­йшов лі­ків від «ди­тя­чої хво­ро­би лі­ви­зни» — кейн­сі­ан­ства? Тоб­то про­го­ло­си­ти га­ран­тії, зви­чай­но, мо­жна, але гріш їм ці­на: ми не зна­є­мо, ні який ви­гляд ма­ти­ме дер­жа­ва че­рез трид­цять ро­ків (і чи бу­де во­на вза­га­лі у зви­чно­му нам ви­гля­ді), ні який ви­гляд ма­ти­муть гро­ші… І, до ре­чі, та­ко­го ро­ду га­ран­тії шкі­дли­ві, оскіль­ки во­ни мо­ти­ву­ва­ти­муть лю­дей пе­ре­шко­джа­ти про­гре­су. То­му че­сно бу­де ска­за­ти: вкла­дай­те, як хо­че­те і скіль­ки хо­че­те, ми (дер­жа­ва) мо­же­мо за­про­по­ну­ва­ти тіль­ки свій до­бро­віль­ний, але га­ран­то­ва­ний фонд (для тих, хто в нас ві­рить), мо­же­мо да­ти обме­же­ні га­ран­тії на ряд при­ва­тних стру­ктур, які пе­ре­бу­ва­ють під кон­тро­лем; і (це ва­жли­во!) при­бра­ти по­двій­не опо­да­тку­ва­н­ня для та­ких-от форм на­ко­пи­чень. Ну й, зві­сно, фі­нан­со­ва осві­та в до­по­мо­гу. В ін­шо­му по­кла­дай­те­ся на се­бе.

З ін­шо­го бо­ку, за остан­ні де­ся­ти­лі­т­тя зна­чно зро­сли мо­жли­во­сті в за­без­пе­чен­ні га­ран­то­ва­но­го мі­ні­му­му в ста­ро­сті: у де­яких ко­лах уві­йшли в мо­ду на­віть роз­мо­ви про «без­умов­ний до­хід» для всіх вза­га­лі — на­стіль­ки збіль­ши­ли­ся спро­мо­жно­сті дер­жав у ча­сти­ні збо­ру по­да­тків. Але в цьо­му ви­пад­ку в жо­дно­му ра­зі не йде­ться про якесь зро­ста­н­ня по­да­тко­во­го ти­ску. Нав­па­ки, за­мість по­да­тку на пра­цю, на який уже дав­но фа­кти­чно пе­ре­тво­ри­ли­ся со­ці­аль­ні вне­ски в со­лі­дар­ну си­сте­му, гро­ші на за­без­пе­че­н­ня ста­рих мо­жна й тре­ба зби­ра­ти за ра­ху­нок менш шкі­дли­вих для еко­но­мі­ки по­да­тків. Тим біль­ше, якщо йде­ться тіль­ки про мі­ні­маль­не утри­ма­н­ня, то їх бу­де по­трі­бно зна­чно мен­ше, — від­по­від­но, по­да­тко­вий тиск уда­сться зни­зи­ти.

Та­ким чи­ном, че­рез від­су­тність кра­що­го, м’яку по­сад­ку па­да­ю­чій пі­ра­мі­ді со­лі­дар­ної си­сте­ми мо­жна за­без­пе­чи­ти за ра­ху­нок по­да­тко­во­го ма­нев­ру: по­вер­ну­ти­ся до при­ро­дної, до­бро­віль­ної, на­ко­пи­чу­валь­ної си­сте­ми в ком­бі­на­ції з до­сить силь­ни­ми со­ці­аль­ни­ми га­ран­ті­я­ми, а на пе­ре­хі­дний пе­рі­од ви­пла­чу­ва­ти вже на­ра­хо­ва­ні пен­сії з ін­ших менш шкі­дли­вих дже­рел. За­ли­ша­ю­ться, зви­чай­но, чи­слен­ні пи­та­н­ня, на­при­клад, чи пла­ти­ти до­по­мо­ги з пе­ре­вір­кою май­но­во­го ста­ну, тіль­ки тим, хто не зміг або не за­хо­тів на­ко­пи­чи­ти сам (для цьо­го по­трі­бні ма­со­ві пе­ре­вір­ки, і ство­рю­є­ться сти­мул не на­ко­пи­чу­ва­ти), або ви­пла­чу­ва­ти йо­го без­умов­но; вста­нов­лю­ва­ти нор­ма­тив­но якийсь ві­ко­вий по­ріг (за­зви­чай 65 ро­ків) або ви­зна­ча­ти пра­це­зда­тність за фа­кти­чним ста­ном здо­ров’я; чи вра­хо­ву­ва­ти мо­жли­во­сті ді­тей… У сві­то­вій пра­кти­ці бу­ли і є рі­зно­ма­ні­тні при­кла­ди зі сво­ї­ми про і кон­тра.

Де­які роз­ви­не­ні кра­ї­ни вже пі­шли цим шля­хом. Да­лі всіх за­йшла Но­ва Зе­лан­дія, де обов’яз­ко­ві пен­сій­ні вне­ски від­су­тні: за за­мов­чу­ва­н­ням, усіх пра­ців­ни­ків під­клю­ча­ють до дер­жав­ної на­ко­пи­чу­валь­ної си­сте­ми зі смі­шною, за на­ши­ми по­ня­т­тя­ми, став­кою від 3 до 8% від зар­пла­ти на ви­бір (плюс допла­ти від ро­бо­то­дав­ця й уря­ду), але від неї за ба­жа­н­ня мо­жна від­пи­са­ти­ся. При цьо­му пі­сля до­ся­гне­н­ня 65 ро­ків усі одер­жу­ють скром­ну, але до­ста­тню для жи­т­тя (у ком­бі­на­ції з ін­ши­ми по­слу­га­ми) до­по­мо­гу, при­чо­му для цьо­го до­ста­тньо тіль­ки про­жи­ти в кра­ї­ні не менш як де­сять ро­ків. Не див­но, що ця кра­ї­на, як і су­сі­дня Ав­стра­лія, де теж осно­ва утри­ма­н­ня в ста­ро­сті — су­пе­ра­ну­ї­тет, мо­же со­бі до­зво­ли­ти про­во­ди­ти до­сить жорс­тку мі­гра­цій­ну по­лі­ти­ку, що не за­гро­жує роз­ми­ва­н­ням су­спіль­них під­ва­лин.

У біль­шо­сті ін­ших, на жаль, су­спіль­ство ще не до­зрі­ло для то­го, щоб зми­ри­ти­ся з кра­хом со­ці­а­лі­сти­чних ілю­зій, у то­му чи­слі й со­лі­дар­ної си­сте­ми. І пла­тить за це ве­ли­че­зну ці­ну не ли­ше у ви­гля­ді про­блем, пов’яза­них з ма­со­вою мі­гра­ці­єю куль­тур­но да­ле­ких і зде­біль­шо­го ма­ло­осві­че­них лю­дей, да­ле­ко не всі з яких при­їжджа­ють з на­мі­ром пра­цю­ва­ти, але й, що ще гір­ше, під­йо­му край­ніх пра­вих ру­хів як ре­а­кції на та­ку мі­гра­цію. А це за­гро­жує са­мим за­са­дам де­мо­кра­тії. У під­сум­ку ра­но чи пі­зно їм все одно до­ве­де­ться від­мов­ля­ти­ся від зви­чної вже й та­кої при­ва­бли­вої ко­лись со­лі­дар­ної си­сте­ми, але при цьо­му з на­зав­жди зі­псо­ва­ним куль­тур­ним і по­лі­ти­чним ланд­ша­фтом, плюс ку­пою зай­вих ро­бо­чих рук (і ро­тів), мі­сце яких от-от за­бе­руть ро­бо­ти…

Укра­ї­на: куль­га­вий вер­блюд мо­же ста­ти пер­шим?

А те­пер уяві­мо со­бі на хви­ли­но­чку, що з та­ки­ми про­бле­ма­ми зі­штов­хну­ла­ся Укра­ї­на — мо­ло­да, мо­жна ска­за­ти но­во­на­ро­дже­на по­лі­ти­чна на­ція (не плу­та­ти з дав­нім етно­сом) з не­зрі­лою й не­змі­цні­лою де­мо­кра­ті­єю, ма­ло ді­є­зда­тною й ко­рум­по­ва­ною дер­жа­вою й, last but not least, «бра­том бі­ля во­ріт». Який, до сло­ва, сво­го ча­су при зна­чно мі­цні­ших пе­ред­умо­вах не ви­три­мав ви­про­бу­ва­н­ня ма­со­вим при­пли­вом азі­ат­ських (а ін­ші нам не сві­тять) га­стар­бай­те­рів і, плю­нув­ши на все, ви­гнав їх з кра­ї­ни. Хо­ча, втім, за на­шо­го рів­ня про­ду­ктив­но­сті й аж ні­як не тро­пі­чної вар­то­сті жи­т­тя (не ви­ста­ча­ло тіль­ки ще й тим, що «по­на­їха­ли», суб­си­дії пла­ти­ти!) не­про­сто уяви­ти со­бі кра­ї­ну, з якої в Укра­ї­ну мо­гли б ма­со­во при­їжджа­ти тру­до­ві мі­гран­ти в на­дії го­ду­ва­ти свої ро­ди­ни за ра­ху­нок зеко­ном­ле­них тут на­дли­шків. Та й чи по­трі­бне во­но нам, якщо те­хно­ло­гі­чне пе­ре­озбро­є­н­ня в одно­му тіль­ки аграр­но­му се­кто­рі го­то­ве ви­віль­ни­ти міль­йон ро­бо­чих рук? Не ка­жу­чи вже про при­йде­шню еру ро­бо­тів, хо­ро­шу всім, окрім не­су­мі­сно­сті з со­лі­дар­ною си­сте­мою.

Укра­ї­на в цьо­му пла­ні, хоч як див­но, пе­ре­бу­ває в ду­же ви­гра­шно­му ста­но­ви­щі. У нас де­гра­да­ція со­лі­дар­ної си­сте­ми за­йшла зна­чно да­лі: ко­шмар єв­ро­пей­ців — спів­від­но­ше­н­ня пла­тни­ків і бе­не­фі­ці­а­рів 1:1 — уже «бла­го­по­лу­чно» до­ся­гну­те й про­дов­жує стрім­ко по­гір­шу­ва­ти­ся, у то­му чи­слі зав­дя­ки мі­гра­ції, яка має в на­шо­му ви­пад­ку зво­ро­тний знак. На­віть як­би ре­пре­сії про­ти ро­бо­то­дав­ців, на які зро­бив став­ку Ка­бмін, ра­птом увін­ча­ли­ся успі­хом, і ті­ньо­вий ри­нок пра­ці зник, це спів­від­но­ше­н­ня мо­гло б до­сяг­ти аж 1,5:1, що теж вва­жа­є­ться ка­та­стро­фі­чним для со­лі­дар­ної си­сте­ми. При цьо­му, оскіль­ки за остан­ню не­пов­ну чверть сто­лі­т­тя (з 1995 р.) еко­но­мі­ка зро­сла ли­ше в пів­то­ра ра­зу (при цьо­му ін­декс цін збіль­шив­ся в 25 ра­зів, а грив­ня, це са­ме про неї, з 1996 ро­ку де­валь­ву­ва­ла в 15 ра­зів), пен­сій­ні ви­пла­ти за­ли­ша­ю­ться мі­зер­ни­ми, не­зва­жа­ю­чи на ве­ли­че­зний по­да­ток на пра­цю, — на­віть пі­сля зни­же­н­ня 2016-го він за­ли­шив­ся одним з най­ви­щих у сві­ті, ви­ще ба­га­тьох єв­ро­пей­ських кра­їн, не ка­жу­чи вже про ре­фе­рен­тну для нас гру­пу еко­но­мік з ВВП на ду­шу на­се­ле­н­ня ниж­чим від се­ре­дньо­го. Більш то­го, сво­го ча­су він ста­но­вив по­за­ме­жні 52% і в ком­бі­на­ції із про­гре­сив­ним ПДФО сфор­му­вав стій­ку куль­ту­ру ухи­ле­н­ня, під­крі­пле­ну від­по­від­ною ті­ньо­вою ін­фра­стру­кту­рою — «кон­вер­та­ми». При цьо­му пен­сіо­не­ри ста­нов­лять тре­ти­ну всіх ви­бор­ців і зав­дя­ки сво­їй ди­сци­плі­но­ва­но­сті й про­сто­ду­шно­сті за всіх ча­сів бу­ли ла­сим шма­тком еле­кто­раль­но­го пи­ро­га для по­пу­лі­стів.

Не див­но, що на­ша «ко­ня­чка» уже не про­сто по­ста­рі­ла, як у ЄС, а дав­но від­да­ла дух: ви­ди­мість жи­т­тя в ній під­три­му­є­ться ли­ше шту­чно, че­рез ули­ва­н­ня з держ­бю­дже­ту. Дер­жа­ва че­сно ви­ко­нує свою роль га­ран­та, опла­чу­ю­чи зо­бов’яза­н­ня збан­кру­ті­ло­го Пен­сій­но­го фон­ду. Зокре­ма, 2016-го 73% усіх пен­сіо­не­рів одер­жу­ва­ли з бю­дже­ту допла­ту, оскіль­ки на­ра­хо­ва­на їм від­по­від­но до пра­вил со­лі­дар­ної си­сте­ми пен­сія ви­яви­ла­ся мен­шою за вста­нов­ле­ний за­ко­ном про­жи­тко­вий мі­ні­мум, — ін­ши­ми сло­ва­ми, во­ни вже зму­ше­ні вдо­воль­ня­ти­ся «мі­ні­маль­ним до­хо­дом». А зі чвер­ті тих, що ли­ши­ли­ся, чи­ма­лу ча­сти­ну ста­нов­лять спе­цпен­сії, які вза­га­лі не ма­ють сто­сун­ку до со­лі­дар­ної си­сте­ми: це «від­кла­де­ні бо­ну­си», які ви­пла­чу­ю­ться пря­мо за ра­ху­нок ко­штів бю­дже­ту. В остан­ні ро­ки на них іде при­бли­зно по­ло­ви­на ті­єї ве­ли­че­зної «до­та­ції», яку він ви­пла­чує ПФУ. Втім, во­ни вза­га­лі не пре­дмет ці­єї стат­ті.

Та­ким чи­ном, на­ша кра­ї­на — за один крок від опи­са­ної ви­ще ре­фор­ми: нам пра­кти­чно не­ма чо­го втра­ча­ти по­рів­ня­но з від­но­сно більш бла­го­по­лу­чни­ми кра­ї­на­ми. Тре­ба про­сто ви­зна­ти ре­а­лії та­ки­ми, яки­ми во­ни є, і по­хо­ва­ти со­лі­дар­ну си­сте­му, за­мі­нив­ши її про­стою до­по­мо­гою зі ста­ро­сті, яка має роз­гля­да­ти­ся про­сто як ва­рі­ант не­пра­це­зда­тно­сті, що не по­тре­бує ме­ди­чно­го ви­снов­ку й ав­то­ма­ти­чно на­стає у 65 ро­ків. За­про­ва­джу­ва­ти пе­ре­вір­ку май­но­во­го ста­ну в на­ших умо­вах теж не­до­ціль­но: у нас нор­маль­но пра­цю­ють тіль­ки при­мі­тив­ні ме­ха­ні­зми, що не ви­ма­га­ють кон­тро­лю на мі­сцях і, від­по­від­но, не пе­ред­ба­ча­ють мо­жли­во­стей для ко­ру­пції. За­о­дно втра­чає си­лу ар­гу­мент при­бі­чни­ків при­му­со­во­го на­ко­пи­че­н­ня (за яким теж, до ре­чі, тре­ба сте­жи­ти — і це теж ви­да­тки плюс ко­ру­пція!) про те, що дер­жа­ва по­вин­на зму­шу­ва­ти лю­дей дба­ти про свою ста­рість, щоб по­тім не до­ве­ло­ся ви­пла­чу­ва­ти до­по­мо­ги.

На пе­ре­хі­дний пе­рі­од не­об­хі­дно ви­зна­ти за дер­жа­вою всі за­ли­шко­ві зо­бов’яза­н­ня ни­ні­шньої пен­сій­ної си­сте­ми (у то­му чи­слі й уже на­ра­хо­ва­ні ще пра­цю­ю­чим гро­ма­дя­нам), але по­да­ток на пра­цю про­тя­гом кіль­кох ро­ків ска­су­ва­ти, і на­да­лі фі­нан­су­ва­ти їх за ра­ху­нок ін­ших дже­рел. Мо­жли­во­сті для цьо­го є з ура­ху­ва­н­ням то­го, що на да­ний мо­мент дер­жа­ва у нас пе­ре­роз­по­ді­ляє 44,5% від ВВП — біль­ше, ніж у Ні­меч­чи­ні. І якщо тер­мі­но­во не змен­ши­ти цьо­го ван­та­жу, то еко­но­мі­ка змо­же хі­ба що тіль­ки повз­ти на 3–4% на рік — як у роз­ви­не­них кра­їн з їхні­ми ве­ли­че­зни­ми дер­жа­ва­ми. «Вла­сні над­хо­дже­н­ня ПФУ» ста­нов­лять якраз близь­ко 5–6% від ВВП у рі­зні ро­ки, от на них і тре­ба для по­ча­тку ско­ро­ти­ти ви­да­тки. Ча­сти­на з них — май­же 2% від ВВП — ско­ро­тя­ться ав­то­ма­ти­чно, оскіль­ки ці гро­ші уряд за­раз пе­ре­ра­хо­вує ПФУ як ЄСВ за бю­дже­тни­ків, тоб­то про­сто пе­ре­кла­дає їх з одні­єї ки­ше­ні в ін­шу. Із цим бу­де по­кін­че­но, як і вза­га­лі з не­об­хі­дні­стю ма­ти «са­мо­стій­ний» ПФ (який, між ін­шим, з’їдає на своє утри­ма­н­ня май­же чо­ти­ри мі­льяр­ди на рік), адже ви­пла­чу­ва­ти вже на­ра­хо­ва­ні пен­сії, а тим біль­ше одна­ко­ві для всіх до­по­мо­ги мо­жна й у на­пів­ав­то­ма­ти­чно­му ре­жи­мі.

По­сту­по­во, у мі­ру до­ся­гне­н­ня пен­сій­но­го ві­ку но­ви­ми ко­гор­та­ми й (спо­ді­ва­є­мо­ся) зро­ста­н­ня еко­но­мі­ки, на­ван­та­же­н­ня на бю­джет зни­жу­ва­ти­ме­ться, — адже до­по­мо­ги, на від­мі­ну від пов­но­цін­ної пен­сії, по­кли­ка­ні за­хи­сти­ти тіль­ки від аб­со­лю­тної бі­дно­сті, їх до­ста­тньо ін­де­ксу­ва­ти на ін­фля­цію, що­прав­да, спо­ча­тку збіль­шив­ши до більш-менш ре­аль­но­го про­жи­тко­во­го мі­ні­му­му. А гі­дну ста­рість гро­ма­дя­ни за­без­пе­чу­ва­ти­муть со­бі са­мі, як опи­са­но ви­ще. За­о­дно во­ни зро­зу­мі­ють, на­ві­що по­трі­бен фон­до­вий ри­нок і чо­му тре­ба го­ло­су­ва­ти за тих по­лі­ти­ків, при яких він зро­стає (при­чо­му не за ра­ху­нок «буль­ба­шок»); від­чув­ши на вла­сній ки­ше­ні, яка їм осо­би­сто ко­ристь від уні­вер­саль­но­го за­хи­сту прав вла­сно­сті, і вза­га­лі по­чав­ши «вчи­ти­ся ка­пі­та­лі­зму».

На жаль, уряд, при­найм­ні йо­го со­ці­аль­ний блок, на­ма­га­є­ться кер­му­ва­ти в пря­мо про­ти­ле­жно­му на­прям­ку, а пла­ни по­жвав­ле­н­ня тру­па на­ві­ва­ють сов­ко­вий жарт: «ка­пі­та­лі­сти­чні кра­ї­ни ле­тять у прір­ву, а на­ше зав­да­н­ня — на­здо­гна­ти їх і пе­ре­гна­ти!».

При­пу­сти­мо на­віть, що вда­ло­ся си­лою за­гна­ти в со­лі­дар­ну си­сте­му всіх, хто сьо­го­дні має мо­жли­вість не пла­ти­ти ні­чо­го або від­бу­ва­ти­ся мі­ні­маль­ним вне­ском. По-пер­ше, це не ви­рі­шить про­бле­ми. По-дру­ге, ці лю­ди змо­жуть на­да­лі пре­тен­ду­ва­ти на більш ніж мі­ні­маль­ну пен­сію, тоб­то зно­ву ж та­ки ма­є­мо ко­ро­тко­стро­ко­ві ви­го­ди за ра­ху­нок від­кла­де­них на май­бу­тнє про­блем. Але го­лов­не: що да­лі? Те­о­ре­ти­чно со­лі­дар­на си­сте­ма мо­гла б за­пу­сти­ти­ся й на­да­лі пра­цю­ва­ти ста­біль­но, тіль­ки як­би ни­ні­шнє по­ко­лі­н­ня мо­гло бу­ти впев­не­не, що на­сту­пне (яке, за іде­єю, має йо­го утри­му­ва­ти) бу­де: а) у кіль­ка ра­зів ба­га­тшим і не мен­шим чи­сель­но, б) пла­ти­ти по­да­тки в Укра­ї­ні та в) не від­мо­ви­ться від со­лі­дар­ної си­сте­ми. Більш то­го, лю­ди ма­ють по­ві­ри­ти, що грив­ня біль­ше не зне­ці­ню­ва­ти­ме­ться, а їхня пен­сія бу­де дій­сно пов’яза­на з ни­ні­шнім вне­ском і не бу­де в ре­зуль­та­ті мен­шою за про­жи­тко­вий мі­ні­мум.

Однак на пра­кти­ці весь ми­ну­лий до­свід вчить про­ти­ле­жно­го: на­ші спів­гро­ма­дя­ни вже на­віч ба­чи­ли крах ці­єї си­сте­ми й ро­зу­мі­ють її кри­хкість і не­дов­го­ві­чність. А бу­дья­ка фі­нан­со­ва пі­ра­мі­да три­ма­є­ться на очі­ку­ва­н­нях, то­му спро­ба на­да­ти їй дру­ге ди­ха­н­ня при­ре­че­на на про­вал. Більш то­го, на­віть якщо при­пу­сти­ти не­ймо­вір­не, то, не вда­ю­чись до му­дро­ва­но­го фі­нан­со­во­го ана­лі­зу, що вра­хо­вує ри­зи­ки, аль­тер­на­тив­ну вар­тість гро­шей то­що, будь-хто охо­чий мо­же, ко­ри­сту­ю­чись пен­сій­ним каль­ку­ля­то­ром із сай­ту «Ці­на дер­жа­ви» і до­сту­пни­ми на сай­ті Держ­ста­ту де­мо­гра­фі­чни­ми та­бли­ця­ми, під­ра­ху­ва­ти про­сто в аб­со­лю­тних ци­фрах, що, ви­пла­чу­ю­чи на­ле­жні 35 ро­ків у со­лі­дар­ну си­сте­му свою ни­ні­шню зар­пла­ту, сьо­го­дні­шній 25-рі­чний мо­же роз­ра­хо­ву­ва­ти одер­жа­ти з неї від по­ло­ви­ни (для чо­ло­ві­ків) до 3/4 (для жі­нок) спла­че­них «вне­сків». Це при то­му, що сьо­го­дні бю­джет утри­мує со­лі­дар­ну си­сте­му на чверть (без ура­ху­ва­н­ня «ле­гіо­нер­ських» пен­сій), а уряд зав­зя­то пла­нує її зба­лан­су­ва­ти.

При­бі­чни­ки ре­а­ні­ма­ції со­лі­дар­ної си­сте­ми за­пе­ре­чать, зви­чай­но, що за ці де­ся­ти­лі­т­тя еко­но­мі­ка зро­сте, від­по­від­но, наш пен­сіо­нер одер­жу­ва­ти­ме про­пор­цій­но май­бу­тнім, ви­со­ким, зар­пла­там. Але, по-пер­ше, на­віть якщо при­пу­сти­ти най­більш опти­мі­сти­чний ва­рі­ант («еко­но­мі­чне ди­во» у ви­гля­ді ре­аль­но­го зро­ста­н­ня більш як на 8% на рік, що да­ло б змо­гу за ці 35 ро­ків до­ся­гну­ти сьо­го­дні­шньо­го рів­ня Ні­меч­чи­ни), то й то­ді з ура­ху­ва­н­ням ни­ні­шніх де­мо­гра­фі­чних трен­дів зба­лан­со­ва­на со­лі­дар­на пен­сій­на си­сте­ма не змо­гла б по­вер­ну­ти на­віть вне­се­ні у неї гро­ші, не ка­жу­чи вже про від­со­тки. Адже спів­від­но­ше­н­ня пра­цю­ю­чих і пен­сіо­не­рів на той час бу­де вже 1:1,5 — це без ура­ху­ва­н­ня мі­гра­ції. Тим ча­сом ре­пре­сії з ме­тою зму­си­ти пла­ти­ти ЄСВ за­гро­жу­ють уби­ти чи­ма­лу ча­сти­ну МСБ і ви­штов­хну­ти ще біль­ше хо­ро­ших пра­ців­ни­ків за кор­дон, де по­да­тки, зви­чай­но, ви­щі, але «чи­ста» зар­пла­та все одно біль­ша в ра­зи, а су­спіль­ні бла­га при цьо­му кра­щої яко­сті й до­сту­пні­ші. А по­дру­ге, для то­го, щоб еко­но­мі­ка зро­ста­ла та­ки­ми тем­па­ми, не­об­хі­дно, се­ред ін­шо­го, при­бра­ти по­да­ток на пра­цю, який за­ва­жає еко­но­мі­чно­му зро­стан­ню. Як ба­чи­мо, са­мі зу­си­л­ля зі шту­чної ре­а­ні­ма­ції со­лі­дар­ної си­сте­ми пе­ре­кре­слю­ють пер­спе­кти­ви її успі­ху…

Однак якщо по­ди­ви­ти­ся стра­те­гі­чно, то спра­ва ще про­сті­ша. Уяві­мо со­бі на хви­лин­ку, що зу­си­л­ля ре­а­ні­ма­то­рів со­лі­дар­ної си­сте­ми увін­ча­ли­ся успі­хом, і во­на змо­же якийсь час са­мо­стій­но ди­ха­ти. Де ми то­ді опи­ни­мо­ся? У най­кра­що­му ра­зі, ще глиб­ше в то­му глу­хо­му ку­ті, в яко­му за­раз за­стря­гли кра­ї­ни ЄС. І вер­та­ти­ся звід­ти бу­де ще зна­чно важ­че, ніж сьо­го­дні. А до­ве­де­ться…

Во­ло­ди­мир Дубровський Фо­то Ва­си­ля Ар­тю­шен­ка

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.