Від ду­ші до знань, а не нав­па­ки

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Сві­тла­на ОРЕЛ

(Кро­пив­ни­цький)

Ни­ні­шня осінь у на­ших кра­ях про­хо­дить під зна­ком 100­річ­чя Ва­си­ля Су­хом­лин­сько­го.

Зві­сно, до ці­єї да­ти по­ча­ли го­ту­ва­ти­ся за­зда­ле­гідь. Впро­довж ро­ку з обла­сно­го та ра­йон­но­го бю­дже­тів (Ону­фрі­їв­ський ра­йон) бу­ло ви­ді­ле­но біль­ше во­сьми міль­йо­нів гри­вень на ре­кон­стру­кцію му­зею та бла­го­устрій те­ри­то­рії Пав­ли­ської шко­ли, в якій пра­цю­вав ві­до­мий пе­да­гог.

По-но­во­му обла­што­ва­ні за­ли йо­го му­зею, а та­кож, фа­кти­чно, від­кри­та квар­ти­ра-му­зей, де Ва­силь Оле­ксан­дро­вич жив із ро­ди­ною (як ві­до­мо, во­ни ме­шка­ли при шко­лі). Те­пер сю­ди мо­жна при­йти не як на екс­кур­сію, а як у го­сті. По­си­ді­ти у крі­слі чи за пи­сьмо­вим сто­лом, по­гор­та­ти книж­ки з до­ма­шньої бі­бліо­те­ки Су­хом­лин­ських, до­тор­кну­ти­ся до ста­рої пли­ти, що ко­лись обі­грі­ва­ла осе­лю, уяви­ти, як жи­ло­ся тут учи­те­ле­ві, ди­ре­кто­ро­ві, ми­сли­те­лю…

Про­ти­ста­ви­ти не­лю­бо­ві лю­бов…

Де­які вчи­те­лі, кри­ти­чно на­ла­што­ва­ні до те­о­ре­ти­чної спад­щи­ни Ва­си­ля Су­хом­лин­сько­го, вва­жа­ють, що йо­го ідеї й по­сту­ла­ти мо­гли пра­цю­ва­ти в то­та­лі­тар­но­му су­спіль­стві, у де­мо­кра­ти­чно­му ж ни­ми ско­ри­ста­ти­ся важ­ко, а то й не­ре­аль­но.

Якщо оки­ну­ти оком йо­го жит­тє­вий шлях, то ми раз у раз на­штов­ху­ва­ти­ме­мо­ся на за­лі­зні ле­ща­та то­та­лі­та­ри­зму, в яких йо­му до­ве­ло­ся про­ве­сти все жи­т­тя. Пе­да­го­гі­ка, як ві­до­мо, ду­же кон­се­рва­тив­на. Мо­жна уяви­ти умо­ви ску­то­сті та обме­жень кін­ця 1930-х, у яких Ва­силь Оле­ксан­дро­вич здо­бу­вав ви­щу осві­ту. Ро­згул ре­пре­сій, до­но­сів, сту­ка­цтва. Оче­ви­дно, ду­же не­лег­ко бу­ло збе­рег­ти се­бе у ті стра­шні ча­си. І ось осві­ту за­вер­ше­но, при­йшла лю­бов, з’яви­ла­ся на­дія на ба­тьків­ство. Та на по­ро­зі ін­ший то­та­лі­тар­ний звір: фа­шизм, вій­на. Він на фрон­ті, а мо­ло­ду дру­жи­ну, що про­я­ви­ла ра­дян­ський па­трі­о­тизм, ра­зом із ма­ле­сень­кою ди­ти­ною по-зві­ря­чо­му вби­ли фа­ши­сти.

Пі­сля вій­ни вже ін­ша то­та­лі­тар­на си­сте­ма теж йо­му до­ві­ря­ла, бо не був на оку­по­ва­ній те­ри­то­рії, ні­чим, з по­гля­ду то­ді­шньої вла­ди, се­бе не за­пля­му­вав. А він до­ско­на­ло вчив ні­ме­цьку, аби ки­ну­ти но­сі­ям фа­ши­зму в облич­чя, що про них ду­має. Ве­чо­ра­ми, пі­сля ро­бо­ти, при га­со­вій лам­пі, — еле­ктри­ка в Пав­ли­ші з’яви­лась аж на­при­кін­ці 1950-х.

Але! Лю­бов до ма­лої ба­тьків­щи­ни, до кві­тки, до рі­чки, до ма­те­рі, до сво­го ро­ду, якою про­ни­за­на вся йо­го те­о­ре­ти­чна спад­щи­на і пра­кти­чна ді­яль­ність, — що це та­ке, як не пал­ке ба­жа­н­ня ви­рва­ти­ся з оков умов­но­стей, то­та­лі­та­ри­зму, при­ни­же­н­ня люд­ської осо­би­сто­сті? Нав­ча­н­ня — ося­гне­н­ня нав­ко­ли­шньо­го сві­ту з ран­ньо­го ві­ку, по­ча­тки ін­клю­зив­ної осві­ти. Лю­бов про­ти­ста­ви­ти не­лю­бо­ві. Прав­ду — бре­хні. Для ба­га­тьох і те­пер це не­про­сто. До­сі пра­цю­ють сте­ре­о­ти­пи, страх, ба­жа­н­ня ози­ра­ти­ся на стар­ших по­са­дою, ба­га­тших, впли­во­ві­ших. Не ко­жен зда­тен від­сто­ю­ва­ти зви­чай­ну по­бу­то­ву прав­ду, не ка­жу­чи про су­спіль­ну.

Ни­ні в Му­зеї Ва­си­ля Су­хом­лин­сько­го в Пав­ли­ші мо­жна по­ба­чи­ти пер­ше ви­да­н­ня «Со­бо­ру» Оле­ся Гон­ча­ра із дар­чим на­пи­сом ав­то­ра. Він на­ді­слав ро­ман на про­ха­н­ня ди­ре­кто­ра шко­ли у від­по­відь на йо­го лист. Пи­сьмен­ник отри­мав книж­ку в жов­тні 1968го, ко­ли «Со­бор» уже ви­лу­чи­ли з усіх кни­га­рень та бі­бліо­тек, ко­ли ро­ман бу­ло на­зва­но ідей­но шкі­дли­вим і твор­чою нев­да­чею. «Наш пе­да­го­гі­чний ко­ле­ктив жи­ве ба­га­тим ду­хов­ним жи­т­тям. Ваш «Со­бор про­чи­та­ли всі. Ро­ман став для нас не­мов­би дже­ре­лом, з яко­го по­те­кли струм­ки сві­жої дум­ки… Про­шу Вас від іме­ні ко­ле­кти­ву при­сла­ти для на­шої шкіль­ної бі­бліо­те­ки з дар­чим на­пи­сом свій най­го­лов­ні­ший — най­до­рож­чий для Вас твір. У на­шій шкіль­ній бі­бліо­те­ці є ша­фа з на­пи­сом «Збе­рі­га­ти ві­чно». Тут ми збе­рі­га­є­мо ( і хо­че­мо, щоб і на­щад­ки на­ші збе­рі­га­ли) тво­ри най­ви­да­тні­ших су­ча­сних пи­сьмен­ни­ків. Для ме­не осо­би­сто, якщо це мо­жли­во для Вас, при­шліть «Со­бор». З по­ва­гою В. Су­хом­лин­ський». Пов­ні­стю лист ци­тує лі­те­ра­ту­ро­зна­вець Ві­та­лій Коваль у сво­їй книж­ці «Со­бор» і нав­ко­ло «Со­бо­ру».

«Но­ва укра­їн­ська шко­ла за­ро­джу­ва­ла­ся тут»

Шко­лі в Пав­ли­ші — по­над сто ро­ків. То­чні­ше, ста­ро­му її кор­пу­су. Йо­го зве­ли ще у 1909 р., фа­кти­чно, ме­то­дом гро­мад­ської то­ло­ки. Ко­жен, хто мав зем­лю, да­вав на шко­лу по два ру­блі з ко­жної де­ся­ти­ни. Тож ба­га­то що тут, зокре­ма й ста­рі ка­хлі, — ще з тих ча­сів. Зві­сно, з’яви­ли­ся но­ві при­мі­ще­н­ня, а до юві­лею ко­ли­шньо­го ди­ре­кто­ра шко­ла зна­чною мі­рою оно­ви­лась.

Тут усе бу­ло го­то­ве (чо­го не ска­жеш про всю область, зокре­ма й Кро­пив­ни­цький), аби по­чи­на­ти но­вий на­вчаль­ний рік за кон­це­пці­єю Но­вої укра­їн­ської шко­ли. Одно­мі­сні пар­ти, обла­дна­н­ня, комп’юте­ри, ди­да­кти­чний ма­те­рі­ал. А ще — тут є ба­га­то та­ко­го, чо­го не ма­ють ін­ші шко­ли, осо­бли­во мі­ські: ве­ли­кий сад, оран­же­рея, аль­тан­ки, га­ля­ви­на ка­зок, ста­вок­ба­сейн із во­до­спа­дом та аль­пій­ською гір­кою. Осно­ви цьо­го се­ре­до­ви­ща за­кла­де­ні ще Су­хом­лин­ським, як і тра­ди­ція — пер­шо­кла­сни­ки са­дять ко­жен своє пло­до­ве де­ре­во і по­тім упро­довж ро­ків нав­ча­н­ня до­гля­да­ють за ни­ми. За­сту­пник мі­ні­стра осві­ти Пав­ло Хо­бзей, який по­бу­вав у ці дні в Пав­ли­ші, за­ува­жив, що са­ме тут за­ро­джу­ва­ла­ся Но­ва укра­їн­ська шко­ла.

Ба­га­то бу­ло ска­за­но про те­о­ре­ти­чні та пра­кти­чні на­дба­н­ня Ва­си­ля Су­хом­лин­сько­го під час Х Між­на­ро­дної на­у­ко­во-пра­кти­чної кон­фе­рен­ції та на ХХV Все­укра­їн­ських пе­да­го­гі­чних чи­та­н­нях «Твор­ча спад­щи­на Ва­си­ля Су­хом­лин­сько­го у ві­тчи­зня­но­му та між­на­ро­дно­му ви­мі­рах», що три­ва­ли впро­довж від­зна­чень юві­лею. На при­мі­щен­ні обла­сно­го ін­сти­ту­ту пі­сля­ди­плом­ної пе­да­го­гі­чної осві­ти бу­ло від­кри­то ме­мо­рі­аль­ну до­шку юві­ля­ро­ві, вру­че­но обла­сну пе­да­го­гі­чну пре­мію йо­го іме­ні.

Про Су­хом­лин­сько­го на­пи­са­но то­ми й то­ми. Важ­ко до­да­ти щось но­ве й не­ор­ди­нар­не. Але за­слу­же­ний жур­на­ліст Укра­ї­ни, ве­те­ран кра­є­знав­чо­го ру­ху в обла­сті Юрій Ма­ті­вос на­га­дав ці­ка­ву де­таль, яку дав­но за­бу­то.та й зна­ли про це оди­ни­ці:

— У мо­є­му до­ма­шньо­му ар­хі­ві збе­рі­га­є­ться лист Ва­си­ля Оле­ксан­дро­ви­ча, на­ді­сла­ний ним до га­зе­ти «Кі­ро­во­град­ська прав­да» у бе­ре­зні 1969 ро­ку. Це був час, ко­ли вся ко­му­ні­сти­чна іде­о­ло­гія спря­мо­ву­ва­ла­ся на від­зна­че­н­ня 100-річ­чя сво­го во­ждя Ле­ні­на. Ме­ре­жа осві­ти від­чу­ла ту пом­пе­зність під­го­тов­ки на со­бі. Осо­бли­во ста­ра­ли­ся ке­рів­ни­ки окре­мих на­вчаль­них за­кла­дів рі­зно­го рів­ня, до­го­джа­ю­чи ви­со­ким чи­нов­ни­кам. Тре­ба бу­ло ма­ти му­дрість Су­хом­лин­сько­го, щоб оці­ни­ти шкі­дли­вість та­кої «пе­да­го­гі­ки». А ще — му­жність, щоб на­пи­са­ти про це до ре­да­кції га­зе­ти. Був би лист опу­блі­ко­ва­ний — і в Су­хом­лин­сько­го мо­гли б ви­ни­кну­ти ду­же зна­чні про­бле­ми. Зві­сно, ли­ста не на­дру­ку­ва­ли, але йо­го збе­ріг то­ді­шній за­сту­пник ре­да­кто­ра га­зе­ти (ни­ні по­кій­ний) На­ум До­брін.

Ось що пи­сав Ва­силь Оле­ксан­дро­вич: «Кі­ро­во­град­ська прав­да» у кін­ці бе­ре­зня опу­блі­ку­ва­ла ста­т­тю ди­ре­кто­ра (на­зи­ва­є­ться прі­зви­ще і шко­ла). Це хо­ро­ший пе­да­гог, ме­не тур­бує, що в йо­го шко­лі є ре­чі, які ви­кли­ка­ють по­див. З пу­блі­ка­ції у га­зе­тній стат­ті, а та­кож з про­гра­ми «Ле­нін­ських пе­да­го­гі­чних чи­тань», на­ді­сла­них ме­ні цим ди­ре­кто­ром, ви­дно, що в окре­мих за­кла­дах ви­хов­на ро­бо­та під­мі­ня­є­ться трі­ско­тнею, яка по су­ті при­ни­жує на­ші іде­а­ли. Так, у стат­ті пи­ше­ться про «ле­нін­ський за­лік» — ді­ти скла­да­ють за­лік з біо­гра­фії В. І. Ле­ні­на. Це річ на­ду­ма­на і яв­но не по­трі­бна. Ле­ні­нець не той, хто встав і від­ра­пор­ту­вав те, що за­вчив. Ду­хов­ний світ ди­ти­ни, її ідей­не пе­ре­ко­на­н­ня — це на­дзви­чай­но тон­ка й ні­жна річ, і фор­му­ва­ти світ її пе­ре­ко­нань тре­ба зов­сім не так… Якщо за­лік — зна­чить ро­би­ться ви­сно­вок про мо­раль­не облич­чя лю­ди­ни (та ще якої лю­ди­ни — ма­лень­кої) за тим, що во­на знає й що не знає. А цьо­го ж ні­як не мо­жна ро­би­ти, це про­сто не­по­доб­ство. Тре­ба так ви­хо­ву­ва­ти, щоб у ді­тей і юна­цтва тя­гну­ли­ся ру­ки й ду­ші до книг, а оці­нок і за­лі­ків тут, у ро­бо­ті з ді­тьми — в цій на­дзви­чай­но тон­кій і ко­пі­ткій ро­бо­ті, — не по­вин­но бу­ти. На­ду­ма­ною й шкі­дли­вою річ­чю є й те, що в цій шко­лі на­зи­ва­ють «за­про­ва­дже­н­ням та­бе­лів успі­шно­сті спе­ці­аль­но­го зраз­ка, які за­пов­ню­ю­ться на тих учнів, що за­кін­чу­ють на­вчаль­ний рік на «від­мін­но». Ці та­бе­лі збе­рі­га­ти­му­ться у Ле­нін­ській кім­на­ті. (…) Для чо­го це ро­би­ться? Нев­же то­ва­ри­ші не ро­зу­мі­ють, що во­ни цим сво­їм «за­хо­дом» ка­лі­чать юні ду­ші? Адже як ро­зу­міє учи­тель­ський ко­ле­ктив те, що, ска­жі­мо, та­бель Пе­тра збе­рі­га­є­ться в Ле­нін­ській кім­на­ті, а та­бель Пав­ла не збе­рі­га­є­ться, бо в та­бе­лі Пе­тра — п’ятір­ки, а в та­бе­лі Пав­ла — одні­сін­ські со­бі трій­ки? Ро­зу­мі­ти це, зви­чай­но, тре­ба так, що Пе­тро гі­дний на­зи­ва­ти­ся справ­жнім ле­нін­цем, а Па­вло­ві — да­ле­ко до цьо­го. Але чи мо­жна утвер­джу­ва­ти в юних ду­шах та­ке ро­зу­мі­н­ня, не ска­лі­чив­ши їх? (…) Ма­є­мо скіль­ки та­ких фа­ктів, ко­ли трі­є­чни­ки ста­ють справ­жньою лю­ди­ною, справ­жнім бор­цем за іде­а­ли, а лю­ди­на з та­бе­лем від­мін­ни­ка — ні се ні те. Нев­же ви­хо­ва­те­лі не ро­зу­мі­ють то­го, що, да­ю­чи зро­зу­мі­ти «трі­є­чни­ко­ві», що йо­го та­бель не до­стой­ний бу­ти в Ле­нін­ській кім­на­ті, во­ни цим са­мим утвер­джу­ють у ньо­го дум­ку про те, що йо­му за­кри­та до­ро­га до то­го, до чо­го від­ри­та до­ро­га «п’яті­ро­чни­ко­ві»? Див­на річ: до­ро­слі лю­ди, а за­йма­ю­ться грою, тіль­ки грою не­хо­ро­шою — гра­ю­ться ді­тьми, гра­ю­ться свя­ти­ня­ми. Свя­ти­ня­ми гра­ти­ся не мо­жна. З по­ди­вом і за­не­по­ко­є­н­ням ді­зна­є­шся: що тіль­ки не ви­ду­му­ють за­раз окре­мі вчи­те­лі: ле­нін­ські ди­ктан­ти, ле­нін­ські чер­гу­ва­н­ня по шко­лі, ле­нін­ські п’яти­хви­лин­ки на уро­ках лі­те­ра­ту­ри… Хо­че­ться ска­за­ти то­ва­ри­шам: ви ма­є­те спра­ву з ви­со­ки­ми, свя­ти­ми іде­а­ла­ми й іме­на­ми.тре­ба бе­рег­ти ви­со­кі сло­ва, а не вда­ва­ти­ся до шту­кар­ства. Ме­ні зда­є­ться, що під­ні­ма­ти шум з при­во­ду всіх цих ре­чей не вар­то. Тре­ба, на мою дум­ку, за­раз ду­же вдум­ли­во ви­сві­тлю­ва­ти пи­та­н­ня, пов’яза­ні з твор­чим під­хо­дом ви­хо­ва­те­лів та учнів при під­го­тов­ці до від­зна­че­н­ня ви­зна­чних по­дій та юві­ле­їв. Про­шу вас роз­гля­да­ти цей лист не як офі­цій­ний від­гук, а як осо­би­стий лист. З по­ва­гою В. Су­хом­лин­ський».

Як уни­кн­кти фаль­шу і зна­йти прав­ди­вий шлях до ди­тя­чо­го сер­ця? Ма­буть, це най­ва­жли­ві­ше пи­та­н­ня пе­да­го­гі­ки. Вчи­тель­ка укра­їн­ської мо­ви й лі­те­ра­ту­ри за­галь­но­со­сві­тньої шко­ли № 26 мі­ста Кро­пив­ни­цький, за­слу­же­ний учи­тель Укра­ї­ни Ві­ра Со­ко­ло­ва уза­галь­ни­ла йо­го так:

Су­хом­лин­сько­му вда­ло­ся від­чу­ти і зна­йти сер­це­вин­ну ідею укра­їн­ської пе­да­го­гі­ки, яка йде ще від Ско­во­ро­ди: від ду­ші до знань, а не нав­па­ки. Ко­жен ро­зум­ний, гі­дний учи­тель іде до сер­ця учня са­ме та­ким шля­хом. Не тре­ба ро­би­ти з Су­хом­лин­сько­го іко­ну, тре­ба спри­йма­ти йо­го як жи­ву пра­кти­ку.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.