Ним ру­ха­ють му­дрість і лю­бов

Ака­де­мі­ко­ві Іса­а­ку Ми­хай­ло­ви­чу Тра­хтен­бер­гу — 95!

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Ва­ле­рій ДРУЖБИНСЬКИЙ, Фо­то Ва­си­ля Ар­тю­шен­ка

друг

По­зна­йо­мив нас у 1975-му мій друг, го­лов­ний ди­тя­чий хі­рург Укра­ї­ни Ми­ко­ла Сі­тков­ський, який дав мо­їй донь­ці дру­ге жи­т­тя.

Зна­чно пі­зні­ше Ми­ко­ла Бо­ри­со­вич ка­зав: «Іса­ак Ми­хай­ло­вич — уні­каль­на в на­шо­му се­ре­до­ви­щі лю­ди­на. Він лег­ко міг ско­ри­ста­ти­ся зв’яз­ка­ми сво­го ве­ли­ко­го те­стя — про­слав­ле­но­го мі­ні­стра охо­ро­ни здо­ров’я й ака­де­мі­ка Льва Ме­две­дя — і з йо­го до­по­мо­гою отри­ма­ти і зва­н­ня, і на­го­ро­ди, і по­са­ди. Ні. Він увесь шлях на вер­ши­ну на­у­ки про­ту­пав, а бу­ва­ло — і про­повз сам. Справ­жній уче­ний!»

До ре­чі, прі­зви­ще Тра­хтен­берг у пе­ре­кла­ді з ідиш озна­чає «ду­ма­ю­ча го­ра», а з ні­ме­цької — «до­ся­га­ти вер­ши­ни». Та­ке тлу­ма­че­н­ня прі­зви­ща, зда­є­ться, якнай­кра­ще від­по­від­ає су­тно­сті Іса­а­ка Ми­хай­ло­ви­ча.

Іса­ак Ми­хай­ло­вич має без­ліч по­че­сних ти­ту­лів і звань: про­фе­сор, ака­де­мік двох укра­їн­ських і кіль­кох за­ру­бі­жних ака­де­мій, ла­у­ре­ат трьох Дер­жав­них пре­мій за ви­да­тні до­ся­гне­н­ня в то­кси­ко­ло­гії. У 2017-му йо­го на­го­ро­дже­но ор­де­ном «За за­слу­ги» I сту­пе­ня. А Єв­ро­пей­ська ака­де­мія вру­чи­ла йо­му ме­даль «Ле­о­нар­до да Він­чі»...

Ви­бір шля­ху

У 1946 р. Іса­ак Тра­хтен­берг за­кін­чив Ки­їв­ський ме­дін­сти­тут, пі­сля чо­го чверть сто­лі­т­тя ви­кла­дав у сті­нах цьо­го ж на­вчаль­но­го за­кла­ду. 1972-го пе­ре­йшов на до­слі­дни­цьку ро­бо­ту в Ки­їв­ський ін­сти­тут ме­ди­ци­ни пра­ці, де до­сі очо­лює на­у­ко­вий ко­ле­ктив то­кси­ко­ло­гів-екс­пе­ри­мен­та­то­рів.

Але по­вер­ні­мо­ся до дже­рел. Май­же 60 ро­ків то­му мо­ло­дий уче­ний І.тра­хтен­берг на осно­ві про­ве­де­них до­слі­джень упер­ше за­про­по­ну­вав по­сту­по­во від­мо­ви­ти­ся від ви­ко­ри­ста­н­ня рту­ті у всіх га­лу­зях на­ро­дно­го го­спо­дар­ства. Як ча­сто бу­ває, го­лос уче­но­го по­чу­ли не зра­зу. Але він ви­явив не­а­би­яку на­по­ле­гли­вість. І все-та­ки до­вів, що на­віть ду­же ма­лень­кі до­зи рту­ті руй­нів­ним чи­ном впли­ва­ють на весь ор­га­нізм лю­ди­ни. Це І.тра­хтен­берг до­бив­ся за­кри­т­тя Ми­ки­тів­ської рту­тної ко­паль­ні, що по­бли­зу Гор­лів­ки... У бо­роть­бі зі рту­т­тю він був піо­не­ром у Єв­ро­пі.

Це те­пер у США, Єв­ро­пі та Япо­нії актив­но ре­а­лі­зо­ву­ють про­гра­му з елі­мі­на­ції рту­ті, осно­ву якої за­клав укра­їн­ський уче­ний. Ну а Про­гра­ма ООН із за­хи­сту дов­кі­л­ля (ЮНЕП) ре­ко­мен­дує всім кра­ї­нам сві­ту най­ближ­чим ча­сом при­пи­ни­ти ви­ро­бни­цтво, тор­гів­лю та ви­ко­ри­ста­н­ня рту­ті.

Є ще один на­прям ді­яль­но­сті вче­но­го — гли­бо­ка й ´рун­тов­на пра­ця «Отру­ти і про­ти­о­тру­ти». В ній і істо­рія пи­та­н­ня, — ді­зна­є­шся, на­при­клад, чи отру­їв Са­льє­рі Мо­цар­та, від якої са­ме отру­ти по­ми­рав ко­роль Карл II, і аб­со­лю­тно все про «хво­ро­бу бо­же­віль­но­го ка­пе­лю­шни­ка»...

Ось остан­ні до­слі­дже­н­ня сві­то­вих на­у­ко­вих цен­трів. Ви­яв­ля­є­ться, із 84 ме­та­лів, які вхо­дять до та­бли­ці Мен­де­лє­є­ва, 43 за­ве­де­но за­ра­хо­ву­ва­ти до так зва­них важ­ких ме­та­лів. Сво­єю чер­гою, 15 із них по­тре­бу­ють осо­бли­вої обе­ре­жно­сті, зва­жа­ю­чи на їхні то­кси­чні вла­сти­во­сті: сви­нець, ртуть, ка­дмій, цинк, ві­смут, ко­бальт, ні­кель та ін­ші, а два (ртуть і сви­нець) вва­жа­ю­ться гло­баль­ни­ми отру­та­ми.

Крім цьо­го, в на­шу атмо­сфе­ру що­рі­чно ви­ки­да­є­ться до 70 млн ку­бо­ме­трів га­зу, 145 млн т дво­оки­су сір­ки, близь­ко міль­йо­на тонн спо­лук свин­цю та ще со­тні тонн ін­ших ме­та­лів, фто­ри­стих і хло­ри­стих спо­лук, сір­чи­сто­го ан­гі­дри­ду, окси­ду ву­гле­цю, сір­ко­ву­гле­цю, бен­зо­лу та ін­ших то­кси­чних спо­лук.

У книж­ці є й фі­ло­соф­ські мір­ку­ва­н­ня, з яких осо­би­сто я зро­бив ви­сно­вок, що най­стра­шні­ша отру­та — з під­сту­пних рук. А най­тра­гі­чні­ші на­слід­ки від кон­та­кту з отруй­ною ре­чо­ви­ною — від на­шо­го, ча­сом дрі­му­чо­го, не­ві­гла­ства.

Іса­ак Ми­хай­ло­вич про свою пра­цю: «Без пе­ре­біль­ше­н­ня мо­жу ска­за­ти, що ми жи­ве­мо у сві­ті отрут. Отру­ти під­сте­рі­га­ють нас що­кро­ку: в по­лі, на га­ля­ви­ні, у при­бе­ре­жно­му рі­зно­трав’ї, оба­біч до­ріг... Отру­ти за­ча­ї­ли­ся на апте­чній по­ли­ці, у го­спо­дар­ській ша­фці. А скіль­ки їх на­пов­нює наш про­ду­кто­вий ко­шик у су­пер­мар­ке­ті! На па­ке­ти­ку со­ку, па­чці мар­га­ри­ну, ба­но­чці ма­ри­на­дів — спро­буй­те вга­да­ти, що там при­хо­ву­є­ться за ін­три­гу­ю­че-та­єм­ни­чи­ми ци­фра­ми при за­гад­ко­вій бу­кві «Е»! Як не­по­ін­фор­мо­ва­но­му у сві­ті отрут ро­зі­бра­ти­ся у всіх цих рі­зно­ви­дах, як роз­пі­зна­ти й від­ве­сти за­гро­зу?» — «То в чо­му ж ваш ав­тор­ський за­дум? За­ля­ка­ти?» — «Ні, зві­сно. Я хо­тів за­ці­ка­ви­ти ши­ро­ку чи­та­цьку ау­ди­то­рію, озбро­ї­ти її зна­н­ня­ми про дже­ре­ла то­кси­чних ре­чо­вин, з яки­ми во­ни мо­жуть зі­штов­хну­ти­ся, до­по­мог­ти за­по­біг­ти не­без­пе­ці та­ких зу­стрі­чей. Ну й під­ні­ма­ти гро­ма­ду, щоб дер­жа­ва Укра­ї­на на­ре­шті по­ча­ла бо­роть­бу з ці­єю за­гро­зою жи­т­тю лю­ди­ни».

«Ме­дре­фор­ма ста­ла вже при­тчею во язи­цех!»

Остан­нім ча­сом ака­де­мік І.тра­хтен­берг всі си­ли кла­де на бо­роть­бу з но­вою ме­ди­чною ре­фор­мою. «Сьо­го­дні в нас не­має мі­ні­стер­ства охо­ро­ни здо­ров’я, а є мі­ні­стер­ство хво­роб». І в пе­рі­о­ди­чній пре­сі, на рі­зних збо­рах на­у­ко­во-ме­ди­чної спіль­но­ти, на кон­гре­сах і з’їздах ме­ди­ків він із фа­кта­ми на ру­ках до­во­дить ве­ли­че­зну шко­ду ці­єї ре­фор­ми. «За­галь­не вра­же­н­ня про по­ча­ток ре­фор­ми — сум­бур. А ще — адмі­ні­стра­тив­на сва­во­ля, роз­гу­бле­ність на­се­ле­н­ня, від­су­тність за­ці­кав­ле­но­сті та про­фе­сій­но­го ін­те­ре­су в лі­ка­рів». І чи мо­жна ре­фор­му­ва­ти ме­ди­ци­ну без гро­мад­ської по­ле­мі­ки, без по­рад лі­ка­рів лі­ка­рень і по­лі­клі­нік?»

Іса­ак Ми­хай­ло­вич ствер­джує, ´рун­ту­ю­чись на на­у­ко­вих ар­гу­мен­тах, що за­раз в Укра­ї­ні ін­фе­кцій біль­ше, ніж в ін­ших кра­ї­нах Єв­ро­пи, що за­гро­за епі­де­мій ко­ру й ди­фте­рії збіль­шу­є­ться, що ка­та­стро­фі­чно швид­ко зро­стає кіль­кість за­хво­рю­вань на ге­па­тит, а на­се­ле­н­ня ата­ку­ють ві­ру­си.

Він не вва­жає ко­ли­шню, а то­чні­ше ра­дян­ську, си­сте­му охо­ро­ни здо­ров’я іде­аль­ною. Ні! По­трі­бна но­ва си­сте­ма ме­ди­чно­го об­слу­го­ву­ва­н­ня на­се­ле­н­ня кра­ї­ни. «Бу­ва­ють лю­ди, які на­віть із де­ре­ва пі­зна­н­ня мо­жуть на­ла­ма­ти дров. Пи­та­є­ться, ну на­ві­що та­ким лю­дям до­ру­ча­ти про­во­ди­ти ре­фор­му, що сто­су­є­ться ко­жно­го жи­те­ля Укра­ї­ни? А тут ще, за но­вим за­ко­ном, за­бо­ро­не­но пе­ре­ві­ря­ти хар­чо­ві об’єкти, аби не за­ва­жа­ти бі­зне­су…»

І ще пря­ма мо­ва: «Мо­жли­во, сло­ва мої біль­ше ски­да­ю­ться на бур­ча­н­ня ста­ро­го, та однак ска­жу: за­раз не­має й бу­ти не мо­же та­ких спе­ці­а­лі­стів, як ра­ні­ше. У ті ча­си лі­кар міг ви­слу­ха­ти, огля­ну­ти, по­ма­ца­ти, за­зир­ну­ти в гор­ло — і з то­чні­стю до ста від­со­тків по­ста­ви­ти ді­а­гноз. При­чо­му без­по­мил­ко­во! А те­пер що — без комп’юте­ра лі­кар уже ні­чо­го не зна­чить і ні­чо­го не мо­же. Він не ро­зу­міє й не знає лю­ди­ни...»

«У ро­бо­ті над книж­кою роз­ва­жаю ду­шу»

Крім ве­ли­че­зних успі­хів на на­у­ко­вій ни­ві, Іса­ак Ми­хай­ло­вич до­бре ві­до­мий як бли­ску­чий пу­блі­цист і по­пу­ля­ри­за­тор на­у­ки.

Кни­жок, на­пи­са­них ака­де­мі­ком І.тра­хтен­бер­гом, ба­га­то. Крім уже на­зва­ної книж­ки «Отру­ти і про­ти­о­тру­ти» (20 ро­ків як ви­да­ли, а й до­сі вва­жа­є­ться бес­тсе­ле­ром), ще ра­ні­ше по­ба­чи­ли світ йо­го до­слі­дже­н­ня «Гі­гі­є­на ро­зу­мо­вої пра­ці» та «Актив­ний від­по­чи­нок». Але най­біль­ше він на­пи­сав пу­блі­ци­сти­чних, на­у­ко­во-по­пу­ляр­них кни­жок та куль­ту­ро­ло­гі­чної есе­їсти­ки. Фа­хів­ці го­во­рять про осо­бли­вий «тра­хтен­бер­гів­ський» жанр ши­ро­кої й асо­ці­а­тив­ної віль­ної опо­віді про ба­че­не й пе­ре­жи­те в куль­тур­но на­си­че­но­му жит­ті Ки­є­ва, про осо­би­сті кон­та­кти з ба­га­тьма ді­я­ча­ми ми­сте­цтва та лі­те­ра­ту­ри. При­чо­му пер­со­на­жне ба­гат­ство йо­го текс­тів ве­ле­тен­ське (при­мі­ром, у книж­ці «В на­ча­ле но­во­го ве­ка» по­над 5 тис. пер­со­на­лій). Але при цьо­му — ува­га й по­ва­га до ко­жної лю­ди­ни, не­за­ле­жно від її ран­гів та звань, до ко­жної лю­ди­ни як та­кої. До ре­чі, ба­га­то ме­ди­ків по­єд­ну­ють основ­ну ді­яль­ність із за­хо­пле­н­ням лі­те­ра­ту­рою та ми­сте­цтвом. І вва­жа­є­ться, що ме­ди­ки ма­ють пев­ні пе­ре­ва­ги в цій спра­ві. Ду­маю, то­му, що в них кра­ща стар­то­ва по­зи­ція: лю­ди­но­знав­ство.

У цьо­му пла­ні осо­бли­во ці­ка­вий дво­том­ник І.тра­хтен­бер­га «Мой Ки­ев, мои ки­ев­ля­не». Скіль­ки за­бу­тих ни­ні імен чу­до­вих гро­ма­дян на­шо­го мі­ста по­вер­нув до жи­т­тя ака­де­мік Тра­хтен­берг! Пе­тро То­ло­чко, ака­де­мік, го­во­рив ме­ні: «Важ­ко ска­за­ти, ко­му по­ща­сти­ло біль­ше — Іса­а­ку Ми­хай­ло­ви­чу, яко­му до­ля по­да­ру­ва­ла ща­стя жи­ти й тво­ри­ти в цьо­му ві­чно­му мі­сті, чи Ки­є­ву, що має в осо­бі Іса­а­ка Ми­хай­ло­ви­ча не тіль­ки від­да­но­го си­на, а й бли­ску­чо­го лі­то­пи­сця, без чи­їх кни­жок не­мо­жли­во пов­ною мі­рою осяг­ти це мі­сто і йо­го істо­рію».

До ре­чі, се­ред чи­слен­них йо­го кни­жок є «Пя­тьде­сят эски­зов вре­ме­ни. Из­бран­ные пу­бли­ка­ции из ме­жду­на­ро­дно­го об­ще­ствен­но-по­ли­ти­че­ско­го еже­не­дель­ни­ка «Зер­ка­ло не­де­ли». 1995–2011 гг.». Він на­дру­ку­вав у на­шій га­зе­ті, зві­сно ж, по­над 50 ста­тей — го­стрих і по­ле­мі­чних на ме­ди­чні, су­спіль­но зна­чу­щі й ви­хов­ні те­ми. Але він для ці­єї книж­ки ви­брав най­кра­щі, які й ни­ні акту­аль­ні.

І все-та­ки най­го­лов­ні­шою сво­єю книж­кою Іса­ак Ми­хай­ло­вич вва­жає на­у­ко­ве до­слі­дже­н­ня «Ба­бин Яр. Ми­ну­ле і сьо­го­де­н­ня», яке по­ба­чи­ло світ во­се­ни 2016 р., са­ме на 75-ті ро­ко­ви­ни ці­єї стра­шної тра­ге­дії XX ст. Із по­ча­тку 1970-х Іса­ак Тра­хтен­берг, го­во­ря­чи сьо­го­дні­шньою мо­вою, мо­ні­то­рить усе, пов’яза­не з ксе­но­фо­бі­єю, ан­ти­се­мі­ти­змом, тра­ге­ді­єю в Ба­би­но­му Яру. Це со­тні й со­тні ста­тей із га­зет, книж­ки, по­ві­дом­ле­н­ня, до­ку­мен­ти, фо­то­гра­фії, свід­че­н­ня оче­вид­ців...

Крім єв­ре­їв, у Ба­би­но­му Яру бу­ло зни­ще­но за на­ціо­наль­ною озна­кою всіх ви­яв­ле­них на­ци­ста­ми ро­мів (ци­ган), а та­кож пар­тій­них і ра­дян­ських пра­ців­ни­ків, під­піль­ни­ків, за­ру­чни­ків, вій­сько­во­по­ло­не­них, мо­ря­ків Дні­пров­ської фло­ти­лії, грав­ців ки­їв­сько­го «Ди­на­мо», пра­во­слав­них свя­ще­ни­ків, ко­трі від­мо­ви­ли­ся про­го­ло­шу­ва­ти в цер­квах мо­ли­тви за здо­ров’я фю­ре­ра і ря­ту­ва­ли єв­ре­їв від роз­стрі­лу, ув’язне­них Си­ре­цько­го кон­цен­тра­цій­но­го та­бо­ру та ба­га­тьох ін­ших. Однак стра­шний мар­ти­ро­лог Ба­би­но­го Яру від­кри­ва­є­ться 29 ве­ре­сня 1941 р. ці­ле­спря­мо­ва­ним і ма­со­вим зни­ще­н­ням са­ме єв­ре­їв — тіль­ки то­му, що во­ни бу­ли єв­ре­я­ми.

Пам’ять про Ба­бин Яр по­трі­бна, щоб на­ші ді­ти, вну­ки та прав­ну­ки ні­ко­ли не бу­ли ні жер­тва­ми, ні ка­та­ми, ні бай­ду­жи­ми спо­сте­рі­га­ча­ми та­ких тра­ге­дій. «Є тіль­ки одна річ на сві­ті, яка мо­же бу­ти гір­шою за тра­ге­дію Ба­би­но­го Яру, — те, що світ за­бу­де, що бу­ло та­ке мі­сце», — ска­зав Да­вид Кля­йман, ки­я­нин, який ди­вом уник смер­ті (йо­го схо­ва­ла й пе­ре­пра­ви­ла в ліс Пра­ве­дни­ця сві­ту — укра­їн­ка Ва­си­ли­на Ку­лик). І. Тра­хтен­берг — пря­ма мо­ва: «Кров Ба­би­но­го Яру зав­жди має сту­ка­ти в на­ші сер­ця».

І ще. Ні на­ша дер­жа­ва, ні жо­дна єв­рей­ська гро­мад­ська ор­га­ні­за­ція, жо­ден єв­рей­ський ме­це­нат гро­шей на та­ку свя­ту спра­ву як ви­да­н­ня ці­єї уні­каль­ної пра­ці не да­ли. Ні­хто. Іса­ак Ми­хай­ло­вич ви­дав книж­ку за вла­сні ко­шти й роз­си­лає її, роз­дає тим, ко­му ця стра­шна те­ма не­бай­ду­жа.

Усе за­ли­ша­є­ться лю­дям

Тра­хтен­берг — із не­ба­га­тьох лю­дей, ко­трі до­стой­но й не­го­ло­сно утвер­джу­ють нав­ко­ло се­бе атмо­сфе­ру мо­раль­ної нор­ми та чи­сто­ти. А ще — ба­га­то лю­дей із за­хо­пле­н­ням від­зна­ча­ють, що Іса­ак Ми­хай­ло­вич має та­лант гур­ту­ва­ти лю­дей і зав­жди на­га­дує нам про на­ших чу­до­вих по­пе­ре­дни­ків, яких на­ро­ди­ла укра­їн­ська зем­ля. І які, всу­пе­реч на­віть фа­таль­ним об­ста­ви­нам, умі­ли три­ма­ти­ся одне за одно­го. Ди­ву­ю­ся, як йо­му вда­є­ться всіх об’єд­ну­ва­ти, по­при те, що сьо­го­ден­ні роз’єд­нує лю­дей вза­га­лі й уче­них, зокре­ма.

Він — ду­же му­жня лю­ди­на, без най­мен­шо­го ва­га­н­ня про­стя­гає ру­ку пе­ре­слі­ду­ва­ним, за­гна­ним у кут. Так, у 1951 р. (за Ста­лі­на!) йо­му вда­ло­ся до­би­ти­ся для ви­пу­скни­ка Ки­їв­сько­го ме­дін­сти­ту­ту — си­на «во­ро­га на­ро­ду» — пра­ва на шлях у на­у­ку. Бу­ло це спра­вою до­во­лі ри­зи­ко­ва­ною. Але ви­мо­га спра­ве­дли­во­сті зов­сім не бу­ло на­їв­ною по­мил­кою га­ря­чо­го юна­ка, це йо­го мі­цна жит­тє­ва по­зи­ція. До ре­чі, цю істо­рію у всіх по­дро­би­цях по­від­ав ме­ні сам «ге­рой» цих по­дій, ни­ні до­ктор ме­дна­ук, про­фе­сор, що пе­ре­бу­ває на за­слу­же­но­му від­по­чин­ку. Іса­ак Ми­хай­ло­вич про ці свої пе­ри­пе­тії го­во­ри­ти не хо­че. «Був та­кий час — що тут роз­по­від­а­ти?»

Умі­ти лю­би­ти й дру­жи­ти — осо­бли­вий дар сер­ця. І він Іса­а­ку Ми­хай­ло­ви­чу при­та­ман­ний спов­на. На жаль, уже ба­га­то йо­го най­ближ­чих дру­зів пі­шли з жи­т­тя: Олег Бу­дан­ков, Во­ло­ди­мир Фроль­кіс, Ко­стян­тин Куль­чи­цький, Ми­ко­ла Амо­сов, Пла­тон Ко­стюк, Юрій Кун­ді­єв — іме­на, ві­до­мі в усьо­му сві­ті. Й Іса­ак Ми­хай­ло­вич по­стій­но шу­кає при­від ще й ще раз роз­по­ві­сти в га­зе­ті, книж­ці, на те­ле­ба­чен­ні, на сту­дент­сько­му се­мі­на­рі про цих ве­ли­ких гро­ма­дян Укра­ї­ни.

Пря­ма мо­ва: «Якось я спе­ре­чав­ся з одним ні­ме­цьким про­фе­со­ром, фа­хів­цем із сі­мей­ної пси­хо­ло­гії. Він ствер­джу­вав, що лю­ди пе­ре­ста­ють лю­би­ти то­ді, ко­ли ста­рі­ють. Я ж йо­му до­вів про­ти­ле­жне: лю­ди ста­рі­ють са­ме че­рез те, що пе­ре­ста­ють лю­би­ти».

Ще: «Двад­цять ро­ків то­му Ми­ко­ла Ми­хай­ло­вич Амо­сов ка­зав ме­ні: «Ма­те­рі­аль­не і ду­хов­не. На жаль, сьо­го­дні пе­ре­си­лює пер­ше. Але я спо­ді­ва­ю­ся, що з му­дрі­ша­н­ням на­шо­го су­спіль­ства це спів­від­но­ше­н­ня змі­ни­ться». Ска­жіть, будь ла­ска, що змі­ни­ло­ся? До­да­ло­ся му­дро­сті? Ні. Сьо­го­дні пре­ва­лює ма­те­рі­аль­не — го­ни­тва за грі­шми, за по­са­да­ми, за кон’юн­кту­рою».

І.тра­хтен­берг на­рі­кає: «Як ма­ло ми зби­ра­є­мо­ся ра­зом — твор­ча, на­у­ко­ва та сту­дент­ська мо­лодь, пи­сьмен­ни­ки й ді­я­чі на­у­ки, вче­ні рі­зно­го ві­ку! Зов­сім не обмі­ню­є­мо­ся дум­ка­ми про на­бо­лі­ле пи­та­н­ня: «Ка­мо гря­де­ші»? — «Ку­ди ми йде­мо?».

Про вік Іса­а­ка Ми­хай­ло­ви­ча. Він ча­сто ци­тує свою улю­бле­ну по­е­те­су Ма­ри­ну Цвє­та­є­ву: «У дру­гій по­ло­ви­ні жи­т­тя не та­кий ва­жли­вий успіх, як ва­жли­во всти­гну­ти!». Він устиг ба­га­то, ду­же ба­га­то. Зда­ва­ло­ся б, мо­жна й пе­ре­ди­хну­ти. Та... Тіль­ки ни­ні­шньо­го ро­ку за­вер­ше­но ро­бо­ту над ве­ли­кою бі­бліо­гра­фі­чною книж­кою, в якій від­обра­же­но всі на­у­ко­ві пу­блі­ка­ції (всьо­го по­над 500), на­пи­са­ні І.тра­хтен­бер­гом за 72 ро­ки про­фе­сій­ної ді­яль­но­сті. Крім то­го, по­ба­чи­ли світ у пе­рі­о­ди­чній пре­сі де­ся­тки йо­го пу­блі­ци­сти­чних та на­у­ко­во-по­пу­ляр­них ста­тей. Та­кож під ре­да­кці­єю ака­де­мі­ка І.тра­хтен­бер­га ви­да­но дві книж­ки з п’яти­том­ної пра­ці «То­кси­ко­ло­гія важ­ких ме­та­лів».

А те­пер, до юві­лею, ви­хо­дить че­твер­тий (за­вер­шаль­ний) том йо­го пра­ці «В на­ча­ле но­во­го ве­ка» (400 сто­рі­нок!).

Ака­де­мік Іван Дзю­ба: «Йо­го день на­ро­дже­н­ня — 11 ли­сто­па­да — став уже дав­но при­во­дом по­да­ру­ва­ти сво­їм дру­зям та близь­ким но­ву книж­ку. Дай Бо­же ко­жно­му так від­зна­ча­ти свої сі­мей­ні да­ти!»

Да­ле­ко не ко­жен ста­рий во­ло­діє не­про­стим ми­сте­цтвом бу­ти ста­рим. Іса­ак Ми­хай­ло­вич во­ло­діє. Мій друг, про­фе­сор-ла­ти­ніст Юрій Ша­нін (а в жит­ті — пи­сьмен­ник-гу­мо­рист, бай­да­ро­чник, ске­ле­лаз) ка­зав: «Іса­ак Ми­хай­ло­вич — уні­каль­на лю­ди­на. Яка еру­ди­ція! Який кру­го­зір! Він знає до­ско­на­ло не тіль­ки ме­ди­чну на­у­ку, а й лі­те­ра­ту­ру, ми­сте­цтво, істо­рію, укра­ї­но­знав­ство, кі­не­ма­то­граф... А скіль­ки вір­шів він знає на­пам’ять! Осо­би­сто я зав­жди за­хо­пле­но слу­хаю йо­го. Тре­ба обов’яз­ко­во до­слу­ха­ти­ся до су­джень і ду­мок та­ких лю­дей. Я ж і книж­ку свою «Не уста­вай­те слу­шать ста­ри­ков!» на­звав на йо­го честь».

І.тра­хтен­берг має при­го­лом­шли­ву пра­це­зда­тність і за­ви­дну пам’ять. Зран­ку (до сні­дан­ку) — ро­бо­та за пи­сьмо­вим сто­лом. По­тім — ін­сти­тут, улю­бле­на ла­бо­ра­то­рія, ко­ле­ктив. Пі­сля пі­зньо­го обі­ду ко­ро­ткий від­по­чи­нок і до­пі­зна — пи­сьмо­вий стіл.

Він лю­би­мий і лю­бля­чий чо­ло­вік. Оле­на Львів­на — ду­же до­брий йо­го ан­гел-охо­ро­нець.

Ща­сли­вий ба­тько. Син Во­ло­ди­мир Іса­а­ко­вич — до­ктор ме­дна­ук, про­фе­сор, один із про­від­них спе­ці­а­лі­стів Ін­сти­ту­ту пе­ді­а­трії та гі­н­еко­ло­гії АМН Укра­ї­ни. Донь­ка Окса­на та її чо­ло­вік Сер­гій Хо­тин­ський — та­ла­но­ви­ті кі­но­ху­до­жни­ки, уча­сни­ки ство­ре­н­ня низ­ки ви­да­тних кі­но­стрі­чок. Іса­ак Ми­хай­ло­вич зав­жди тя­жів до ми­сте­цтва, і ця гі­ло­чка при­ве­ла в йо­го жи­т­тя дру­жбу з не­за­бу­тнім Сер­гі­єм Па­ра­джа­но­вим.

Він ща­сли­вий ді­дусь. Вну­чка Ма­ша за­кін­чи­ла кон­сер­ва­то­рію й пи­ше му­зи­ку. І вже одну з її сим­фо­ній ви­ко­ри­ста­но в пов­но­ме­тра­жно­му філь­мі. Вну­чка Іри­на — до­свід­че­ний юрист-еко­но­міст, го­тує ди­сер­та­цію. Внук Оле­ксій за­кін­чив ме­дін­сти­тут, пра­цює дер­ма­то­ло­гом.

Іса­ак Ми­хай­ло­вич — ща­сли­вий пра­дід. Ка­тру­ся, Майя й Ган­ну­ся ро­блять по­ки що тіль­ки пер­ші кро­ки в жит­ті...

…Ти­хий за­ти­шний ка­бі­нет. Пі­сля спіль­но­го чаю зі­бра­ли­ся тут ба­тько й син. Ро­змо­ва на рів­них, ро­змо­ва не­про­ста. Бо син при­йшов до ба­тька по­ра­ди­ти­ся про свою до­по­відь на кон­фе­рен­ції... І мо­жна роз­по­ча­ти на­пи­са­н­ня ва­жли­во­го ма­те­рі­а­лу: «Від­кри­то­го ли­ста Ка­бі­не­ту мі­ні­стрів, Ки­їв­ській мі­ська­дмі­ні­стра­ції, ке­рів­ни­кам ря­ду гро­мад­ських ор­га­ні­за­цій у зв’яз­ку з тим, що ство­ре­н­ня Ме­мо­рі­аль­но­го цен­тру Го­ло­ко­сту «Ба­бин Яр», на жаль, від­бу­ва­є­ться по­віль­но, тер­мі­ни зда­чі об’єктів по­ру­шу­ю­ться...».

Дзві­нок ака­де­мі­ко­ві Сер­гію Ко­мі­са­рен­ку: «Да­вай-но ми ра­зом під­пи­ше­мо цей лист!» Дзві­нок із Нью­йор­ка. Лі­ля Сол­га­ник хо­че ви­сла­ти Іса­а­ку Ми­хай­ло­ви­чу кіль­ка праць по­кій­но­го чо­ло­ві­ка Ру­доль­фа Сол­га­ни­ка — ві­до­мо­го ге­не­ти­ка, ла­у­ре­а­та Ле­нін­ської пре­мії. «Тіль­ки ти, Іса­а­ку, змо­жеш зна­йти ви­дав­ця, що на­дру­кує книж­ку без­пла­тно».

При­йшов хар­ків’янин Ігор Та­ра­бан, про­фе­сор, до­ктор ме­дна­ук. Три­ва­ла й ´рун­тов­на ро­змо­ва про ме­дре­фор­му — плю­си та мі­ну­си.

І зно­ву дзві­нок, уже з Сан­фран­ци­ско. Донь­ки Во­ло­ди­ми­ра Фроль­кі­са Ін­на й Ма­ша про­сять до­кла­дно роз­по­ві­сти, як 2 жов­тня спів­ро­бі­тни­ки Ін­сти­ту­ту ге­рон­то­ло­гії на чо­лі з йо­го ди­ре­кто­ром ака­де­мі­ком Вла­ди­сла­вом Бе­зру­ко­вим їзди­ли на Бай­ко­вий цвин­тар і бі­ля мо­ги­ли В.фроль­кі­са про­во­ди­ли «звіт» про ро­бо­ту Ін­сти­ту­ту за рік. «Не го­во­ри­ти­ме­мо по те­ле­фо­ну, — шко­да ва­ших до­ла­рів. Кра­ще я сьо­го­дні до­кла­дно на­пи­шу вам про цю чу­до­ву по­дію».

На­ре­шті дві го­ди­ни спо­кій­ної ро­бо­ти...

Вхо­дить дру­жи­на: «Ізю, ми­лий, кра­ще до­кін­чиш усе зав­тра. Да­вай­но спа­ти, до­ро­гий мій!..»

Мо­же, та­ким і бу­ває люд­ське ща­стя?

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.