«До ін­клю­зії має бу­ти го­то­вим су­спіль­ство»

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Окса­на ОНИЩЕНКО

Оле­ся Пе­ре­пе­чен­ко — не­зря­ча. Втра­ти­ла зір у ди­тин­стві, ко­ли пе­ре­хво­рі­ла на грип.

Спо­ча­тку Оле­си­на до­ля скла­да­ла­ся так, як і до­лі ба­га­тьох ін­ших ді­тей з ін­ва­лі­дні­стю: спе­ці­а­лі­зо­ва­на шко­ла, да­лі — без­ви­ла­зне си­ді­н­ня вдо­ма, без на­дій та пер­спе­ктив. Ми­ну­ло де­сять ро­ків. Спо­ча­тку ма­ма, а по­тім і чо­ло­вік усі­ля­ко обе­рі­га­ли її від сві­ту. Але одно­го ра­зу на зу­стрі­чі ви­пу­скни­ків жва­ва й актив­на Оле­ся ді­зна­ла­ся від ко­ли­шніх одно­кла­сни­ків про комп’ютер­ні кур­си для не­зря­чих, і все в її жит­ті ста­ло змі­ню­ва­ти­ся з ша­ле­ною швид­кі­стю. Оле­ся за­сну­ва­ла гро­мад­ську ор­га­ні­за­цію, що опі­ку­є­ться лю­дьми з ін­ва­лі­дні­стю по зо­ру. Ста­ла тре­не­ром-ре­а­бі­лі­то­ло­гом і здо­бу­ла дві ви­щи осві­ти.

Ми зу­стрі­ли­ся з Оле­сею бі­ля ме­тро — ви­рі­ши­ли по­го­во­ри­ти про­гу­лю­ю­чись пар­ком. Во­на швид­ко скла­ла свою бі­лу тро­сти­ну і взя­ла ме­не під ру­ку, со­ня­чно всмі­ха­ю­чись. Про те, що Оле­ся ме­не не ба­чить, я зов­сім за­бу­ла, ко­ли ми роз­мов­ля­ли.

«Де­які не­зря­чі лю­ди со­ром­ля­ться тро­сти­ни, — по­ча­ла роз­мо­ву Оле­ся. — А не со­ром­но пі­ді­йти до схід­ців і но­гою на­ма­цу­ва­ти, де во­ни по­чи­на­ю­ться? Не со­ром­но ви­став­ля­ти ру­ку впе­ред, го­ло­ву кла­сти на гру­ди (щоб не трав­му­ва­ти облич­чя) і йти «кра­би­ком»? А я взя­ла тро­сти­ну, ви­пря­ми­ла пле­чі й пі­шла в ме­тро. Ко­ли я про­хо­джу тур­ні­ке­ти, на про­пу­ску ме­не за­пи­ту­ють: «Вам по­трі­бна слу­жба су­про­во­ду?» Я ка­жу: «Ні, дя­кую. Але якщо мо­ло­дий гар­ний чо­ло­вік, то я ра­до!» Во­ни ре­го­чуть: «Ні, — ка­жуть, — вас про­ве­де на­ша при­би­раль­ни­ця». — «Ну га­разд, — ка­жу, — зро­блю їй при­єм­не, прой­ду­ся з нею».

— Оле­сю, як ви ста­ли акти­віс­ткою, гро­мад­ським ді­я­чем, ко­трий за­хи­щає пра­ва лю­дей з ін­ва­лі­дні­стю по зо­ру і за­йма­є­ться їхньою ре­а­бі­лі­та­ці­єю?

— Як у ра­дян­сько­му філь­мі «Слу­жбо­вий ро­ман»: «ЇЇ ви­су­ну­ли на гро­мад­ську ді­яль­ність, те­пер за­су­ну­ти не мо­жуть». Щоб не си­ді­ти вдо­ма і якось роз­ви­ва­ти­ся, я пі­шла на комп’ютер­ні кур­си для не­зря­чих «Ві­кно в світ». За­ли­ши­ла­ся там пра­цю­ва­ти. А зго­дом ста­ла ке­рів­ни­ком.

Ро­ків дев’ять то­му я по­їха­ла на фіз­куль­тур­ну ре­а­бі­лі­та­цію від укра­їн­сько­го цен­тру «Ін­ва­спорт». По­тім по­да­ла свою кан­ди­да­ту­ру на по­са­ду тре­не­ра куль­тур­но-ма­со­вих за­хо­дів і пі­сля то­го вже ста­ла ор­га­ні­зо­ву­ва­ти рі­зні за­хо­ди для не­зря­чих лю­дей, зокре­ма й фіз­куль­тур­но-спор­тив­ні та­бо­ри, які фі­нан­сує «Ін­ва­спорт». Ра­ні­ше ми їзди­ли до Єв­па­то­рії, — там у нас бу­ла ба­за. Те­пер ор­га­ні­зо­ву­є­мо та­бо­ри в Кар­па­тах.

У нас ці­ка­ві за­ня­т­тя, актив­на фі­зи­чна ре­а­бі­лі­та­ція: по­чи­на­є­мо з за­ряд­ки, да­лі — тре­на­жер­ний зал і орі­єн­ту­ва­н­ня у про­сто­рі, скан­ди­нав­ська хо­да, взим­ку — ли­жі то­що.

Не­зря­чі лю­ди ве­дуть ма­ло­актив­ний спо­сіб жи­т­тя, не­ба­га­то їх знає, що мо­жна за­йма­ти­ся спор­том і на­віть ста­ти чем­піо­ном. У на­ших та­бо­рах за­зви­чай бе­руть участь 60 лю­дей: 20 тре­не­рів (се­ред них є й не­зря­чі) та 40 уча­сни­ків. І ко­ли лю­ди ба­чать, чо­го мо­жуть до­сяг­ти, — це силь­на мо­ти­ва­ція!

Крім ква­лі­фі­ка­ції тре­не­ра, я здо­бу­ла дві ви­щі осві­ти у КДПУ ім.дра­го­ма­но­ва. Маю ди­пло­ми ти­фло­пе­да­го­га (пе­да­гог, що на­вчає не­зря­чих) і ре­а­бі­лі­то­ло­га. На­ди­хнув ме­не на це про­фе­сор Ге­ор­гій Цей­тлін, який ви­кла­дав на на­ших комп’ютер­них кур­сах. Він зав­жди ка­зав: «Ле­сю, тре­ба вчи­ти­ся!». Сам він втра­тив зір у 33 ро­ки, але не здав­ся, не опу­стив ру­ки, ви­кла­дав для нас.

— Чи бу­ли в уні­вер­си­те­ті, де ви на­вча­ли­ся, спе­ці­аль­ні умо­ви для лю­дей з ін­ва­лі­дні­стю?

— Ні, зві­сно. Ро­з­дру­ків­ку всім да­ли. Чи­тай, не ба­чиш — хай то­бі хтось чи­тає. Ме­ні до­по­ма­га­ли одно­гру­пни­ці, вдо­ма — ма­ма й чо­ло­вік. А ре­фе­ра­ти і все ін­ше я пи­са­ла на комп’юте­рі. По­тім вза­га­лі при­ла­шту­ва­ла­ся: да­ли нам на за­ня­т­тях ксе­рокс, я від­ска­ну­ва­ла, пе­ре­ве­ла у Word і чи­таю.

— Ці­ка­ва на­зва у ва­шої гро­мад­ської

ор­га­ні­за­ції — «Су­ча­сний по­гляд». — Так, ду­же ба­га­то за­ко­до­ва­но в цій на­зві. Ми хо­ті­ли звер­ну­ти ува­гу на те, що ми не про­сто лю­ди з ін­ва­лі­дні­стю по зо­ру. Бу­ло кіль­ка ва­рі­ан­тів на­зви. По­друж­ка за­про­по­ну­ва­ла «Су­ча­сний по­гляд». Це і по­гляд на жи­т­тя, і по­зи­ція, і дум­ка, і по­гляд очи­ма.

— Як сім’я ста­ви­ться до то­го, що ви по­стій­но зайня­ті гро­мад­ською ро­бо­тою?

— Вже зви­кли. Де­сять ро­ків то­му в ме­не бу­ла не­при­єм­на си­ту­а­ція. Я по­хо­ва­ла ди­ти­ну. І пі­сля то­го на­ста­ла ша­ле­на де­пре­сія. Про­фе­сор Цей­тлін і дру­зі втя­гну­ли ме­не в ро­бо­ту. Я то­ді по­ри­ну­ла в неї з го­ло­вою. Чо­го тіль­ки не при­ду­му­ва­ла, та й те­пер ге­не­рую ідеї. Ба­га­то хто з дру­зів смі­є­ться: во­на при­ду­мує, а ми ро­би­мо!

Ме­ні до­по­ма­га­ли дру­зі, зря­ча ма­ма мо­єї по­друж­ки. Спіль­но за­пу­сти­ли де­кіль­ка акцій, пер­ша бу­ла у 2013-му й на­зи­ва­ла­ся «Жи­т­тя — це рух». Ми ство­ри­ли не­ве­ли­чкі яскра­ві ін­фор­ма­цій­ні бу­кле­ти для во­ді­їв. Там бу­ли по­ра­ди, що ро­би­ти, як по­во­ди­ти­ся, ко­ли ти ба­чиш на ву­ли­ці не­зря­чу лю­ди­ну з тро­сти­ною. На­при­клад, ко­ли на ву­ли­ці дощ, то ма­ши­на має зу­пи­ни­ти­ся пе­ред «зе­брою» й по­си­гна­ли­ти, що мо­жна пе­ре­хо­ди­ти. Ба­га­то во­ді­їв про­сто ма­ха­ють го­ло­вою чи ру­кою в та­ких ви­пад­ках. Та ми цьо­го не ба­чи­мо.

У ПДР є пункт, що не­зря­ча лю­ди­на мо­же пе­ре­йти до­ро­гу в будь-яко­му мі­сці, під­няв­ши тро­сти­ну до­го­ри. Про­сто на це не­ча­сто звер­та­ють ува­гу. Ми за­про­по­ну­ва­ли ДАІ: да­вай­те ра­зом із ва­ши­ми пра­ців­ни­ка­ми пря­мо на до­ро­зі роз­да­ва­ти­ме­мо ці бу­кле­ти. Зро­би­ли так у 15 ре­гіо­нах Укра­ї­ни в один день. Охо­пи­ли До­нецьк, Лу­ганськ, Хар­ків, Львів, Жи­то­мир, Ки­їв...

— Як во­дії й да­і­шни­ки це спри­йма­ли?

— Для да­і­шни­ків це бу­ла про­сто ро­бо­та. Я, на­при­клад, «па­тру­лю­ва­ла» в цен­трі мі­ста бі­ля стан­ції ме­тро «Клов­ська». Зі мною був ду­же по­ва­жний пра­ців­ник ДАІ, він зу­пи­няв ма­ши­ну, під­во­див ме­не за ру­ку до неї й ка­зав во­дію: «За­раз, по­че­кай­те, дів­чи­на вам усе роз­ка­же». Ба­га­то во­ді­їв із ро­зу­мі­н­ням ста­ви­ли­ся до на­шої акції, бра­ли бу­кле­ти і всмі­ха­ли­ся. Але спо­ча­тку, ко­ли їх зу­пи­ня­ли, ди­ву­ва­ли­ся: «Що ми по­ру­ши­ли?» Бу­ло ду­же при­єм­но, ко­ли во­дій одні­єї із зу­пи­не­них у Ки­є­ві ма­шин ска­зав: «А в ме­не вже є та­кий бу­клет, ме­ні йо­го у Льво­ві сьо­го­дні зран­ку да­ли».

По­тім бу­ло ще де­кіль­ка акцій. До Дня лю­дей з ін­ва­лі­дні­стю ми пи­са­ли ли­сти в обла­сні дер­жав­ні адмі­ні­стра­ції. У кон­верт вкла­да­ли два текс­ти: на­пи­са­ний шри­фтом Брай­ля і зви­чай­ним шри­фтом. Акція на­зи­ва­ли­ся «Ін­фор­ма­цій­на до­сту­пність — шлях до по­ро­зу­мі­н­ня». Ми пи­са­ли, що сай­ти дер­жав­них ор­га­нів пра­кти­чно не­до­сту­пні не­зря­чим, що до­ку­мен­ти на стен­дах чо­мусь пи­шу­ться та­ким шри­фтом, що лю­ди з ін­ва­лі­дні­стю по зо­ру не тіль­ки не по­ба­чать, де во­ни ви­сять, а й не змо­жуть їх про­чи­та­ти.

Ба­га­то хто від­по­вів на на­ші ли­сти: ми ро­зу­мі­є­мо, до­слу­ха­є­мо­ся, ми зро­би­мо, щи­ро дя­ку­є­мо за те, що на­га­да­ли про це. А хтось на­пи­сав: «То збіль­ште шрифт на комп’юте­рі, на­ти­сніть Ctrl плюс щось там ще…» До­по­мо­жіть со­бі са­мі, одне сло­во.

— Ви іні­ці­ю­ва­ли дру­ку­ва­н­ня ди­тя­чих кни­жок шри­фтом Брай­ля.

— Так, ми ви­да­ли каз­ки. Все по­ча­ло­ся п’ять ро­ків то­му. Я то­ді пра­цю­ва­ла в між­о­бла­сній ве­чір­ній спе­ці­аль­ній шко­лі для слі­пих і сла­бо­зо­рих ді­тей. Одно­го ра­зу ма­ма при­ве­ла до нас сла­бо­зо­ро­го хло­пчи­ка. Ди­ти­на — в дру­го­му кла­сі, але рі­вень знань, умі­н­ня фор­му­ва­ти ре­че­н­ня, спіл­ку­ва­ти­ся бу­ли ду­же низь­кі. Ми з по­друж­кою що­ве­чо­ра ви­би­ва­ли для ньо­го кар­тки шри­фтом Брай­ля. А по­тім по­ча­ли шу­ка­ти книж­ки. І зро­зумі­ли, що хо­ро­ших ди­тя­чих кни­жок шри­фтом Брай­ля май­же не­має.

Ми ви­рі­ши­ли зна­йти бла­го­дій­ни­ків і са­мо­туж­ки їх дру­ку­ва­ти. Це був тра­вень 2014-го. У ме­не є зна­йо­мий ху­до­жник і бі­зне­смен Сер­гій По­но­че­нюк. Він ска­зав: «До­бре, Ле­сю, але ти ро­зу­мі­єш, у кра­ї­ні вій­на, ні­хто не дасть гро­шей на книж­ки для слі­пих ді­тей». Однак ор­га­ні­зу­вав ау­кціон, ви­ста­вив на ньо­му свою кар­ти­ну, а гро­ші від­дав нам. На них ми й на­дру­ку­ва­ли пер­ші книж­ки. Бу­кваль­но де­сять штук. До­ти всі книж­ки для не­зря­чих ви­да­ва­ли з сі­рою об­кла­дин­кою і чор­ни­ми бу­ква­ми (все одно, мов­ляв, не ба­чать). Але хло­пчик, для яко­го ми по­ча­ли все це ро­би­ти, ба­чив ко­льо­ри. І в ме­не на­ро­ди­ла­ся ідея зро­би­ти книж­ку яскра­вою, рі­зно­барв­ною, при­ва­бли­вою. На об­кла­дин­ці роз­мі­сти­ли ілю­стра­цію Сер­гія. Він, уза­га­лі, від­дав нам без­ко­штов­но ба­га­то сво­їх ілю­стра­цій.

З де­яких сво­їх кар­тин Сер­гій за­мо­вив ре­льє­фні ко­пії. Не­зря­чі ді­ти мо­жуть їх по­ма­ца­ти, а по­тім по­слу­ха­ти ау­діо­су­про­від і зро­зу­мі­ти, які емо­ції хо­тів пе­ре­да­ти ав­тор. На­при­клад, кар­ти­на, де зо­бра­же­но ав­то­мо­біль­чик. На ау­діо­за­пи­су мо­жна по­чу­ти дви­гун ав­то­мо­бі­ля, ді­зна­ти­ся, що він не зви­чай­ний, а ко­смі­чний, що він у ка­пе­лю­шку і, зда­є­ться, ось-ось по­ле­тить у ко­смос. Та­ка атмо­сфер­на ця озву­чка!

А по­тім ми по­ча­ли дру­ку­ва­ти книж­ки дво­ма шри­фта­ми: і Брай­ля, і зви­чай­ним, щоб їх мо­гли чи­та­ти і сла­бо­зо­рі ді­ти, і ті, в ко­го не­має про­блем із зо­ром. Во­ни на­віть мо­гли б чи­та­ти одно­ча­сно одну книж­ку на двох, в ін­клю­зив­но­му кла­сі.

— Те­пер усі го­во­рять про ін­клю­зив­ну осві­ту, про то­ле­ран­тність. Ви від­чу­ва­є­те змі­ни?

— Важ­ко ска­за­ти. Ба­га­то го­во­рять, ба­га­то на­чеб­то й ро­блять, але якщо по­ди­ви­ти­ся мас­шта­бно на си­ту­а­цію, то во­на за­раз ве­де в ні­ку­ди. З одно­го бо­ку, хо­че­ться ві­ри­ти, що дер­жав­на по­лі­ти­ка що­до ін­клю­зії, то­ле­ран­тно­сті при­ве­де до хо­ро­ших ре­зуль­та­тів, і все бу­де га­разд. З ін­шо­го — я ба­чу не­зря­чих ді­тей, яких два ро­ки то­му за­бра­ли зі спе­ці­а­лі­зо­ва­ної шко­ли до ін­клю­зив­ної, бо ма­ма на­ди­хну­ла­ся, а по­тім ди­ти­на пе­ре­ста­ла хо­ди­ти до ці­єї ін­клю­зив­ної шко­ли й май­же два ро­ки про­си­ді­ла вдо­ма.

На­сам­пе­ред до ін­клю­зії має бу­ти го­то­вим су­спіль­ство. Тре­ба ро­би­ти все ду­же по­сту­по­во й не та­ким чи­ном. Ма­ми ді­тей з ін­ва­лі­дні­стю іно­ді по­ли­ша­ють ро­бо­ту і йдуть пра­цю­ва­ти в той ін­клю­зив­ний клас, у яко­му на­вча­є­ться їхня ди­ти­на. А що ро­би­ти тим, хто не мо­же за­ли­ши­ти ро­бо­ту?

Не­про­ду­ма­на ін­клю­зив­на осві­та, ко­ли шко­ли не го­то­ві, а ба­тьки не ма­ють ви­бо­ру, мо­же при­зве­сти до зни­же­н­ня рів­ня осві­ти не­зря­чої ди­ти­ни. Це моя дум­ка.

— То­му що не ство­ре­но спе­ці­аль­них

умов?

— То­му що не ство­ре­но ком­фор­тних умов. Вла­да зо­бов’яза­на за­без­пе­чи­ти ді­тей з ін­ва­лі­дні­стю всім не­об­хі­дним для пер­шо­го кла­су: і під­ру­чни­ка­ми, і зо­ши­та­ми, і гри­фе­лем із до­шкою для пи­сьма шри­фтом Брай­ля (а він ко­штує 700 гри­вень). У спе­ці­а­лі­зо­ва­них шко­лах усе це є. А хто має за­без­пе­чи­ти цим ін­клю­зив­ні шко­ли? Ба­тьки? Ко­ли в те­бе ди­ти­на, яка не ба­чить, ти що­си­ли б’єшся, аби щось їй да­ти. Про яку ін­клю­зію мо­жна го­во­ри­ти, якщо зі­бра­ти не­зря­чу ди­ти­ну до шко­ли ко­штує не ти­ся­чу, а ти­ся­чі гри­вень?

Ось за­раз у нас ре­фор­ма — Но­ва укра­їн­ська шко­ла. Но­ві про­гра­ми, під­ру­чни­ки. Про це ду­же гу­чно го­во­рять. А під­ру­чни­ків шри­фтом Брай­ля для но­вої шко­ли не на­дру­ку­ва­ли. Во­стан­нє для сла­бо­зо­рих ді­тей під­ру­чни­ки дру­ку­ва­ли у 2013-му, та й то з ку­пою по­ми­лок. По­тім ці книж­ки рік чи два ле­жа­ли на скла­дах, а пі­сля то­го їх роз­да­ли ді­тям. Слу­жба СБУ за­йма­ла­ся ти­ми під­ру­чни­ка­ми, бу­ло ви­яв­ле­но зло­вжи­ва­н­ня ко­шта­ми.

От­же, під­ру­чни­ків не­має. Та не тіль­ки їх. У не­зря­чих ді­тей в ін­клю­зив­ній шко­лі не­має, на­при­клад, та­ктиль­но-ре­льє­фно­го гло­бу­са (він стіль­ки ко­штує, що не ко­жна шко­ла мо­же йо­го ку­пи­ти), ре­льє­фних та­блиць, схем. А в спе­ці­а­лі­зо­ва­них шко­лах це все є.

Але річ не тіль­ки в гло­бу­сах і книж­ках. Нам усім, на­шо­му су­спіль­ству по­трі­бно змі­ни­ти свої по­гля­ди й на­ре­шті зро­би­ти ре­аль­ний крок на­зу­стріч ін­клю­зії. По­ки що для ме­не це — мо­дний тер­мін, і він уби­ває спе­ці­а­лі­зо­ва­ну осві­ту.

На­ве­ду при­клад. Учи­тель­ка взя­ла в клас ди­ти­ну з ін­ва­лі­дні­стю. На ба­тьків­ських збо­рах ка­же: «До нас при­йшов на­вча­тись ін­ва­лід. За­раз так мо­дно, по­тер­піть тро­шки. Ми не мо­гли ні­чо­го зро­би­ти, бо в нас — ін­клю­зія». Ро­зу­мі­є­те, це сві­до­мість учи­те­ля, який ви­прав­до­ву­є­ться пе­ред ба­тька­ми за те, що в них у кла­сі ди­ти­на з ін­ва­лі­дні­стю!

До­ки вчи­те­лі не ка­за­ти­муть, що це — наш клас, і всі рів­ні, до­ки ми не змі­ни­мо свою сві­до­мість, своє став­ле­н­ня, до­ки бі­ля ди­ти­ни не бу­де аси­стен­та, який їй до­по­ма­га­ти­ме, і до­ки вчи­тель не ста­не до цьо­го го­то­вим, — у нас не бу­де справ­жньої ін­клю­зії.

— За­раз, зда­є­ться, ор­га­ні­зо­ву­ю­ться

кур­си для вчи­те­лів…

— Я не мо­жу ска­за­ти, що цьо­го не­має: вчи­те­лів на­вча­ють, ін­клю­зив­ні цен­три ство­рю­ю­ться, про це ду­же гу­чно го­во­рять. Але, на мій по­гляд, ме­та всі­єї ці­єї актив­но­сті — не ре­зуль­тат, а про­цес: ство­ре­н­ня зві­тно­сті, щось іще… Скіль­ки гро­мад­ські ор­га­ні­за­ції го­во­рять, пи­шуть про про­бле­ми, — до них не до­слу­ха­ю­ться. То­чні­ше, слу­ха­ють, але не чу­ють.

Ві­зьмі­мо, на­при­клад, Хмель­ни­цьку шко­лу, — вже ба­га­то ро­ків у них є ін­клю­зив­ні кла­си, в яких на­вча­ю­ться сла­бо­зо­рі ді­ти. Вчи­те­лі пра­цю­ють на ен­ту­зі­а­змі, во­ни мо­лод­ці. Але де ж ін­клю­зія, якщо в та­ких кла­сах тіль­ки не­зря­чі й сла­бо­зо­рі, якщо не­має учнів із про­бле­ма­ми слу­ху чи опор­но-ру­хо­во­го апа­ра­ту? Та­ких ді­тей не бе­руть, їх бе­ре ін­ша шко­ла. То де тут ін­клю­зія? Це зви­чай­на спе­ці­а­лі­за­ція, ко­ли за­галь­но­осві­тня шко­ла бе­ре лю­дей тіль­ки з пев­ни­ми осо­бли­во­стя­ми. І чим це від­рі­зня­є­ться від спе­ці­а­лі­зо­ва­ної шко­ли? Я за ін­клю­зив­ну осві­ту, але па­ра­лель­но й на­рів­ні з екс­клю­зив­ною, тоб­то спе­ці­а­лі­зо­ва­ною.

— Оле­сю, що дає вам опти­мізм, на­дію на змі­ни в май­бу­тньо­му?

— У нас де­да­лі біль­ше не­бай­ду­жих лю­дей, гро­мад­ських ор­га­ні­за­цій, які сми­ка­ють вла­ду й не да­ють їй роз­сла­бля­ти­ся. Ми му­си­мо ка­за­ти, що вла­да ро­бить не так, але не ро­би­ти це за вла­ду, не пе­ре­би­ра­ти на се­бе її фун­кцій.

Не­дав­но ми по­ча­ли про­ект «Дру­зі за ли­сту­ва­н­ням». У одній ки­їв­ській шко­лі про­хо­ди­ла пре­зен­та­ція книж­ки пи­сьмен­ни­ка Сер­гія Ло­ско­та «Сім ка­зок За­кру­че­но­го хво­сти­ка». Цю книж­ку ми ви­да­ли дво­ма шри­фта­ми — зви­чай­ним і Брай­ля. Ді­ти бу­ли в за­хо­плен­ні. Їм спо­до­бав­ся шрифт Брай­ля, і во­ни ви­рі­ши­ли за­пи­са­ли ау­діо­ли­сти сла­бо­зо­рим та не­зря­чим ді­тям. Ди­ре­ктор шко­ли і ба­тьки під­три­ма­ли іні­ці­а­ти­ву. У від­по­відь учні ці­єї шко­ли теж отри­ма­ли ли­сти. Я б хо­ті­ла, щоб шко­ли всі­єї Укра­ї­ни взя­ли участь у та­ко­му про­е­кті. Щоб спо­ча­тку це бу­ло ли­сту­ва­н­ня ді­тей, а по­тім — і спіл­ку­ва­н­ня ба­тьків на якійсь ін­фор­ма­цій­ній пла­тфор­мі. Щоб ба­тьки не­зря­чої ди­ти­ни не тіль­ки від­чу­ва­ли жа­лість до се­бе, а про­сто по­ча­ли спіл­ку­ва­ти­ся з ін­ши­ми. Ось то­ді по­чне­ться справ­жній про­цес ін­клю­зії.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.