Дзвін по­ро­aeніх пля­шок

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Олег ПОКАЛЬЧУК

Нев­гав­ний ре­гіт з при­во­ду крем­лів­сько­го «сан­кцій­но­го» спи­ску роз­ді­лив укра­їн­ське су­спіль­ство.

Втім, зов­сім не так, як хо­ті­ло­ся б Мо­скві. Смі­є­ться, без­пе­ре­чно, вся Укра­ї­на. Але по-рі­зно­му.

Одні на­ші спів­гро­ма­дя­ни вва­жа­ють це «тра­ди­цій­ним мо­скаль­ським ідіо­ти­змом». Спе­ре­ча­ти­ся з ни­ми з цьо­го при­во­ду ні­хто не бу­де. Ін­ші ви­шу­ку­ють у ньо­му гли­бо­ко і не ду­же при­хо­ва­ні на­тя­ки й ма­ні­пу­ля­ції — і теж ма­ють ра­цію.

Однак до оці­ню­ва­н­ня по­зи­ції і пер­ших і дру­гих по­трі­бно обов’яз­ко­во за­сто­су­ва­ти сло­во­спо­лу­че­н­ня: «в ці­ло­му». В ці­ло­му і ті й ін­ші ма­ють ра­цію. Адже ми лег­ко ба­чи­мо в ко­жно­му по­ві­дом­лен­ні очі­ку­ва­не, по­га­но — ймо­вір­не, і зов­сім не ба­чи­мо оче­ви­дно­го.

На­при­клад, у не­дав­ньо­му по­ві­дом­лен­ні про те, що хтось під Кр­ама­тор­ськом роз­стрі­ляв із дро­бо­ви­ка бра­ко­ньє­рів, які не­за­кон­но ру­ба­ли ліс, всі одно­стай­но по­ба­чи­ли ро­ман­ти­чно­го ме­сни­ка, та­ко­го со­бі «ро­бі­на гу­да». І нав­ви­пе­ред­ки по­ча­ли за­кли­ка­ти йо­го до се­бе по­стрі­ля­ти. Хо­ча схо­жі дії в ін­ших ре­гіо­нах (і з ін­шою си­ро­ви­ною) вже де­ся­ти­лі­т­тя по­спіль вчи­ня­ють аж ні­як не ро­ман­ти­ки. А ка­лі­чать і вби­ва­ють — не­при­ми­рен­ні кон­ку­рен­ти в то­му ж та­ки не­ле­галь­но­му про­ми­слі, з яки­ми па­ца­нам про­сто не вда­ло­ся до­мо­ви­ти­ся, а ста­рий «дах» з яки­хось при­чин біль­ше «не при ді­лах». Або він же й на­слав «ро­бі­на гу­да».

Зу­хва­лість і пря­ма дія ро­ман­ти­ків у ці­ло­му обме­жу­ю­ться пи­са­ни­ною. Іно­ді справ­ді смі­ли­вою і че­сною. Але то­ді стрі­ля­ють за­зви­чай у них, а зов­сім не во­ни, ро­ман­ти­ки.

То­му уза­галь­ни­мо здо­ро­вий на­ро­дний сміх до ра­ціо­наль­но­го ал­го­ри­тму і по­ди­ви­мо­ся, як за­зви­чай пра­цює крем­лів­ський до­ку­мен­то­обіг пу­блі­чно­го ви­ко­ри­ста­н­ня.

На­сам­пе­ред — не мо­жна не­до­оці­ню­ва­ти про­тив­ни­ка за жо­дних об­ста­вин. Ці­єю ба­наль­ною істи­ною, на жаль, не­хту­ють із су­то пси­хо­ло­гі­чних об­ста­вин. Ви­став­ля­ю­чи про­тив­ни­ка біль­шим ідіо­том, ніж він на­справ­ді є, ви по­лі­пшу­є­те вла­сний гор­мо­наль­ний ба­ланс і зда­є­те­ся ро­зум­ні­ши­ми й успі­шні­ши­ми, ніж є на­справ­ді. За­ба­ва ця, за­га­лом, при­мі­тив­на, і ні на що, крім ви­ще­за­зна­че­них чин­ни­ків, не впли­ває. Але якщо цим злов­жи­ва­ти, то одно­го ра­зу ви са­мі ви­яви­те­ся мар­но­слав­ним дур­нем, який по­тра­пив у про­сту пас­тку. Оскіль­ки пе­ре­ста­ли пра­цю­ва­ти над со­бою і ди­ви­ти­ся під но­ги.

По-дру­ге, екс­пер­там, чи як їх там іще на­зи­ва­ють, вкрай не­ба­жа­но змі­шу­ва­ти ін­фор­ма­цій­ні яви­ща, що їх Ро­сія ге­не­рує на За­хо­ді, з ти­ми, що че­рез злив­ну тру­бу ки­ри­ли­чно­го се­гмен­та Ін­тер­не­ту і зом­бо­я­щик по­тра­пля­ють пря­мі­сінь­ко до нас.

Укра­ї­на — ли­ше одна з ді­ля­нок фрон­ту Тре­тьої сві­то­вої, на яко­му Ро­сія здій­снює втор­гне­н­ня. Те, що ця ді­лян­ка кіль­ка ро­ків «га­ря­ча», жо­дним чи­ном не змі­нює за­галь­них про­пор­цій. Ме­та Ро­сії — сві­то­ве ім­пе­рі­а­лі­сти­чне па­ну­ва­н­ня, а Укра­ї­на — ли­ше одне з мо­жли­вих місць про­ри­ву цьо­го фрон­ту. Аген­ту­ра Крем­ля, зві­сно, вже не та, що за ча­сів «хо­ло­дної вій­ни», про­те всі ці дур­ну­ва­ті «шпі­лі-ві­лі» з на­дли­шком ком­пен­су­ю­ться зви­чай­ним під­ку­пом, але в не­зви­чай­них гі­гант­ських мас­шта­бах.

Це за­раз Brexit на За­хо­ді вже роз­гля­да­ють як успі­шну ком­пле­ксну опе­ра­цію Крем­ля (сім ці­льо­вих про­е­ктів ан­ти­єв­ро­пей­ської про­па­ган­ди), на яку пі­шло по­над ві­сім міль­йо­нів фун­тів стер­лін­гів (спра­ва Аа­ро­на Бен­кса), а то­ді — як де­мо­кра­ти­чне «на­ро­дне во­ле­ви­яв­ле­н­ня». Та­ких бре­кси­тів за­раз по всьо­му сві­ті — де­ся­тки. За­хід по­де­мо­кра­ти­чно­му не­смі­ли­во, але все ж та­ки по­чав вжи­ва­ти кон­тр­за­хо­ди. Ро­сія зро­би­ла став­ку на се­ре­дньо­єв­ро­пей­сько­го ло­ха і йо­го трав­ний тракт, а ста­рі­ю­чим по­лі­ти­кам по­ча­ла про­по­ну­ва­ти та­кі пре­фе­рен­ції від «На­фто­га­зу» й «Газ­про­му», яких во­ни не ба­чи­ли на­віть у най­во­ло­гі­ших сво­їх ко­ру­пцій­них снах. Без то­чно­го ро­зу­мі­н­ня кра­їн (Гугл не до­по­мо­же!), в яких це має мі­сце, ана­ліз то­го, що від­бу­ва­є­ться, по­збав­ле­ний для нас пра­кти­чно­го сен­су і за­зви­чай є же­ре­бом «ко­ри­сних ідіо­тів», ко­трі ми­мо­во­лі ци­ту­ють во­ро­жу про­па­ган­ду.

Зов­сім ін­ша річ — пост­ра­дян­ський про­стір. Тут ду­же ши­ро­кий спектр кра­їн — від се­ре­дньо­а­зій­ських, з їхнім ко­ло­ри­тним фе­о­да­лі­змом, до Бі­ло­ру­сі, з її пов­ною ва­саль­ною за­ле­жні­стю, — які об’єд­на­ні тим, що ціл­ком го­ди­ться для в’яну­чих, але все ще ді­є­вих на­пра­цю­вань КДБ і ГРУ. І для пра­це­вла­шту­ва­н­ня сво­їх спів­ро­бі­тни­ків (у всіх цих кра­ї­нах), які так і не ви­вчи­ли жо­дної ін­шої мо­ви, окрім ро­сій­ської.

Будь-який до­ку­мент, над яким по­слі­дов­но пра­цю­ють рі­зні лю­ди, має на со­бі не та­кі вже й не­ви­ди­мі від­би­тки їхньої ро­зу­мо­вої ді­яль­но­сті. Це рі­зні і до­сить ча­сто ду­же кон­ку­ру­ю­чі між со­бою ві­дом­ства, оскіль­ки йде­ться про збіль­ше­н­ня або змен­ше­н­ня їх фі­нан­су­ва­н­ня — у всьо­му сві­ті так. Те, що пер­ша ча­сти­на ре­го­тли­вої Укра­ї­ни вва­жає до­ко­на­ною ду­рі­стю ав­то­рів, — це ре­зуль­тат жорс­тко­го зі­ткне­н­ня ам­бі­цій і ал­го­ритм ро­бо­ти. Ці по­твор­ні «шви» в ре­зуль­та­ті «за­фар­бо­ву­ють» так, як по­до­ба­є­ться най­го­лов­ні­шо­му на­чаль­ни­ко­ві, і пу­ска­ють у світ — «і так зій­де». Чо­му ж схо­дить?

То­му що будь-який ки­ри­ли­чний до­ку­мент або ро­сій­сько­мов­на те­ле­ма­я­чня, на­віть якщо во­на фор­маль­но адре­со­ва­на нам із ва­ми, на­справ­ді адре­со­ва­на вну­трі­шній ро­сій­ській ау­ди­то­рії. Во­на є ча­сти­ною за­галь­ної по­лі­ти­чної па­ра­ної, і якщо її са­ме так і роз­гля­да­ти, то ця «це­глин­ка» ціл­ком аку­ра­тна, і за­ймає своє на­ле­жне мі­сце в крем­лів­ській сті­ні про­па­ган­ди.

Пев­на ча­сти­на гро­ма­дян Укра­ї­ни мен­таль­но є ча­сти­ною цьо­го мо­сков­сько­го «рус­ско­мир­ско­го» про­сто­ру, і це є в ко­жній пос­тсов­ко­вій кра­ї­ні, цю пу­блі­ку на­віть не­по­га­но ім­пор­ту­ва­ли до ЄС. Во­ни так са­мо ба­чать у будь-яких ро­сій­ських не­о­ко­вир­но­стях та­єм­ні зна­ки близь­ко­го «ви­зво­ле­н­ня від хун­ти», як і їхні ан­та­го­ні­сти в гу­чних єв­ро­а­тлан­ти­чних роз­бір­ках — та­єм­ні зна­ки лю­бо­ві до Укра­ї­ни.

Кіль­ка слів про те, як пра­цює та­ке по­сла­н­ня для них і чо­му. По­сла­н­ня та­ко­го ро­ду слід роз­гля­да­ти як кон­тей­нер, а не як «ма­трьо­шку», бо, з ви­ще­за­зна­че­них при­чин, еле­мен­ти ін­фор­ма­цій­но­го ура­же­н­ня в ньо­му рі­зно­рі­дні, ча­сом во­ни на­віть ней­тра­лі­зу­ють одне одно­го. У ньо­му є два «від­сі­ки» — со­ці­аль­на ко­му­ні­ка­ція й осо­би­ста. Про со­ці­аль­ну ко­му­ні­ка­цію, яку ви­ко­ри­сто­вує про­тив­ник, на­пи­са­но вже до­сить ба­га­то, але це та­ка сфе­ра, яка по­стій­но змі­ню­є­ться, не­мов по­го­да в го­рах.

У со­ці­аль­ній ко­му­ні­ка­ції основ­не — це ме­ді­а­ві­рус, «мем», який са­мо­від­тво­рю­є­ться і му­тує, ухи­ля­ю­чись від кон­тр­про­па­ган­ди. Со­ці­аль­на ко­му­ні­ка­ція в прин­ци­пі при­мі­ти­ві­зує кар­ти­ну сві­ту, а про­тив­ник її ро­бить на­віть не чор­но-бі­лою, а ви­клю­чно ка­ла­му­тною, з подаль­шою про­по­зи­ці­єю вла­сної «ясно­сті».

В осо­би­стій ко­му­ні­ка­ції за­сто­со­ву­є­ться те­хно­ло­гія на­ві­ю­ва­н­ня че­рез текст, яку хи­бно на­зи­ва­ють «ма­ні­пу­ля­ці­єю». У текс­ті має бу­ти те, що за­чі­пає чи­та­ча ОСО­БИ­СТО і про­по­нує час­тко­ве ви­рі­ше­н­ня йо­го емо­цій­ної про­бле­ми — щоб він че­кав про­дов­же­н­ня. Ви­ни­кає від­чу­т­тя «чи­та­н­ня ду­мок» ав­то­ром текс­ту. Да­лі має бу­ти до­каз пра­во­ти або те, що на неї схо­же.

Будь-яка ди­ре­ктив­на фор­ма по­сла­н­ня (указ, на­каз то­що), йо­го ру­бри­ка­ція, ав­тор­ство, ве­ли­кі лі­те­ри, жир­ний шрифт — по­кли­ка­ні по­си­ли­ти на­ві­ю­ва­н­ня, по­ста­ви­ти чи­та­ча «в стрій» аде­птів по­сла­н­ня. Ця ма­ло­ві­до­ма га­лузь на­у­ки на­зи­ва­є­ться «лін­гві­сти­кою впли­ву».

Зав­да­н­ня та­ко­го до­ку­мен­та, про який ішло­ся на по­ча­тку, — пе­ре­су­ну­ти сми­сло­ве на­ван­та­же­н­ня зі сфе­ри ймо­вір­но­го у сфе­ру ре­аль­но­го. Нас (то­чні­ше, «їх») пе­ре­ко­ну­ють, що це на­справ­ді сан­кції, і во­ни на­справ­ді ко­мусь зав­да­ють шко­ди. А тим, хто іро­ні­зує, за за­мов­чу­ва­н­ням про­по­ну­є­ться по­рів­ня­н­ня із за­хі­дни­ми сан­кці­я­ми — мов­ляв, та­ка ж ефе­ктив­ність.

Не мо­жна оми­ну­ти ува­гою і ста­ро­вин­ної те­хно­ло­гії, іме­но­ва­ної «опе­ра­ці­єю при­кри­т­тя», в якій на­чеб­то ре­пре­со­ва­ні во­ро­гом — уже не про­сто твої дру­зі за за­мов­чу­ва­н­ням, а й об’єкт усі­ля­кої по­хва­ли й обо­жню­ва­н­ня. На­віть якщо так не від­бу­ва­є­ться, одно­го з клю­чо­вих зав­дань пси­хо­ло­гі­чних опе­ра­цій — пі­ді­рва­ти ав­то­ри­тет і по­сі­я­ти сум’ят­тя — до­ся­гну­то. Вклю­чи­ли ко­гось до крем­лів­сько­го спи­ску «сан­кцій» чи не вклю­чи­ли — не має вза­га­лі жо­дно­го зна­че­н­ня. Бо це не спи­сок, не сан­кції, а зви­чай­ний си­му­лякр. На­ду­та ін­фор­ма­цій­на буль­ба­шка, яких що­дня за­пу­ска­ють по кіль­ка в рі­зних на­прям­ках.

Та люд­ське мар­но­слав­ство — одна з не­зни­щен­них слаб­ко­стей, і тим, ко­го оми­не сво­єю ува­гою вла­да, ду­же хо­ті­ло­ся б грі­зних про­кльо­нів від во­ро­га. То­му сміх (і з се­бе не­о­дмін­но!) — най­про­сті­ший, най­ефе­ктив­ні­ший, ін­стин­ктив­но за­сто­со­ву­ва­ний за­хи­сний фільтр від ін­фор­ма­цій­них то­кси­нів. Якщо вже ні­як не ви­хо­дить про­сто ігно­ру­ва­ти.

А ігно­ру­ва­ти мо­жна ли­ше то­ді, ко­ли ви зайня­ті вла­сною ці­ка­вою спра­вою, і вам не­ма ко­ли від­во­лі­ка­ти­ся на крем­лів­ський дзвін по­ро­жніх пля­шок. На­віть якщо во­ни з-під «Но­ва­чка».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.