Сим­біо­ти­чні сто­сун­ки,

Або Втра­че­не «я»

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Ана­ста­сія СУХОРУКОВА Фо­то Ва­си­ля Ар­тю­шен­ка

Ни­ні­шні сто­сун­ки з лю­дьми — це ба­га­то­ра­зо­ве про­гра­ва­н­ня на­ших сто­сун­ків із чле­на­ми сім’ї ба­тьків або ж ре­зуль­тат їх від­су­тно­сті.

У жит­ті ду­же ба­га­то що по­хо­дить із сім’ї. З неї ро­сте від­чу­т­тя без­пе­ки, зда­тність до­ві­ря­ти лю­дям, спо­кій у кон­та­кті з ни­ми, і най­го­лов­ні­ше — без них. Сьо­го­дні про­бле­ма спів­за­ле­жних, або, іна­кше, — сим­біо­ти­чних сто­сун­ків — го­лов­на при­чи­на де­пре­сій, тру­дно­щів у по­бу­до­ві від­но­син і на­віть па­ні­чних атак.

Про­яв­ля­є­ться сим­біоз у сто­сун­ках тим, що їх уча­сни­ки не по­чу­ва­ю­ться пов­но­цін­ни­ми осо­би­сто­стя­ми по­за вза­є­мо­сто­сун­ка­ми, але й у сто­сун­ках не мо­жуть від­чу­ти ком­фор­ту, оскіль­ки біль­ше зо­се­ре­дже­ні на «за­пов­нен­ні» вла­сної осо­би­сто­сті, ніж одне на одно­му. І обоє в цьо­му не вин­ні, а от­же ви­плу­та­ти­ся са­мо­стій­но не мо­жуть. Ось і три­ва­ють «гой­дал­ки» — з три­ва­ли­ми про­ни­кли­ви­ми роз­мо­ва­ми, роз­лу­ка­ми та по­вер­не­н­ня­ми. Що ж ро­би­ти з ці­єю ва­лі­зою без ру­чки?

Щоб зро­зу­мі­ти, чи є ви­хід зі спів­за­ле­жних сто­сун­ків, по­трі­бно ро­зі­бра­ти­ся, як фор­му­ю­ться осо­би­сто­сті, схиль­ні до сим­біо­зу.

У здо­ро­вій сі­мей­ній си­сте­мі є без­умов­на лю­бов до ди­ти­ни. Во­на силь­на й аб­со­лю­тна, але не пе­ред­ба­чає ві­чно­го кон­тро­лю, зли­т­тя і три­во­ги. Во­на пе­ред­ба­чає на­сам­пе­ред на­ла­што­ва­ність. На­ла­што­ва­ність — це хо­ро­ший кон­такт із со­бою у про­це­сі кон­та­кту з ди­ти­ною. На­ла­што­ва­ні ба­тьки ува­жно спо­сте­рі­га­ють за ди­ти­ною, від­гу­ку­ю­ться на її ре­а­кції й да­ють ма­лю­ко­ві мо­жли­вість учи­ти­ся. У най­по­ши­ре­ні­шо­му ва­рі­ан­ті, ба­тьки так за­ван­та­же­ні не­до­ско­на­лою ре­аль­ні­стю та про­бле­ма­ми, що при­йма­ють рі­ше­н­ня ви­хо­дя­чи з вла­сних три­вог і стра­хів, кни­жок та по­рад ін­ших лю­дей. Як на­слі­док — у про­це­сі ви­хо­ва­н­ня за­ли­ша­є­ться ма­ло ди­ти­ни і ба­га­то ба­тьків­ської три­во­ги. Ді­ти схиль­ні до его­цен­три­зму (і це нор­ма), то­му, не­за­ле­жно від то­го, пе­ре­жи­ва­є­те ви че­рез ро­бо­ту чи за без­пе­ку ва­шої ди­ти­ни, — во­на по­яснить це со­бі як свою ви­ну.

Є пе­рі­о­ди в жит­ті ди­ти­ни й ма­ми, ко­ли та­кий ті­сний зв’язок нор­маль­ний. При­мі­ром, не­мов­ля­чий. Три­ва­лий час ма­ти й ди­ти­на бу­ли, бу­кваль­но, одним ці­лим. Що зу­мов­ле­но за­галь­ним гор­мо­наль­ним тлом, ре­жи­мом сну й не­спа­н­ня, хар­чу­ва­н­ня… Ди­ти­на на­ро­ди­ла­ся — і цей зв’язок обі­рвав­ся.

Це пер­ша се­па­ра­ція — ті­ле­сна. Се­па­ра­ція від­бу­ва­є­ться, але в ма­те­рі за­ли­ша­є­ться ціл­ком при­ро­дна по­тре­ба при­кри­ти ди­ти­ну від усьо­го сві­ту. Її го­лов­на фун­кція — да­ти ди­ти­ні мо­жли­вість на­вчи­ти­ся еле­мен­тар­них ре­чей: кри­ча­ти або пла­ка­ти, ко­ли го­ло­дна чи хо­че від­чу­ти те­пло ма­ми­ної шкі­ри, справ­ля­ти при­ро­дні по­тре­би й пе­ре­жи­ва­ти ба­зо­ві емо­ції від за­до­во­ле­н­ня чи не­за­до­во­ле­н­ня сво­їх по­треб. Іна­кше ка­жу­чи — бу­ти, існу­ва­ти. Якщо ма­ти по­ту­рає три­во­зі й не дає ди­ти­ні ви­ко­на­ти зав­да­н­ня пер­шої се­па­ра­ції — ди­ти­на не мо­же се­па­ру­ва­ти­ся да­лі і зму­ше­на за­ли­ша­ти­ся пов’яза­ною з ма­те­рин­ською три­во­гою.

Якщо ма­ти пе­ре­жи­ває цю най­пер­шу ста­дію від­ді­ле­н­ня, ди­ти­на до­бре від­чу­ває своє ті­ло і вміє ним ке­ру­ва­ти від­по­від­но до ві­ку — мо­же по­да­ти си­гнал, що чо­гось по­тре­бує, і пе­ре­жи­ти тим­ча­со­ву від­су­тність ба­тьків по­руч (ва­жли­во — тим­ча­со­ву!). Якщо ж ма­ти на­ма­га­є­ться вга­да­ти по­тре­би ма­лю­ка й го­дує йо­го не то­ді, ко­ли він го­ло­дний, а то­ді, ко­ли її три­во­га з при­во­ду то­го, що він го­ло­дний, стає не­стер­пною, — він не мо­же роз­пі­зна­ти сво­їх по­треб і не має не­об­хі­дно­сті шу­ка­ти спосо­бу за­до­воль­ни­ти їх.

Ва­жли­ву роль у се­па­ра­ції на цій ста­дії ві­ді­грає при­су­тність аль­тер­на­тив­но­го об’єкта прив’яза­но­сті — ба­тька чи ба­бу­сі, на­при­клад. То­ді світ ди­ти­ни не зво­ди­ться до ма­ми, і во­на вчи­ться по­да­ва­ти си­гна­ли не тіль­ки ма­мі, а й ін­шим лю­дям.

Дру­га ста­дія від­ді­ле­н­ня — у три ро­ки. В цьо­му ві­ці в ди­ти­ни ви­ни­кає від­чу­т­тя все­мо­гу­тно­сті, й во­на по­чи­нає до­слі­джу­ва­ти світ са­мо­стій­но. Го­лов­не зав­да­н­ня цьо­го ета­пу — на­вчи­ти­ся ба­га­то що ро­би­ти са­мій. У ба­тьків рі­вень три­во­ги під­ви­щу­є­ться, — ди­ти­на стає ру­хли­вою, і її де­да­лі скла­дні­ше втри­му­ва­ти в без­пе­чній зо­ні. Ма­ма й та­то ма­ють упо­ра­ти­ся з ці­єю три­во­гою і обме­жи­ти пі­зна­валь­ний ін­те­рес ди­ти­ни її без­пе­кою. Зав­да­н­ня ці­єї ста­дії се­па­ра­ції в то­му, щоб ви­ро­би­ти чі­ткі­ше са­мо­від­чу­т­тя не тіль­ки фі­зи­чне, а й емо­цій­не (ма­ми­ні емо­ції — не мої емо­ції), а та­кож фор­му­ва­ти ба­зо­ве від­чу­т­тя від­по­від­аль­но­сті, мо­жли­ве тіль­ки при са­мо­стій­ній ді­яль­но­сті.

У ві­ці трьох ро­ків ди­ти­на вчи­ться ба­зо­вої са­мо­стій­но­сті, вчи­ться кон­та­кту­ва­ти з ре­аль­ні­стю й усві­дом­лю­ва­ти час, про­стір та ін­ших лю­дей. Якщо ба­тьки ро­зу­мі­ють ва­жли­вість ці­єї ста­дії, во­ни впо­рю­ю­ться зі сво­єю три­во­гою й до­зво­ля­ють ма­лю­ко­ві здо­ро­ву са­мо­стій­ність (уми­ти­ся, по­по­їсти, зав’яза­ти шнур­ки), — ди­ти­на мо­же по­чу­ва­ти­ся без­пе­чно, ро­бля­чи пер­ші кро­ки в но­вих ви­дах ді­яль­но­сті. У май­бу­тньо­му — це до­ро­сла лю­ди­на, ко­тра мо­же при­йма­ти рі­ше­н­ня та бу­ти ефе­ктив­ною без ін­шої лю­ди­ни. Якщо ж ба­тьків­ська три­во­га пе­ре­мо­гла, то, став­ши до­ро­слою, та­ка лю­ди­на змо­же пра­цю­ва­ти і щось ро­би­ти тіль­ки у від­но­си­нах з ін­шим.

Вла­сне, ці два ета­пи се­па­ра­ції і фор­му­ють схиль­ність до сим­біо­зу. Що ми отри­му­є­мо на ви­хо­ді? Не­зда­тність бу­ти без ін­шої лю­ди­ни (не від­бу­ла­ся пер­ша се­па­ра­ція) або щось ро­би­ти (дру­га). І про­яв­ля­є­ться це низ­кою ознак: на­яв­ні­стю будь-яко­го ви­ду за­ле­жно­сті, не­зда­тні­стю роз­рі­зни­ти свої й чу­жі по­чу­т­тя, по­стій­ним від­чу­т­тям ви­ни, по­тре­бою ро­би­ти всіх ща­сли­ви­ми й не­стер­пні­стю чу­жо­го не­вдо­во­ле­н­ня, тру­дно­ща­ми з осо­би­сти­ми ме­жа­ми, жи­т­тям «жер­тви», не­зда­тні­стю ма­ти до­вір­ли­ві і близь­кі сто­сун­ки, не­мо­жли­ві­стю по­чу­ва­ти­ся ком­фор­тно по­за від­но­си­на­ми, не­мо­жли­ві­стю при­йма­ти са­мо­стій­ні рі­ше­н­ня, не­зда­тні­стю по­дба­ти про се­бе, іде­а­лі­за­ці­єю й не­ми­ну­чим роз­ча­ру­ва­н­ням, низь­кою са­мо­оцін­кою, чор­но-бі­лим ми­сле­н­ням, ви­прав­да­н­ням не­спра­ве­дли­во­сті що­до се­бе.

Сим­біо­ти­чні ві­дно­си­ни три­ма­ю­ться на по­чу­т­тях. Най­силь­ні­ше з них — страх. По­тім — ви­на. Але це ли­ше вер­хів­ка айс­бер­га. Ко­ли я пра­цюю з сим­біо­зом у сто­сун­ках, по­чи­наю са­ме з них. До­ро­слі ді­ти го­во­рять про по­стій­не від­чу­т­тя ви­ни за не­від­по­від­ність ба­тьків­ським очі­ку­ва­н­ням і страх їх втра­ти­ти. І це справ­ді ва­жли­ве від­чу­т­тя, — во­но до­по­ма­гає впо­ра­ти­ся зі стра­хом са­мо­тно­сті, який тя­гне­ться все жи­т­тя. У про­це­сі ро­бо­ти клі­єнт не­рід­ко до­хо­дить ви­снов­ку, що звик від­чу­ва­ти не свої страх і три­во­гу, а ба­тьків­ські, й то­му сьо­го­дні не мо­же роз­рі­зни­ти свої й чу­жі по­чу­т­тя. Він жи­ве з по­стій­ною фан­та­зі­єю про при­чи­ни від­су­тно­сті ра­до­сті в ін­ших лю­дях і, як ди­ти­на, по­яснює це сво­ї­ми про­ма­ха­ми. І ви­ну­ва­тить се­бе. Якщо ко­пну­ти глиб­ше — там мо­же ви­яви­ти­ся і обра­за за не­мо­жли­вість спро­бу­ва­ти зро­би­ти щось са­мо­му, біль від нев­то­ле­ної по­тре­би (на­при­клад, го­ло­ду в не­мов­ля­чо­му ві­ці) чи гнів за те, що не да­ли за­вер­ши­ти са­мо­му ва­жли­ву ди­тя­чу спра­ву.

Див­ля­чись очи­ма до­ро­слої лю­ди­ни, ви мо­же­те ска­за­ти, що це дур­ни­ця або що ба­тьки бу­ли зайня­ті. Але по­вір­те, як­би ви мо­гли ска­за­ти щось у 5 мі­ся­ців, ко­ли кри­ча­ли від го­ло­ду, а отри­ма­ли во­ду, ви б мір­ку­ва­ли іна­кше. Бо ко­ли в нас є по­тре­ба — це най­ва­жли­ві­ше в жит­ті. І не­мо­жли­вість за­до­воль­ни­ти її — ка­та­стро­фа. Ди­ти­на трьох-п’яти ро­ків мо­же впо­ра­ти­ся з цим лег­ше, адже в неї є сло­ва, щоб опи­са­ти свій дис­ком­форт і по­ста­ви­ти за­пи­та­н­ня. У не­мов­ля­ти ж — тіль­ки крик і плач. І во­ни не го­во­рять про ро­зу­мі­н­ня або ви­ну. Во­ни го­во­рять про біль або злість. І це не менш ва­жли­ві від­чу­т­тя, ніж ви­на або со­ром. Про­роб­ка цих від­чут­тів до­зво­ляє від них звіль­ни­ти­ся і зня­ти на­пру­гу в так зва­них «мі­сцях се­па­ра­ції» — ку­то­чках під­сві­до­мо­сті, де ле­жать на­слід­ки на­шо­го ми­ну­ло­го до­сві­ду. Так ви вчи­те­ся від­ді­ля­ти свої справ­жні по­чу­т­тя від чу­жих і фан­та­зії про по­тре­би ін­ших лю­дей — від ре­аль­но­сті.

Да­лі, аби від­су­тність по­пе­ре­дніх стра­те­гій жи­т­тя (не­мо­жли­вість ра­ду­ва­ти ін­ших лю­дей та са­мо­би­чу­ва­н­ня за те, що во­ни не всмі­ха­ю­ться) не бу­ла су­щим ка­ту­ва­н­ням, до­ве­де­ться фор­му­ва­ти стра­те­гії но­ві. Що від­бу­ва­є­ться шля­хом усві­дом­ле­н­ня сво­їх по­треб та ана­лі­зом спосо­бів їх за­до­во­ле­н­ня. У цьо­му про­це­сі «на­ро­щу­є­ться» усві­дом­ле­н­ня се­бе фі­зи­чно й пси­хо­ло­гі­чно (ви­ко­ну­ю­ться зав­да­н­ня се­па­ра­ції).

Пе­ре­бу­ва­н­ня у спів­за­ле­жних сто­сун­ках за­зви­чай су­про­во­джу­є­ться від­чу­т­тям вла­сної мен­шо­вар­то­сті по­за сто­сун­ка­ми з ін­шою лю­ди­ною. Ін­ший по­трі­бен як до­пов­не­н­ня, що від­чу­ва­є­ться фі­зи­чно. У про­це­сі збіль­ше­н­ня кіль­ко­сті се­бе в со­бі ін­ший стає при­єм­ним до­пов­не­н­ням, але не нар­ко­ти­ком, не по­ві­трям, без яко­го не­мо­жли­во. Са­ме та­кий ви­гляд ма­ють здо­ро­ві ві­дно­си­ни — прив’яза­ність і цін­ність без за­ле­жно­сті. А це мо­жли­во ли­ше то­ді, ко­ли ви є со­бою на 100%.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.