Зна­йде­но ре­цепт «іде­аль­ної» укра­їн­ської кі­но­ко­ме­дії

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Олег ВЕРГЕЛІС На фо­то:

Зем­ля за­трем­ті­ла, не­бе­са ви­бу­хну­ли, — в укра­їн­сько­му про­ка­ті вста­нов­ле­но чер­го­вий ре­корд: ко­ме­дія «Ска­же­не ве­сі­л­ля» за п’ять ти­жнів за­ро­би­ла по­над 50 млн гри­вень, а по­ди­ви­ло­ся кар­ти­ну по­над 600 тис. гля­да­чів.

Лі­де­ри ві­тчи­зня­но­го про­ка­ту змі­ню­ю­ться що­се­зо­ну, штов­ха­ю­чись лі­ктя­ми на п’єде­ста­лі по­ша­ни. З та­ки­ми тем­па­ми, як те­пер, уже важ­ко на­во­ро­жи­ти, хто в істо­ри­чній пер­спе­кти­ві ви­яви­ться най-най: «Дзі­дзьо» з усі­ма се­ксу­аль­ни­ми на­слід­ка­ми, «Слу­га на­ро­ду» з йо­го пе­ред­ви­бор­ною па­ра­ди­гмою? Чи но­вий пре­тен­дент на си­кве­ли — ча­рів­ний і ´рун­тов­ний Ва­силь Се­ре­дюк із ни­ні­шньо­го філь­му-ре­корд­сме­на?

Ка­со­ві обо­ро­ти, з яки­ми ця кар­ти­на ви­би­ва­є­ться в лю­ди, на­ві­ю­ють зва­бли­во опти­мі­сти­чні мі­ра­жі: ма­буть, цей кри­го­лам ру­ха­є­ться на­зу­стріч «Ти­та­ні­ку» й «Ава­та­ру»?

Ще 4 жов­тня «Ска­же­не ве­сі­л­ля» з ха­зяй­ським роз­ма­хом обла­шту­ва­ло­ся у про­ка­ті. І на­віть я, як сві­док се­кти че­сних гля­да­чів, уро­чи­сто за­яв­ляю: на ден­но­му се­ан­сі, ку­ди ви­ру­шив сві­до­мо, гля­да­чів бу­ло під зав’яз­ку: це со­лод­ке сло­во «ан­шлаг» не на­сни­ло­ся.

При­ро­дно, пі­сля п’яти ти­жнів про­ка­ту ні­які опе­ра­тив­ні ре­цен­зії вже не роз­гля­да­ю­ться (хо­ча на­ші дер­жор­га­ни й за­кли­ка­ють ЗМІ пи­са­ти чи­сту прав­ду тро­хи пі­зні­ше, щоб не від­ля­ка­ти по­тен­цій­но­го гля­да­ча на ви­па­док чо­го). Із за­пі­зне­н­ням оформ­лю­ю­ться пе­ре­ва­жно або ма­дри­га­ли (як тут), або про­то­ко­ли про ви­ко­на­ну ро­бо­ту.

От­же. Чин­ник успі­шно­сті філь­му го­ди­ло­ся б шу­ка­ти не тіль­ки у ве­се­ло­му сю­же­ті, що ні­жно тро­лить ксе­но­фо­бію в на­шій ча­рів­ній про­він­ції; не тіль­ки у вда­ло­му ка­стин­гу, який цей са­мий сю­жет освя­тив і роз­цві­тив; не тіль­ки в ме­дій­них ви­кли­ках, які ося­ю­ють кар­ти­ну (Вин­ник, Мо­на­тік, ін­ші). Для вда­лої ко­ме­дії (а цей фільм ціл­ком щи­ро й від­по­від­аль­но слід ви­зна­ти уда­чею в по­то­ці но­ві­тньої укра­їн­ської ма­со­вої куль­ту­ри) ва­жли­ві не тіль­ки те­хно­ло­гі­чні чи ви­ро­бни­чі роз­ра­хун­ки. Для по­ті­шної, лег­кої, бе­шке­тної (ін­ко­ли на­віть ци­то­ва­ної на­се­ле­н­ням) кі­но­ко­ме­дії на­сам­пе­ред і по­трі­бна... та­ка са­ма лег­ка, ве­се­ла, до­те­пна сві­тла осо­би­стість. Ко­тра цей твор­чий про­цес і пе­ред­ба­чу­ва­ний ре­зуль­тат, ска­же­мо так, «освя­тить» сво­єю ві­таль­ні­стю. І ще — ро­зу­мі­н­ням жан­ру: як, із ким та для ко­го пра­цю­є­мо.

Та­ка сві­тла осо­би­стість зна­йшла­ся, во­на є в ти­трах і на екра­ні. Шо­у­мен і про­дю­сер Юра Гор­бу­нов. При­пу­скаю, що зір­ва­ний ка­со­вий куш — не в остан­ню чер­гу йо­го за­слу­га. Як лю­ди­ни до­те­пної й аде­ква­тної, що мо­де­рує (на сво­є­му рів­ні) світ ці­єї кар­ти­ни у про­дукт для ро­зум­но­го і не­зло­би­во­го оби­ва­те­ля.

Тоб­то для гля­да­ча, який сві­до­мо не очі­ку­ва­ти­ме від кі­но­ви­тво­ру ви­со­ти чи ни­цо­сті кі­но­зна­хі­док (як у То­ні Но­я­брьо­вої чи Ма­ри­сі Ні­кі­тюк), а отри­має те, на що й роз­ра­хо­ву­вав. Хо­ро­ший на­стрій, а він у ба­га­тьох те­пер у де­фі­ци­ті. Чер­го­ве пе­ре­ли­цю­ва­н­ня ко­мі­чно­го сю­же­ту про ба­тька-не­до­те­пу. Яскра­ву кар­тин­ку, з на­пов­не­н­ня якої ви­дно, що гро­ші не вкра­ли, а ви­тра­ти­ли на ра­дість лю­дям.

Гор­бу­нов із то­ва­ри­ша­ми, як і на­ле­жить від­по­від­аль­ним кі­но­ви­ро­бни­кам, пе­ре­но­сить на­шу чу­до­ву ма­со­ву ау­ди­то­рію оби­ва­те­лів і зло­стив­ців — у світ ре­аль­но-іре­аль­них ко­ме­дій­них ком­бі­на­цій.

З одно­го бо­ку, тут усі ти­па­жі — як ро­ди­чі. Пра­кти­чно, всі во­ни впі­зна­ва­ні, тро­хи при­пер­че­ні, ар­хе­ти­пи з укра­їн­ських рай­цен­трів.

З дру­го­го — це ж не рай­центр, а якийсь, про­сти Го­спо­ди, Го´вортс. Або пе­ре­о­сми­сле­н­ня дав­ніх «Ку­бан­ських ко­за­ків» — із каз­ко­во від­ла­ко­ва­ною ні­би ре­аль­ні­стю, з бу­дин­ка­ми-хо­ро­ма­ми, з су­ціль­ним до­ста­тком. З аб­со­лю­тною без­тур­бо­тні­стю, яку по­ру­шує хі­ба що про­бле­ма тем­но­шкі­ро­го на­ре­че­но­го для лю­би­мої донь­ки Ва­си­ля Се­ре­дю­ка.

У без­тур­бо­тно­му сві­ті на­ших но­вих, так би мо­ви­ти, «ку­бин­ських ка­за­хів» усьо­го, як і го­ди­ться, вдо­сталь. І ледь не іде­аль­но. Їжа й ін­тер’єри, по­бут і зви­чки.

Не на­по­ля­гаю, але по­дії в кі­но­ко­ме­дії, мо­жли­во, від­бу­ва­ю­ться на Во­ли­ні чи на Жи­то­мир­щи­ні, де мі­сце­ві обл­ра­ди уже ви­гна­ли «ро­сій­сько­мов­ний куль­тур­ний про­дукт», із усі­ма від­тін­ка­ми йо­го по­псо­вих на­стро­їв («си­ній»), то­му про­стір мі­сце­во­го ща­стя озву­че­ний ви­клю­чно ре­гла­мен­то­ва­ним са­унд­тре­ком. Так, це зно­ву Вин­ник і йо­го ве­се­лі дру­зі.

Та ось цей зав­мер­лий рай у ви­гля­ді рай­цен­тру (з ви­со­ки­ми пар­ка­на­ми й до­ро­ги­ми ко­те­джа­ми), ця ми­ла фа­бу­ла про до­бро­го те­стя (трі­шки-трі­шки ксе­но­фо­ба), сам цей фільм-па­ра­фраз на те­му на­ро­дної пі­сні «У су­сі­да ха­та бі­ла...», весь цей, так би мо­ви­ти, бен­кет ду­ху раз у раз про­во­кує гля­да­ча (а гля­дач у нас до­скі­пли­вий та ро­зум­ний) і на пев­ні до­да­тко­ві під­текс­ту­аль­ні асо­ці­а­ції.

І в цьо­му, на мій по­гляд, теж є чин­ник успі­шно­сті. Оскіль­ки гля­дач наш ма­со­вий, п’яти­рі­чка­ми ви­пе­сту­ва­ний «Ве­чір­нім квар­та­лом», уже не про­сто «гля­дач», а не­о­дмін­ний здо­бу­вач і спо­жи­вач яко­їсь ду­лі в ки­ше­ні, на­тя­ку чи при­хо­ва­но­го сюр­при­зу — на за­галь­ній фоль­клор­ній осно­ві.

Та­ких сюр­при­зів тут два. Одним із них, на ща­стя ка­стинг-ди­ре­кто­ра, став хо­ро­ший актор із Ки­їв­сько­го на­ціо­наль­но­го те­а­тру іме­ні Іва­на Фран­ка — На­зар За­дні­пров­ський. До­брий чо­ло­вік і че­сний тру­дів­ник, про­дов­жу­вач ве­ли­кої актор­ської ди­на­стії. На сце­ні йо­го мо­жна по­ба­чи­ти у ви­ста­ві «Моя про­фе­сія — синь­йор з ви­що­го сві­ту». І там же, на сце­ні, вас мо­же вра­зи­ти йо­го див­на ар­ти­сти­чна схо­жість із «пер­шою осо­бою». Са­ме ті­єю, про яку ви й по­ду­ма­ли. А це вже дру­гий сюр­приз. (До ре­чі, та­ку не­нав­ми­сну зов­ні­шню схо­жість актор За­дні­пров­ський та­ктов­но обі­гру­вав і в де­яких те­ле­ві­зій­них шоу).

У філь­мі Вла­да Ди­ко­го, у зв’яз­ку із За­дні­пров­ським, ста­ло­ся те, що змі­цни­ло са­му кі­но­ко­ме­дію з її ху­до­жньо­го, так би мо­ви­ти, бо­ку. На го­лов­ну роль за­про­си­ли — на­ре­шті!— не естра­дну ма­ску (з дво­ма бар­ва­ми ар­ти­сти­чних мо­жли­во­стей — крив­ля­ти­ся або за­їка­ти­ся), а та­ла­но­ви­то­го те­а­траль­но­го (ко­ме­дій­но­го) ар­ти­ста. І він, як це ін­ко­ли тра­пля­є­ться, не­нав­ми­сно до­дав філь­му пев­ної твор­чої «ва­ги», по­да­ру­вав йо­му сю­же­тну дво­зна­чність. Оскіль­ки хи­трю­щий гля­дач зра­зу ж і вга­дує за ма­скою ди­ре­кто­ра кра­є­знав­чо­го му­зею Се­ре­дю­ка ри­си «пер­шої осо­би». Без жо­дних на­мі­рів ко­гось об­сті­ба­ти чи ви­смі­я­ти.

Про­сто в кар­ти­ні тро­хи змі­щу­є­ться за­да­ний ра­курс, — ма­лень­кий рай­центр із вер­ве­чкою йо­го вну­трі­шніх на­їв­них по­дій ко­мусь зда­сться вже ве­ли­ким «цен­тром», де теж усе пре­кра­сно й не­по­ру­шно. Осо­бли­во — ха­ра­кте­ри.

От­же, На­зар За­дні­пров­ський і Юра Гор­бу­нов (при­пу­скаю, що Юра до цьо­го й до­ду­мав­ся) все­ре­ди­ні лег­ко­ва­жної сі­мей­ної ко­ме­дії на те­му «дру­жби на­ро­дів» тро­хи на­ма­га­ю­ться ще й обі­гра­ти ма­три­цю ко­ме­дії ха­ра­кте­рів. На кшталт кла­си­чно­го Мар­ти­на Бо­ру­лі, який хо­че як кра­ще (для донь­ки й сім’ї), а ви­хо­дить — як зав­жди.

Ко­ме­дія кон­кре­тно­го ха­ра­кте­ру, ство­ре­на акто­ром, до­сить прав­до­по­ді­бна, впі­зна­ва­на. На­зар якраз і не грає ко­ме­дій­ну ви­ня­тко­вість, ско­ри­став­шись схо­жі­стю з «пер­шою осо­бою», а грає він по­ши­ре­не уяв­ле­н­ня про ба­тька (на­ро­ду), який іно­ді за­хо­дить на ма­нів­ці, по­ми­ля­є­ться, а гля­дач йо­му ра­ді­сно під­мор­гує, спів­чу­ває. Ми ж усі ча­сом блу­ка­є­мо й по­ми­ля­є­мо­ся, пра­гну­чи бу­ду­ва­ти ща­стя близь­ких від­по­від­но до сво­їх «стан­дар­тів», а не так, як во­ни са­мі то­го пра­гнуть.

Фільм не­на­гло «грає» й на ни­ні­шньо­му ін­фор­ма­цій­но­му по­лі, при цьо­му (жанр не до­зво­ляє) оми­на­ю­чи те­ми дра­ма­ти­чні й по­лі­ти­чні, але акцен­ту­ю­чи ува­гу на по­лі­тко­ре­ктно­сті. Сам укра­їн­ський ха­ра­ктер, який оспі­вує ця ко­ме­дія, пред­став­ле­ний до­сить до­бро­зи­чли­во, не­зло­сти­во, без зверх­ньо­го по­плі­ску­ва­н­ня по пле­чу. І на­віть за­яв­ле­на ав­то­ра­ми між­на­ціо­наль­на те­ма — укра­їн­ська на­ре­че­на та афри­ка­нець-на­ре­че­ний (із Па­ри­жа) — роз­кри­та, на­за­гал, без пе­ре­жи­мів і спе­ку­ля­цій.

Пі­сля ра­ді­сних опле­сків пе­ре­пов­не­но­го за­лу під фі­наль­ні ти­три кар­ти­ни по­ду­ма­ло­ся, що якось по­спі­ши­ли в нас із іде­єю пе­ре­йме­ну­ва­н­ня стан­ції ме­тро «Дру­жба на­ро­дів». Са­ме на «дру­жбу на­ро­дів» наш гля­дач і від­гу­ку­є­ться до­сить жва­во, ба­дьо­ро й то­ле­ран­тно.

Лі­ній­ка кі­но­ко­ме­дій, за­пу­ще­на в Укра­ї­ні остан­нім ча­сом, при­ро­дно, най­при­бу­тко­ві­ший і ма­са­ми очі­ку­ва­ний фор­мат. Як пе­ре­ко­ну­ють ре­зуль­та­ти ка­со­вих збо­рів, не тіль­ки поп-зір­ка (в го­лов­ній ро­лі) — зав­жди за­по­ру­ка при­бу­тку. Адже за­по­ру­ка успі­ху не тіль­ки у став­ці на щось на­пе­ред без­про­гра­шне, а ча­сті­ше — у твор­чих де­та­лях: у су­ку­пно­сті та­ких ось ро­зум­но пе­ред­ба­че­них ху­до­жніх ком­по­нен­тів.

У до­слі­дни­ка ма­со­вої куль­ту­ри Дже­кі Стей­сі є ці­ла пра­ця на цю те­му, до­слі­дже­н­ня про вза­є­ми­ни кі­но­пер­со­на­жів і кі­но­гля­да­чів — їхні не­ви­ди­мі сві­ту сльо­зи та вза­єм­ні ігри.

Дже­кі Стей­сі, зокре­ма, ствер­джує, що один із чин­ни­ків успі­шно­сті то­го чи ін­шо­го ко­ме­дій­но­го філь­му в кон­текс­ті ма­со­вої куль­ту­ри — це гля­да­цька ілю­зія «вте­чі від дій­сно­сті»: від про­блем, не­без­пек, обме­жень. Осо­бли­во — в епо­хи ве­ли­ких де­пре­сій та без­пе­рерв­них во­єн. Са­ме в цей час ба­га­то кі­но­гля­да­чів і хо­чуть уте­кти — якнай­да­лі — на кол­го­спні по­ля до «ку­бин­ських ка­за­хів», у рай­ські рай­цен­три, де ву­ли­ця­ми ти­ня­є­ться Вин­ник.

Ще один чин­ник успі­шно­сті ма­со­во­го кі­но­про­ду­кту в епо­хи де­пре­сій, на дум­ку Стей­сі, — «ка­те­го­рія ото­то­жне­н­ня»: ге­роя з по­лі­ти­ком, се­бе з пер­со­на­жем, сво­їх гір­ких спо­ді­вань із успі­хом яко­гось екран­но­го фрі­ка.

І, на­ре­шті, це теж ва­жли­во, — «ка­те­го­рія спо­жи­ва­н­ня». Тут, на те­ри­то­рії ве­се­ло­го жан­ру, пе­ред­ба­ча­ють ку­пі­вель­ну спро­мо­жність — пра­гне­н­ня «при­дба­ти» сам фільм оптом і вро­з­дріб: йо­го сю­жет — як ке­рів­ни­цтво до дії; йо­го ге­роя — як су­ве­нір на пам’ять. Ма­со­ва куль­ту­ра жи­ве за сво­ї­ми за­ко­на­ми. І ні­ку­ди від цих за­ко­нів не по­ді­ти­ся.

Пі­дби­ва­ю­чи про­мі­жний (бух­гал­тер­ський) під­су­мок сто­сов­но най­ка­со­ві­шої (на цьо­му ета­пі) укра­їн­ської кі­но­ко­ме­дії, не по­ми­лю­ся, якщо тра­ди­цій­но на­про­ро­чу та­ке. Ди­ре­ктор Се­ре­дюк че­рез рік з’яви­ться в си­кве­лі; в ньо­го на­ро­ди­ться внук (або вну­чка, а то й двій­ня­та); з дру­жніх афри­кан­ських кра­їн до ньо­го при­їдуть тем­но­шкі­рі ро­ди­чі. І то­ді по­чну­ться ще ті «Сва­ти». Уда­чі!

Ти­три

Ре­жи­сер філь­му — Влад Ди­кий. Про­дю­се­ри — Юрій Гор­бу­нов, Іри­на Ко­стюк, На­дія Ко­ро­ту­шка. Сце­на­ри­сти — Ми­ко­ла Ку­цик, Оле­ксій При­ходь­ко.

У го­лов­них ро­лях —

На­зар За­дні­пров­ський,

По­лі­на Ва­си­ли­на,

Джим­мі Во­ха-во­ха,

Ле­ся Самаєва, Оле­ксандр Ко­бзар. Бю­джет — 10,8 млн грн.

ка­дри з філь­му «Ска­же­не ве­сі­л­ля».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.