Мі­нет­ті і па­ра­докс про акто­ра

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Олег ВЕРГЕЛІС

У Цен­трі Ле­ся Кур­ба­са ві­дне­дав­на йде ви­ста­ва «Ефект Minetti» за мо­ти­ва­ми п’єси То­ма­са Берн­гар­да. Го­лов­ний актор і ре­жи­сер — Олег Драч. Ре­жи­сер і про­дю­сер — Ми­ро­слав Гри­ни­шин. Ко­ро­тко­ме­тра­жна ви­ста­ва — швид­ше, ін­тро­ду­кція, пі­сля якої, мо­жли­во, з’яви­ться і об’єм­не по­лі­фо­ні­чне сце­ні­чне сло­во.

Не тре­ба обма­ню­ва­ти­ся, бу­цім про п’єсу Берн­гар­да «Мі­нет­ті» всі ми пам’ята­ли зав­жди. Текст з’явив­ся ще в се­ре­ди­ні 70-х ХХ ст. і три­ва­лий час «не ту­жив» на по­ли­цях. І ба­га­то хто (з мо­їх зна­йо­мих, зокре­ма) й за­го­во­рив про цю п’єсу пі­сля то­го, як Рі­мас Ту­мі­нас кіль­ка ро­ків то­му по­ста­вив «Мі­нет­ті» у При­бал­ти­ці, по­тім бу­ла йо­го вер­сія на сце­ні Ва­хтан­гов­сько­го.

Зра­зу ж, стру­сив­ши по­рох із фо­лі­ан­та, де­хто за­хо­пив­ся ба­га­то­ша­ро­ві­стю текс­ту, йо­го кров­ною ху­до­жньою спо­рі­дне­ні­стю з по­е­ти­кою Бек­ке­та й ін­ших аб­сур­ди­стів.

Справ­ді, та­кі тро­хи за­бу­ті п’єси про акто­рів і для акто­рів пре­кра­сні хо­ча б тим, що са­мі текс­ти — як ім­порт­ні ко­стю­ми для то­го чи ін­шо­го ли­це­дія. От ви­сить со­бі та­кий ко­стюм­чик у ша­фі ро­ків так со­рок, а по­тім на­стає йо­го зо­ря­ний час (роз­чи­ня­ю­ться двер­ця­та, на­зу­стріч ле­тить не­на­жер­ли­ва міль), а вбра­н­ня — як но­вень­ке. Зро­би, па­не ре­жи­се­ре, де­які ви­то­чки, ви­ве­ди жир­ні пля­ми, по­пра­суй трі­шки — й на сце­ну.

У то­му, що твір То­ма­са Берн­гар­да (1931—1989) справ­ді те ж са­ме що й ко­стюм на за­мов­ле­н­ня для ва­жли­во­го клі­єн­та, істо­ри­ки те­а­тру не сум­ні­ва­ю­ться. По­ба­чив­ши зна­ме­ни­то­го акто­ра Берн­гар­да Мі­нет­ті в 1974-му в ко­ме­дії «Си­ла зви­чки» (у ро­лі ди­ре­кто­ра цир­ку), дра­ма­тург Берн­гард ви­рі­шив не­гай­но бра­ти су­кно, ни­тки, но­жи­ці й го­ту­ва­ти бе­не­фі­сне вбра­н­ня для прем’єра. Для ве­ли­ко­го акто­ра, що ра­до про­жив на цьо­му сві­ті 93 ро­ки. І рів­но 20 ро­ків то­му, ось та­кої ж со­ня­чної осе­ні, пі­шов у не­бу­т­тя.

Пи­шуть, що в мо­ло­до­сті Мі­нет­ті був ва­жли­вим зна­ком екс­пре­сіо­ніст­сько­го те­а­тру, а в зрі­ло­сті йо­го ре­пер­ту­ар­на па­лі­тра бу­ла ба­га­тою, рі­зно­пла­но­вою — кла­си­ка, су­ча­сність. І, зда­є­ться, жо­дних стра­ж­дань че­рез не­зі­гра­не. Хо­ча ко­жен ви­да­тний актор із та­ко­го при­во­ду го­то­вий стра­жда­ти до ран­ку й лі­тра­ми про­ли­ва­ти сльо­зи за тим, що не збу­ло­ся. Та­ка при­ро­да актор­ства.

Тим ча­сом ре­аль­ний Мі­нет­ті сво­го ча­су дру­жив із Ле­ні Рі­фен­шталь. На від­мі­ну від Ді­тріх та ін­ших ні­ме­цьких сві­то­чів, він не ви­їхав із Ні­меч­чи­ни в пе­рі­од гі­тле­рів­сько­го «цар­ства зем­но­го». Про­те Мі­нет­ті й не був іде­о­ло­гі­чним ру­по­ром фа­шист­ської епо­хи. Швид­ше за все, хи­трий Мі­нет­ті спри­ймав ре­аль­ні де­ко­ра­ції ко­ри­чне­во­го ча­су як спе­ці­аль­ну сце­но­гра­фію ще одні­єї істо­ри­чної ви­ста­ви. І грав.

У та­ких акто­рах, як Мі­нет­ті (за по­хо­дже­н­ням він іта­лі­єць, про­те став одним із сим­во­лів те­а­тру ні­ме­цько­го), у їхніх біо­гра­фі­ях та твор­чих до­лях зав­жди ого­лю­є­ться па­ра­докс. Па­ра­докс ча­су й па­ра­докс ли­це­дій­ства.

І чим біль­ше чи­та­єш про ньо­го (пі­сля ки­їв­сько­го «Ефе­кту Minetti»), тим біль­ше й ро­зу­мі­єш, як же іде­аль­но він роз­чи­няв­ся пра­кти­чно в ко­жній зі сво­їх сце­ні­чних істо­ри­чних фаз. Ко­ли йо­го на­зи­ва­ють «про­то­ти­пом но­во­го акто­ра» (на сві­тан­ку ар­ти­сти­чної юно­сті), ко­ли в йо­го мі­мі­ці зчи­ту­ють жи­во­пи­сну пла­сти­ку Пі­кас­со, ко­ли він сам — як актор — стає пер­со­на­жем ху­до­жнім. Ба­лан­су­ю­чи між за­бо­ро­не­ним і ба­жа­ним, не­при­стой­ним і при­ва­бли­вим, він пе­ре­тво­рю­є­ться на грав­ця, чиї став­ки да­ле­кі від про­гра­шу, бо сам сенс йо­го існу­ва­н­ня — гра в грі, і ще раз — у якійсь та­єм­ни­чій і тем­ній грі. З ча­сом — фа­шист­ським чи мир­ним. Із са­мим со­бою — по­зе­ром чи стра­ждаль­цем.

Мо­жли­во, ме­та­фі­зи­чні вла­сти­во­сті мін­ли­вої ма­ски Мі­нет­ті сво­го ча­су й за­ча­ру­ва­ли ві­до­мо­го дра­ма­тур­га, чиє прі­зви­ще, за іро­ні­єю до­лі, ви­яви­ла­ся омо­ні­мі­чним до іме­ні ли­це­дія.

У п’єсі про Мі­нет­ті (ні­би про ре­аль­но­го Мі­нет­ті) са­ме й не­має — як та­ко­го — яскра­во­го по­ді­є­во­го ря­ду, не­має й очі­ку­ва­ної фа­буль­ної в’язі, ко­ли пе­ред­ба­ча­є­ться бе­не­фі­сна істо­рія для хо­ро­шо­го акто­ра з усі­ма на­сту­пни­ми од­кро­ве­н­ня­ми та зді­йма­н­ням рук.

Вла­сне ка­жу­чи, тут — мо­но­дра­ма. Щось рва­не і плу­та­не, ре­фле­ксив­не й іно­ді за­ум­не. Фі­ло­соф­ське, па­ра­до­ксаль­не. Що від­си­лає гля­да­ча не до бур­жу­а­зних за­до­во­лень, а до вну­трі­шньо­го актор­сько­го атра­кціо­ну-стри­пти­зу, де за мит­тє­вим ду­шев­ним ого­ле­н­ням зра­зу ж — обман, при­вид мі­сти­фі­ка­ції.

У Берн­гар­да «па­ра­докс про акто­ра» по­мі­ще­ний у па­щу те­а­тру аб­сур­ду з йо­го при­мар­ни­ми кре­па­ми, во­ло­ди­ми­ра­ми, естра­го­на­ми й Го­до, що ві­чно спі­зню­є­ться.

А яким ще мо­же бу­ти Те­атр на Зем­лі, якщо ли­це­дій і ве­де свій діа­лог (або мо­но­лог) тіль­ки з ним (з Те­а­тром) або сам із со­бою. Ре­шта ли­ше пе­ред­ба­ча­є­ться. То­му що він чує тіль­ки се­бе.

Хол не­ве­ли­ко­го го­те­лю в мі­сті Остенд, де і з’яв­ля­є­ться у п’єсі й ви­ста­ві Мі­нет­ті, від­по­від­но до текс­ту ав­то­ра, за­не­се­ний сні­га­ми, як у де­те­кти­вах А.крі­сті або Р.то­ма. Ви­хо­ду по­ки що не­має, за­те є час для спо­віді й слід­ства, ко­ли слід­чий, жер­тва і вбив­ця — на одне облич­чя. Облич­чя те­а­тру.

Тож про що ро­змо­ва? Ро­змо­ва про актор­ство, зві­сно ж. Про хис­ткість йо­го існу­ва­н­ня у сві­ті сце­ні­чно­му, про мрії зі­гра­ти Лі­ра, про роз­ми­тість меж ілю­зії й ре­аль­но­сті. І ще про те, що най­че­сні­ший мо­но­лог будь-яко­го акто­ра — всьо­го ли­ше (і зав­жди) обман.

На сце­ні Цен­тру Кур­ба­са про­стір «Minetti» — це гер­ме­ти­чне жи­т­тя, в яко­му є тіль­ки двоє две­рей: вхід і ви­хід. Чор­ний за­дник від­кри­тий, сті­на ого­ле­на. І двоє две­рей.

Вхід на сце­ну озна­чає ви­хід у ві­чність, у гля­да­цьку пам’ять, у вла­сну актор­ську за­ро­зумі­лість. А ви­хід — тут уже ко­му ку­ди: чи то на п’єде­стал, чи то в без­ві­сність.

За со­рок хви­лин сце­ні­чно­го ча­су сце­ні­чний про­стір не обжи­ве­ться ре­кві­зи­том. За ви­ня­тком ва­лі­зи, пе­ред­ба­че­ної ав­то­ром. За іде­єю, в тій ва­лі­зі — ма­ска Лі­ра, об’єкт ар­ти­сти­чних мук і на­віть до­ма­гань Мі­нет­ті, який мріє зі­гра­ти шек­спі­рів­сько­го ко­ро­ля.

А ма­ска не­про­ста, во­на ні­би­то на­ле­жить зна­ме­ни­то­му ху­до­жни­ко­ві Ен­со­ру, з яким у Мі­нет­ті свої ви­со­кі сто­сун­ки.

При­ро­дно, ва­лі­зу не роз­кри­ють, так і не ви­кри­ють її вміст. Чи бу­ла там ма­ска? І чи був там Лір? Швид­ше за все, там — по­ро­жне­ча. Все­ре­ди­ні якої ко­жен актор, ве­ли­кий чи ма­лень­кий, тво­рить-ма­лює сце­ні­чні іє­ро­глі­фи сво­їх хво­ро­бли­вих фан­та­зій.

Див­ним чи­ном ця див­на ви­ста­ва з до­сить див­ним 40-хви­лин­ним хро­но­ме­тра­жем (пі­сля чо­ти­ри­го­дин­но­го «Ідіо­та» в Те­а­трі ім. І.фран­ка «ко­ро­ткий метр» ме­не вже шо­кує) са­ме й по­е­ти­зує та­ку со­бі По­ро­жне­чу. Не вда­ва­ність, не ну­льо­ву роль ве­ли­ко­го ар­ти­ста, а ту По­ро­жне­чу, яку він хо­че за­пов­ни­ти са­мим со­бою та сво­ї­ми твор­чи­ми й осо­би­сті­сни­ми на­мі­ра­ми.

Го­лов­ний актор (Олег Драч), як па­са­жир без ба­га­жу, зда­є­ться, геть-чи­сто за­був усі свої по­пе­ре­дні текс­ти й ро­лі. І ли­ше улам­ка­ми не­мі­цної пам’яті цей Мі­нет­ті впи­ва­є­ться в по­ро­жне­чу ми­ну­ло­го і в по­ро­жне­чу май­бу­тньо­го, ні­як не ого­лю­ю­чи й ні­як не ві­зу­а­лі­зу­ю­чи ін­те­ле­кту­аль­не ба­гат­ство під­текс­тів дра­ма­тур­га Берн­гар­да.

Ре­жи­сер і актор чі­пля­ю­ться за текст як за да­ність. Як за си­ро­ва­тку від за­бу­т­тя. Мі­нет­ті, яким йо­го ба­чить і уяв­ляє Олег Драч, — це лю­ди­на, що за­блу­ка­ла, від по­їзда від­ста­ла, ку­дись за­пі­зни­ла­ся, вча­сно чо­гось не зі­гра­ла. Однак не ви­знає сво­їх по­ми­лок і по­ра­зок, які і в та­ко­му ось тлу­ма­чен­ні за­о­чно пе­ред­ба­ча­ю­ться.

Цей Мі­нет­ті — ар­ти­сти­чним си­лу­е­том схо­жий на Чар­лі Ча­плі­на, що «не­спо­ді­ва­но під­ріс, — актор-ре­зо­нер. І ще актор-ви­кри­вач. Не ри­зи­кує звіль­ни­ти­ся від мни­мо­сті (чи справ­жно­сті?) сво­їх ве­ле­мов­них те­а­траль­них сен­тен­цій. Оскіль­ки, якщо від­ки­не все це, ра­птом зно­ву від­кри­є­ться… по­ро­жне­ча.

Він так і існує на сце­ні (на сво­їй по­двій­ній сце­ні) — з огляд­кою на ви­кри­т­тя, з остра­хом оста­то­чно­го са­мо­руй­ну­ва­н­ня. Ду­ма­ю­чи про Лі­ра, він ро­зу­міє, що на­вряд чи йо­го вже зі­грає: адже в но­во­му цир­ку не по­трі­бні ста­рі Шек­спі­ри, а в акту­аль­но­му те­а­трі не ва­жли­ві ко­ли­шні ку­ми­ри, яким ко­лись, мо­жли­во, він і був.

Шля­гер­на му­зи­ка Бі­зе з «Кар­мен», що ін­ко­ли спри­йма­є­ться як ба­наль­ність, а ще фа­таль­на кра­су­ня в чер­во­но­му, — ци­ми спосо­ба­ми-мо­ти­ва­ми ре­жи­сер (мо­жли­во?) на­тя­кає на ко­ли­шню чут­тє­вість і чо­ло­ві­чу при­стра­сність цьо­го вже втом­ле­но­го ре­зо­не­ра-ар­ле­кі­на Мі­нет­ті. Йо­го му­зи­ка в ми­ну­ло­му, йо­го жін­ка у ви­ді­н­нях. А на аре­ні ни­ні­шньо­го гер­ме­ти­чно­го цир­ку — два «ки­ли­мо­вих» кло­у­ни, що існу­ють ні­би в па­ра­лель­ній ре­аль­но­сті. Во­ни — і те­а­траль­ні ма­ски, без­жур­ні фрі­ки, двоє зі шка­тул­ки. Ле­да­рі, які по­стій­но плу­та­ю­ться під но­га­ми в ар­ти­ста.

Ре­жи­сер від­окрем­лює текст від сце­ні­чної «пов­сяк­ден­но­сті» й актор­ської ав­то­біо­гра­фі­чно­сті (у зв’яз­ку з ви­ко­нав­цем), ру­ха­є­ться у бік за­яв­ки на те­а­траль­ну при­тчу — про див­но­го кло­у­на, що за­блу­кав між дво­ма двер­ми. Ма­лень­ка ви­ста­ва, яка обрі­зає пе­ред­ба­чу­ва­ні мо­жли­во­сті для ви­шу­ка­них і ба­га­то­ша­ро­вих тра­кту­вань п’єси, най­біль­ше й на­га­дує ін­тро­ду­кцію. Або ре­пе­ти­цію. Пі­сля якої, ко­лись, мо­жли­во, і бу­де пов­но­фор­ма­тна ви­ста­ва — з тим са­мим текс­том, але з ін­шим об­ся­гом сце­ні­чної ін­фор­ма­ції.

На цьо­му по­лі є в що гра­ти. Ко­ли Мі­нет­ті (Олег Драч) ро­бить яв­но ло­гі­чний на­го­лос на сло­ві «пе­ре­тво­ре­н­ня», то під цим, зві­сно, ма­є­ться на ува­зі — кур­ба­сів­ське «пе­ре­тво­ре­н­ня».

Зга­ду­єш ран­ній кур­ба­сів­ський пе­рі­од цьо­го акто­ра у Льво­ві, у В.ку­чин­сько­го. На­кла­да­єш де­які асо­ці­а­ції і на йо­го ни­ні­шній пе­рі­од, зно­ву ж, у кур­ба­сів­сько­му Цен­трі (в сто­ли­ці).

Кур­ба­сів­ські асо­ці­а­ції як обрам­ле­н­ня йо­го осо­би­стої актор­ської до­лі, в якій є чи­ма­ло ви­со­ких пе­ре­мог, але є й дум­ки про не­ре­а­лі­зо­ва­ність та­лан­ту і ча­сом при­стра­сні спро­би щось усе-та­ки ре­а­лі­зу­ва­ти.

За трид­цять хви­лин (із со­ро­ка сце­ні­чних) ар­тист зов­сім не «ви­ри­нає» з а-ля ча­плін­ської ма­ски Мі­нет­ті, на­віть на­тя­ком він не хо­че по­зна­чи­ти «ка­мео», тоб­то від­обра­же­н­ня сво­го вла­сно­го ар­ти­сти­чно­го жи­т­тя. Йо­го ге­рой не він, а ін­ший. Бур­хли­вий, гі­пер­те­а­траль­ний, на­пру­же­ний і ви­бу­хо­не­без­пе­чний. Іно­ді Актор Акто­ро­вич, іно­ді — фі­ло­соф-аб­сур­дист. І однак — ар­тист.

Обла­шту­вав­шись бу­кваль­но впри­тул — віч-на-віч — із гля­да­чем, цей Мі­нет­ті все ще спо­ді­ва­є­ться на йо­го вза­єм­ність. На те, що ін­ші две­рі (там, де «вхід»), ко­ли-не­будь зно­ву від­чи­ня­ться.

Сце­на зі спе­кта­клю «Ефект Minetti»

Актор Берн­гард Мі­нет­ті

Актор Олег Драч

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.