Ма­ла aeи­ва опе­ра

Dzerkalo Tizhnya - - ТИТУЛЬНА СТОРІНКА - Оль­га КІЗЛОВА

Сто­ли­чні ша­ну­валь­ни­ки опе­ри змо­гли дня­ми до­лу­чи­ти­ся до не­ор­ди­нар­них ін­тер­пре­та­цій чо­ти­рьох одно­актних опер рі­зних епох і сти­лів.

Цьо­го ра­зу — не тра­ди­цій­ні ки­їв­ські опер­ні «кон­цер­ти в ко­стю­мах» (спів­а­ли зов­сім не «ста­туї ко­ман­до­рів» у пи­шних де­ко­ра­ці­ях). Гля­да­чі бу­ли при­су­тні на жи­вих, ру­хли­вих, ди­на­мі­чних опер­них ви­ста­вах.

У про­е­кті бра­ли участь мо­ло­ді ар­ти­сти, які чу­до­во во­ло­ді­ють го­ло­са­ми та сце­ні­чним ру­хом, від­мін­но на­вче­ні актор­ської май­стер­но­сті, пред­став­ни­ки ві­тчи­зня­ної во­каль­ної шко­ли, що пра­цю­ють у му­зи­чних те­а­трах сто­ли­ці.

Му­зи­ко­зна­вець Га­ли­на Дуб цьо­го лі­та ви­гра­ла грант на про­ект, за­ду­ма­ний спіль­но з куль­тур­но-ху­до­жнім об’єд­на­н­ням Hronotop.ua. Їм уда­ло­ся здій­сни­ти по-справ­жньо­му ва­жли­ву мі­сію. І та­кий яскра­вий епі­зод му­зи­чно­го жи­т­тя Ки­є­ва, що фон­та­нує опти­мі­сти­чним про­фе­сіо­на­лі­змом, став ков­тком сві­жо­го по­ві­тря, при­во­дом із на­ді­єю по­ди­ви­ти­ся в опер­не май­бу­тнє кра­ї­ни.

При­су­тні в Ма­лій опе­рі (ко­ли­шній клуб трам­вай­ни­ків на Лук’янів­ці, що йо­го по­кій­на Є.мі­ро­шни­чен­ко, по­ли­шив­ши сце­ні­чну кар’єру, хо­ті­ла пе­ре­тво­ри­ти на но­вий опер­ний те­атр) бу­ли вра­же­ні. Те­атр за жи­т­тя Єв­ге­нії Се­ме­нів­ни та пі­сля її смер­ті так і не склав­ся, але на­зва при­жи­ла­ся. І два ве­чо­ри — 3 й 4 ли­сто­па­да — у за­лі (не при­сто­со­ва­но­му для та­ких ре­чей, без ор­ке­стро­вої ями, на не­ве­ли­кій сце­ні, се­ред скром­них де­ко­ра­цій у рам­ках про­е­кту «Опер­ний ві­кенд») три­вав по­каз чо­ти­рьох ка­мер­них опер.

Чо­ти­ри ви­пу­скни­ки НМАУ ім. П.чай­ков­сько­го, мо­ло­ді опер­ні ре­жи­се­ри, по­ста­ви­ли по одній опе­рі. Три з них су­про­во­джу­вав Дер­жав­ний ака­де­мі­чний естра­дно-сим­фо­ні­чний ор­кестр Укра­ї­ни, яким ке­ру­вав ди­ри­гент — аспі­рант кла­су Во­ло­ди­ми­ра Ко­жу­ха­ря НМАУ Ко­стян­тин Спі­ва­ков­ський (фа­кти­чно, цей про­ект став йо­го ви­пу­скним іспи­том в аспі­ран­ту­рі).

По­ча­ли з ко­мі­чної опе­ри іта­лій­сько­го ком­по­зи­то­ра Га­е­та­но До­ні­цет­ті «Рі­та», яка впер­ше по­ба­чи­ла світ 1860 р. на сце­ні Опе­ра-ко­мік у Па­ри­жі, а на­пи­са­на май­же за двад­цять ро­ків до то­го. Ком­по­зи­тор, що на­пи­сав по­над 70 опер рі­зних жан­рів, пе­ре­ме­жо­вує тут роз­мов­ні діа­ло­ги й му­зи­чні но­ме­ри. На­пи­са­на на фран­цузь­ке лі­бре­то Г.ва­е­за, в ори­гі­на­лі опе­ра не ви­ко­ну­ва­ла­ся. Її спів­а­ли іта­лій­ською. Лі­бре­то укра­їн­ською пе­ре­клав Ана­то­лій Нав­ро­цький, му­зи­чне пе­ре­кла­де­н­ня для квін­те­ту ду­хо­вих зро­бив Спі­ва­ков­ський.

Опе­ру пе­ре­не­се­но на Лук’янів­ку з під­мос­тків Ки­їв­сько­го му­ні­ци­паль­но­го ака­де­мі­чно­го те­а­тру опе­ри і ба­ле­ту для ді­тей та юна­цтва — КМАТОБА. Спів­а­ли со­лі­сти те­а­тру: Дар’я Ли­тов­чен­ко — Рі­та, Оле­ксандр Во­знюк — Беп­по і Пав­ло Де­ни­сен­ко — Га­спар.

Дія від­бу­ва­є­ться в го­те­лі Рі­ти, ти­ра­ні­чної і свар­ли­вої дру­жи­ни Беп­по. Жи­т­тя па­ри по­ру­шує при­бу­т­тя пі­ра­та Га­спа­ра, пер­шо­го чо­ло­ві­ка Рі­ти, яко­го вва­жа­ли по­кій­ним. Він був упев­не­ний, що Рі­та зго­рі­ла під час по­же­жі, і те­пер зно­ву на­мі­рив­ся одру­жи­ти­ся...

Ре­жи­сер Ла­да Ши­лен­ко, ху­до­жник-по­ста­нов­ник Ка­те­ри­на Мар­куш і ди­зай­нер Ма­ри­на Ри­бал­ко пе­ре­мі­щу­ють дію в наш час, осна­щу­ю­чи сце­ну су­ча­сни­ми не­о­но­ви­ми ви­ві­ска­ми та ін­шою атри­бу­ти­кою. Дія роз­ви­ва­є­ться стрім­ко, спо­ча­тку ін­то­на­ції й ма­не­ра гри ви­да­ю­ться тро­хи пе­ре­біль­ше­ни­ми, але ар­ти­сти швид­ко вхо­дять у фор­му, а гля­да­чі зви­ка­ють до сти­лю ви­ко­нав­ців. До­сить жва­во й чи­сто аком­па­нує квін­тет ду­хо­вих, яким спри­тно, ча­сом вклю­ча­ю­чись у діа­ло­ги й пі­ді­гру­ю­чи пер­со­на­жам, ке­рує К.спі­ва­ков­ський. Ве­се­ло, енер­гій­но й ор­га­ні­чно.

Най­більш емо­цій­ним, рі­зно­ве­ктор­ним та го­ло­си­стим у цьо­му чу­до­во­му тер­це­ті ви­гля­дає й зву­чить бли­ску­чий Беп­по Оле­ксан­дра Во­зню­ка.

Іри­на Гу­ба­рен­ко (1959— 2004) — донь­ка ви­да­тно­го укра­їн­сько­го ком­по­зи­то­ра­о­пер­ни­ка Ві­та­лія Гу­ба­рен­ка і ві­до­мо­го му­зи­ко­знав­ця Ма­ри­ни Чер­ка­ши­ної-гу­ба­рен­ко. Опе­ра Іри­ни «Ве­дмідь» на­ві­ює спо­га­ди про ча­рів­ний фільм за А.че­хо­вим із Оль­гою Ан­дров­ською та Ми­хай­лом Жа­ро­вим. Укра­їн­ський ком­по­зи­тор зумі­ла на­да­ти но­во­го ім­пуль­су ста­ро­му сю­же­ту, роз­по­ві­сти су­ча­сною му­зи­чною мо­вою ко­ме­дію ХІХ ст.

Усі ви­ко­нав­ці від­мін­но «жи­ли» все­ре­ди­ні че­хов­ських ге­ро­їв. Со­ліс­тка те­а­тру опе­ре­ти со­пра­но Со­ло­мія При­ймак — «нев­ті­шна вдо­ва» — ви­ра­зно ля­ка­ла пі­сто­ле­том су­сі­да­кре­ди­то­ра (Дми­тро Во­ро­нов), який на­ма­гав­ся ви­би­ти борг її по­кій­но­го чо­ло­ві­ка. «Ве­дмідь», сво­єю чер­гою, смі­шно й на­гра­но-грі­зно ре­вів. Пар­тію опо­від­а­ча чу­до­во ви­ко­нав на ро­я­лі аком­па­ні­а­тор-пі­а­ніст Єв­ген Фо­мін.

Але най­біль­ше спо­до­бав­ся со­ліст На­ціо­наль­ної фі­лар­мо­нії те­нор Сер­гій Бор­тник. Му­зи­кант до­бре ві­до­мий як ви­ко­на­вець сер­йо­зно­го, скла­дно­го ма­те­рі­а­лу. Я чу­ла йо­го в Ба­хо­вих Стра­стях за Ма­тві­єм, Іо­ан­ном, Мар­ком та Лу­кою. Він спів­ає Лен­сько­го, Аль­фре­да, Во­де­мо­на… І ра­птом — аб­со­лю­тно ін­ше ам­плуа: яскра­ва ко­мі­чна роль, не тіль­ки ви­ра­зно й іде­аль­но ін­то­на­цій­но про­спі­ва­на, а й не­ймо­вір­но яскра­во зі­гра­на. Бра­во!

По­ста­вив ви­ста­ву ре­жи­сер Оде­ської на­ціо­наль­ної опе­ри Ан­тон Ли­тви­нов. Ху­до­жник Сан­дра Кр­ма­джян, ди­зай­нер По­лі­на Вел­лер. Цьо­го ве­чо­ра в Ма­лій опе­рі від­був­ся 11-й по­каз тво­ру І.гу­ба­рен­ко, який ра­ні­ше ви­ко­ну­ва­ли пе­ре­ва­жно на фе­сти­ва­лях.

На­сту­пно­го ве­чо­ра бу­ло не менш ці­ка­во. По­ка­за­ли мі­сти­чну тра­ге­дію «Ме­ді­ум», опе­ру на му­зи­ку й лі­бре­то Джан­кар­ло Ме­нот­ті, на­пи­са­ну на за­мов­ле­н­ня Ко­лум­бій­сько­го уні­вер­си­те­ту. В уні­вер­си­те­ті ж її упер­ше про­слу­ха­ли 8 трав­ня 1946 р. По­тім опе­ру по­ста­ви­ли 18—20 лю­то­го 1947 р. у те­а­трі «Хе­кшер» у Нью-йор­ку. Прем’єра про­хо­ди­ла ра­зом з ін­шою опе­рою Ме­нот­ті — хре­сто­ма­тій­ним «Те­ле­фо­ном». Бро­двей­ська по­ста­нов­ка стар­ту­ва­ла в те­а­трі «Етель Бер­рі­мор» 1 трав­ня з тим са­мим скла­дом ар­ти­стів.

На оби­дві пар­ти­ту­ри че­кав ве­ли­кий успіх. Зго­дом «Ме­ді­ум» зня­ли іта­лій­ською як фільм-опе­ру. А 1948-го він отри­мав те­а­траль­ну пре­мію «То­ні» за най­кра­щий ди­зайн сце­ни. «Ме­ді­ум» ста­ви­ли в Ки­їв­сько­му ка­мер­но­му те­а­трі «Див­ний за­мок». Ви­ста­ва — пе­ре­мо­жець кра­ків­сько­го фе­сти­ва­лю «Схід—за­хід» у но­мі­на­ці­ях «Най­кра­щий актор­ський ко­ле­ктив» і «Най­кра­щий сце­ні­чний де­бют у Поль­щі».

За сю­же­том, ма­ти двох ді­тей і псев­до­ме­ді­ум ма­дам Фло­ра (спів­а­ла ме­цо-со­пра­но, со­ліс­тка КМАТОБА Ана­ста­сія По­лі­щук) обма­нює до­вір­ли­вих клі­єн­тів із до­по­мо­гою ді­тей — донь­ки та ні­мо­го при­йом­но­го си­на. Але одно­го ра­зу «ве­чір пе­ре­стає бу­ти том­ли­вим», і на чер­го­во­му се­ан­сі во­на са­ма від­чу­ває при­су­тність по­той­бі­чних сил. Пар­тії ін­ших пер­со­на­жів теж спів­а­ють со­лі­сти КМАТОБА Дар’я Ми­ко­лен­ко (донь­ка Мо­ні­ка), від­ві­ду­ва­чі се­ан­сів Ма­дам Но­лан (Оле­ся Ма­тей) і по­друж­жя Го­бі­ньо (Ін­на Ка­лу­гі­на та Ро­ман Ле­щев). Ні­му роль То­бі ду­же ви­ра­зно про­вів ар­тист хо­ру На­ціо­наль­ної опе­ри Сер­гій Де­рун. Мі­мі­чну роль Ду­ха зі­гра­ла Оле­ксан­дра Ше­ве­льо­ва. Пов­не, гли­бо­ке со­пра­но Д. Ми­ко­лен­ко осо­бли­во яскра­во зву­ча­ло на ви­со­ких куль­мі­на­ці­ях. Усі гра­ли ор­га­ні­чно, щи­ро. По­дих пе­ре­хо­плю­ва­ли сце­ни бо­же­ві­л­ля го­лов­ної ге­ро­ї­ні. Пі­сля ви­ста­ви, ді­знав­шись, що На­сті По­лі­щук усьо­го 24 ро­ки, я пе­ре­жи­ла «куль­тур­ний шок», так ре­а­лі­сти­чно, по-актор­сько­му до­сто­вір­но, ін­то­на­цій­но ви­ва­же­но і про­ни­кли­во про­ве­ла мо­ло­да спів­а­чка свою пар­тію. Ша­ля­пін у спі­дни­ці!

По­ста­вив опе­ру ма­гі­странт — ре­жи­сер НМАУ Оле­ксандр Спі­ва­ков­ський (він же пе­ре­клав укра­їн­ською мо­вою). Ху­до­жник Сан­дра Кр­ма­джян, ди­зай­не­ри Ла­на Те­слен­ко і Оле­на Май­стра.

За­вер­шив фе­сти­валь одно­актний зінг­шпіль Мо­цар­та «Ба­стьєн і Ба­стьєн­на». Ні­ме­цьке лі­бре­то Ф.вай­скер­на й І.ша­хтне­ра пе­ре­клав укра­їн­ською ре­жи­сер-по­ста­нов­ник Дми­тро То­до­рюк — ком­по­зи­тор, бард, актор і ла­у­ре­ат «Ки­їв­ської пе­кто­ра­лі».

Юний Вольф­ганг Ама­дей на­пи­сав свою пар­ти­ту­ру у 12 ро­ків (!). Мо­цар­тів зінг­шпіль — роз­мов­но-му­зи­чна п’єса — опо­від­ає про ко­ха­н­ня, не­об´рун­то­ва­ні рев­но­щі, свар­ки і при­ми­ре­н­ня двох мо­ло­день­ких па­сту­шат (со­пра­но Дар’я Ми­ко­лен­ко, яка від­мін­но про­ве­ла сти­лі­сти­чно ін­шу роль, і те­нор Дми­тро Фо­щан­ка — со­лі­сти КМАТОБА). До­сяг­ти гар­мо­нії їм до­по­ма­гає сіль­ський ча­клун­шар­ла­тан Ко­лас (бас Оле­ксандр Хар­ла­мов). У КМАТОБІ опе­ра йде вже два ро­ки в по­ста­нов­ці Д.то­до­рю­ка з уча­стю цих са­мих во­ка­лі­стів. Но­ви­ми на «Опер­но­му ві­кен­ді» ста­ли де­ко­ра­ції та ко­стю­ми Сві­тла­ни Кар­по­вої, а та­кож ор­кестр і ди­ри­гент. Ви­ко­на­н­ня ціл­ком до­стой­не, але Мо­царт — іспит, що під си­лу най­кра­щим. Зрі­ло про­зву­ча­ли кіль­ка гар­них ан­сам­блів. Фо­щан­ка спо­ча­тку зву­чав хри­плу­ва­то, але зго­дом роз­спі­вав­ся. А ви­со­кий Хар­ла­мов був «у го­ло­сі» і грав упев­не­но.

Ви­ста­ва за­яв­ле­на як «сі­тком-опе­ра» й ви­рі­ше­на у ви­гля­ді зйо­мок му­зи­чно­го філь­му. Дію пе­ре­не­се­но в наш час, до чо­го за­гар­то­ва­но­му єв­ро­пей­ськи­ми осу­ча­сне­ни­ми по­ста­нов­ка­ми оку не зви­ка­ти. Втім, гу­чні ро­сій­сько­мов­ні ре­плі­ки псев­до­ре­жи­се­рів, що пе­ре­кри­ва­ли зал з-за спин гля­да­чів, рі­за­ли ву­хо гру­бим ди­со­нан­сом, пе­ре­ри­ва­ю­чи й руй­ну­ю­чи Мо­цар­то­ву ви­шу­ка­ність і ви­щу гар­мо­нію...

А на­пе­ре­до­дні «Опер­но­го ві­кен­ду» ме­ні вда­ло­ся ви­ру­ши­ти в «Ми­сте­цькі екс­пе­ди­ції», з цим про­е­ктом я вже три­чі їзди­ла (в Ужго­род, Він­ни­цю, Острог) в то­ва­ри­стві йо­го іде­о­ло­га Лю­дми­ли Га­ра­рук.

Цьо­го ра­зу — ден­ний кон­церт-май­стер­ня «Опер­на ін­тер­вен­ція» в Ар­хі­те­ктур­но­му кор­пу­сі КНУБА.

Спів­а­ли сту­дент пер­шо­го ро­ку ба­ка­лав­ра­ту Му­ні­ци­паль­ної ака­де­мії му­зи­ки ім. Р.глі­є­ра бас/ба­ри­тон Ан­тон Пе­ре­гу­да (клас ко­ри­фея ві­тчи­зня­ної опе­ри Ана­то­лія Ко­чер­ги) і ви­кла­дач ака­де­мії со­пра­но Іри­на Укра­ї­нець у су­про­во­ді кон­церт­мей­сте­ра Іри­ни По­но­ма­рен­ко.

Мо­ло­дий во­ка­ліст зву­чав для сво­го ві­ку ду­же зрі­ло, чу­до­во про­ни­ка­ю­чи в обра­зний зміст му­зи­ки, вжи­ва­ю­чись у по­е­ти­чний текст, пе­ре­тво­рю­ю­чи йо­го на му­зи­чно-ін­то­на­цій­ну струн­кість. Мі­цно про­спі­вав арії Мо­цар­та, Чай­ков­сько­го, ро­ман­си Сте­по­во­го, Ра­хма­ні­но­ва.

Що сто­су­є­ться со­пра­но, то во­на в стар­то­вій арії з «До­на Кар­ло­са» Вер­ді бу­ла не зов­сім «у го­ло­сі», але до мо­но­ло­гу ма­дам Бат­тер­фляй Джа­ко­мо Пуч­чі­ні роз­спі­ва­ла­ся.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.