INNOVATIONS IN PLANNING BASED ON THE MARGINAL APPROACH CONCEPT

Economy of Ukraine (Ukrainian) - - Управління Економікою: Теорія І Практика -

A number of hypotheses are presented; proofs of these hypotheses show that a set of important economic problems (planning of production costs, profit, break&even point by product, pricing for new products and evaluation of effectiveness of innovation projects) do not meet an appropriate solution because of the lack of analytical tools. As an alternative, solutions of these problems based on the marginal approach concept are proposed. Keywords: marginal profit; break&even coefficient; safety margin; lower price limit; innovative project. References 14; Tables 4; Formulas 10.

Зав­да­н­ням на­у­ки є від­кри­т­тя вза­є­мозв’яз­ків між яви­ща­ми, зна­н­ня про які ма­ють бу­ти то­чни­ми та ви­мі­рю­ва­ни­ми. За­хі­дні еко­но­мі­сти де­да­лі біль­ше не­за­до во­ле­ні те­о­рі­єю, яка не озбро­ює нас ін­стру­мен­та­ми для ана­лі­зу фа­ктів і не під­да­єть ся ем­пі­ри­чно­му те­сту­ван­ню. У су­ча­сній еко­но­мі­чній те­о­рії та пра­кти­ці існує ці­лий

© Орлов Олі­вер Оле­ксі­йо­вич (Orlov Oliver), 2018; e mail: pro_univer@ukr.net.

* Ста­т­тю під­го­тов­ле­но в ме­жах НДР “Управління ін­но­ва­ці­я­ми у пла­ну­ван­ні і мар­ке­тин­гу на за­са­дах мар­жи­наль­но­го під­хо­ду” (№ дер­жав­ної ре­є­стра­ції 0117U001169).

ком­плекс зав­дань, де від­су­тність ана­лі­ти­чно­го ін­стру­мен­та­рію не до­зво­ляє аде ква­тно ви­мі­ря­ти очі­ку­ва­ні ре­зуль­та­ти. У пер­шу чер­гу йде­ться про проблеми роз по­ді­лу по­стій­них ви­трат, фор­му­ва­н­ня со­бі­вар­то­сті, при­бу­тку, рен­та­бель­но­сті та без­зби­тко­во­сті за ви­да­ми про­ду­кції, ці­но­утво­ре­н­ня на но­ву про­ду­кцію, оцін­ку ін­но­ва­цій­них про­е­ктів та опти­мі­за­цію ви­ро­бни­чої про­гра­ми.

Кон­це­пція мар­жи­наль­но­го під­хо­ду ви­хо­дить з то­го, що пе­ре­ва­жна ча­сти­на про­блем, над яки­ми пра­цю­ють за­ру­бі­жні та ві­тчи­зня­ні вче­ні, мо­же бу­ти ви­рі­ше на на прин­ци­по­во но­вій осно­ві із за­сто­су­ва­н­ням мар­жи­наль­но­го при­бу­тку.

От­же, ме­та стат­ті – роз­гля­ну­ти гі­по­те­зи, при до­ве­ден­ні яких про­ана­лі­зу­ва­ти існу­ю­чі ме­то­ди розв’яза­н­ня ря­ду еко­но­мі­чних зав­дань, і за­про­по­ну­ва­ти аль­тер на­тив­ні рі­ше­н­ня на осно­ві кон­це­пції мар­жи­наль­но­го під­хо­ду.

Пер­ша гі­по­те­за. Не­мо­жли­во пра­виль­но роз­ра­ху­ва­ти со­бі­вар­тість, при­бу­ток, рен­та­бель­ність і без­зби­тко­вість за ви­да­ми про­ду­кції, не розв’язав­ши про­бле­му роз/ по­ді­лу ви­трат між ви­да­ми про­ду­кції.

Пер­ша гі­по­те­за – це осно­во­по­ло­жна ча­сти­на кон­це­пції мар­жи­наль­но­го під­хо ду, са­ме її до­ве­де­н­ня ле­жать в осно­ві всіх ін­ших гі­по­тез, то­му її ви­клад має знач ний об­сяг.

Най­по­ши­ре­ні­ши­ми іно­зем­ни­ми ме­то­да­ми каль­ку­лю­ва­н­ня ви­трат є си­сте­ма “стан­дарт кост” та ме­тод АВС.

Си­сте­ма “стан­дарт/кост” ви­ни­кла у США на по­ча­тку ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя. Цю си­сте­му та її мо­ди­фі­ка­ції спе­ці­а­лі­сти управ­лін­сько­го облі­ку про­по­ну­ють ви ко­ри­сто­ву­ва­ти як ме­тод каль­ку­лю­ва­н­ня ви­трат. В осно­ві си­сте­ми “стан­дарт кост” ле­жить нор­му­ва­н­ня пря­мих і ви­ро­бни­чих на­кла­дних ви­трат. Для роз­ра­хун­ку пов ної со­бі­вар­то­сті за ви­да­ми про­ду­кції не­ви­ро­бни­чі на­кла­дні ви­тра­ти роз­по­ді­ля­ю­ться тим чи ін­шим умов­ним ме­то­дом. Як ба­зу роз­по­ді­лу про­по­ну­ють ви­ру­чку від про да­жу [1, с. 189] чи ви­ро­бни­чі на­кла­дні ви­тра­ти [2, с. 91].

Са­ме як аль­тер­на­ти­ва си­сте­мі “стан­дарт кост” у 1980 х ро­ках з’явив­ся ме­тод АВС. На дум­ку Дж. Дей­лі, че­рез те, що ком­па­нії не ма­ють ін­фор­ма­ції про пов­ну со­бі­вар­тість за ви­да­ми про­ду­кції, “ба­га­то з них на пра­кти­ці про­да­ють близь­ко 20% сво­їх про­ду­ктів за ці­ною, що не по­кри­ває ви­тра­ти на їх ви­ро­бни­цтво” [3, с. 187]. Про­те ме­тод АВС, на­віть на дум­ку йо­го при­хиль­ни­ків, має пев­ну суб’єктив­ність, не за­без­пе­чує роз­по­ді­лу всіх на­кла­дних ви­трат і є до­сить до­ро­гим. Так, А. Апчерч за­зна­чає: ”Більш скла­дний ана­ліз, не­об­хі­дний для ре­а­лі­за­ції АВС ме­то­ду, – від­нос но більш ви­тра­тний, от­же, мо­же при­зве­сти до ну­ля ви­го­ди від йо­го ви­ко­ри­ста­н­ня. Крім то­го, впро­ва­дже­н­ня АВС ме­то­ду зму­шує вда­ва­ти­ся до по­слуг сто­рон­ніх кон суль­тан­тів для ви­яв­ле­н­ня ви­дів ді­яль­но­сті/но­сі­їв ви­трат, а це мо­же бу­ти до­во­лі до ро­гим за­до­во­ле­н­ням” [1, c. 184]. Ті, хто не під­три­мує ме­тод АВС, спри­йма­ють йо­го як “по­лю­ва­н­ня на ко­ма­ра з ку­вал­дою”. На укра­їн­ських під­при­єм­ствах ані си­сте­ма “стан­дарт кост”, ані ме­тод АВС не за­сто­со­ву­ю­ться. На пра­кти­ці по­стій­ні ви­тра­ти ча­сті­ше за все роз­по­ді­ля­ю­ться про­пор­цій­но пря­мій за­ро­бі­тній пла­ті.

Ба­га­то еко­но­мі­стів по­ту­жним ін­стру­мен­том управління ви­тра­та­ми і при­бут ком вва­жа­ють “CVP ана­ліз” *. Однак си­сте­ма CVP пе­ред­ба­чає ви­ро­бни­цтво од но­го ви­ду про­ду­кції або не­змін­ність стру­кту­ри асор­ти­мен­ту за будь яких об­ся­гів ви­ро­бни­цтва. Клю­чо­ви­ми еле­мен­та­ми си­сте­ми CVP є то­чка без­зби­тко­во­сті та мар­жи­наль­ний при­бу­ток. Оскіль­ки для об­чи­сле­н­ня як то­чки без­зби­тко­во­сті, так Cost – Volume – Profit, тоб­то за­тра­ти – об­сяг – при­бу­ток.

і со­бі­вар­то­сті за ви­да­ми про­ду­кції не­об­хі­дно роз­ра хо­ву­ва­ти від­по­від­ні по­стій­ні ви­тра­ти, то ці об­ста­ви ни да­ють мо­жли­вість про­те­сту­ва­ти рі­зні ме­то­ди каль ку­лю­ва­н­ня з ме­тою їх від­по­від­но­сті го­лов­но­му об ме­жен­ню си­сте­ми CVP – не­змін­но­сті стру­кту­ри

асор­ти­мен­ту.

Як пи­сав П. Хей­не, “опа­ну­ва­н­ня будь якою кон­це­пці­єю не­об­хі­дно по­єд­ну­ва­ти з де­мон­стра­ці­єю її ре­аль­них мо­жли­во­стей” [4, с. 11]. То­му про­тес ту­є­мо на при­кла­ді від­по­від­но­сті си­сте­мі CVP роз по­діл по­стій­них ви­трат і роз­ра­ху­нок без­зби­тко­во­сті з ви­ко­ри­ста­н­ням пря­мої за­ро­бі­тної пла­ти як ба­зи роз­по­ді­лу (ва­рі­ант 1) і за­про­по­но­ва­но­го на­ми ме­то ду їх роз­по­ді­лу про­пор­цій­но мар­жи­наль­но­му при бу­тку (ва­рі­ант 2).

У та­бли­ці 1 на­ве­де­но ви­хі­дні да­ні та ва­рі­ан­ти роз­ра­хун­ків со­бі­вар­то­сті (С) і при­бу­тку (П) за ви да­ми про­ду­кції. При роз­по­ді­лі по­стій­них ви­трат про­пор­цій­но за­ро­бі­тній пла­ті ви­ко­ри­сто­ву­ва­ло­ся від­но­ше­н­ня по­стій­них ви­трат (ПВ) до за­ро­бі­тної пла­ти (ЗП): Кзп = 572/240 = 2,38, а для роз­ра­хун­ку за до­по­мо­гою мар­жи­наль­но­го при­бу­тку – від­но ше­н­ня по­стій­них ви­трат до мар­жи­наль­но­го при­бут ку: Кб = 572/520 = 1,1 (Кб – ко­е­фі­ці­єнт без­зби­тко во­сті).

Під­при­єм­ство є зби­тко­вим (–52), але у ва­рі­ан­ті 1 ви­ріб А – зби­тко­вий, а В – нав­па­ки, при­бу­тко­вий. Цей про­стий при­клад свід­чить про “каль­ку­ля­цій­ний ха­ос” при ви­ко­ри­стан­ні тра­ди­цій­них ме­то­дів. У ва рі­ан­ті 2 ре­зуль­та­ти є аде­ква­тні­ши­ми. Про­те ще біль ший “каль­ку­ля­цій­ний ха­ос” і па­ра­до­ксаль­ні ре­зуль та­ти ми отри­му­є­мо при роз­ра­хун­ку без­зби­тко­во­сті (табл. 2).

На­да­мо чи­та­че­ві пра­во про­ана­лі­зу­ва­ти ці “ці­ка­ві” ре­зуль­та­ти. Са­мі за­зна­чи­мо тіль­ки те, що у ва­рі­ан­ті 1 гру­бо по­ру­ше­но го­лов­не обме­же­н­ня си­сте­ми CVP – не­змін­ність стру­кту­ри асор­ти­мен­ту. Про­те си­ту­а­ція, за якої на зби­тко­во­му під­при­єм­стві для до­ся­гне­н­ня без­зби­тко­во­сті не­об­хі­дно збіль­ши­ти пи­то­му ва­гу зби­тко­вих ви­ро­бів і, від­по­від­но, змен­ши­ти пи­то­му ва­гу при­бу­тко­вих, яв­но вхо­дить у су­пе­ре­чність із здо ро­вим глу­здом. Звід­си ви­сно­вок: при роз­по­ді­лі по стій­них ви­трат про­пор­цій­но за­ро­бі­тній пла­ті про­во ди­ти роз­ра­хун­ки без­зби­тко­во­сті за ви­да­ми про­ду­кції не має сен­су. Ско­рі­ше за все, та­кий ана­ліз без­збит ко­во­сті під­при­єм­ства не ро­блять і не зна­ють, що та кий роз­по­діл мо­же при­ве­сти, як за­зна­чав Е. Хел­ферт,

“до пас­тки роз­по­ді­лу” [5, с. 295]. Однак та­кої пас­тки роз­по­ді­лу яв­но не по­мі­ча ють уче­ні, які ви­да­ють під­ру­чни­ки і мо­но­гра­фії. Так, Є. Сто­я­но­ва вва­жає най­більш то­чним ме­то­дом роз­по­діл по­стій­них ви­трат про­пор­цій­но ви­ру­чці під­при­єм­ства. У на­ве­де­но­му нею при­кла­ді при роз­ра­хун­ку без­зби­тко­во­сті збіль­ши­ла­ся пи­то­ма ва­га зби­тко­во­го ви­ро­бу і змен­ши­ла­ся – при­бу­тко­во­го [6, с. 213]. Ана­ло­гі­чну си ту­а­цію роз­гля­дає А. Со­ко­лов, ко­ли на най­більш при­бу­тко­вий ви­ріб Д у ви­хі­дних да­них при­па­дає 30% від за­галь­но­го об­ся­гу ви­ру­чки, а у роз­ра­хун­ку без­зби­тко во­сті – всьо­го 13% [7, с. 32]. При­бли­зно та­кий са­мий роз­ра­ху­нок на­во­дить і В. Сав­чук, де два при­бу­тко­вих про­ду­кти у ви­хі­дно­му ва­рі­ан­ті ста­но­ви­ли 42,54%, а у роз­ра­хун­ку без­зби­тко­во­сті – ли­ше 21,1%, про­те пи­то­ма ва­га зби­тко­во­го про ду­кту збіль­ши­ла­ся з 56,7% до 78,9% [8, с. 200]. В. Сав­чук ствер­джує, що на прак ти­ці, осо­бли­во при ве­ли­кій но­мен­кла­ту­рі, вда­ю­ться до окре­мо­го ана­лі­зу без­збит ко­во­сті рі­зних ви­дів про­ду­кції [8, с. 195]. Та­бли­ця 2

Ре­зуль­та­ти роз­ра­хун­ку без­зби­тко­во­сті за ви­да­ми ви­ро­бів

(ум. од.)

Ми одно­зна­чно впев­не­ні, що та­кі роз­ра­хун­ки на пра­кти­ці не про­во­дять, адже важ­ко уяви­ти, які рі­ше­н­ня по­вин­ні при­йма­ти ме­не­дже­ри під­при­ємств, ко­ли роз ра­хун­ки по­ка­зу­ють, що для до­ся­гне­н­ня без­зби­тко­во­сті не­об­хі­дно збіль­ши­ти пи то­му ва­гу зби­тко­вих ви­ро­бів і змен­ши­ти – при­бу­тко­вих.

На­ве­де­мо аль­тер­на­ти­ву. Ще у 2001 р. ми впер­ше за­про­по­ну­ва­ли ме­тод роз по­ді­лу по­стій­них ви­трат про­пор­цій­но мар­жи­наль­но­му при­бу­тку [9]. В осно­ву цьо­го ме­то­ду по­кла­де­но два по­ка­зни­ки: “ко­е­фі­ці­єнт без­зби­тко­во­сті” (Кб) і “за пас на­дій­но­сті” (Зн): Кб = ПВ/М, (1) Зн = 1 – Кб, (2) де ПВ – по­стій­ні ви­тра­ти; М – мар­жи­наль­ний при­бу­ток по під­при­єм­ству. За до­по­мо­гою Кб мо­жна до­сить швид­ко роз­ра­ху­ва­ти ве­ли­чи­ну по­стій­них ви­трат, без­зби­тко­вий обо­рот у ці­ло­му по під­при­єм­ству та за ви­да­ми про­ду­кції і на­віть си­лу впли­ву опе­ра­цій­ної пі­до­йми (W), але го­лов­не зав­да­н­ня цьо­го ме­то ду – роз­ра­ху­нок при­бу­тку (Пі) і рен­та­бель­но­сті (Рі) за ви­да­ми про­ду­кції: Пі = Зн · ПМ і, (3)

(4)

де ПМІ – мар­жи­наль­ний при­бу­ток за і м ви­ро­бом; Ві – ви­ру­чка за і м ви­ро­бом.

За­пас на­дій­но­сті в да­но­му ви­пад­ку не тіль­ки по­ка­зує, на скіль­ки ком­па­нія мо­же ско­ро­ти­ти об­сяг ре­а­лі­за­ції пе­ред тим, як ма­ти­ме зби­тки, але й до­зво­ляє у будь який мо­мент роз­ра­ху­ва­ти при­бу­ток і рен­та­бель­ність для рі­зних ви­ро­бів.

Го­лов­на пе­ре­ва­га про­по­но­ва­но­го ме­то­ду по­ля­гає в мо­жли­во­сті гну­чко­го управ лі­н­ня ви­тра­та­ми та при­бу­тком. Гну­чкість управління, зда­тність не втра­ча­ти но­ві

мо­жли­во­сті та за­вча­сно по­ба­чи­ти ймо­вір­ні за­гро­зи мо­же да­ти біль­ший ефект, ніж про­ста еко­но­мія ви­ро­бни­чих ви­трат.

За­вер­шу­ю­чи цю ча­сти­ну, про­ана­лі­зу­є­мо ме­то­ди і рі­ше­н­ня, які ми роз­гля­дає мо, з по­зи­ції ре­ле­ван­тно­сті ін­фор­ма­ції – по­ня­т­тя, яке ха­ра­кте­ри­зує сту­пінь її ко­ри­сно­сті для прийня­т­тя управ­лін­ських рі­шень. За­зви­чай ре­ле­ван­тність ін­фор ма­ції оці­ню­ють за та­ки­ми па­ра­ме­тра­ми: то­чність, своє­ча­сність, су­мі­сність і гну­чкість [10, с. 548].

1. То­чність. Зро­зумі­ло, якщо ін­фор­ма­ція є не­то­чною, а тим біль­ше пе­ре­кру че­ною, то во­на вво­дить в ома­ну і не до­зво­ляє прийня­ти вір­не рі­ше­н­ня. Так, роз по­діл по­стій­них ви­трат про­пор­цій­но ма­ши­но го­ди­нам, пря­мій зар­пла­ті, ви­ру­чці і ма­те­рі­аль­ним ви­тра­там сер­йо­зно ви­крив­лює ре­аль­ну со­бі­вар­тість про­ду­кції. Си­сте­ма “стан­дарт кост” якраз бе­ре у роз­ра­ху­нок ці ба­зи роз­по­ді­лу.

Ме­тод АВС пре­тен­дує на більш то­чне від­обра­же­н­ня со­бі­вар­то­сті про­ду­кції, але на­віть йо­го при­хиль­ни­ки за­зна­ча­ють ви­со­кий рі­вень суб’єктив­но­сті при ви бо­рі но­сі­їв ви­трат і не­мо­жли­вість роз­по­ді­лу всіх по­стій­них ви­трат.

Ме­тод по­кри­т­тя мар­жи­наль­ним при­бу­тком по­стій­них ви­трат і фор­му­ва­н­ня на цій осно­ві при­бу­тку і рен­та­бель­но­сті ви­ро­бів за­без­пе­чу­ють до­ста­тньо то­чною ін­фор­ма­ці­єю, згі­дно з якою рен­та­бель­ність ви­ро­бів чі­тко ко­ре­лює з їх по­тен­ці аль­ною рен­та­бель­ні­стю – ко­е­фі­ці­єн­том мар­жи­наль­но­го при­бу­тку.

2. Своє­ча­сність. На­віть то­чна ін­фор­ма­ція, отри­ма­на із за­пі­зне­н­ням, є ма­ло при­да­тною для прийня­т­тя управ­лін­ських рі­шень. Си­сте­ма “стан­дарт кост” від­по ві­дає цим ви­мо­гам, а ме­тод АВС – ні. Суб’єктив­ність при ви­бо­рі но­сі­їв ви­трат зу­мов­лює спір­ність отри­ма­них ре­зуль­та­тів, а три­ва­лість про­це­су впро­ва­дже­н­ня і, від­по­від­но, зна­чні ви­тра­ти на до­слі­дже­н­ня опе­ра­цій, ви­бір но­сі­їв ви­трат на­вряд чи за­без­пе­чать отри­ма­н­ня своє­ча­сної ін­фор­ма­ції.

Ме­тод роз­по­ді­лу по­стій­них ви­трат про­пор­цій­но мар­жи­наль­но­му при­бу­тку і фор­му­ва­н­ня на цій осно­ві при­бу­тку і рен­та­бель­но­сті за ви­да­ми про­ду­кції – про стий і не ви­ма­гає до­да­тко­вих ви­трат, а ре­зуль­та­ти мо­жуть бу­ти отри­ма­ні прак ти­чно мит­тє­во.

3. Су­мі­сність (по­слі­дов­ність, не­су­пе­ре­чли­вість). Су­пе­ре­чли­вість і не­по­слі дов­ність си­сте­ми “стан­дарт кост” по­ля­га­ють у то­му, що її ме­тою є роз­ра­ху­нок со­бі­вар­то­сті з подаль­шим ви­ко­ри­ста­н­ням для вста­нов­ле­н­ня ці­ни. Про­те ця си сте­ма, як пра­ви­ло, не за­без­пе­чує роз­ра­ху­нок пов­ної со­бі­вар­то­сті за ви­да­ми про ду­кції, а до­віль­не вста­нов­ле­н­ня на­дба­вок не до­зво­ляє ви­зна­чи­ти об’єктив­ну ці­ну, на­віть якщо як ба­зу роз­ра­хун­ку взя­ти пов­ну со­бі­вар­тість ви­ро­бу. Ме­та ме­то­ду АВС – роз­ра­ху­нок пов­ної со­бі­вар­то­сті для фор­му­ва­н­ня ці­ни, але це су­то ви тра­тний під­хід. Ви­ко­ри­ста­н­ня ко­е­фі­ці­єн­та мар­жи­наль­но­го при­бу­тку як скла до­во­го еле­мен­та фор­му­ва­н­ня ці­ни су­пе­ре­чить ви­тра­тно­му під­хо­ду, але є по вні­стю су­мі­сним з цін­ні­сним під­хо­дом об­грун­ту­ва­н­ня ці­ни но­вої про­ду­кції.

4. Гну­чкість. Си­сте­ма “стан­дарт кост” не від­по­від­ає цьо­му прин­ци­пу, оскіль­ки в її осно­ві ле­жать не­змін­ні став­ки роз­по­ді­лу. Ме­тод АВС не від­по­від­ає прин­ци­пу гну­чко­сті, оскіль­ки він на­дмір­но ускла­дне­ний і ви­ма­гає ве­ли­кої кіль­ко­сті но­сі­їв ви­трат. Ви­ко­ри­ста­н­ня мар­жи­наль­но­го під­хо­ду ство­рює ре­аль­ну мо­жли­вість для гну­чко­го пла­ну­ва­н­ня за умов швид­кої змі­ни рин­ко­вої кон’юн­кту­ри.

Дру­га гі­по­те­за. Про­бле­му ці­но­утво­ре­н­ня на но­ву про­ду­кцію ви­ро­бни­чо/те­хніч/ но­го при­зна­че­н­ня не­мо­жли­во ви­рі­ши­ти без ви­ко­ри­ста­н­ня у роз­ра­хун­ках мар­жи­наль/ но­го під­хо­ду.

Остан­ні­ми ро­ка­ми в за­ру­бі­жній еко­но­мі­чній лі­те­ра­ту­рі ве­де­ться го­стра дис ку­сія про те, що має ле­жа­ти в осно­ві ці­ни: ви­тра­ти чи цін­ність. От­же, су­пе­ре­чність між при­хиль­ни­ка­ми кла­си­чної по­літ­еко­но­мії та мар­жи­на­лі­ста­ми пе­ре­йшла зі сфе­ри чи­стої те­о­рії у пра­кти­чну пло­щи­ну.

“Пе­ре­д­усім, ці­на ви­ро­бу, – ствер­джує Дж. Дей­лі, – по­вин­на бу­ти ви­щою за пов­ні ви­тра­ти на йо­го ви­ро­бни­цтво та про­даж” [3, с. 21]. “Якщо при вста­нов лен­ні ці­ни ви­хо­дять з пов­них ви­трат, як це ча­сто має мі­сце на пра­кти­ці, – ці­на ви­зна­ча­є­ться по­стій­ни­ми ви­тра­та­ми, але це є ло­гі­чно не­вір­ним” [11, с. 46]. На да­ні ци­та­ти від­обра­жа­ють зов­сім про­ти­ле­жні то­чки зо­ру на про­цес ура­ху­ва­н­ня ви­трат при фор­му­ван­ні цін на но­ву про­ду­кцію.

При­хиль­ни­ки актив­но­го ці­но­утво­ре­н­ня вва­жа­ють по­мил­кою роз­ро­бни­ків цін на ба­зі за­тра­тно­го прин­ци­пу те, що во­ни спо­ча­тку ви­зна­ча­ють об­ся­ги про­да­жу, а по­тім на осно­ві со­бі­вар­то­сті роз­ра­хо­ву­ють ці­ни з їх ура­ху­ва­н­ням, тоб­то “на­ма­га ються нав’яза­ти ці­ни, що грун­ту­ю­ться на ви­тра­тах, які мо­жуть бу­ти ви­щи­ми чи ниж­чи­ми від тих, що го­то­вий за­пла­ти­ти спо­жи­вач” [12, с. 39].

Во­дно­час, на від­мі­ну від за­снов­ни­ків мар­жи­на­ліст­ської кон­це­пції, при­хиль ни­ки актив­но­го ці­но­утво­ре­н­ня не за­пе­ре­чу­ють не­об­хі­дність ура­ху­ва­н­ня в ці­ні ви­трат. Т. Негл і Р. Хол­ден за­зна­ча­ють, що “ме­та стра­те­гії на осно­ві цін­но­сті – ма­кси­мі­зу­ва­ти рі­зни­цю між цін­ні­стю і ви­тра­та­ми ство­рю­ва­ної для клі­єн­тів ком па­нії” [12, с. 27]. Пра­кти­чно йде­ться про те, що ком­па­нія, яка ви­ро­бляє но­вий про­дукт з кра­щи­ми те­хні­ко еко­но­мі­чни­ми по­ка­зни­ка­ми, що до­зво­ля­ють зни­зи ти ви­тра­ти спо­жи­ва­чів, про­по­нує ці­ну, за до­по­мо­гою якої ча­сти­на цін­но­сті за­ли ша­є­ться у ви­ро­бни­ка про­ду­кції. Про­те при­хиль­ни­ки актив­но­го ці­но­утво­ре­н­ня у сво­їх пра­цях не на­да­ли фор­маль­них роз­ра­хун­ків ни­жньої ме­жі ці­ни, а про верх ню ме­жу вза­га­лі не зга­ду­ють. Тим ча­сом, не ви­зна­чив­ши ці ме­жі, не­мо­жли­во пра виль­но роз­по­ді­ли­ти цін­ність ство­рю­ва­но­го про­ду­кту між йо­го ви­ро­бни­ком і спо жи­ва­чем, яка ле­жить в осно­ві актив­но­го ці­но­утво­ре­н­ня.

На­ве­де­мо аль­тер­на­ти­ву. Ни­жня ме­жа ці­ни по­вин­на за­без­пе­чу­ва­ти рів­но ви­гі­дність ви­ро­бни­цтва но­вої про­ду­кції по­рів­ня­но з ті­єю, що за­мі­ню­є­ться, або хо­ча б не по­гір­шу­ва­ти еко­но­мі­чні по­ка­зни­ки під­при­єм­ства ін­но­ва­то­ра.

Ця ви­мо­га до­три­му­є­ться при роз­ра­хун­ку по­ча­тко­вої ці­ни (її ни­жньої ме­жі) за фор­му­лою

(5)

де Цп – ці­на по­ча­тко­ва; ЗВІ – змін­ні ви­тра­ти на оди­ни­цю но­вої про­ду­кції; Кмп – ко­е­фі­ці­єнт мар­жи­наль­но­го при­бу­тку від про­ду­кції, що за­мі­ню­є­ться, або в ці­ло му по під­при­єм­ству.

Роз­ра­ху­нок ці­ни за фор­му­лою (5) – не ви­тра­тний під­хід, оскіль­ки він не вра хо­вує по­стій­ні ви­тра­ти і не ви­зна­чає пов­ну со­бі­вар­тість. Але це – і не ме­тод об чи­сле­н­ня ці­ни за до­по­мо­гою про­цен­тної на­дбав­ки до змін­них ви­трат, який про­по­ну­є­ться у пра­цях за­ру­бі­жних і ві­тчи­зня­них ав­то­рів. Ко­е­фі­ці­єнт мар­жи­наль но­го при­бу­тку ви­зна­ча­є­ться як від­но­ше­н­ня мар­жи­наль­но­го при­бу­тку до ці­ни і від­обра­жає по­тен­ці­аль­ну рен­та­бель­ність на рів­ні про­ду­кції, що за­мі­ню­є­ться. У роз­ра­хун­ку Цп не бе­руть уча­сті по­стій­ні ви­тра­ти, але це не озна­чає, що їх не вра­хо­ву­ють. Во­ни за­кла­де­ні у ве­ли­чи­ну мар­жи­наль­но­го при­бу­тку, але як мар­жи наль­ний при­бу­ток по­ді­ля­є­ться на по­стій­ні ви­тра­ти і при­бу­ток, мо­жна ви­зна­чи­ти тіль­ки пі­сля про­ве­де­н­ня роз­ра­хун­ків у ці­ло­му по під­при­єм­ству.

До­ве­де­мо ці по­ло­же­н­ня на при­кла­ді, ви­ко­ри­сто­ву­ю­чи да­ні та­бли­ці 1. Під­при­єм­ство отри­ма­ло за­мов­ле­н­ня на но­вий ви­ріб С. Ви­хі­дна ін­фор­ма­ція по но­во­му ви­ро­бу є та­кою: змін­ні ви­тра­ти = 11 (у то­му чи­слі зар­пла­та = 6); кіль­кість ви­ро­бів = 10; ко­е­фі­ці­єнт мар­жи­наль­но­го при­бу­тку = 0,5 (на рів­ні ви­ро­бу В). Роз­ра­хун­ки по ви­ро­бу С:

Цп = 11/(1–0,5) = 22; ПМІ = 22 – 11 = 11;

Роз­ра­ху­нок при­бу­тку і рен­та­бель­но­сті за ви­да­ми про­ду­кції за до­по­мо­гою Кзп

Ре­зуль­та­ти роз­ра­хун­ків з ви­ко­ри­ста­н­ням Кзп є ще більш не­аде­ква­тни­ми. Ви­ріб С, який збіль­шив мар­жи­наль­ний при­бу­ток і при­бу­ток по під­при­єм­ству на 110 од. і при­вів до при­бу­тко­во­сті під­при­єм­ства (58 од.), за цим роз­ра­хун­ком став зби­тко­вим, а ви­ріб В збіль­шив свій при­бу­ток на 57 од. Та­бли­ця 4

Роз­ра­ху­нок при­бу­тку і рен­та­бель­но­сті за до­по­мо­гою Кб і Зн

Ре­зуль­та­ти роз­ра­хун­ків у та­бли­ці 4 – пря­мо про­ти­ле­жні. До ана­лі­зу ці­єї таб ли­ці ми ще по­вер­не­мось, але за­зна­чи­мо най­ва­жли­ві­ше: рен­та­бель­ність но­во­го ви­ро­бу С, до роз­ра­хун­ку яко­го ми за­кла­ли Кмп на рів­ні ви­ро­бу В, є то­чно рів­но ви­гі­дною з остан­нім. Рен­та­бель­ність обох ви­ро­бів є одна­ко­вою – 4,82%. Роз ра­ху­нок за фор­му­лою (5) по­ча­тко­вої ці­ни на но­ві за­мов­ле­н­ня, а та­кож на ре­а­лі­за цію ве­ли­кої ву­зло­вої про­ду­кції (цен­тра­то­ри для зва­рю­ва­н­ня труб рі­зно­го ді­а­мет ру) був ви­ко­ри­ста­ний на під­при­єм­стві ПАТ “Темп”.

Тре­тя гі­по­те­за. За умов ба­га­то­но­мен­кла­тур­но­го ви­ро­бни­цтва не­до­ціль­но пла/ ну­ва­ти ці­льо­вий при­бу­ток і ці­льо­ву со­бі­вар­тість за ви­ро­ба­ми. За цих умов про­по/ ну­є­ться пла­ну­ва­ти ці­льо­ву ці­ну, ці­льо­ві змін­ні ви­тра­ти, ці­льо­вий мар­жи­наль­ний при/ бу­ток і ці­льо­вий ко­е­фі­ці­єнт мар­жи­наль­но­го при­бу­тку.

Про ці­льо­ве пла­ну­ва­н­ня при­бу­тку і со­бі­вар­то­сті йде­ться у ба­га­тьох пра­цях за­ру­бі­жних і ві­тчи­зня­них ав­то­рів [2, с. 353; 3, с. 243; 11, с. 77]. Але у них роз­ра­хун ки про­ве­де­но за умов одно­но­мен­кла­тур­но­го ви­ро­бни­цтва. Спи­ра­ю­чись на да­ні та­блиць 3 і 4, про­ко­мен­ту­є­мо го­лов­ні ви­снов­ки, які під­твер­джу­ють цю гі­по­те­зу:

– за умов ба­га­то­про­ду­кто­во­го ви­ро­бни­цтва при ці­льо­во­му пла­ну­ван­ні не слід пла­ну­ва­ти ці­льо­вий при­бу­ток (за ви­ро­бом), оскіль­ки він не від­обра­жає вклад цьо го ви­ро­бу у при­бу­ток під­при­єм­ства (з та­бли­ці 4 чі­тко ви­дно, що ви­ріб С збіль­шив мар­жи­наль­ний при­бу­ток і при­бу­ток по під­при­єм­ству на 110 од., але при­бу­ток са­мо­го ви­ро­бу склав ли­ше 10,12 од.);

– за цих умов не слід пла­ну­ва­ти і ці­льо­ву со­бі­вар­тість оди­ни­ці про­ду­кції, оскіль­ки її не­мо­жли­во роз­ра­ху­ва­ти у від­ри­ві від ви­пу­ску ін­шої про­ду­кції, її струк ту­ри та змін мас­шта­бів ви­ро­бни­цтва.

У та­кій су­ту­а­ції є мо­жли­вість пла­ну­ва­ти ці­льо­ву ці­ну, ці­льо­ві змін­ні ви­тра­ти, ці­льо­вий мар­жи­наль­ний при­бу­ток і ці­льо­вий ко­е­фі­ці­єнт мар­жи­наль­но­го при бу­тку.

Слід під­кре­сли­ти, що всі ці по­ка­зни­ки ті­сно пов’яза­ні між со­бою. Це ви пли­ває з на­ве­де­ної ра­ні­ше фор­му­ли ці­льо­вої ці­ни (ни­жньої ме­жі ці­ни). За­пла ну­вав­ши у на­шо­му при­кла­ді ці­льо­ві змін­ні ви­тра­ти 11 од. і Кмп = 0,5, ми вийш ли на ці­льо­ву ці­ну 22 од. Ва­рі­ан­тів мо­же бу­ти без­ліч. При­пу­сти­мо, що за ра­ху нок пев­них за­хо­дів вда­ло­ся змен­ши­ти змін­ні ви­тра­ти до 8 од. У да­но­му ви­пад­ку Цп = 16 од. Під­при­єм­ство мо­же за­ли­ши­ти цю ці­ну і збіль­ши­ти об­ся­ги про­да­жу або взя­ти по­пе­ре­дню ці­ну 22 од., от­же, Кмп = 0,636, тоб­то рен­та­бель­ність ви ро­бу істо­тно зро­сте.

Осо­бли­во слід звер­ну­ти ува­гу на ко­е­фі­ці­єнт мар­жи­наль­но­го при­бу­тку, який роз­ра­хо­ву­є­ться як від­но­ше­н­ня мар­жи­наль­но­го при­бу­тку до ці­ни. За сво­єю сут тю, це – по­тен­ці­аль­на рен­та­бель­ність ви­ро­бу, яка не ви­крив­ле­на не­аде­ква­тним роз­по­ді­лом по­стій­них ви­трат.

Че­твер­та гі­по­те­за. Оцін­ка ефе­ктив­но­сті ін­но­ва­цій­них про­е­ктів ме­то­да­ми, опи­са­ни­ми в еко­но­мі­чній лі­те­ра­ту­рі, не до­зво­ляє ви­зна­чи­ти ре­аль­ну ефе­ктив­ність про­е­ктів. Це мо­жна зро­би­ти тіль­ки з ви­ко­ри­ста­н­ням у роз­ра­хун­ках мар­жи­наль­но/ го при­бу­тку.

У сві­то­вій пра­кти­ці з ІІ по­ло­ви­ни ХХ ст. як основ­на ме­то­ди­ка ді­ста­ла зна­чне по­ши­ре­н­ня оцін­ка ефе­ктив­но­сті ін­но­ва­цій­них про­е­ктів на ба­зі ме­то­дів ди­скон ту­ва­н­ня. Про­те на пра­кти­ці існу­ють ве­ли­кі проблеми з ре­аль­ною оцін­кою ін­но ва­цій­них про­е­ктів. Так, А. Апчерч пи­ше: “Та­кі оцін­ки мо­жуть ма­ти до­віль­ний ха­ра­ктер, що пе­ре­кру­чує ре­аль­ну фі­нан­со­ву жит­тє­зда­тність про­е­кту” [1, с. 466]. Е. Аткін­сон із спів­ав­то­ра­ми ствер­джу­ють: “Гро­шо­ві по­то­ки від про­да­жу но­во­го про­ду­кту до­сить ча­сто оці­ню­ю­ться на осно­ві ми­ну­ло­го до­сві­ду з по­ді­бни­ми про ду­кта­ми” [10, с. 515]. Е. Хел­ферт є більш ка­те­го­ри­чним: “За са­мою сво­єю при­ро дою про­гноз гро­шо­вих по­то­ків є не­то­чним, оскіль­ки грун­ту­є­ться на очі­ку­ван нях, про­гно­зах і пе­ред­ба­че­н­нях, а іно­ді – про­сто на здо­гад­ках” [5, с. 362].

Та­ка си­ту­а­ція ста­вить під сум­нів аде­ква­тність роз­ра­хун­ків ефе­ктив­но­сті ін­но ва­цій­них про­е­ктів ме­то­да­ми, опи­са­ни­ми у ба­га­тьох мо­но­гра­фі­ях і під­ру­чни­ках як ві­тчи­зня­них, так і за­ру­бі­жних ав­то­рів.

Най­більш по­ши­ре­ним ме­то­дом дис­кон­ту­ва­н­ня є ме­тод NPV:

де NPV – чи­ста по­то­чна вар­тість про­е­кту; NDT – чи­стий при­плив ко­штів від реа лі­за­ції про­е­кту в t/му ро­ці; NZT – чи­стий від­плив ко­штів від ре­а­лі­за­ції про­е­кту в t/му ро­ці; I0 – за­галь­на су­ма ін­ве­сти­цій у про­ект; – став­ка дис­кон­ту­ва­н­ня.

Що ж яв­ля­ють со­бою ND і NZ і в чо­му їх від­мін­ність? У чи­сто­му ви­гля­ді ND – це ви­ру­чка, а NZ – пов­на со­бі­вар­тість ін­но­ва­цій­но­го про­ду­кту, а рі­зни­ця між ни ми – при­бу­ток. Роз­ра­ху­нок за ці­єю фор­му­лою мо­же бу­ти здій­сне­ний ли­ше за умов одно­но­мен­кла­тур­но­го ви­ро­бни­цтва. Якщо ж на під­при­єм­стві ви­ро­бля­є­ться ще й ін­ша про­ду­кція, то для роз­ра­хун­ку ефе­ктив­но­сті за пе­рі­од жит­тє­во­го ци­клу про­е­кту не­об­хі­дно ма­ти да­ні про ці­ни, мас­шта­би ви­ро­бни­цтва, со­бі­вар­тість за ви­да­ми про­ду­кції. Та­ку ін­фор­ма­цію спро­гно­зу­ва­ти пра­кти­чно не­мо­жли­во, не ка­жу­чи вже про проблеми роз­по­ді­лу по­стій­них ви­трат.

На­ве­де­мо аль­тер­на­ти­ву. Ін­фор­ма­ція про при­бу­ток від ре­а­лі­за­ції ін­но­ва­цій но­го про­ду­кту не по­трі­бна, оскіль­ки во­на не від­обра­жає при­бу­ток, який отри­мує під­при­єм­ство від цьо­го про­е­кту.

За умов ба­га­то­про­ду­кто­во­го ви­ро­бни­цтва но­вий ви­ріб, по­тра­пив­ши до сфор мо­ва­ної “сім’ї” асор­ти­мен­ту про­ду­кції під­при­єм­ства, при­но­сить їй при­ріст мар жи­наль­но­го при­бу­тку, чим збіль­шує при­бу­ток під­при­єм­ства на цю са­ме ве­ли­чи ну. Але во­дно­час но­вий ви­ріб бе­ре на се­бе по­кри­т­тя ча­сти­ни по­стій­них ви­трат, у ре­зуль­та­ті збіль­шу­ю­ться при­бу­ток і рен­та­бель­ність ін­ших ви­ро­бів під­при­єм­ства. Про­те при­бу­ток за но­вим ви­ро­бом мо­жна ви­зна­чи­ти тіль­ки пі­сля роз­по­ді­лу всіх по­стій­них ви­трат, і він бу­де істо­тно ниж­чим за той при­бу­ток, який да­ний ви­ріб при­ніс під­при­єм­ству. За пев­них умов (зби­тко­во­сті під­при­єм­ства ін­но­ва­то­ра) но вий ви­ріб мо­же бу­ти на­віть зби­тко­вим.

Ще раз по­вер­не­мо­ся до на­шо­го при­кла­ду. У та­бли­ці 4 но­вий ви­ріб С на­дав при­ріст мар­жи­наль­но­го при­бу­тку на 110 од. Са­ме на стіль­ки збіль­шив­ся при­бу ток під­при­єм­ства, і із зби­тко­во­го во­но ста­ло при­бу­тко­вим. При­бу­ток цьо­го ви ро­бу склав усьо­го 10,12 од., а при роз­по­ді­лі по­стій­них ви­трат про­пор­цій­но за ро­бі­тній пла­ті цей но­вий ви­ріб вза­га­лі став зби­тко­вим.

Та­ким чи­ном, якщо для об­чи­сле­н­ня ефе­ктив­но­сті про­е­кту бра­ти при­бу­ток, то, ско­рі­ше за все, за біль­ші­стю про­е­ктів ве­ли­чи­на NPV бу­де від’єм­ною. У да­ній си­ту­а­ції ре­аль­но ви­гі­дні ін­но­ва­цій­ні про­е­кти бу­дуть від­хи­ле­ні. Про­те й ця проб ле­ма ви­рі­шу­є­ться до­сить про­сто, якщо за­мість при­бу­тку в роз­ра­хун­ках ви­ко­рис то­ву­ва­ти мар­жи­наль­ний при­бу­ток.

Ві­до­мо, що за до­по­мо­гою S по­ді­бної кри­вої мо­жна від­обра­зи­ти про­цес за ро­дже­н­ня, стриб­ко­по­ді­бне зро­ста­н­ня і по­сту­по­ве до­ся­гне­н­ня пов­ної зрі­ло­сті тех но­ло­гі­чно­го про­це­су чи но­во­го про­ду­кту. Кри­ва мар­жи­наль­но­го при­бу­тку, якщо її на­кла­сти на ета­пи жит­тє­во­го ци­клу, дає мо­жли­вість оці­ни­ти ін­но­ва­цій­ний про ект, оскіль­ки мар­жи­наль­ний при­бу­ток від­обра­жає ди­на­мі­ку по­то­ку на рі­зних ета пах (ство­ре­н­ня про­ду­кту, ви­ве­де­н­ня на ри­нок, зрі­лість, на­си­че­ність, спад). Це до­зво­лить, з по­єд­на­н­ням ін­ту­ї­тив­них та фор­маль­них ме­то­дів, ви­зна­чи­ти­ся з ці­на ми, пря­ми­ми ви­тра­та­ми, мас­шта­ба­ми ви­пу­ску і на цій осно­ві да­ти оцін­ку но­во­го про­ду­кту.

де МПT – мар­жи­наль­ний при­бу­ток за но­вим про­ду­ктом у t му ро­ці; Nt – кіль­кість ви­ро­блю­ва­но­го но­во­го про­ду­кту у t му ро­ці [13, с. 48].

Скла­дні­ше за все ви­зна­чи­ти­ся з ці­на­ми на но­ву про­ду­кцію за ета­па­ми жит тє­во­го ци­клу про­е­кту. Ме­то­ди­ка дис­кон­ту­ва­н­ня при­пу­скає, що ці­на вже ві­до­ма і всі оцін­ки ін­но­ва­цій­но­го про­ду­кту здій­сню­ю­ться ли­ше за сфе­рою йо­го ви­роб ни­цтва. Во­дно­час ефе­ктив­ність но­вої про­ду­кції має ви­зна­ча­ти­ся за сфе­рою її спо

жи­ва­н­ня ще на ста­дії про­е­кту­ва­н­ня, що й має від­обра­жа­ти­ся в її ці­ні. Са­ме ці­на зу­мов­лює “цін­ність” но­во­го про­ду­кту для спо­жи­ва­ча, для яко­го він і ство­рю­єть ся. Ри­нок “не про­ба­чає” не­вір­но вста­нов­ле­них цін.

Для про­гно­зу­ва­н­ня цін, ви­трат і стру­кту­ри асор­ти­мен­ту до­ціль­но на­кла­сти на ета­пи жит­тє­во­го ци­клу ві­до­му ма­три­цю БКГ *.

П’ята гі­по­те­за. Опти­мі­за­ція ви­ро­бни­чої про­гра­ми мо­же бу­ти ви­рі­ше­на тіль­ки з ви­ко­ри­ста­н­ням мар­жи­наль­но­го при­бу­тку.

Ще в 1939 р. ла­у­ре­ат Но­бе­лів­ської пре­мії ака­де­мік Л. Кан­то­ро­вич за­про­по ну­вав ви­рі­ше­н­ня проблеми ви­бо­ру опти­маль­но­го пла­ну з ме­тою ма­кси­мі­за­ції при­бу­тку [14]:

де Хі – кіль­кість і ї про­ду­кції; Сі – при­бу­ток від ре­а­лі­за­ції і ї про­ду­кції.

У цій мо­де­лі вве­де­но та­кож обме­же­н­ня що­до ре­сур­сів, фон­ду ча­су ро­бо­ти уста­тку­ва­н­ня та ро­бі­тни­ка, об­ся­гів ви­пу­ску про­ду­кції. З то­чки зо­ру ма­те­ма­ти­чної по­ста­нов­ки, во­на не ви­кли­кає сум­ні­вів.

Хо­ча, на пер­ший по­гляд, мо­дель зда­є­ться про­стою та ло­гі­чною, є сум­ні­ви в ко­ре­ктно­сті роз­ра­хун­ків за нею з по­зи­цій вза­є­мозв’яз­ків по­ка­зни­ків у си­сте­мі “об­сяг – при­бу­ток – ви­тра­ти”. Об­чи­сле­н­ня не ви­кли­ка­ли б жо­дних сум­ні­вів, як­би при­бу­ток із зро­ста­н­ням об­ся­гів ви­ро­бни­цтва збіль­шу­вав­ся то­чно в та­кій са­мій про­пор­ції. Про­те ві­до­мо, що при­бу­ток із зро­ста­н­ням об­ся­гів ви­ро­бни­цтва збіль­шу­є­ться в на­ба­га­то ви­щій про­пор­ції. Ве­ли­чи­на цьо­го при­ро­сту є тим біль­шою, чим ви­щою є пи­то­ма ва­га по­стій­них ви­трат у со­бі­вар­то­сті про­ду­кції.

У цьо­му зв’яз­ку слід очі­ку­ва­ти, що роз­ра­ху­нок опти­маль­но­го асор­ти­мен­ту за ці­єю мо­де­л­лю при­зве­де, по пер­ше, до до­сить істо­тно­го зни­же­н­ня при­бу­тку і, по дру­ге, до ви­бо­ру не­опти­маль­но­го ва­рі­ан­та, оскіль­ки з не­о­дна­ко­вим збіль­шен ням об­ся­гів ви­ро­бни­цтва за ви­да­ми про­ду­кції від­бу­ду­ться пе­ре­роз­по­діл по­стій­них ви­трат і змі­на ха­ра­кте­ри­стик рен­та­бель­но­сті.

З ана­лі­зу існу­ю­чих за­ле­жно­стей між об­ся­га­ми ви­ро­бни­цтва, змін­ни­ми і по стій­ни­ми ви­тра­та­ми і при­бу­тком на­про­шу­є­ться про­сте й то­чне розв’яза­н­ня про бле­ми ви­бо­ру асор­ти­мен­ту за до­по­мо­гою мар­жи­наль­но­го при­бу­тку:

де ПМІ – мар­жи­наль­ний при­бу­ток по і му ви­ро­бу; ПВ – по­стій­ні ви­тра­ти в ці­ло му по під­при­єм­ству.

Мар­жи­наль­ний при­бу­ток на оди­ни­цю про­ду­кції, що роз­ра­хо­ву­є­ться як рі­зни ця між ці­ною і по­стій­ни­ми ви­тра­та­ми, не за­ле­жить від змін об­ся­гу ви­ро­бни­цтва, то­му зро­ста­н­ня мар­жи­наль­но­го при­бу­тку є пря­мо про­пор­цій­ним зро­стан­ню об ся­гу ви­ро­бни­цтва і ре­а­лі­за­ції.

Пер­ша скла­до­ва у пра­вій ча­сти­ні фор­му­ли (9) – це ма­кси­маль­на ве­ли­чи­на мар­жи­наль­но­го при­бу­тку, і, ви­ра­хо­ву­ю­чи з неї по­стій­ні ви­тра­ти в ці­ло­му по під­при­єм­ству, ми отри­му­є­мо ма­кси­маль­ний при­бу­ток при да­но­му асор­ти­мен­ті.

Щоб ви­клю­чи­ти про­бле­му не­від’єм­но­сті ці­льо­вої фун­кції, вар­то вста­но­ви­ти обме­же­н­ня:

[Еле­ктрон­ний ре­сурс]. – Ре­жим до­сту­пу : https://uk.wikipedia.org/wiki/ма­три­ця­_бкг.

(7)

(6)

(ум. од.)

Та­бли­ця 3

(9)

(8)

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.