Лю­дми­ла Сур­жен­ко 16 днів про­ве­ла в по­ло­ні

ЛЮ­ДМИ­ЛА СУР­ЖЕН­КО 16 ДНІВ ПРО­ВЕ­ЛА В ПО­ЛО­НІ

Gazeta po-ukrainsky - - ГОЛОВНА СТОРІНКА - Юлія МЕЛЬНИК

— Я жи­ла на два бу­дин­ки — в оку­по­ва­но­му Лу­ган­ську і віль­ній Ста­ни­ці Лу­ган­ській. Бо­я­ла­ся втра­ти­ти пен­сію. Отри­мую че­рез слаб­кий зір і слух. Ча­сто пе­ре­ти­на­ла лі­нію роз­ме­жу­ва­н­ня. Ма­буть, то­му бо­йо­ви­ки ви­рі­ши­ли об­шу­ка­ти на блок­по­сту, — роз­по­від­ає 39-рі­чна Лю­дми­ла СУР­ЖЕН­КО з Лу­ган­ська.

У ли­пні 16 днів про­ве­ла в під­ва­лі за­хо­пле­но­го при­мі­ще­н­ня Слу­жби без­пе­ки Укра­ї­ни в Лу­ган­ську.

— Ві­ді­бра­ли сум­ку. По­ча­ли ди­ви­ти­ся те­ле­фон. Я в той мо­мент аж похо­ло­ді­ла. На мо­біль­но­му бу­ли фо­то­гра­фії з укра­їн­ським пра­по­ром у Мо­скві. Там ра­зом із на­ре­че­ним-ро­сі­я­ни­ном бра­ла участь у кве­сті. Та­кож бу­ли знім­ки, де ми у фут­бол­ках із на­пи­сом ”Лу­ганськ — Укра­ї­на”. Фо­то­гра­фу­ва­ли­ся в них у Во­ро­не­жі, Ки­є­ві, Лу­ган­ську. Пер­ше, що за­пи­та­ли се­па­ра­ти­сти: ”Ко­ли востан­нє бу­ла в Ки­є­ві?” Від­по­ві­ла — мі­сяць то­му. Пі­сля то­го ме­не одра­зу пе­ре­да­ли пра­ців­ни­кам ”мі­ні­стер­ства дер­жав­ної без­пе­ки”.

При­ку­ва­ли одну ру­ку до ніж­ки стіль­ця, на дру­гій по­ча­ли ви­кру­чу­ва­ти пло­ско­губ­ця­ми мі­зи­нець

Три­ма­ли в під­ва­лі ко­ли­шньо­го СБУ. То бу­ла окре­ма кім­на­та. Си­ді­ла з одні­єю жін­кою. Ко­ли впер­ше її по­ба­чи­ла, зля­ка­ла­ся — усе облич­чя у чер­во­них ця­тках. Ду­ма­ла, то кра­сну­ха або ві­спа. Ви­яви­ло­ся, че­рез плі­сня­ву в неї по­ча­ла­ся силь­на алер­гія. Дві­чі ми­ли ка­ме­ру за­со­бом для ванн і уні­та­зів. Нам да­ли бі­ли­ла без щі­тки. Ма­сти­ла сті­ни ма­лень­кою губ­кою для ми­т­тя по­су­ду і в ді­ря­вих ру­ка­ви­цях. Жін­ка по­стій­но пла­ка­ла. Їх ра­зом із чо­ло­ві­ком за­три­ма­ли в бе­ре­зні. Не зна­ла, що з ним ста­ло­ся. Во­на до­сі — у під­ва­лі. Отри­мує від ба­тьків пе­ре­да­чі — про­ду­кти й осо­би­сті ре­чі.

За сло­ва­ми су­сід­ки по ка­ме­рі, ми си­ді­ли ”на ку­рор­ті”. Ма­ли дво­ра­зо­ве хар­чу­ва­н­ня. Три-чо­ти­ри ра­зи на день во­ди­ли в ту­а­лет, що­дня — у душ і кім­на­ту, де мо­жна ви­пра­ти ре­чі. Лі­кар при­хо­див на пер­шу ви­мо­гу. Ін­ша ча­сти­на в’язни­ці ма­ла гір­ші умо­ви й су­во­рі­ший ре­жим. Там у спіль­них ка­ме­рах три­ма­ють вій­сько­вих, про­укра­їн­ських ді­я­чів та по­са­дов­ців, які чи­мось не вго­ди­ли го­ло­ві ”ре­спу­блі­ки”. На до­пи­ти во­ди­ли з мі­шком на го­ло­ві. Ви­ма­га­ли, щоб да­ла їм па­роль до сво­єї сто­рін­ки у ”Фейс­бу­ці”. На­зи­ва­ли іме­на мі­сце­вих па­трі­о­тів і за­пи­ту­ва­ли, де во­ни зна­хо­дя­ться. Якось по­ці­ка­ви­ла­ся, на­ві­що їм мій зна­йо­мий. ”Ми з ним пи­ва поп’ємо”, — жар­ту­вав слід­чий. Від­по­ві­ла, що поп’ють пи­ва в СБУ. Вир­ва­ла в ньо­го з рук па­пір з ін­фор­ма­ці­єю, яку ви­пи­сав у ме­не з те­ле­фо­на. Це йо­го роз­лю­ти­ло. На­ді­ли на­ру­чни­ки й від­ве­ли в ка­ме­ру. На­сту­пно­го дня при­ку­ва­ли одну ру­ку до ніж­ки стіль­ця, на дру­гій по­ча­ли ви­кру­чу­ва­ти пло­ско­губ­ця­ми мі­зи­нець. Бо­лі­ло стра­шно, але на­віть не скри­кну­ла. Не хо­ті­ла да­ва­ти їм під­ста­ву ду­ма­ти, що слаб­ка. По­гро­жу­ва­ли ве­ли­ки­ми тер­мі­на­ми ув’язне­н­ня за шпіо­наж на ко­ристь Укра­ї­ни, спів­ро­бі­тни­цтво з СБУ та Зброй­ни­ми си­ла­ми. При­пи­су­ва­ли ор­га­ні­за­цію те­ра­кту, що став­ся в Лу­ган­ську за ти­ждень до мо­го за­три­ма­н­ня. Ко­ли зро­зумі­ли, що до ньо­го не при­че­тна, обі­ця­ли да­ти чо­ти­ри ро­ки за роз­па­лю­ва­н­ня во­ро­жне­чі. 10 днів жи­ла без но­вин. У ка­ме­рі бу­ло чо­ти­ри книж­ки — Сті­вен Кінг ”Го­тель”, Джон Стейн­бек ”За­блу­див­ший­ся ав­то­бус” та два жі­но­чі ро­ма­ни. Усі про­чи­та­ла по ра­зу. Без оку­ля­рів бо­лі­ли очі. В ін­ший час — ро­би­ла фі­зи­чні впра­ви. Ря­ту­ва­ли дум­ки про рі­дних, дру­зів, ко­ха­но­го.

— 29 ли­пня по­ві­до­ми­ли, що ме­не від­пу­ска­ють. Ви­ма­га­ли роз­пи­ску, що до умов утри­ма­н­ня у в’язни­ці пре­тен­зій не маю. І що не чи­ни­ли фі­зи­чно­го та пси­хо­ло­гі­чно­го ти­ску, — про­дов­жує Лю­дми­ла Сур­жен­ко. — Зля­ка­ла­ся, що бо­йо­ви­ки пе­ре­ду­ма­ють, і по­ста­ви­ла під­пис. Ме­не по­са­ди­ли в ав­то­мо­біль і при­ве­зли на лі­нію роз­ме­жу­ва­н­ня. Ска­за­ли: ”Йди — до­ро­га в Укра­ї­ну від­кри­та”. Ко­ли зня­ла з пле­чей рюк­зак, по­мі­ти­ла га­зе­тку ”Ре­спу­блі­ка” від ”на­ро­дної ра­ди” ЛНР. Її при­крі­пи­ли бо­йо­ви­ки. Ві­ді­йшла по­да­лі. По­ча­ла кри­ча­ти їм, щоб Лу­ган­ська на­ро­дна ре­спу­блі­ка зго­рі­ла си­нім по­лум’ям.

Ко­ли ді­йшла до укра­їн­сько­го по­ста, став­ся силь­ний нер­во­вий зрив. Зда­ва­ло­ся, що в те­ле­фо­ні бом­ба або жу­чки для про­слу­хо­ву­ва­н­ня. По­ста­ви­ла свій рюк­зак да­лі від лю­дей і про­си­ла пе­ре­ві­ри­ти ре­чі. По­ві­до­ми­ла, що ви­йшла з в’язни­ці ЛНР. Один бо­єць ку­дись по­дзво­нив. Пі­ді­йшла дів­чи­на з Чер­во­но­го Хре­ста, зму­си­ла ви­пи­ти за­спо­кій­ли­ве. За­те­ле­фо­ну­ва­ла ма­мі. Пла­ка­ли від ра­до­сті. Ко­ли бу­ла у тюр­мі й ма­ма дзво­ни­ла, те­ле­фон три­ма­ли пе­ред мо­їм но­сом. Жо­дно­го ра­зу не да­ли від­по­ві­сти. Для ме­не це бу­ло най­стра­шні­шим ка­ту­ва­н­ням. Пі­сля по­ло­ну май­же мі­сяць із на­ре­че­ним шу­ка­ли жи­тло й ро­бо­ту. В орен­ді від­мов­ля­ли, бо переселенці, ще й без­ро­бі­тні. Да­ва­ла ре­зю­ме на сай­тах ва­кан­сій. Вка­зу­ва­ла, щоб пи­са­ли есе­ме­ски на те­ле­фон або на еле­ктрон­ну по­шту. Пі­сля по­ло­ну слух упав ще біль­ше, пра­ктич- но ні­чо­го не чую. А ро­бо­то­дав­ці все одно тіль­ки дзво­ни­ли. Для ме­не це гір­ший стрес, ніж по­лон у во­ро­га. Зав­дя­ки не­бай­ду­жим із Лу­ган­ської держ­адмі­ні­стра­ції вда­ло­ся зна­йти ро­бо­ту в бан­ків­ській сфе­рі, де пра­цю­ва­ла до вій­ни. Та­кож нам із на­ре­че­ним да­ли кім­на­ту в гур­то­жи­тку в мі­сті Ру­бі­жне.

По­лон зро­бив ме­не ду­же ка­те­го­ри­чною. Жи­ву­чи в Лу­ган­ську, ще якось тер­пі­ла сва­ві­л­ля но­сі­їв ”ру­сько­го ми­ру”. Дра­ту­ють об’яви про від­по­чи­нок у Кри­му та на ро­сій­ських ку­рор­тах. Ра­ні­ше мо­гла прой­ти повз. Те­пер та­кі ого­ло­ше­н­ня рву на шма­тки. Сва­рю­ся, ко­ли ба­чу, як їх роз­кле­ю­ють. Не мо­жу бу­ти впев­не­ною у сво­є­му май­бу­тньо­му, бо по­вер­та­ти­ся в Лу­ганськ за­бо­ро­не­но. А там жи­ве ма­ма. Ди­ви­ться, щоб не роз­гра­бу­ва­ли май­но. Мрію, що мі­сто звіль­нять і я по­вер­ну­ся до­до­му.

Лю­дми­ла Сур­жен­ко три­має пра­пор, що ро­сі­я­ни під­пи­су­ва­ли для Зброй­них сил Укра­ї­ни 4 бе­ре­зня 2017 ро­ку в Мо­скві під час зу­стрі­чі зі звіль­не­ним із в’язни­ці по­лі­ти­чним акти­ві­стом Іль­да­ром Да­ді­ним

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.