”Кіль­ка мі­ся­ців па­ше­мо, щоб про­го­ду­ва­ти ро­ди­ну. І — зно­ву на вій­ну”

ТЕРОРИСТИ НАРОЩУЮТЬ ОБСТРІЛИ ВОДЯНОГО В ”СІРІЙ ЗОНІ”

Gazeta po-ukrainsky - - ГОЛОВНА СТОРІНКА - Ми­хай­ло УХМАН

— З лі­та у Во­дя­но­му ти­хо бу­ло. І от при­ле­ті­ло. Три мі­ни по­па­да­ли в го­ро­дах. До­бре, бу­дин­ки ці­лі, — ка­же жи­тель се­ла Во­дя­не Яси­ну­ват­сько­го ра­йо­ну на До­неч­чи­ні 56-рі­чний Ми­ко­ла.

При в’їзді у се­ло че­кає на по­лі­цію, щоб по­ка­за­ти мі­сця об­стрі­лів. По­руч — троє жі­нок. Одна — з 4-рі­чною ону­кою. Та про­бі­гла­ся по ка­лю­жі, си­ній ком­бі­не­зон за­ля­па­ний бру­дом.

У ніч на 31 жов­тня три 120-мм мі­ни впа­ли на око­ли­ці. Ні­хто не по­стра­ждав. За три дні до то­го бу­ли ще ві­сім мін. Бо­йо­ви­ки нарощують обстріли, ка­жуть у шта­бі Зброй­них сил. Окре­мо об­стрі­лю­ють по­зи­ції ЗСУ, окре­мо — жи­тло­ві квар­та­ли. Бі­ля Водяного ЗСУ май­же впри­тул пі­ді­йшли до се­ли­ща Пі­ку­зи й ви­со­ти ”Дєрз­кій”, з якої ви­дно весь ра­йон.

— Від­кри­ють спра­ву. Ні­ко­го не по­ка­ра­ють. Ро­сі­я­ни ж не при­їдуть сю­ди зда­ва­ти­ся, — лі­тня жін­ка спи­ра­є­ться на де­рев’яну па­ли­цю. — На­що дзво­нив? То­бі про­блем ма­ло? — го­во­рить до чо­ло­ві­ка. Той щось бур­мо­че.

По­бли­зу блок­по­ста в цен­трі се­ла зу­стрі­чає мі­сце­ва во­лон­тер­ка Лі­лія Крав­чен­ко на по­зив­ний ”Со­ва”. До­бро­во­лець-роз­ві­дник ро­дом із До­не­цька. Ку­рить си­га­ре­ту за си­га­ре­тою. Час від ча­су ла­є­ться те­ле­фо­ном.

— Якісь па­ра­зи­ти по­гра­бу­ва­ли дім чо­ло­ві­ка, ко­ли був у лі­кар­ні. По­трі­бно ви­ясни­ти, хто. Нам ту­ди, — ве­де до бу­дин­ку за зе­ле­ни­ми во­рі­тьми, обви­то­го ви­но­гра­дом. — Ось тут у ме­не стрі­ля­ли, — по­ка­зує вм’яти­ни на краю две­рей. — За­йшли в сад із бо­ку озе­ра. Ко­мусь не по­до­ба­ю­ся. Сво­їм чи чу­жим, ви­ясни­мо пі­зні­ше.

Сі­да­є­мо за де­рев’яний стіл під кри­сла­тим го­рі­хом. Лі­лія за­ку­рює і на­ли­ває со­бі ка­ву.

— У До­не­цьку на по­ча­тку вій­ни па­ну­вав ха­ос. Укра­їн­ський спе­цназ був усю­ди. Як­би на­ка­за­ли від­кри­ти во­гонь, не ма­ли б цих смер­тей. У ме­не був там бі­знес. Зна­ла­ся з ве­ли­ки­ми лю­дьми, отри­му­ва­ла від них да­ні й пе­ре­да­ва­ла в Укра­ї­ну. У гру­дні 2014-го за­про­по­ну­ва­ли по­са­ду в ”уря­ді ДНР”. Хо­ті­ла ви­ко­ри­ста­ти шанс. Але ку­ра­тор із Ки­є­ва за­бо­ро­нив. По­тім ді­зна­ла­ся, що ро­сій­ські спец­слу­жби вже ”па­сли” ме­не.

— Ви жи­ли в Мар’їн­ці, Во­дя­но­му. Там жи­те­лі від­рі­зня­ю­ться від до­неч­чан?

— Жи­те­лі Дон­ба­су — одна ве­ли­ка зом­бо­ва­на оди­ни­ця. З нею по­трі­бно пра­цю­ва­ти. Ві­зьме­мо Мар’їн­ку. 10 від­со­тків на­се­ле­н­ня під­три­му­ють ро­сій­ських те­ро­ри­стів. 20 — Укра­ї­ну. 70 від­со­ткам — на­плю­ва­ти, хто ке­рує Укра­ї­ною, аби не стрі­ля­ли. З ци­ми 70-ма ні­хто не пра­цює. Слу­ха­ють ро­сій­ське ра­діо, див­ля­ться їхні те­ле­ка­на­ли. Укра­ї­на ”за­би­ла” на цих лю­дей.

Тро­хи кра­ще у Во­дя­но­му. Ко­ли звіль­ни­ли 2014-го, був без­лад, ава­тар­ство (ал­ко­го­лізм. — ГПУ), гра­бе­жі. Сол­да­ти ма­ро­дер­ству­ва­ли, цен­тне­ра­ми сла­ли на­гра­бо­ва­не в тил. Мі­сце­ві лю­то зне­на­ви­ді­ли їх. 2015 ро­ку ті ж сол­да­ти ді­ли­ли­ся про­ду­кта­ми з ни­ми. І на­се­ле­н­ня обо­жню­ва­ло їх. Ко­ли ви­хо­ди­ли — пла­ка­ли. За­раз до­бре став­ля­ться до вій­сько­вих. Не лю­блять ки­їв­ську вла­ду. А жи­те­лям До­не­цька ро­ка­ми вти­ра­ли, що кра­ще Дон­ба­су ні­чо­го не існує. Те­пер ма­ють ком­плекс не­пов­но­цін­но­сті.

Іду но­чу­ва­ти на ба­зу до­бро­воль­ців. Це жи­тло­вий бу­ди­нок. Жи­те­лі вте­кли в Ро­сію. На сті­нах — порт­ре­ти укра­їн­ських ді­я­чів: Сте­па­на Бан­де­ри, Си­мо­на Пе­тлю­ри, Ро­ма­на Шу­хе­ви­ча. Над две­ри­ма ви­сять си­ньо-жов­ті й чер­во­но-чор­ні стя­ги. Ля­гаю на дво­яру­сно­му ліж­ку зі спаль­ним мі­шком.

Се­ред но­чі про­ки­да­ю­ся від гу­лу зброї. Ро­сій­ські терористи га­тять по укра­їн­ських по­зи­ці­ях. Зрід­ка чу­ти від­по­відь. Уран­ці вми­каю ін­тер­нет: двоє на­ших уби­тих і ще де­кіль­ка по­ра­не­них. Сні­даю гре­чкою і са­ла­том з огір­ків. Від­прав­ля­ю­ся в су­сі­днє се­ло Пер­во­май­ське. Ту­ди при­їхав сто­ли­чний те­ра­певт і нев­ро­па­то­лог Ро­ман. Во­лон­тер­ська ор­га­ні­за­ція ”Ме­декс” під ке­рів­ни­цтвом 50-рі­чно­го Ан­дрія ”Са­ні­та­ра” Бі­ло­но­га за­про­си- ла йо­го для жи­те­лів при­фрон­то­вих те­ри­то­рій.

Зу­стрі­чаю зна­йо­мо­го до­бро­воль­ця Іва­на в зе­ле­ній фор­мі ”гор­ка”. Бій­ці Зброй­них сил хо­дять у де­шев­ших. Во­ює з 2014-го. Іде по про­ду­кти.

— Во­лон­те­ри пі­ді­гна­ли. Дя­ка їм, — ло­вить мій по­гляд. — За­їжджаю з гру­па­ми бій­ців на пе­ре­до­ву. Від­пра­цьо­ву­є­мо по пов­ній — і до мир­но­го жи­т­тя. Кіль­ка мі­ся­ців па­ше­мо, щоб про­го­ду­ва­ти ро­ди­ну. І — зно­ву на вій­ну, — ка­же Іван.

Бі­ля ма­га­зи­ну сто­їть ви­цві­лий зе­ле­ний джип. Із пе­ре­дньо­го си­ді­н­ня усмі­ха­є­ться мо­ло­дий чор­но­шкі­рий.

— Я На­та­ля. Це Ха­сім із Афри­ки, — з ма­га­зи­ну ви­хо­дить дів­чи­на. — При­їхав про­по­від­у­ва­ти сло­во Бо­же на Дон­ба­сі. У ви­хі­дні бу­де кон­церт у Пер­во­май­ську. При­ходь­те.

Обі­ця­є­мо по­ду­ма­ти. Іван ро­бить фо­то з Ха­сі­мом. Іду да­лі роз­би­тою вщент до­ро­гою. Де­які ви­бо­ї­ни — до 20 см углиб. Обга­ня­ють ар­мій­ські по­за­шля­хо­ви­ки й ”Жи­гу­лі” мі­сце­вих. Ба­га­то — на ве­ло­си­пе­дах.

На­зу­стріч бі­жать два за­мур­за­ні хло­пчи­ки 6–7 ро­ків. Одяг — бру­дний, зе­ле­ний від тра­ви. По­ба­чив­ши ме­не у фор­мі, зу­пи­ня­ю­ться. По-вій­сько­во­му від­да­ють честь. Мов­чки роз­вер­та­ю­ться і бі­жать. Вже пі­зні­ше ба­чу, май­же всі ді­ти так ро­блять. У ко­ли­шній сіль­ра­ді з де­ся­ток жі­нок си­дять у чер­зі до лі­ка­ря. У одні­єї пе­ре­бин­то­ва­ні ру­ка й но­га. Зав’язую роз­мо­ву з жін­кою ро­ків 70.

— Усе жи­т­тя про­пра­цю­ва­ла на ша­хті ра­зом із чо­ло­ві­ком. По­мер. Ді­ти жи­вуть на Пол­тав­щи­ні. Не раз зва­ли до се­бе. Я не хо­чу по­ки­да­ти рі­дні мі­сця. Са­ма до­жи­ваю ві­ку, — Оле­на Сте­па­нів­на го­во­рить укра­їн­ською з ледь від­чу­тним ро­сій­ським акцен­том. Во­на в оку­ля­рах, си­ве во­лос­ся за­че­са­не на­зад. — Не бо­ю­ся смер­ті. Вб’ють — так і бу­де. Єди­не по­га­но — не по­жи­ла по-люд­ськи. Ці­ле жи­т­тя в ша­хті. А що маю? Ку­пу хво­роб, за­бу­т­тя від дер­жа­ви й не­пев­не май­бу­тнє. Не­хай би ті де­пу­та­ти спро­бу­ва­ли жи­ти, як ми. Вій­на за­кін­чи­ла­ся б дав­но, — до­дає. — Моя дер­жа­ва Укра­ї­на. Так — для біль­шо­сті жи­те­лів Дон­ба­су. Нам на­силь­но в го­ло­ву за­пи­ха­ли Ро­сію, Яну­ко­ви­ча, Пу­ті­на. Вла­да ні­чо­го не ро­бить, щоб від­чу­ли се­бе рі­дни­ми. Ро­бо­ти не­має, лі­ка­рів ква­лі­фі­ко­ва­них — теж.

Усю­ди кри­мі­нал. Від по­лі­ції тол­ку ні­яко­го. Се­ред бі­ло­го дня див­лю­ся у ві­кно — бу­ди­нок су­сід­ки гра­бу­ють. Дзво­ню в по­лі­цію, а їхній центр — у Мар’їн­ці. Ка­жуть, за­три­май­те їх. Ми ско­ро при­їде­мо. Це ж аб­сурд. При­їха­ли, за­пи­са­ли щось — і все. За ти­ждень гра­бу­ють бу­ди­нок ро­ди­чки. У по­лі­ції за­яви­ли: не­має бен­зи­ну для ав­то. За 2 го­ди­ни при­їха­ли. Да­ла стар­шо­му 100 гри­вень: ”За­пра­виш ма­ши­ну. Мо­же, на­сту­пно­го ра­зу ра­ні­ше при­їдеш”. По­чер­во­нів, але не взяв. У се­лі мо­ги­ли по­ча­ли роз­ко­пу­ва­ти, ме­тал шу­ка­ли. Дов­го не мо­гли зна­йти вин­но­го. Зго­дом ви­йшли на слід, аре­шту­ва­ли. Але від­пу­сти­ли. Мав ро­ди­ча в По­кров­ській по­лі­ції.

Нам на­силь­но в го­ло­ву за­пи­ха­ли Ро­сію, Яну­ко­ви­ча, Пу­ті­на

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.