”У 16 ро­ків зро­би­ла пер­ший аборт, у 18 — дру­гий. Ба­тьки за­бо­ро­ня­ли на­ро­джу­ва­ти”

ПРО ЩО ГО­ВО­РЯТЬ НА РЕЧОВОМУ РИН­КУ В ХМЕЛЬНИЦЬКОМУ

Gazeta po-ukrainsky - - ЛЮДИ - Яна РОМАНЮК

Хмель­ни­цький ре­чо­вий ри­нок — один із най­біль­ших в Укра­ї­ні. Йо­го на­зи­ва­ють ”тол­ку­чкою” і ”хма­рою”. За­ймає 20 га. Скла­да­є­ться з двох де­ся­тків рин­ків, що спе­ці­а­лі­зу­ю­ться на рі­зних гру­пах то­ва­рів — ки­тай­ських, поль­ських, ту­ре­цьких, із ві­тчи­зня­них швей­них це­хів. Пра­цює з 6:00 до 15:00.

О 6:20 па­дає мок­рий сніг. На ”Ста­ро­му рин­ку” про­дав­ці вкри­ва­ють то­вар це­ло­фа­ном. Тут тор­гу­ють уро­з­дріб. Ма­не­ке­ни у ве­сіль­них су­княх ви­став­ляє жін­ка у ва­лян­ках і зе­ле­но­му пу­хо­ви­ку. Ко­шту­ють від 2,5 до 10 тис. грн.

— Я ка­за­ла, що за пла­т­тям тре­ба їха­ти в Чер­нів­ці. Тут ба­га­то ”бе­у­шних”, а про­да­ють як но­ві, — блон­дин­ка із зо­ло­ти­ми зу­ба­ми ти­цяє паль­цем на ма­не­кен, де ви­сить су­кня із за­бру­дне­ним по­до­лом.

— На­що їй те бі­ле пла­т­тя? Во­на втре­тє за­між ви­хо­дить. Вдя­га­ти шлю­бну су­кню пі­сля 40 ро­ків — не­сер­йо­зно. Да­вай кра­ще брю­чні ко­стюм­чи­ки по­ди­ви­мо­ся, — го­во­рить жін­ка у шкі­ря­них ру­ка­ви­цях ін­шій.

На ву­ли­ці +1°С. За штор­кою роз­дя­га­є­ться бі­ляв­ка ві­ком за 40 ро­ків. Про­дав­щи­ця на­тя­гує на неї пи­шне бі­ле пла­т­тя. Під спі­дни­цю одя­гає кіль­ця. Че­рез ме­ре­жи­во на кор­се­ті ви­дно чор­ний бю­ст­галь­тер.

— Ви не ва­гі­тна? Мо­жу за­про­по­ну­ва­ти ва­рі­ант із за­ви­ще­ною та­лі­єю, — про­дав­щи­ця за­шну­ро­вує кор­сет. Жін­ка ди­ви­ться в дзер­ка­ло. — Во­но ме­не пов­нить, — кри­ви­ться.

— Ді­ма за­хо­тів, щоб во­на бу­ла у бі­ло­му плат­ті, — по­яснює жін­ка тій, що в шкі­ря­них ру­ка­ви­цях. — Він її 25 ро­ків че­кав. По­зна­йо­ми­ли­ся на ди­ско­те­ці. Три ро­ки зу­стрі­ча­ли­ся. А по­тім він Лє­ні на­до­їв. Пі­шла за­між за хло­пця, який з ар­мії вер­нув­ся. Ро­зі­йшли­ся че­рез чо­ти­ри ро­ки. Бив. Ра­зів із 10 до ме­не вті­ка­ла. Ку­пу бор­гів нам за­ли­шив.

— А від дру­го­го чо­го пі­шла? Вро­ді ба­га­тий був.

— Із дру­гим сім ро­ків про­жи­ли в ци­віль­но­му шлю­бі. То­вар із Поль­щі та­ска­ли, обоє на ба­за­рі про­мер­за­ли. Квар­ти­ру в цен­трі Рів­но­го ку­пи­ли. За­пи­са­ла її на ньо­го — по ве­ли­кій лю­бо­ві. Одно­го дня Лєн­ка по­вер­та­є­ться з ро­бо­ти, а він зам­ки у две­рях по­мі­няв і за­ли­шив за­пи­ску: ”Ти тут біль­ше не жи­веш”. Так во­на з дво­ма ді­тьми до нас у се­ло по­вер­ну­ла­ся. — А Ді­ма скіль­ки жі­нок мав? — Пі­сля неї — жо­дної. Хо­тів пі­ти в мо­на­стир, але ма­ти не пу­сти­ла. В АТО рік від­во­ю­вав. По­вер­нув­ся си­вий і без ру­ки. Ко­ли по­ба­чив Лє­ну на ба­за­рі в рай­цен­трі — ожив.

На­ре­че­на ски­дає з се­бе при­та­ле­ну су­кню-”риб­ку”. Про­дав­щи­ця на­тя­гує на неї тре­тю — з ро­же­вим бан­том на по­ясі.

— Ма­ма, ви з су­сід­кою в мар­шру­тці не на­го­во­ри­ли­ся? Глянь, чи ме­ні нор­маль­но.

— Ме­ні тут ні­чо­го не по­до­ба­є­ться. Пі­шли да­лі.

— Да­лі бу­де до­ро­же. Бе­ріть це. Від­дам за 4 ти­ся­чі. 200 гри­вень спу­щу, — про­дав­щи­ця хо­ває у чо­хли пла­т­тя, що не пі­ді­йшли.

— У нас до ав­то­бу­са 6 го­дин. На­ві­що бра­ти пер­ше-лі­пше? Як ні­чо­го кра­що­го не зна­йде­мо, за ним вер­не­мо­ся, — ка­же ма­ти.

— Скіль­ки плат­тів пе­ре­мі­ря­ли — і ні­чо­го не взя­ли, — го­во­рить про­дав­щи­ця. — Я ха­зя­ї­ну ка­за­ла, по­ра бра­ти за при­мір­ку по 20 гри­вень. Хоч на хім­чис­тку на­зби­раю. — Я у вас не ли­ша­ла па­кет із джин­са­ми? — жін­ка в ма­ли­но­во­му бе­ре­ті за­гля­дає під при­ла­вок до про­дав­ця-вір­ме­ни­на. — 10 хви­лин то­му ми у вас со­ро­чку з си­ном мі­ря­ли. Па­кет по­ста­ви­ла на зем­лю — і пі­шла. Про­да­вець зни­зує пле­чи­ма. — Ва­сю, ти вже встав?! — жін­ка кри­чить у те­ле­фон. — Бі­да, Ва­сю. У нас із Жень­кою джин­си вкра­ли. Взя­ли дві па­ри по 400 гри­вень. До­ки со­ро­чку мі­ря­ли, хтось па­кет за­брав. Яке ”успо­кой­ся”? 800 гри­вень ти ме­ні вер­неш?

Хло­пець сми­кає за ру­кав жін­ку. Та від­вер­та­є­ться і про­дов­жує го­во­ри­ти по те­ле­фо­ну:

— Я ж те­бе про­си­ла: по­їха­ли з на­ми. Як­би ти тут був, то­го б не ста­ло­ся. Ну всьо, на­ку­пля­ли. Те­пер не на­дій­ся, що то­бі щось при­ве­зу. Ме­ні ще кур­то­чку тре­ба ку­пи­ти і ша­пку на Ма­шку.

— Мам, — хло­пець штур­хає жін­ку лі­ктем, — не кри­чи. Джин­си — у ме­не в рюк­за­ку. Я зга­дав, що схо­вав їх, ко­ли со­ро­чку мі­ря­ли.

— Чо­го ж ти мов­чиш? — дає си­ну за­по­ти­ли­чник. — Вась, джин­си зна­йшли­ся. Ку­плю то­бі та­кі са­мі. Бу­деш на за­вод но­си­ти. На ко­лі­ні тро­хи по­дер­ті. Я за­шию. Ну всьо, це­лую.

— На ве­сіль­ні пла­т­тя не мо­жу без сліз ди­ви­ти­ся. Ми свою На­тал­ку в бі­ло­му по­хо­ва­ли, — ря­ди з ве­сіль­ною атри­бу­ти­кою про­бі­гає ви­со­ка ша­тен­ка з па­ра­со­лею-тро­сти­ною. — У пле­мін­ни­ці два мі­ся­ці то­му нир­ки від­мо­ви­ли. Ге­мо­ді­а­ліз не до­по­міг. Пе­ре­сад­ку зро­би­ти не всти­гли. В ту­а­лет по-ма­лень­ко­му не хо­ди­ла май­же пів­ро­ку.

— Де во­но в неї взя­ло­ся? Їй 19 чи 20? — ці­ка­ви­ться спів­ро­змов­ни­ця.

— Во­на в Аме­ри­ці біль­ше ро­ку жи­ла на су­пах швид­ко­го при­го­ту­ва­н­ня. Ба­тьки пі­до­зрю­ють, що все че­рез її ді­є­ти.

— А чо­го во­на зі Шта­тів по­вер­ну­ла­ся?

— Кон­тракт за­кін­чив­ся. Мо­дель­не агент­ство не за­хо­ті­ло про­дов­жу­ва­ти. Хо­ча з 5-рі­чною ві­зою мо­гла в Ка­лі­фор­нії ли­ши­ти­ся. До ро­бо­ти не бре­згли­ва. І ба­сей­ни чи­сти­ла, і в ре­сто­ра­ні по­су­ду ми­ла. Тіль­ки стра­хов­ки нор­маль­ної не ма­ла. Ко­ли по­па­ла пер­ший раз у лі­кар­ню, за ти­ждень на­ра­ху­ва­ли 4 ти­ся­чі до­ла­рів.

— Се­стра пі­сля смер­ті зна­йшла На­тал­чин що­ден­ник. Во­на най­біль­ше жал­ку­ва­ла, що не всти­гла на­ро­ди­ти. У 16 ро­ків зро­би­ла пер­ший аборт, у 18 — дру­гий. Ба­тьки за­бо­ро­ня­ли на­ро­джу­ва­ти без чо­ло­ві­ка. Се­стра шко­дує. За­раз би ма­ли вну­ка чи вну­чку. Ні­хто ж не знав, що Бог донь­ку у 20 ро­ків за­бе­ре.

По­ра бра­ти за при­мір­ку по 20 гри­вень

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.