”З’ясу­ва­ти ста­но­ви­ще в Ки­є­ві неможливо. Не пра­цює те­ле­граф”

100 РО­КІВ ТО­МУ УКРАЇНУ ВИ­ЗНА­ЛИ НА МІЖ­НА­РО­ДНІЙ АРЕНІ

Gazeta po-ukrainsky - - І СТОРІЯ - Ігор ШЕВЧУК

”Ні­яких ін­стру­кцій не дав ні уряд, ні Цен­траль­на Ра­да. Їх пі­зні­ше по­ви­нен був при­вез­ти Го­лу­бо­вич, — зга­ду­вав уча­сник мирних пе­ре­го­во­рів у Бересті в сі­чні 1918 року член Цен­траль­ної Ра­ди Оле­ксандр Сев­рюк. — Єди­не — ми ма­ли три­ва­лу бе­сі­ду з гла­вою ра­ди про­фе­со­ром Гру­шев­ським, говорили про Чор­не мо­ре, про еко­но­мі­чні ін­те­ре­си України і про укра­їн­ські зем­лі, про Холм­щи­ну, Пі­дліс­ся, Бу­ко­ви­ну, За­кар­пат­ську Україну, ну і, зро­зумі­ло, про Схі­дну Га­ли­чи­ну. Ін­те­ре­си цих укра­їн­ських зе­мель ми по­вин­ні бу­ли твер­до за­хи­ща­ти”.

1 сі­чня 1918-го до Бе­ре­стя — су­ча­сний обла­сний центр у Бі­ло­ру­сі — при­бу­ла де­ле­га­ція Укра­їн­ської На­ро­дної Ре­спу­блі­ки. До неї вхо­ди­ли чле­ни Цен­траль­ної Ра­ди Оле­ксандр Сев­рюк, Ми­ко­ла Лю­бин­ський та Ми­хай­ло По­лоз. Де­ле­га­цію очо­лю­вав генеральний се­кре­тар тор­гів­лі і промисловості Все­во­лод Го­лу­бо­вич, який при­їхав пі­зні­ше.

У мі­сті вже більш як ти­ждень три­ва­ють переговори що­до при­пи­не­н­ня Пер­шої сві­то­вої вій­ни між Пе­тро­град­ською ра­дою ро­бі­тни­чих та сол­дат­ських де­пу­та­тів і Че­твер­ним бло­ком — Ав­стро-Угор­щи­ною, Ні­меч­чи­ною, Бол­га­рі­єю та Осман­ською ім­пе­рі­єю.

Де­ле­га­тів із Ки­є­ва се­лять в одно­по­вер­хо­вій бу­дів­лі на те­ри­то­рії Бе­ре­стей­ської фор­те­ці. Спо­ча­тку во­ни зу­стрі­ча­ю­ться з по­слан­ни­ком Ні­ме­цької ім­пе­рії Фре­де­рі­ком Ро­зен­бер­гом. Той пи­тає про ста­но­ви­ще в УНР й обі­цяє за­без­пе­чи­ти їм окре­му від біль­шо­ви­ків по­зи­цію на переговорах. На ін­шій зу­стрі­чі мі­ністр закордонних справ Ав­стро-Угор­щи­ни граф От­то­кар Чер­нін ви­ма­гає збе­ре­же­н­ня до­во­єн­них кор­до­нів із Га­ли­чи­ною.

”Остан­ні дні бу­ли пов­ні­стю при­свя­че­ні пе­ре­го­во­рам з укра­їн­ця­ми. Де­пу­та­ти — по­рів­ня­но мо­ло­ді люди, але про­яв­ля­ють вмі­н­ня і хи­трість на зу­стрі­чах”, — пи­сав у те­ле­гра­мі до го­ло­ви уряду Ні­ме­цької ім­пе­рії Фрі­дрі­ха Кар­ла фон Гер­тлан­га ди­пло­мат Ріхард фон Кюль­ман.

Пле­нар­не за­сі­да­н­ня роз­по­чи­нає уча­сник де­ле­га­ції від Ні­ме­цької ім­пе­рії Макс Го­фман.

Він по­зна­чає на кар­ті те­ри­то­рії, які нім­ці го­то­ві визнати за Укра­ї­ною — на південь від за­лі­зни­ці Брест — Пінськ і від Бре­ста — по схі­дно­му березі Бу­гу. Українці хо­чуть при­єд­на­ти до УНР та­кож частину Мін­ської та Гро­днен­ської гу­бер­ній на північ від Бе­ре­стя. Але Го­фман про­ти цьо­го, за­яв­ляє, що на цих зем­лях не­має українців. В обмін на визнання УНР уча­сни­ки пе­ре­го­во­рів роз­ра­хо­ву­ють на по­став­ки про­до­воль­ства звід­ти.

”На сні­дан­ках і ве­че­рях у нім­ців та ін­ших всі пи­та­н­ня хо­дять нав­ко­ло то­го, що є на Укра­ї­ні. Чи ба­га­то може да­ти Укра­ї­на”, — зга­дує Ми­ко­ла Лю­бин­ський.

Пі­сля дев’яти днів пе­ре­го­во­рів де­ле­га­ції їдуть із Бе­ре­стя до своїх сто­лиць — узго­джу­ва­ти по­зи­ції з уря­да­ми. У Ки­є­ві біль­шість ви­со­ко­по­са­дов­ців пе­ре­йма­ю­ться війною з біль­шо­ви­цьки­ми вій­ська­ми. Цен­траль­на Ра­да на­дає делегатам пра­во са­мо­стій­но ра­ти­фі­ку­ва­ти до­го­вір із со­ю­зни­ка­ми. ”Ми­на­ли по­ро­жні стан­ції. Жо­дно­го ру­ху, люди мов ви­мер­ли”, — зга­дує до­ро­гу Сев­рюк. На стан­ції Ше­пе­тів­ка — тепер ра­йон­ний центр на Хмель­нич­чи­ні — по­тяг ото­чу­ють чер­во­но­ар­мій­ці. Чле­ни Цен­траль­ної Ра­ди запрошують їхніх пред­став­ни­ків у ва­гон.

— Хто ви, ку­ди й чого їде­те? — за­хо­дять троє зі збро­єю в ру­ках.

— Де­ле­га­ція Цен­траль­ної Ра­ди їде до Бе­ре­стя укла­да­ти мир, — зі­зна­ю­ться ди­пло­ма­ти. По­чув­ши це, біль­шо­ви­ки на­став­ля­ють на них ре­воль­ве­ри.

— Вас за­а­ре­што­ва­но. По­ї­де­те з нами до Про­ску­ро­ва (тепер місто Хмель­ни­цький. — ГПУ). Там роз­бе­ру­ться, — біль­шо­ви­ки на­ма­га­ю­ться ви­ве­сти де­ле­га­тів.

То­ді Оле­ксандр Сев­рюк за­про­шує їх до сво­го ку­пе і по­ка­зує до­ку­мен­ти. Там на­пи­са­но, що де­ле­га­ція упов­но­ва­же­на ве­сти пе­ре­мо­ви­ни з біль­шо­ви­ка­ми. Сол­да­ти змі­ню­ють рі­ше­н­ня і від­пу­ска­ють по­тяг.

”Я про­сив українців від­вер­то нарешті ви­сло­ви­ти свій по­гляд пе­тро­град­цям, й успіх був аж над­то ве­ли­кий, — пи­ше 2 лю­то­го 1918 року граф Чер­нін у своєму що­ден­ни­ку про пе­ре­пал­ку де­ле­га­тів Цен­траль­ної Ра­ди з біль­шо­ви­ка­ми, які за­яви­ли свої пре­тен­зії на Україну. — Обра­за й гру­бість, ви­слов­ле­ні укра­їн­ськи­ми пред­став­ни­ка­ми пе­тро­град­цям сьо­го­дні, бу­ли про­сто ко­смі­чни­ми і довели, що не на­ша ви­на, ко­ли не мо­же­мо за­клю­чи­ти з ни­ми ні­яко­го до­го­во­ру. Троцький був у та­ко­му при­гні­че­но­му ста­ні, що ви­кли­кав жаль. Як по­ло­тно, блі­дий, із ши­ро­ко роз­кри­ти­ми очи­ма, він нер­во­во щось кре­слив на па­пе­рі. Ве­ли­кі кра­плі по­ту те­кли з його ли­ця. Він, ма­буть, гли­бо­ко від­чу­вав при­ни­же­н­ня від образ, які на­но­си­ли йо­му його спів­гро­ма­дя­ни в при­су­тно­сті ворога”.

Свої пра­ва українці до­во­дять IV Уні­вер­са­лом, який про­го­ло­шу­вав не­за­ле­жність УНР. Всі уча­сни­ки пе­ре­го­во­рів, крім біль­шо­ви­ків, ви­зна­ють до­ку­мент. Але обі­ця­ють під­пи­са­ти до­го­вір ли­ше, якщо Ки­їв бу­де під вла­дою Цен­траль­ної Ра­ди. З’ясу­ва­ти тамтешнє ста­но­ви­ще неможливо. Не пра­цює те­ле­граф.

Троцький за­яв­ляє, що отри­мав ін­фор­ма­цію про пе­ре­мо­гу біль­шо­ви­ків у Ки­є­ві. По­чув­ши це, се­кре­тар ні­ме­цької де­ле­га­ції Ріхард фон Кюль­ман за­ли­шає Бе­ре­стя. За дві го­ди­ни пі­сля цьо­го укра­їн­ським делегатам уда­є­ться вста­но­ви­ти те­ле­гра­фний зв’язок із Ки­є­вом. Ді­зна­ю­ться, що Троцький обма­нув і там три­ма­є­ться вла­да Цен­траль­ної Ра­ди.

Пред­став­ни­ки біль­шо­ви­ків за­пе­ре­чу­ють це. Про­по­ну­ють від­пра­ви­ти по­слів від усіх уча­сни­ків пе­ре­го­во­рів до Ки­є­ва. Де­ле­га­ція УНР погоджується. Ко­ли Чер­нін те­ле­фо­ном пи­тає Тро­цько­го, хто від ньо­го по­їде, отри­мує від­мо­ву. Пі­сля цьо­го всі по­го­ди­ли­ся під­пи­са­ти мир.

Пе­ре­пи­су­ва­чі го­ту­ва­ли текст від по­лу­дня до пі­зньої но­чі. На це­ре­мо­нії під­пи­са­н­ня всі бу­ли в па­ра­дних уні­фор­мах. Ли­ше українці при­йшли в зви­чай­но­му одя­зі. Бе­ре­стей­ський мир під­пи­са­ли 9 лю­то­го о другій го­ди­ні.

”Всі ду­же хви­лю­ва­ли­ся, — зга­дує Ми­ко­ла За­лі­зняк. — З огля­ду на по­пе­ре­дні ін­ци­ден­ти все якось не хо­ті­лось ві­ри­ти, що спра­ва справ­ді ща­сли­во бу­де до­ве­де­на до кін­ця”.

Троцький був у та­ко­му при­гні­че­но­му ста­ні, що ви­кли­кав жаль Де­ле­га­ти України від­ра­зу зайня­ли окре­му від біль­шо­ви­ків по­зи­цію. Бу­ли во­ни прийня­ті ге­не­ра­лом Го­фма­ном із ви­рі­жне­н­ням їх, і во­ни да­ли нам змо­гу роз­по­ча­ти окре­мі роз­мо­ви. Ці роз­мо­ви спи­ра­ли­ся на пра­кти­чні осно­ви і не гу­би­ли­ся у сфері фан­та­сти­чних пла­нів на май­бу­тнє, здій­сне­н­ня яких — якби во­но вза­га­лі було б мо­жли­ве — ви­ма­га­ло б ві­ків Еріх Лю­ден­дорф (1865–1937), ні­ме­цький ге­не­рал та уча­сник пе­ре­го­во­рів у Бересті

Де­пу­тат Цен­траль­ної Ра­ди Ми­ко­ла Ле­вит­ський під­пи­сує Брест­ський мир­ний до­го­вір між Укра­їн­ською На­ро­дною Ре­спу­блі­кою та Че­твер­ним со­ю­зом, 9 лю­то­го 1918 року. По­руч із ним си­дять чле­ни укра­їн­ської де­ле­га­ції Оле­ксандр Сев­рюк і Ми­ко­ла Лю­бин­ський

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.