Скар­би Ма­гри­бу

International Tourism Magazine - - ВОЯЖ-КОЛЕКЦІЯ - Сер­гій ОНИШКО

Роз­та­шо­ва­ний на пів­ні­чно­му кра­є­чку Афри­ки, Туніс ва­бить на сі­мей­ний від­по­чи­нок. Про­зора во­да, не­озо­рі пля­жі, роз­ви­ну­та ту­ри­сти­чна ін­фра­стру­кту­ра ро­блять від­пу­ску не­за­бу­тньою. Але ту­рист із до­сві­дом не­о­дмін­но за­ба­жає чо­гось біль­шо­го, ніж м’який пі­сок та «all-inclusive». І тут Туніс має без­ліч ко­зи­рів у ру­ка­ві. При­чо­му іно­ді при­хо­ва­ні скар­би че­ка­ють уже за ме­жа­ми мі­ста. Ну, а до де­яких екс­кур­сій по­трі­бно го­ту­ва­ти­ся, май­же як до справ­жньої екс­пе­ди­ції, — і по­вір- те, во­но того вар­те. Та й ту­рін­ду­стрія бе­ре на се­бе всі орг­пи­та­н­ня. Тож чи­тай­те, оби­рай­те і ви­ру­шай­те. При­го­ди вже че­ка­ють на вас!

ЕЛЬ-ДЖЕМ. Ту­ні­ський Ко­лі­зей та мис Афри­ка

Якщо ви­ру­ша­ти на пів­день із будь-яко­го при­мор­сько­го ку­рор­ту, не про­ми­не­те мі­ста Ель-Джем. За­ві­та­ти до ньо­го вар­то то­му, що там роз­та­шо­ва­ний тре­тій за роз­мі­ра­ми у сві­ті ан-

ти­чний ам­фі­те­атр, пра­кти­чно брат-бли­знюк рим­сько­го Ко­лі­зею.

По­явою ам­фі­те­а­трів як та­ких ми зав­дя­чу­є­мо етру­скам. У них існу­вав зви­чай вла­што­ву­ва­ти на мо­ги­лах одно­пле­мен­ців су­ти­чки «до пер­шої кро­ві», якою, за по­вір’ям, за­до­воль­ня­ли ду­шу не­біж­чи­ка. Спо­ча­тку у зма­ган­ні бра­ли участь дві про­ти­бор­чі гру­пи, кожна з яких ма­ла своє ко­ло. Із часом ці ко­ла об’єд­на­лись і утво­ри­ли еліпс, який до­ни­ні фор­мує осно­ву аре­ни ам­фі­те­а­тру. Із гре­цької мо­ви «theatro» пе­ре­кла­да­є­ться як «див­лю­ся», а «amfiteatro» — як «див­лю­ся з двох бо­ків».

У ІІІ сто­літ­ті до на­шої ери в Ри­мі був по­бу­до­ва­ний пер­ший де­рев’яний ам­фі­те­атр, який ві­до­мий ли­ше за опи­сом. Зго­дом по­ча­ли зво­ди­ти кам’яні. І, су­дя­чи, на­при­клад, із ту­ні­сько­го Ко­лі­зею, до­ся­гли вер­шин ар­хі­те­ктур­но­го ми­сте­цтва.

Зов­ні ця пам’ятка збе­ре­гла­ся ду­же до­бре, та й усе­ре­ди­ні сті­ни та ру­ї­ни вра­жа­ють мас­шта­ба­ми, гар­мо­ні­єю про­пор­цій. Ди­во­ви­жно, як дві ти­ся­чі ро­ків то­му лю­ди бу­ду­ва­ли та­кі скла­дні ін­же­нер­ні спо­ру­ди за до­по­мо­гою про­стих мо­ту­зок і про­ти­ваг.

До Ту­ні­су ту­ри­стів за­про­шу­ють на­сам­пе­ред мор­ські ку­рор­ти, і во­ни вар­ті від­ві­да­н­ня. Але це фа­кти­чно ли­ше око­ли­ці кра­ї­ни, яку на­зи­ва­ють пер­ли­ною Ма­гри­бу, араб­ської Афри­ки.

Обі­йшов­ши зов­ні та із­се­ре­ди­ни ам­фі­те­атр у Ель-Дже­мі, ви по­ри­не­те в істо­ри­чні по­дії та май­же по­чу­є­те сту­кіт ко­пит і людський го­мін на три­бу­нах. Зда­є­ться, про­сто за­раз із тем­но­го під­ва­лу на га­ря­чий пі­сок ви­йде у бо­йо­во­му спо­ря­джен­ні справ­жній гла­ді­а­тор, а да­лі — все як в одно­ймен­ній гол­лі­вуд­ській стрі­чці…

МАТМАТА. Пе­чер­не мі­сто

По­се­ред мер­твих схи­лів, по­збав­ле­них ро­слин­но­сті, ви по­тра­пи­те у ча­рів­не пе­чер­не мі­сто, яке кіль­ка сто­літь то­му ство­ри­ли та обжи­ли бер­бе­ри. Йде­ться про по­се­ле­н­ня, ви­ко­па­ні в зем­лі.

Ці під­зе­ме­л­ля ма­ють де­кіль­ка вхо­дів-ви­хо­дів, кім­на­ти для ро­бо­ти, спіл­ку­ва­н­ня, при­го­ту­ва­н­ня їжі та від­по­чин­ку. Ко­ли на по­верх­ні зем­лі тем­пе­ра­ту­ра ся­гає 45 гра­ду­сів за Цель­сі­єм і май­же все жи­т­тя зав­ми­рає, у пе­че­рах усе так са­мо прохо­ло­дно. На гли­би­ні 3–5 ме­трів по­чу­ва­є­шся ду­же ком­фор­тно, а си­сте­ма вен­ти­ля­ції та­ка ді­є­ва, що ди­ха­ти лег­ко й ви­хо­ди­ти не має жо­дно­го ба­жа­н­ня.

Ра­ні­ше в Ту­ні­сі на­лі­чу­ва­ло­ся по­над 270 жи­тло­вих пе­чер, але пі­сля фа­таль­них до­що­вих злив на­при­кін­ці 1960-х ро­ків май­же всі во­ни зруй­ну­ва­ли­ся. Діють не біль­ше двох де­ся­тків, і то ви­ко­ну­ють біль­ше де­мон­стра­цій­ні фун­кції, зна­йом­ля­чи ту­ри­стів із по­бу­том та жи­т­тям «тро­гло­ди­тів». Тут збе­ре­гли­ся зна­ря­д­дя пра­ці, по­суд, інструменти, не­по­ка­зні ме­блі та ін­ше. А ко­ли по­се­ред екс­кур­сії до вас під­хо­дить бер­бер­ська жін­ка в етні­чно­му ко­стю­мі та при­го­щає кор­жи­ком, спе­че­ним на во­гні, й гір­ким ча­єм із мі­дно­го за­вар­ни­ка, то вже й не ві­ри­ться, що за­раз ХХІ сто­лі­т­тя…

ДУЗ. Во­ро­та пу­сте­лі

Від­дав­ши ша­ну тво­рі­н­ням бер­бе­рів, ви­ру­ша­є­мо на пів­день, до мі­ста Дуз, на­зва яко­го пе­ре­кла­да­є­ться із фран­цузь­кої як «дю­жи­на», «12». По­се­ле­н­ня ви­ни­кло ще під час роз­та­шу­ва­н­ня тут ХІІ Рим­сько­го ле­гіо­ну, який охо­ро­няв ре­гіон від араб­ських на­па­дів зі схо­ду. За­раз це мі­сто — во­ро­та в Са­ха­ру.

Спе­ка, мі­ра­жі, вер­блю­ди та жо­дної ро­сли­ни нав­кру­ги… Так, це за мі­стом, але в ньо­му — ці­ла ку­па го­те­лів, від про­стих до п’яти­зір­ко­вих. І ко­жний — із прохо­ло­дним ба­сей­ном і паль­ма­ми. Пе­ре­си­ді­ти спе­ку тут — опти­маль­не рі­ше­н­ня.

А ось ближ­че до ве­чо­ра зби­рай­те­ся та ви­ру­шай­те в не­ве­ли­чку подорож у пу­сте­лю — хоч на вер­блю­дах, хоч на ква­дро­ци­клах. Най­кра­ще ця ман­дрів­ка за­пам’ята­є­ться, якщо зу­стрі­ти за­хід сон­ця, ко­ли остан­ній про­мінь зни­кне за одні­єю з дюн, за­барв­лю­ю­чи не­бо та пі­сок у жов­ті та чер­во­ні ко­льо­ри, а ви пли­ве­те на «ко­ра­блі пу­сте­лі»…

До ре­чі, в Ту­ні­сі роз­по­всю­дже­ний одно­гор­бий вер­блюд — дро­ма­дер. Але зу­стрі­ча­є­ться і йо­го «брат», дво­гор­бий ма­ха­рі, який ко­штує по­над 40 ти­сяч аме­ри­кан­ських до­ла­рів і до­сту­пний ли­ше для ду­же за­мо­жних лю­дей. Цю по­ро­ду, зокре­ма, ви­ко­ри­сто­вує по­че­сна вар­та пре­зи­ден­та Ту­ні­су. Бу­де­те у сто­ли­ці, звер­ніть ува­гу!

Пі­ща­на пу­сте­ля по­сту­па­є­ться мі­сцем кам’яній і пе­ре­хо­дить в Атла­ські го­ри. В одно­му мі­сці во­ни ні­би роз­вер­за­ю­ться і по­ро­джу­ють ча­рів­ну оа­зу з паль­мо­ви­ми за­ро­стя­ми та во­до­спа­дом.

ЕЛЬ ДЖЕРИД. Озе­ро без во­ди

Вам ма­ло пу­сте­лі? До­бре, ви­ру­ша­є­мо до со­ло­но­го озе­ра, що май­же пе­ре­со­хло. Во­но утво­рює рів­ний «стіл», яко­му не­має ні кін­ця, ні краю. По­де­ку­ди зу­стрі­ча­ю­ться не­ве­ли­чкі озер­ця гір­кої чер­во­ної ро­пи, ото­че­ні бі­ли­ми кри­ста­ла­ми. Кон­цен­тра­ція со­лі тут у кіль­ка ра­зів пе­ре­ви­щує ана­ло­гі­чну в Мер­тво­му мо­рі. Але це не все.

Зу­стрі­ти схід сон­ця на озе­рі Ель-Джерид — це ще одна не­за­бу­тня по­дія у по­до­ро­жі на пів­день Ту­ні­су. Вра­же­н­ня не­пе­ре­вер­ше­ні! Бі­ля зу­пин­ки екс­кур­сій­них ав­то­бу­сів вста­нов­ле­но скуль­пту­ру вер­шни­ка на ко­ні, який, за ле­ген­дою, був жор­сто­ким во­ї­ном і скам’янів від пер­шо­го про­ме­ня сон­ця. Сфо­то­гра­фу­ва­ти­ся з пам’ятни­ком під час ран­ко­вої зо­рі — must do для ман­дрів­ни­ка. А якщо ви ман­дру­є­те з ко­ха­ною лю­ди­ною, за­зда­ле­гідь при­дбай­те пля­шку шам­пан­сько­го та зу­стрінь­те сон­це в обі­ймах і з келихом ро­ман­ти­чно­го на­пою…

ТАМЕРДЗА. Джип са­фа­рі та «Зо­ря­ні вій­ни»

Пу­сте­ля пов­ні­стю за­во­ло­діє ва­шим сер­цем, ко­ли, пе­ре­сів­ши з ав­то­бу­са на по­за­шля­хо­вик, ви ви­ру­ши­те у двох­го­дин­ну подорож до ді­лян­ки тра­си Па­риж – Да­кар у ра­йо­ні мі­ста Тамердза.

До­свід­че­ні во­дії, а де­я­кі з них — ще й по­лі­гло­ти (наш спіл­ку­вав­ся п’ятьма мо­ва­ми), про­ве­зуть вас най­скла­дні­ши­ми мар­шру­та­ми бі­ля, повз, по та по­над пря­мо­ви­сни­ми дю­на­ми й па­гор­ба­ми, під та­ки­ми ку­та­ми й з та­кою швид­кі­стю, що пе­ре­хо­плює по­дих!

Че­рез го­ди­ну ман­дрів­ки джи­па­ми ви­їжджа­є­те на пла­то, з яко­го мо­жна по­ба­чи­ти не­ве­ли­чке по­се­ле­н­ня із су­то бер­бер­ськи­ми бу­ди­но­чка­ми, іно­ді чу­дер­на­цької фор­ми. Не­зви­чай­но­сті по­се­лен­ню до­да­ють фу­ту­ри­сти­чні спо­ру­ди, які на­га­ду­ють чи то ан­те­ни, чи то ла­зе­ри, чи то якусь ін­шу фан­та­сти­чну зброю.

А річ ось у чім. Ці див­ні ха­ти­ни — де­ко­ра­ції до одні­єї із се­рій кі­но­е­по­пеї «Зо­ря­ні вій­ни». Зні­маль­ний май­дан­чик по­бу­ду­ва­ли за 60 кі­ло­ме­трів від най­ближ­чо­го люд­сько­го по­се­ле­н­ня в пу­сте­лі, яка на­га­дує мар­сі­ан­ський пей­заж. Не див­но, що тут по­чу­ва­є­шся, як на ін­шій пла­не­ті. Під­при­єм­ли­ві мі­сце­ві ме­шкан­ці до­да­ли по­ки­ну­ті де­ко­ра­ції до пе­ре­лі­ку ці­ка­вих ло­ка­цій, во­зять до них за гро­ші ту­ри­стів і вла­шту­ва­ли тут не­ве­ли­чкий ри­нок із су­ве­ні­ра­ми та на­по­я­ми. За 10–20 хви­лин мо­жна обі­йти весь май­дан­чик і зро­би­ти рід­кі­сні фо­то. А по­тім — ще го­ди­на ав­то­при­год, щоб ді­ста­тись ін­шо­го, не менш ці­ка­во­го й теж «кі­но­шно­го» мі­сця.

ЧЕБІКА. Оа­за та «Ан­глій­ській па­ці­єнт»

У ра­йо­ні мі­сте­чка Чебіка пі­ща­на пу­сте­ля по­сту­па­є­ться мі­сцем кам’яній і пе­ре­хо­дить в Атла­ські го­ри, ве­ли­чні й та­кі ж су­во­рі та без­жив­ні. Всю­ди ли­ше ка­мі­н­ня.

Але в одно­му мі­сці го­ри ні­би роз­вер­за­ю­ться, утво­рю­ють кань­йон і по­ро­джу­ють ча­рів­ну оа­зу з паль­мо­ви­ми за­ро­стя­ми та во­до­спа­дом. Про­гу­лян­ка тут на­віть у най­біль­шу спе­ку до­сить ком­фор­тна зав­дя­ки ру­ху прохо­ло­дно­го по­ві­тря із гли­би­ни кань­йо­ну. На озер­ці мо­жна оми­ти стом­ле­ні но­ги або й осві­жи­ти­ся пов-

ні­стю під стру­ме­ня­ми во­до­спа­ду. Во­да при­єм­на на смак і до­бре від­нов­лює си­ли.

Не­зви­чай­не по­єд­на­н­ня жи­вої та не­жи­вої при­ро­ди на­ди­хну­ло ре­жи­се­ра стрі­чки «Ан­глій­ський па­ці­єнт» ви­ко­ри­ста­ти цю на­ту­ру для зйо­мок. Мі­сця до­бре впі­зна­ю­ться!

До ре­чі, паль­ми в оа­зі, та й вза­га­лі паль­ми — це тра­ва. Хо­ча й ви­со­кі та ма­ють озна­ки де­ре­ва, але тра­ва! Се­ре­дня три­ва­лість жи­т­тя «тра­ви­ни» — близь­ко 100 ро­ків. Якщо паль­ма ви­ко­ри­сто­ву­є­ться у сіль­сько­му го­спо­дар­стві — на­при­клад, фі­ні­ко­ва чи ко­ко­со­ва, — то її у ві­ці 50 ро­ків зру­бу­ють, оскіль­ки вро­жай па­дає, і са­дять но­ву. Взим­ку ці ро­сли­ни вдо­сталь по­ли­ва­ють, щоб до при­хо­ду справ­жньої спе­ки во­ни змі­цні­ли і бу­ли го­то­ві до цві­ті­н­ня.

Ці­ка­во, що паль­ми від­рі­зня­ю­ться за ста­т­тю і бу­ва­ють «чо­ло­ві­ка­ми» та «жін­ка­ми». На одно­го «чо­ло­ві­ка» при­па­дає близь­ко 50 «жі­нок». Оце га­рем!

Істо­ри­чна фра­за, або На­зад до узбе­реж­жя

Ко­жен шко­ляр з істо­рії Ста­ро­дав­ньо­го сві­ту пам’ятає фра­зу рим­сько­го се­на­то­ра Ка­то­на: «Кар­фа­ген му­сить бути зруй­но­ва­ний!».

Так, іде­ться про ан­ти­чне мі­сто Кар­фа­ген, яке вра­жа­ло рим­лян сво­єю міц­цю та ста­но­ви­ло істо­тну за­гро­зу са­мо­му існу­ван­ню їхньої ім­пе­рії. Але ста­ло­ся все за сло­ва­ми Ка­то­на: 146 ро­ку до на­шої ери мі­сто бу­ло пов­ні­стю зруй­но­ва­не і на­віть по­си­па­не сі­л­лю, щоб на то­му мі­сці ні­чо­го не ро­сло. По­тім рим­ля­ни по­шко­ду­ва­ли про руй­на-

цію і зре­штою за ча­сів Юлія Це­за­ря від­бу­ду­ва­ли Кар­фа­ген, але вже на свій лад.

Ці­ка­во, що за­снов­ни­ком, а то­чні­ше, за­снов­ни­цею, ле­ген­дар­но­го мі­ста бу­ла жін­ка — ца­ри­ця Алі­са. Тож не тільки в Єги­пті у ста­ро­дав­ні ча­си жін­ки бу­ли зда­тні на істо­ри­чні ро­лі.

За­раз реш­тки ру­їн і вці­лі­лі сті­ни, ко­ло­ни та фун­да­мен­ти Кар­фа­ге­на да­ють уяв­ле­н­ня, як мо­гли ви­гля­да­ти йо­го хра­ми, адмі­ні­стра­тив­ні бу­дів­лі та по­ме­шка­н­ня. Рим­ське спа за пло­щею да­ло б фо­ру ба­га­тьом су­ча­сним.

Тор­ка­є­шся гла­день­кої ко­ло­ни з мар­му­ру і ро­зу­мі­єш, що це тво­рі­н­ня з’яви­ло­ся ра­ні­ше Хри­ста чи Ле­о­нар­до да Він­чі, во­но ба­чи­ло і ве­лич, і раб­ство, і від­ва­гу, і го­ре… Все, що існувало в істо­рії люд­ства. Іно­ді й ка­мі­н­ня мо­же роз­мов­ля­ти…

Пі­сля від­ві­да­н­ня Кар­фа­ге­на на­ше «ко­ло по­ша­ни» по ту­ні­ських ста­ро­жи­тно­стях до­бі­гає кін­ця, хо­ча ці­ка­ви­ни зов­сім не обме­жу­ю­ться цим мар­шру­том. Пря­му­є­мо до узбе­реж­жя, звід­ки й по­чи­на­ли. А тут за­че­ка­ло­ся мо­ре, су­ча­сні го­те­лі з ви­шу­ка­ним сер­ві­сом, цен­три та­ла­со­те­ра­пії, ста­ро­дав­ні ме­ди­ни (се­ре­дмі­стя) з ву­зень­ки­ми ву­ли­чка­ми, две­рі та ві­кна всіх форм, роз­мі­рів, ко­льо­рів і фа­ктур, араб­ська ку­хня та схі­дні со­ло­до­щі.

Але ще за­ві­та­є­мо до одно­го ці­ка­во­го мі­сця. Ко­ли ви остан­ньо­го ра­зу роз­мов­ля­ли із справ­жнім сул­та­ном? Якщо від­по­відь — «ні­ко­ли», то ма­є­те на­го­ду ви­пра­ви­ти си­ту­а­цію. За­ві­тай­те до но­вої «Ме­ди­ни» в Хам­ма­ме­ті. За мо­гу­тні­ми сті­на­ми та бра­мою тут по­бу­до­ва­но «ста­ро­вин­не» араб­ське мі­сте­чко з бу­дин­ка­ми-рі­а­да­ми, схі­дним ба­за­ром і ла­бі­рин­та­ми про­вул­ків. А бі­ля вхо­ду до цьо­го ра­йо­ну роз­ваг або про­сто по­се­ред мі­ста на вас че­кає ста­те­чний чо­ло­вік у ко­стю­мі сул­та­на. Не ди­вуй­те­ся, він справ­ді є пря­мим на­щад­ком остан­ньо­го сул­та­на Ту­ні­су і ви­ко­нує пред­став­ни­цькі фун­кції. Як і го­ди­ться, він при­ді­ляє біль­ше ува­ги жін­кам і отри­мує у від­по­відь не­аби- яку ува­гу. Пред­став­ни­ці пре­кра­сної ста­ті так і пра­гнуть сфо­то­гра­фу­ва­ти­ся зі схі­дним во­ло­да­рем. Ой, обе­ре­жно! Сул­та­ни — во­ни та­кі, со­лод­ки­ми роз­мо­ва­ми та усмі­шка­ми на­пу­стять ту­ма­ну, ще за­хо­че­те за­ли­ши­тись у йо­го ма­лень­ко­му сул­та­на­ті…

На­ші при­єм­ні при­го­ди за­вер­шу­ю­ться. Але ви зро­би­те в Ту­ні­сі свої від­кри­т­тя й по­ді­ли­те­ся ни­ми вже у вла­сних істо­рі­ях. Скар­бам Ма­гри­бу не­має лі­ку, ви­ру­шай­те та пе­ре­ко­най­те­ся са­мі!

Мис Афри­ка.

Дав­ньо­рим­ський ам­фі­те­атр в Ель Дже­мі.

Оа­за, де зні­ма­ли оска­рів­ський фільм «Ан­глій­ський па­ці­єнт».

Со­ло­не озе­ро Ель Джерид.

Так під зем­лею жи­вуть су­ча­сні тро­гло­ди­ти.

Де­ко­ра­ції до філь­му «Зо­ря­ні вій­ни» ста­ли мі­сцем ту­рист­сько­го па­лом­ни­цтва.

Ри­бат — фор­те­ця мі­ста Мо­на­стір.

«Сул­тан» но­вої «Ме­ди­ни».

Чи­слен­ні ру­ї­ни да­ють уяв­ле­н­ня про ве­лич Кар­фа­ге­на.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.