Хто всте­ре­же Ма­ко­вея?

International Tourism Magazine - - УКРАЇНА ЧУДЕС -

У ми­ну­ло­му номері ми по­да­ли ін­терв’ю з те­ле­ве­ду­чою На­тал­кою ФІЦИЧ, ві­до­мою ци­кла­ми про­грам про укра­їн­ську куль­ту­ру. По­ча­ли й пу­блі­ку­ва­ти урив­ки з її книж­ки, яка ста­ла ча­сти­ною ме­ді­а­про­е­кту «Культ пред­ків. Не­ту­ри­сти­чні зви­чаї Укра­ї­ни». Про­дов­жу­ї­мо!

У кіль­кох се­лах на пів­дні Ки­їв­щи­ни Ма­ко­вія свя­тку­ють як ні­де біль­ше. На­пе­ре­до­дні вста­нов­лю­ють хре­сти, ви­щі люд­сько­го зро­сту, обви­ва­ють їх кві­та­ми і сте­ре­жуть усю ніч. Це, без пе­ре­біль­ше­н­ня, один з уні­каль­них зви­ча­їв Укра­ї­ни. І во­дно­час не ві­до­мий ши­ро­кій пу­блі­ці.

Зви­чай кра­сти

У се­лі Ма­ло­по­ло­ве­цьке Фа­стів­сько­го ра­йо­ну на Ки­їв­щи­ні нас з етно­гра­фом Оле­ксі­єм Долею зу­стрі­чає осо­би­сто сіль­ський го­ло­ва Лю­дми­ла Ри­би­тва-Іво­нен­ко. Пер­шим ді­лом во­на ве­де на свій ку­ток і по­ка­зує вже вста­нов­ле­ний хрест, обви­тий кві­та­ми. На вер­хів­ці — ви­рі­за­на з гар­бу­за «го­ло­ва» в ка­пе­лю­сі. Та­кий хрест тут на­зи­ва­ють Ма­ко­ве­єм. Ко­лись вва­жа­ло­ся, що кві­ти на ньо­го не гріх і вкра­сти. Але пе­ре­ва­жно лю­ди са­мі да­ють. Аро­ма­ти зі­л­ля чу­ти зда­ле­ку: гір­кі, сві­жі, со­лод­кі, пря­ні, во­ни при­ва­блю­ють бджіл і джме­лів.

Оле­ксій До­ля вла­што­вує ме­ні іспит із бо­та­ні­ки. Впі­знаю чор­но­брив­ці, со­ня­хи, ай­стри, жор­жи­ни, тро­ян­ди, зві­ро­бій, сто­ти­ся­чник, по­лин, ка­ли­ну і якісь ко­ло­ски. «Ой, лю­би­сток за бу­ли!» — зга­дує па­ні Лю­дми­ла і про­сить су­сі­дів йо­го до­да­ти.

Лю­ди зі­бра­ли­ся бі­ля Ма­ко­вея, щоб по­ми­лу­ва­ти­ся ре­зуль­та­та­ми спіль­ної ро­бо­ти і до­мо­ви­ти­ся сте­рег­ти. Ви­яв­ля­є­ться, ці­єї но­чі мо­лодь має пра­во бе­шке­ту­ва­ти. Осо­бли­вий шик — вкра­сти чу­жо­го Ма­ко­вея і вста­но­ви­ти по­руч зі сво­їм. Але на цьо­му ку­тку все про­ду­ма­но: не­по­да­лік двір сте­ре­же гав­ку­чий пес.

За­со­би за­хи­сту

Ми йде­мо на ін­ший ку­ток се­ла, там теж зби­ра­ю­ться пле­сти Ма­ко­вея. Зу­стрі­ча­є­мо дів­ча­ток з обе­рем­ка­ми кві­тів. Во­ни скла­да­ють їх на ку­пу і йдуть по но­ву пор­цію. Лю­дми­ла Тро­хи­мів­на Ко­ба зрі­зує у сво­є­му кві­тни­ку най­кра­щі гла­діо­лу­си та ма­йо­ри. «Я б гір­шень­кі брав» , — жар­тує До­ля. Але жін­ка за­пе­ре­чує, що на хрест по­трі­бно все най­кра­ще.

Зі­бра­ні кві­ти дів­ча­тка зне­сли на мо­рі­жок. Дядь­ко Ми­хай­ло в мо­ря­цько­му ка­шке­ті зро­бив хрест. Лю­ди по­чи­на­ють пле­сти: одні сор­ту­ють кві­ти, дру­гі крі­плять їх до хре­ста, тре­ті спів­а­ють, пес плу­та­є­ться під но­га­ми — усім є ро­бо­та. Ма­ко­вея пле­туть зго­ри, по­тім ру­ки і низ. Жін­ки прив’язу­ють кві­ти мо­туз­кою та спів­а­ють. На­сам­кі­нець до­да­ють не­ве­ли­чкий пу­чок ма­ку, бо який без ньо­го Ма­ко­вей? А чо­ло­ві­ки ви­ко­пу­ють яму і вста­нов­лю­ють об­пле­те­ний кві­та­ми хрест «ли­цем» на схід. На­віть жар­то­ма про­по­ну­ють за­бе­то­ну­ва­ти, то­ді то­чно ні­хто не вкра­де. Зре­штою огля­да­ють ре­зуль­тат спіль­ної ро­бо­ти і ви­рі­шу­ють, що їхній Ма­ко­вей най­кра­щий. Так ка­за­ти­муть нам на ко­жно­му ку­тку, де ми по­бу­ва­є­мо до кін­ця ве­чо­ра. Але цей справ­ді чу­до­вий: ко­ло­ски, за­па­шне зі­л­ля та кві­ти, се­ред яких осо­бли­во гар­ні жов­ті со­ня­хи.

Ма­ко­веї по ку­тках

Тре­тьо­го Ма­ко­вея зна­хо­ди­мо у дво­рі, де ба­га­то ді­тей до­по­ма­га­ють йо­го пле­сти і обі­ця­ють сте­рег­ти з кий­ка­ми. Че­твер­тий Ма­ко­вей зов­сім по­руч, йо­го охо­ро­ня­ють дві ма­лень­кі дів­чин­ки. П’ято­го Ма­ко­вея при­пер­ли до во­ріт, він най­мен­ший се­ред усіх по­ба­че­них. Сте­ре­же йо­го ба­ба Оля із прав­ну­ка­ми, але на ніч зби­ра­є­ться за­хо­ва­ти до льо­ху, бо ма­лим «сто­ро­жам» тре­ба спа­ти. Всі три Ма­ко­веї — на одній ву­ли­ці, за кіль­ка дво­рів один від одно­го. Ді­ти ор­дою шу­га­ють між ни­ми.

Ми їде­мо на ін­ший бік се­ла. Там якраз оби­ра­ють мі­сце для Ма­ко­вея. Ра­ні­ше ста­ви­ли бі­ля стов­па, але під пар­ка­ном на­дій­ні­ше, бо мо­жна ще й прив’яза­ти. Те­тя­на Ана­то­лі­їв­на Ста­цен­ко вко­пує хрест і ко­ман­дним го­ло­сом, ви­ро­бле­ним за ро­ки ро­бо­ти у шко­лі, роз­по­ді­ляє ро­бо­ту між під­лі­тка­ми. А са­ма зга­дує мо­ло­ді ро­ки: «У нас у яру жив дід Гор­дій. І завжди кві­ти мав. Їх гля­діть же тре­ба, щоб ні­хто не по­крав. Той дід при­йшов із ро­бо­ти втом­ле­ний, за­ко­тив віз по­се­ред кві­тни­ка і ліг спа­ти на то­му во­зі. А хло­пці й дів­ча­та того ді­да Гор­дія прив’яза­ли гар нень­ко до во­за, вир­ва­ли всі кві­ти, а то­ді кри­чать: «Ді­ду, у вас кві­ти по­кра­ли!» — і ті­кать. Дід під­ри­ва­є­ться з пе­ре­ля­ку, а при в’яза­ний, то йо­го ледь до лі­кар­ні не по­ве­зли».

Гар­бу­зо­во­му Ма­ко­вею ви­рі­за­ють очі, сте­пле­ром крі­плять бро­ви та ву­са із ку­ку­ру­дзи­н­ня, ма­лю­ють бі­лою па­стою зу­би та вдя­га­ють ка­шкет. І на­че у каз­ці над усім схо­дить по­двій­на ве­сел­ка, дав­ній сим­вол при­ми­ре­н­ня Бо­га і лю­дей. «Свя­то лю­дей об’єд­ну­ва­ло. Во­но по на­ро­дно­му гли­бо­ке. Оце єд­на­н­ня лю­дей най­ва­жли­ві­ше. Це те, чо­го нам усім за­раз не ви­ста­чає» , — за­хо­пле­но ді­ли­ться вра­же­н­ням До­ля. «Це для се­ла справ­ді свя­то, бо мо­жна від­по­чи ти від ро­бо­ти» , — більш пра­гма­ти­чно ко­мен­тує па­ні Лю­дми­ла.

Їде­мо да­лі й зна­хо­ди­мо сьо­мо­го Ма­ко­вея. Йо­го сте­ре­жуть ці­лою гро­ма­дою про­сто під до­щем і ве­сел­кою. Я не мо­жу на­ди­ву­ва­тись, які рі­зні всю­ди Ма­ко­веї: з го­ло­ва­ми та без, рі­зно­го зро­сту, з рі­зних кві­тів. Але всю­ди нав­ко­ло них — справ­ді ща­сли­ві лю­ди.

Ми ви­рі­шу­є­мо по­вер­ну­ти­ся до Ма­ко­вея із со­ня­ха­ми і пе­ре­ві­ри­ти, чи справ­ді йо­го сте­ре­жуть. Ме­шкан­ці ку­тка по­ста­ви­ли бі­ля хре­ста стіл із на­по­я­ми-на­їд­ка­ми, свя­тку­ють і спів­а­ють дав­ніх пісень. Та за­про­шу­ють при­їха­ти сю­ди пе­ред Спа­сом — то­ді хре­сти обів’ють сві­жи­ми кві­та­ми та по­че­плять на­ми­сто з яблук, груш і ка­ли­ни-го­ро­би­ни. Не­ма сум­ні­вів, ми при­їде­мо! Ці­ка­во ж ді­зна­тись, які Ма­ко­веї всте­ре­жуть, а які до­ве­де­ться ро­би­ти зно­ву.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.