Жи­вуть со­бi да­я­ки — дiти джун­глiв, па­син­ки ци­вiлiза­цiї

International Tourism Magazine - - ТРОЯНДА ВІТРІВ - Сер­гій БУКОВСЬКИЙ

Справ­жнє ли­хо джун­глiв — п’яв­ки, що аж ки­шать в усiх во­ло­гих мiсци­нах. Сте­жать за ко­жним ва­шим кро­ком i ти­хцем за­пов­за­ють до че­ре­ви­кiв, а там пiдло при­си­пля­ють чу­тли­вiсть за до­по­мо­гою спе­цiаль­них фер­мен­тiв i п’ють кров до­ти, до­ки пе­ре­тво­рю­ю­ться на ве­ли­ких оги­дних упи­рiв. Осте­рiга­ю­чись їх, да­я­ки на­ти­ра­ють но­ги со­ком лiан осо­бли­во­го ви­ду, але до­по­ма­гає ли­ше хви­лин на двад­цять. Най­лiпший ви­хiд — ман­дру­ва­ти бо­со­нiж iз го­ли­ми до ко­лiн но­га­ми i час вiд ча­су зiшкрiба­ти п’явок но­жем, бо вiдри­ва­ти їх стра­шен­но бо­ля­че. Мiсце ура­же­н­ня слiд про­ми­ти во­дою, ба­жа­но га­ря­чою, оскiль­ки че­рез дiю фер­мен­тiв кров дов­го не згор­та­є­ться i ви­тiкає з ра­ни.

Або­ри­ге­ни на­рiв­нi з iн­ши­ми ме­шкан­ця­ми джун­глiв ве­дуть не­лег­ку бо­роть­бу за мiсце пiд па­лю­чим сон­цем Борнео. До­во­ди­ться без­на­стан­но вiдби­ва­ти на­ступ джун­глiв, вiдво­йо­ву­ва­ти ма­лень­кi дiлян­ки зем­лi пiд по­сiви. М’ясо, рис i пiдли­ва з ди­ко­ро­слої тра­ви — ось i весь не­хи­трий ра­цiон. Фру­кти: ана­на­си, па­пайя, ба­нaни, ци­три­ни — рiд- кiсть, адже без до­по­мо­ги лю­ди­ни куль­тур­ним ро­сли­нам у ха­щах не вижити.

Да­я­ки — при­ро­дже­нi ми­слив­цi, зда­тнi го­ди­на­ми пiд­кра­да­ти­ся й ча­ту­ва­ти на здо­бич. Ду­хо­вий спис, са­гай­дак зi стрiла­ми, ко­ро­ткий тон­кий нiж на дов­го­му ру­кiв’ї — ось їхнє пов­не бо­йо­ве спо­ря­дже­н­ня. Ду­хо­вий спис, що не­чу­тно вра­жає цiль, — це тру­ба з чер­во­но­го де­ре­ва п’ять ме­трiв зав­довж­ки i близь­ко п’яти сан­ти­ме­трiв дiа­ме­тром, на кiн­цi прив’яза­ний ме­та­ле­вий дво­сiчний нiж. Вну­трiшня стiн­ка тру­би вiд­шлiфо­ва­на до бли­ску. В отвiр за­кла­да­ють го­стру де­рев’яну стрiлу, на за­дньо­му кiн­цi якої за­мiсть пiр’я — кор­ко­по­дiбний пор­шень. Вар­то дму­хну­ти у тру­бу i... З цiєї зброї мо­жна по­цiли­ти у не­ве­ли­чку пта­шку з вiд­ста­нi 10–15 ме­трiв. Спо­ря­джа­ю­чись на ве­ли­ко­го звiра, вiстря стрiли зма­щу­ють отру­тою iпо, яку до­бу­ва­ють iз ко­ри одно­го з тро­пiчних де­рев, у кiль­ка ра­зiв згу­бнiшою вiд слав­но­звiсно­го ку­ра­ре, що ним ко­ри­сту­ю­ться або­ри­ге­ни Пiв­ден­ної Аме­ри­ки.

Ме­шкан­цi Борнео — лю­ди низь­ко­ро­слi, й iн­тен­сив­нi фiзич-

нi на­ван­та­же­н­ня їм не до сна­ги. За­те во­ни зна­ють се­кре­ти ви­жи­ва­н­ня у ней­мо­вiр­но скла­дних для єв­ро­пей­ця умо­вах тро­пiчних джун­глiв. Най­пер­ший — жи­ти не по­спiша­ю­чи, бе­рег­ти си­ли.

Жи­вуть без ка­лен­да­ря — нi дат, нi пiр ро­ку, нi лiто­чи­сле­н­ня. Ча­со­вi орiєн­ти­ри: вда­ле по­лю­ва­н­ня, не­вро­жай, на­ро­дже­н­ня ди­ти­ни, по­ява чу­жин­ця... Бiль­шiсть да­я­кiв не знає пи­сьма, та, зре­штою, й вла­сно­го вiку. Про­те ци­вiлiза­цiя по­де­ку­ди на­га­дує про се­бе, i чи не в ко­жно­му се­лi вже мо­жна зди­ба­ти «гра­мо­тiя», ко­трий сяк-так во­ло­дiє пе­ром. Уряд Ма­лай­зії не над­то опiку­є­ться освiче­нiстю да­я­кiв, але про­ша­рок учи­те­лiв, якi да­ють по­ча­тко­вi зна­н­ня дiтям шкiль­но­го вiку, все-та­ки iснує.

Без­пе­ре­чно, або­ри­ге­ни ма­ють уяв­ле­н­ня про iн­ший свiт — той, що на­зи­ває се­бе ци­вiлiзо­ва­ним. Пе­рiо­ди­чно їхнi по­слан­цi на­вiду­ю­ться до ве­ли­ких мiст на узбе­реж­жi оке­а­ну, ку­пу­ють ни­тки, гол­ки, лю­стер­ка, су­хе па­ли­во, ку­хон­не на­чи­н­ня. А iн­ко­ли й вiде­о­те­хнiку. По­вер­нув­шись, дiля­ться вра­же­н­ня­ми з одно­пле­мiн­ця­ми. Уве­че­рi все се­ло зби­ра­є­ться в бу­дин­ку во­ждя. Якщо в го­спо­дар­ствi є ма­лень­кий ди­зель, то на го­дин­ку-дру­гу вми­ка­ють еле­ктро­лам­пу... Та­кi ве­чiр­ки зде­бiль­шо­го за­кiн­чу­ю­ться тан­ця­ми — спо­ча­тку кiль­ка чо­ло­вiкiв по чер­зi зма­га­ю­ться у ри­ту­аль­но­му тан­цi, зодя­гнув­ши на го­ло­ву тра­ди­цiй­но­го со­лом’яно­го ка­пе­лю­шка, а по­тiм пiд ма­гнiто­фон тан­цю­ють усi. От вам i ди­ско­те­ка.

Ци­вiлiза­цiя... На Борнео ви­ра­зно вiд­чу­ва­єш її ся­гни­стi кро­ки. Лю­ди з «ве­ли­ко­го свiту» їдуть сю­ди на­вiть по­при не­без­пе­ку бути вку­ше­ни­ми скор­пiо­ном чи, ска­жiмо, ма­ля­рiй­ним ко­ма­рем. До ре­чi, на­вiть ан­ти­ма­ля­рiй­нi та­бле­тки в та­ких ви­пад­ках тут не завжди до­по­ма­га­ють. Я за­пи­тав у да­я­кiв, як во­ни ря­ту­ю­ться від ма­ля­рiї. Усмiхнув­шись, тi вiд­по­вiли, що спо­кон­вiчнi ме­шкан­цi джун­глiв на цю хво­ро­бу не сла­бу­ють. Го­лов­ний їхнiй во­рог — не ко­ма­рi, а ци­вiлiза­цiя.

Ци­вiлiза­цiї по­трiбна де­ре­ви­на, i во­на не­ща­дно ни­щить джун­глi про­вiн­цiї Са­ра­вак — зем­лi да­я­кiв. Що­дня тут ви­ру­бу­ють 12 ква­дра­тних кiло­ме­трiв лiсу, а за­га­лом у Ма­лай­зiї 40 вiд­со­ткiв йо­го вже зни­кло. Отак на зем­нiй ку­лi за­ги­ну­ла по­над по­ло­ви­на тро­пiчних джун­глiв. Се­ред най­бiль­ших спо­жи­ва­чiв ма­ла­зій­ської де­ре­ви­ни — Нiмеч­чи­на, де впо­до­ба­ли цiн­ну де­ре­ви­ну мiран­тi. За до­слiдже­н­ня­ми Мiжна­ро­дної ор­га­нiза­цiї з про­блем тро­пiчної де­ре­ви­ни при ООН, якщо по­всю­дне ви­ни­ще­н­ня лiсiв збе­рiга­ти­ме те­пе­рiшнi тем­пи, то на­при­кiн­цi сто­лi­т­тя об’єкт її до­слiдже­н­ня оста­то­чно ще­зне. Або­ри­ге­ни вже ни­нi вiд­чу­ва­ють на­бли­же­н­ня ка­та­стро­фи: мiлiють рiки, змiню­є­ться мiкро­фло­ра, тва­ри­ни ки­да­ють зви­чнi мiсця. А ко­ли «тре­ба» ру­ба­ти там, де жи­вуть да­я­ки, їх про­сто ви­ки­да­ють iз вла­сних бу­дин­кiв. Хто чи­нить опiр — по­тра­пляє до в’язни­цi...

На­вряд щоб ма­лень­кий на­род ви­сто­яв пе­ред цим ве­ли­ким жор­сто­ким свiтом, ко­трий гор­до йме­нує се­бе ци­вiлiза­цiєю. У бо­роть­бi джун­глi за­ги­нуть пер­ши­ми. А ци­вiлiза­цiя? Без­пе­ре­чно, дру­гою.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.