БАЛІ

International Tourism Magazine - - ВОЯЖ-КОЛЕКЦІЯ - Ма­ри­ся ГО­РО­БЕЦЬ Оле­ксандр ГО­РО­БЕЦЬ

Ле­ген­да про те, як ви­ник Ба­лi

Дав­но-пре­дав­но один яван­ський ко­роль, роз­сер­див­шись на сво­го не­слу­хня­но­го си­на, ви­слав йо­го з остро­ва. Ко­ли син зник за го­ри­зон­том, сер­ди­тий ба­тько про­вiв сму­гу на зем­лi, нiби на­зав­жди вiд­окре­мив­шись вiд на­щад­ка. Ра­птом у то­му мiсцi зем­ля роз­вер­злась, мо­ря пiв­дня й пiв­но­чi по­єд­на­лись i вiд Яви вiд­ко­лов­ся острiв, який лю­ди зго­дом на­ре­кли Ба­лi… Мо­же, у прин­ца i не скла­ло­ся з ба­тьком, та люд­ству все-та­ки по­ща­сти­ло — має те­пер мiсце ди­во­ви­жної краси.

Хо­че­те вiр­те, хо­че­те нi, але на Ба­лi вiд по­ба­че­них кра­є­ви­дiв одра­зу хо­че­ться роз­мов­ля­ти вiр­ша­ми. Пи­шнiсть зе­ле­них джун­глiв i ри­со­вих те­рас, при­на­днi хви­лi Iн­дiй­сько­го оке­а­ну, ве­ли­чнi ста­ро­дав­нi хра­ми, яскра­ве жи­т­тя острiв’ян... Так i хо­че­ться зма­лю­ва­ти все це пен­злем, увiчни­ти «ше­девр Азiї». Нам вда­ло­ся-та­ки за­фiксу­ва­ти ба­лiй­ськi кра­со­ти. Звiсно, не без «мук твор­чо­стi», бо во­ни (не му­ки, а кра­со­ти) тут — на ко­жно­му кро­цi, усi по-сво­є­му не­по­втор­нi, рiзно­ма­нiтнi й во­дно­час не­вiд’єм­нi одна вiд одної. Ба­жа­є­мо та­ких «мук» i вам!

Рис — усьо­му го­ло­ва.

Цiло­рiчно пра­цьо­ви­тий мiсце­вий люд по­ра­є­ться на по­лях, адже зем­ля дає не один i на­вiть не два — чо­ти­ри вро­жаї за рiк! Рис є не­вiд’єм­ним iн­гре­дiєн­том де­ся­ткiв на­цiо­наль­них страв, пре­дме­том екс­пор­ту, а до по­ча­тку ту­ри­сти­чно­го бу­му на­вiть ста­но­вив осно­ву ба­лiй­ської еко­но­мiки. Те­пер нею став ту­ризм, але й го­стям, i го­спо­да­рям усе одно тре­ба їсти, при­чо­му ба­га­то i сма­чно.

Вер­хо­ла­зи на за­мов­ле­н­ня.

Ли­ше за до­лар мiсце­вi «вуй­ки» вмить дi­ста­нуть вам ко­кос iз за­па­мо­ро­чли­вої ви­со­ти.

Ми­сте­цтво жи­ти в раю

Аби пi­зна­ти лю­ди­ну, ка­жуть, тре­ба за­зир­ну­ти їй в очi, бо во­ни — дзер­ка­ло ду­шi. Аби зро­зу­мiти, ку­ди вас за­не­сла ман­дрiв­на до­ля, вар­то вди­ви­ти­ся в облич­чя зу­стрі­чних лю­дей. Якщо пер­шою вам «яви­ться» тен­дiтна дiв­чи­на з олив­ко­вим вiд­тiн­ком шкiри, дов­гим чор­ним бли­ску­чим во­лос­сям i ми­гда­ле­по­дiбни­ми очи­ма; якщо в її мiнiа­тюр­них ру­чках бу­де на­ми­сто iз за­па­шних ло­то­сiв та ор­хiдей; якщо дух квiтiв вiдра­зу ж огор­не не ли­ше ва­ше тiло, а й ду­шу... Зна­чить, ви по­тра­пи­ли на Ба­лi!

Озир­нув­шись нав­ко­ло й по­ба­чив­ши при­вiтних, щи­ро усмiхне­них лю­дей, ви не­о­дмiн­но вiд­чу­є­те те­пло не ли­ше ту­те­шньо­го сон­ця, а й на­ро­ду, який ти­ся­чо­лi­т­тя­ми жи­ве на цьо­му остро­вi. Вiд по­ча­тку до кiн­ця, по­до­ро­жу­ю­чи по Ба­лi, я по­чу­ва­ла­ся, не­мов удо­ма, — та­кi вже го­стин­нi й вiд­кри­тi цi острiв’яни!

Лю­ди остро­ва — унiкаль­но-са­мо­до­ста­тнi. За­пи­тав­ши будь-яко­го ба­лiй­ця, яким вiн уяв­ляє рай, отри­ма­є­те про­сту без­за­сте­ре­жну вiд­по­вiдь — та­ким, як Ба­лi, без тур­бот мир­сько­го жи­т­тя. Все, про що во­ни мрiють, це жи­ти, бути кре­мо­ва­ни­ми пiсля смер­тi й ре­iн­кар­ну­ва­ти­ся са­ме на Ба­лi. Ота­кий «на­цiо­на­лiзм» при­та­ман­ний усiм ме­шкан­цям цьо­го остро­ва: i за­мо­жним, i бiдни­ми, i лiтнiм, i мо­ло­дим. Рiд­ко ко­ли хтось iз них усер­йоз за­ми­слю­є­ться про зав­тра­шнiй день — во­ни жи­вуть сьо­го­днiшнiм, при­йма­ю­чи йо­го з усiма не­га- ра­зда­ми й га­ра­зда­ми. Го­лов­не — бути в гар­мо­нiї iз со­бою, при­ро­дою... ну, й, звiсно, з бо­га­ми.

Спi­зна­ти цю без­тур­бо­тну атмо­сфе­ру мо­жна, щой­но ви­їхав­ши за ме­жi ку­рор­тних мiсте­чок, у гли­бо­ких, далеко роз­ки­да­них се­лах остро­ва. Тут є мо­жли­вiсть по­ба­чи­ти за­мiсть ши­кар­них вiлл та ав­то­мо­бiлiв зна­чно бiль­шi «ба­гат­ства»: мiнiа­тюр­нi бу­ди­но­чки, схо­ва­нi за стрiха­ми хра­мiв; жiнок, якi не­суть на го­ло­вi пiра­мiди з фру­ктiв та ово­чiв; дiтла­хiв, ко­трi па­суть ху­до­бу, то­дi як їхнi ба­тьки зби­ра­ють на по­лях рис. То тут, то там у не­бо здi­йма­ю­ться стов­пчи­ки ди­му на знак, що йде при­го­ту­ва­н­ня до яко­їсь по­дiї. Що це — хра­мо­ве свя­то, на­ро­дже­н­ня ди­ти­ни, ве­сi­л­ля чи кре­ма­цiя по­мер­ло­го — від­га­да­ти скла­дно. На­бли­зив­шись до про­це­сiї, на пер­ший по­гляд мо­жна ли­ше по­мiти­ти, як усi її оша­тно вбра­нi уча­сни­ки го­мо­нять мiж со­бою, спiва­ють тра­ди­цiй­них пiсень пiд ор­кестр га­ме­лан, а на облич­чi ко­жно­го сяє усмiшка.

Острiв схо­жий на одну ве­ли­ку ро­ди­ну. Су­ча­сний ба­лiєць не мо­же iсну­ва­ти окре­мо вiд гро­ма­ди, що ста­но­вить не­вiд’єм­ну ча­сти­ну су­спiль­ної структури. Хто її iгно­рує, той мо­же на­вiть ма­те­рiаль­но по­тер­пiти. Ска­жiмо, три­чi не з’явив­шись на гро­мад­ськi збо­ри, лю­ди­на ри­зи­кує втра­ти­ти зем­лю.

При­го­ту­ва­н­ня до пев­них ри­ту­а­лiв по­тре­бує згур­ту­ва­н­ня, то­му ко­жен на­ма­га­є­ться бра­ти без­по­се­ре­дню участь у дiй­ствi: хто грає в ор­ке­стрi, хто ви­ко­нує ри­ту­аль­нi тан­цi, хто го­тує да­ри усiм

мiсце­вим бо­гам або ж спiль­ний дар се­ла ве­ли­чно­му хра­му ма­те­рi Бе­са­кiх.

Якщо в ди­ти­ни ви­рiс пер­ший зуб — чо­му б не зро­би­ти iз цьо­го свя­то? За­люб­ки! Жiн­ки го­ту­ють за­стi­л­ля, чо­ло­вiки при­кра­ша­ють бу­ди­нок, обла­дну­ють мiсце для тан­цiв i за­бав. Ба­лiй­цi зна­хо­дять на­со­ло­ду в будь-чо­му i що­дня...

Ра­дiють i жи­т­тю, i смер­тi...

Про­ни­кну­ти в ду­шу краю i хо­ча б на­бли­зи­ти­ся до ро­зу­мi­н­ня, чим жи­вуть цi ди­во­ви­жнi лю­ди, не­мо­жли­во, си­дя­чи на мiсцi. Нев­га­мов­на до­пи­тли­вiсть ве­ла нас по всьому остро­ву. Ми зу­пи­ня­лись уздовж до­ро­ги й за­хо­пле­но спо­гля­да­ли, як зби­ра­ють рис. За­зи­ра­ли не в одне по­двiр’я й ба­чи­ли, як iз рук май­стрiв «на­ро­джу­ва­лись» ма­ски або ж «роз­квiта­ла» тка­ни­на ба­тик. Роз­пи­ту­ва­ли зу­стрiчних i фо­то­гра­фу­ва­ли, фо­то­гра­фу­ва­ли, фо­то­гра­фу­ва­ли...

«Усмiхне­на» про­це­сiя, що най­пер­ше при­вер­ну­ла мою ува­гу, ви­яви­лась... ри­ту­а­лом при­го­ту­ва­н­ня до кре­ма­цiї! Чо­му так, нам вча­сно по­яснив гiд. Ви­яв­ля­є­ться, будь-яку по­дiю ба­лiй­цi спри­йма­ють ра­дiсно, на­вiть смерть. Для них во­на — «вiд­пус­тка до раю», тре­ба ли­ше ку­пи­ти «зво­ро­тний кви­ток», тобто прой­ти кре­ма­цiю.

«Нга­бен», або це­ре­мо­нiя кре­ма­цiї, — це щось на зра­зок про­во­дiв у на­сту­пне жи­т­тя. За до­по­мо­гою «ба­лiй­сько­го дзво­ну» — по­ро­жни­стої ко­ло­ди «кул­кул», що ви­сить у ве­жi, бiля мiсце­во­го цен­траль­но­го хра­му, — по­вiдом­ля­ють про «вiд’їзд» чле­на гро­ма­ди. З тiлом, по­мiще­ним на спе­цiаль­нi но­шi, рiднi про­дов­жу­ють спiл­ку­ва­ти­ся, на­че по­кiй­ник про­сто за­плю­щив очi. I жо­дних то­бi слiз, адже лю­ди­на вiд­хо­дить тим­ча­со­во й пiсля ре­iн­кар­на­цiї не­о­дмiн­но по­вер­не­ться в ро­ди­ну.

В день кре­ма­цiї тiло кла­дуть до спе­цiаль­но­го сар­ко­фа­гу у ви­гля­дi бун­га­ло чи хра­му й не­суть у су­про­во­дi про­це­сiї до обра­но­го мiсця це­ре­мо­нiї. Фiнал «нга­бе­ну» — спа­ле­н­ня тлiн­ної люд­ської обо­лон­ки у по­лум’ї, взя­то­му зі свя­щен­но­го мiсця.

Зда­ва­ло­ся б — який жах, що за нiсе­нiтни­цi! Та ко­ли ти при­су­тнiй пiд час ри­ту­а­лу, се­ред спо­кiй­них усмiхне­них ба­лiй­цiв, ми­мо­во­лi по­чи­на­єш вiри­ти в усе це... i со­бi по­чи­на­єш усмiха­ти­ся.

Та це ли­ше одна з не­спо­дiва­них гра­ней острiв­но­го жи­т­тя. А ось iще одна.

Свя­щен­ні во­ди.

По­бли­зу ста­ро­дав­ньо­го хра­му в го­рах вiру­ю­чi вла­што­ву­ють омо­вi­н­ня. А хло­пча­ки про­сто гра­ю­ться у ква­ча.

Ста­ро­вiри остро­ва Ба­лi

Про ба­лiа­га — мiсце­вих «ста­ро­вiрiв», сво­є­рiдних про­вiдни­кiв у куль­ту­ру ми­ну­лих сто­лiть, нам роз­по­вiли мiсце­вi ме­шкан­цi. Ви­яв­ля­є­ться, ста­ро­дав­нi зви­чаї за­бо­ро­ня­ють їм будь-яке спiл­ку­ва­н­ня з чу­жи­ми, а тим па­че, ту­ри­ста­ми. Але ни­ні на Ба­лi та­ка по­ве­дін­ка — ско­рiше, ви­ня­ток. Лю­дям ба­лiа­га бу­ло не менш цiка­во, ну якщо не по­спiл­ку­ва­ти­ся, то хо­ча б по­ди­ви­ти­ся на нас. Ну, а нам, звiсно, — на них.

Жи­вуть ба­лiа­га у не­ве­ли­чких се­лах, тро­хи осто­ронь вiд по­жвав­ле­них мiсць. Одне з най­го­лов­нiших — Тру­ньян — зна­хо­ди­ться по­бли­зу озе­ра Кiн­та­ма­нi. Се­ло вiдо­ме сво­ї­ми ве­ле­тен­ськи­ми ба­нья­но­ви­ми де­ре­ва­ми, пiд яки­ми ба­лiа­га, що не вiрять у «ефе­ктив­нiсть» кре­ма­цiї для пе­ре­се­ле­н­ня душ, кла­дуть сво­їх по­мер­лих (жо­дних за­па­хiв при цьо­му не­має, їх по­гли­нає дух де­ре­ви­ни). Iн­ше вiдо­ме се­ло — Тен­га­нан, що у схiднiй ча­сти­нi Ба­лi, по­руч iз мiстом Ка­ран­га­сем. Тут ви­ро­бля­ють яскра­вi вiзе­рун­ча­стi тка­ни­ни за осо­бли­вою те­хно­ло­гiєю iкат. Во­на по­ля­гає в то­му, що у ма­те­рiю вплi- та­ю­ться одна чи двi фар­бо­ва­нi ни­тки, якi й утво­рю­ють слав­но­звiснi ор­на­мен­ти. На якiсний «по­двiй­ний» iкат ви­тра­ча­ють не один мiсяць, i най­ча­стiше цей ви­твiр стає сiмей­ною ре­лiквiєю. Лю­ди ба­лiа­га вiрять, що та­ка чор­но-бiла тка­ни­на за­хи­щає вiд злих ду­хiв, то­му й «одя­га­ють» у неї са­краль­нi ре­чi — на­при­клад, ста­туї бiля вхо­ду до хра­му.

Який ба­тик кра­щий?

Ба­лiй­цi по­лю­бля­ють но­си­ти са­рон­гу — iн­до­не­зiй­ський на­цiо­наль­ний одяг, ко­трий, як ме­нi зда­ло­ся, ско­ро мо­же ста­ти цiл­ком iн­тер­на­цiо­наль­ним. При­найм­ні у гар­де­ро­бах тих, хто вже по­бу­вав на Ба­лi, ця рiч є. У на­шiй гру­пi ко­жен при­дбав са­рон­гу, ще й не одну.

Це вбра­н­ня скла­да­є­ться з вiдрiзу бар­ви­сто­го ба­ти­ку, одя­га­ти ко­трий мо­жна як зав­го­дно, за­ле­жно вiд фан­та­зiї. Спо­ча­тку ми всi обмо­ту­ва­ли­ся са­рон­гою, щоб увiй­ти до хра­му (це обов’яз­ко­во; у ко­го не­ма — мо­же отри­ма­ти при вхо­дi), по­тiм при­кри­ва­ли­ся ним вiд спе­ко­тно­го сон­ця, а при­їхав­ши до­до­му... я, мiж iн­шим, по­ши­ла не­по­га­ну спiдни­чку.

Вза­га­лi, ба­тик як про­цес за­барв­ле­н­ня тка­ни­ни — до­во­лi скла­дний i три­ва­лий. Йо­го се­крет по­ля­гає у ви­ко­ри­стан­нi сво­є­рiдно­го мiдно­го «пе­ра» — кан­тин­га, що до­зво­ляє на­но­си­ти на тка­ни­ну роз­плав­ле­ний вiск у ви­гля­дi над­зви­чай­но тон­ко­го ма­люн­ка. Це ме­тод «ба­ти­кту­лiс». Вiн по­тре­бує ви­ня­тко­во­го тер­пi­н­ня й по­чи­на­є­ться з на­не­се­н­ня на бiлий шовк чи ба­вов­ня­не по­ло­тно абри­су май­бу­тньо­го ма­люн­ка. На ча­сти­ни, що ма­ють за­ли­ши­ти­ся не­фар­бо­ва­ни­ми, на­но­си­ться вiск. По­тiм тка­ни­ну опу­ска­ють у спе­цiаль­но при­го­тов­ле­ний барв­ник i ви­су­шу­ють. Про­це­ду­ра мо­же по­вто­рю­ва­тись вiд 20 до 30 ра­зiв, за­ле­жно вiд кiль­ко­стi ко­льо­рiв вiзе­рун­ка.

Де­що про­стiший ме­тод — ба­тик­кап, ко­ли вiск на­но­си­ться ве­ли­ким мiдним штам­пом. У 90-х ро­ках вiдбу­ла­ся «ба­ти­ко­ва ре­во­лю­цiя» са­ме зав­дя­ки цьо­му спосо­бо­вi, i йо­го за­сто­су­ва­н­ня ста­ло ма­со­вим.

Звiсно, тра­ди­цiй­ний ба­тик зна­чно до­рож­чий. При ку­пiв­лi тре­ба пам’ята­ти: вiн одно­го й того ж ко­льо­ру з обох бо­кiв. На­то­мiсть вну­трiшнiй бiк ба­ти­ка-кап ви­гля­дає зна­чно блiдiшим і, вiд­по­вiдно, той ко­штує де­ше­во.

Та у будь-яко­му ра­зi, про­шу вас, не лiнуй­те­ся i... по­тор­гуй­тесь. Я теж спо­ча­тку со­ро­ми­ла­ся — ну ку­ди вже де­шев­ше? Але, як з’ясу­ва­ло­ся, тор­гу­ва­ти­ся тут так са­мо природно, як i вiта­тись. Осо­бли­во це сто­су­є­ться вiд­да­ле­них сiл та мiсте­чок, не роз­бе­ще­них ту­ри­сти­чним бу­мом. На мiсце­вих ба­зар­чи­ках мо­жна зна­йти унiкаль­нi ре­чi ру­чної ро­бо­ти: при­кра­си з бiсе­ру та па­ви­но­го пiр’я, та­рiл­ки й гор­щи­ки з ко­ко­сiв, га­ман- цi зi змiї­ної шкiри, ста­ро­вин­нi ма­ски — i все це за без­цiнь.

Звiсно, на Ба­лi про­да­ю­ться й ви­шу­ка­нi до­ро­гi ре­чi: рiзьбле­нi ви­ро­би з ебо­нiто­во­го та сан­да­ло­во­го де­ре­ва, бiлi, жов­тi, ро­же­вi й чор­нi перлини, срiбнi та зо­ло­тi при­кра­си з дiа­ман­та­ми. При­дба­ти їх мо­жна у спе­цiа­лiзо­ва­них ма­га­зи­нах мiст Убу­ду, Ма­а­сi, Се­лу­кi — звiсно, не без зни­жок, але на «ван до­лар» уже не роз­ра­хо­вуй­те…

Ра­фтинг по ек­зо­ти­цi

Та по­вер­нiмо­ся до без­цiн­них «су­ве­нiрiв» — вражень вiд спо­гля­да­н­ня острiв­но­го жи­т­тя.

Не ли­ше за­ра­ди цiка­вин, а го­лов­ним чи­ном, по адре­на­лiн, ми ки­ну­ли­ся «вплав». За двi з по­ло­ви­ною го­ди­ни спу­ску бур­хли­вою рiчкою Аянг пi­йма­ли сто­вiд­со­тко­вий кайф. Ще б пак — прой­ти 25 по- ро­гiв, ко­жнi де­сять хви­лин при­ги­на­ти­ся, щоб не за­ли­ши­тись на одно­му з мiсто­чкiв, а в кiн­цi здо­ла­ти трам­плiн!

Але це — що­до фiзи­чно­го адре­на­лiну. А ось iз при­во­ду «ду­хов­но­го»... Про­сто пе­ре­хо­плю­ва­ло по­дих вiд кра­є­ви­дiв, що роз­гор­та­ли­ся нав­кру­ги. Буй­нi джун­глi, бiло­пiн­нi во­до­спа­ди, со­ко­ви­то-зе­ле­нi ри­со­вi по­ля... Остан­нi чо­мусь вра­зи­ли най­бiль­ше: так i хо­тiло­ся пiдня­тись те­ра­са­ми-схiд­ця­ми вiд пiднiж­жя до вер­ши­ни. Звiд­ти ви­дно, як мiсце­вi ме­шкан­ці зби­ра­ють уро­жай (вни­зу вiн ли­ше до­сти­гає).

А мiсце­вi дiтла­хи, що хлю­па­лись бiля бе­ре­га! Часом, ко­ли во­ни про­стя­га­ли свої ру­че­ня­та до чов­на, хо­тiло­ся ки­ну­ти ве­сла й гра­ти­ся, обi­йма­тись, ве­се­ли­ти­ся ра­зом iз ни­ми...

Гру­па ще дов­го пе­ре­жи­ва­ла вра­же­н­ня вiд ко­ло­ри­тно­го ра­фтин­гу, й вiд того хо­тiло­ся глиб­ше i глиб­ше пi­зна­ва­ти «острiв хра­мiв i бо­гiв» — Ба­лi.

Пiв­нi, ка­жа­ни та мав­пи

Iн­ду­їст­ських хра­мiв на Ба­лi бiль­ше, нiж жи­тло­вих бу­дин­кiв. Во­ни скрiзь: у се­лах, на по­лях i на­вiть на те­ри­то­рiї ба­га­тьох го­те­лiв. Ко­ли ди­ви­шся на острiв крiзь iлю­мiна­тор лiта­ка, зда­є­ться, що на ньо­му скрiзь ро­стуть ялин­ки. На­справ­дi ж це ме­ру — осо­бли­вi за­гну­тi стрiхи над свя­ти­ли­ща­ми на честь пев­но­го бо­га чи бо­ги­нi. Кіль­кість яру­сів мо­же бути ли­ше не­пар­ною. Най­ви­щi з «яли­нок», на­при­клад, при­свя­че­нi го­лов­но­му бо­го­вi Вiшну, ма­ють аж 11 ме­ру.

Су­дя­чи з усьо­го, жи­ве­ться бо­гам не­по­га­но. Ба­лiй­цi три­чi на день при­но­сять їм да­ри у паль­мо­вих ми­со­чках, при­кра­ше­них квiта­ми. Що й ка­за­ти про ве­ли­че­зну кiль­кiсть свят на їхню честь!

Про­їжджа­ю­чи повз мiсто Ку­сам­ба, ми за­ди­ви­лись на про­це­сiю, що пря­му­ва­ла до оке­а­ну. Жiн­ки не­сли квiти й да­ри до вiв­та­ря, обла­што­ва­но­го на са­мi- сiнь­ко­му бе­ре­зi, а чо­ло­вiки гур­ту­ва­ли­ся осто­ронь i чо­мусь бу­ли емо­цiй­но збу­дже­нi. Як з’ясу­ва­ло­ся, ми зне­на­цька по­тра­пи­ли на «ба­лiй­ську ко­ри­ду» — пiв­ня­чi бої.

Та­хен, як їх на­зи­ва­ють, — не­вiд’єм­на ча­сти­на ту­те­шньої куль­ту­ри. У дав­ні ча­си в осно­ву та­ких бо­їв за­кла­де­но ри­ту­аль­ний змiст: кров’ю пiв­ня, що по­тра­пля­ла на зем­лю й вва­жа­ла­ся свя­щен­ною, ви­га­ня­ли зло­го ду­ха «ба­зу­кi». Ни­нi ж це ще й по­пу­ляр­на азар­тна гра. У нiй ро­бля­ться став­ки, й пе­ре­мо­жець дi­стає не­по­га­ний ви­граш. Го­лов­не — по­пе­ре­дньо отри­ма­ти вiд по­лiцiї до­звiл на iгри­ща.

Бiй, по­ба­че­ний на­ми бiля свя­щен­ної пе­че­ри ле­тю­чих ми­шей Гоа-Ла­вах, схо­же, мав на ме­тi са­ме ви­гна­н­ня «ба­зу­кi». Не знаю, чи вда­лось острiв’янам йо­го спе­ка­ти­ся, про­те ка­жа­нiв не по­мен­ша­ло. Ти­ся­чi шкiро­кри­лих облiпи­ли стiни пе­че­ри. Во­ни, не­мов сто­ро­жа, бе­ре­жуть вхiд до пiд­зем­но­го свя­ти­ли­ща, хо­ди яко­го нiби­то ве­дуть аж до го­ри Агунг — «ба­лiй­сько­го Олiм­пу». На­скiль­ки це до­сто­вiр­но, нi­хто не знає — чи не пе­ре­вiря­ли, а чи смiлив­цi про­сто не по­вер­та­ли­ся з

роз­вiд­ки. Ка­жуть, на по­ча­тку ХХ сто­лi­т­тя до пе­че­ри за­бре­ли гол­ланд­ські сол­да­ти й, ко­ли пе­ред ни­ми з’явив­ся дра­кон Ве­ли­кий Ба­зу­кi, во­ни зчи­ни­ли стрiля­ни­ну. Тiєї но­чi го­тель, де роз­мiсти­лись гол­ланд­ськi го­стi, за­ли­ло за­гад­ко­вим бiлим свiтлом, i всi по­сто­яль­цi без­слiдно зни­кли. По­чув­ши та­ку iсто­рiю, я хо­ди­ла нав­ко­ло хра­му нав­шпинь­ки, спо­сте­рiга­ю­чи за мо­лiль­ни­ка­ми й по­гля­да­ю­чи на пи­скля­вих «охо­рон­цiв»...

З ма­те­рiа­лiсти­чно­го по­гля­ду, ре­лiгiй­нi уяв­ле­н­ня ба­лiй­цiв на­їв­нi та при­мiтив­нi. Ме­шкан­цi остро­ва гли­бо­ко вiрять у ре­аль­не iсну­ва­н­ня злих ду­хiв, що кра­дуть люд­ськi ду­шi. Аби за­до­воль­ни­ти де­мо­нiв i вiдьом, тут обов’яз­ко­во вла­што­ву­ю­ться жер­тво­при­не­се­н­ня. У 1970-х ро­ках, пiд час ве­ли­ко­го свя­та «ма­те­рi хра­мiв» Пу­ра-Бе­са­кiх, у жер­тву бу­ли при­не­се­нi пред­став­ни­ки всiєї ба­лiй­ської фа­у­ни — вiд мух i ко­ни­кiв до кро­ко­ди- лiв та ле­вiв. То­дi про­ти цьо­го пов­ста­ла свiто­ва про­гре­сив­на гро­мад­ськiсть, але на­вiть за­гро­за все­свiтньо­го бой­ко­ту не зу­пи­ни­ла ба­лiй­цiв. За по­сту­ла­та­ми мiсце­во­го рiзно­ви­ду iн­ду­ї­зму, ду­шi най­ро­збе­ще­нiших лю­дей i на­вiть де­мо­нiв пе­ре­се­ля­ю­ться у тва­рин, то­му гар­не став­ле­н­ня до них — грiх. Во­ни ма­ють прой­ти «чи­сти­ли­ще» або вiд­чу­ти «пе­кло» на зем­лi.

Єди­на тва­ри­на, яку тут по-справ­жньо­му по­ва­жа­ють, — мав­па. Пе­ре­ко­на­ти­ся в цьо­му ми ма­ли змо­гу, за­вiтав­ши до най­бiль­шо­го на Ба­лi лiсу Сан­гех, де ро­сте му­ска­тний го­рiх. Це оби­тель Ха­ну­ма­на, мав­пя­чо­го бо­га. По­ро­слий мо­хом храм слу­жить при­хис­тком для чи­слен­них мавп. Мiж iн­шим, до­во­лi роз­бе­ще­них — чи то че­рез ве­ли­ку лю­бов до них ба­лiй­цiв, чи то че­рез ту­рист­ськi па­лом­ни­цтва. Якщо не при­го­сти­ти їх го­рiшка­ми, во­ни можуть ви­хо­пи­ти у вас вiде­о­ка­ме­ру. Ра­джу зня­ти всi при­кра­си — мав­пам во­ни ду­же до впо­до­би. Дав­ши «мен­шим бра­там» ла­со­щiв i по­спо­сте­рiгав­ши за ни­ми п’ять хви­лин, по­чи­на­єш зна­хо­ди­ти в цих iсто­тах щось рі­дне-рі­дне...

Ци­вiлiзо­ва­нi узбе­реж­жя

Про­вiдав­ши да­ле­ких «ро­ди­чiв», мо­жна смiли­во по­до­ро­жу­ва­ти да­лi. На­при­клад, до пiв­ден­ної ча­сти­ни остро­ва, ближ­че до пiща­них пля­жiв при най­по­пу­ляр­нiших ту­ри­сти­чних мiстах — Ну­са­Дуа, Ку­та, Са­ну­ра. Тут, на кон­тра­стi з по­ба­че­ним ра­ні­ше, мо­жна зо­се­ре­ди­ти­ся на то­му, що вiдрiзняє нас вiд лiсо­вих «бра­тiв».

Ку­рор­ти Ба­лi — мов сер­це остро­ва, без яко­го той не змiг би iсну­ва­ти й роз­ви­ва­тись у су­ча­сно­му свiтi. Са­ме зав­дя­ки ве­ли­че­знiй кiль­ко­стi ту­ри­стiв з усiх ку­то­чкiв пла­не­ти острiв Ба­лi сво­го ча­су ви­йшов з еко­но­мiчної кри­зи. У гар­мо­нiй­нiй єд­но­стi з при­ро­дою й, ма­бу­тьта­ки, не без до­по­мо­ги бо­гiв, лю­ди змо­гли створити справ­жнiй ту­ри­сти­чний ше­девр.

У Ну­са-Дуа ду­же про­сто вте­кти вiд ре­аль­но­стi. У ши­кар­них го­те­лях, що роз­си­па­ли­ся пер­ли­на­ми по узбе­реж­жю, все до по­слуг до­ро­гих го­стей — мо­жна на­вiть нiку­ди не ви­хо­ди­ти. До ре­чi, де­хто так i ро­бить — на­при­клад, мо­ло­дя­та. Ба­лi вже по­ча­ли на­зи­ва­ти «остро­вом ко­ха­н­ня», так ча­сто сю­ди при­їздять про­ве­сти ме­до­вий мiсяць.

Вiд пля­жно­го узбе­реж­жя Ну­са-Ду­а­бiч, iз га­ва­нi Бе­нуа, мо­жна без про­блем по­тра­пи­ти на су­сiднi остро­ви. Най­ближ­чий — Ну­са-Лем­бон­га, най­мен­ший — Ну­са-Че­нiн­ган, а най­бiль­ший — Ну­са­Пе­нiда, де, за ле­ген­дою, жи­ве стра­шний iкла­стий де­мон-ко­роль Дже­ро Ге­де Ме­ча­лiнг, який по­си­лає на Ба­лi по сво­їх

жертв не­ви­ди­мих слуг. Отож, не ри­зи­ку­ю­чи, ми ви­ру­ши­ли у круїз «Ба­лi Хаї» до най­ближ­чо­го остро­ва.

Пе­ред очи­ма, мов на до­ло­нi, вiд­кри­вав­ся острів Ба­лi: спо­ча­тку бу­ло ви­дно чи­слен­них вiд­по­чи­валь­ни­кiв на пля­жах, по­тiм — ли­ше го­ри­зонт iз зе­ле­ни­ми паль­ма­ми, i на­ре­штi — тiль­ки си­лу­ет ве­ли­чної го­ри Гу­нунг-Агунг, вер­ши­на якої гу­би­ла­ся ви­со­ко у хма­рах. Ви­са­див­шись на Ну­са-Лем­бон­га, ми по­да­ли­ся в се­ло Джу­ну­та­ба­ту, де мiсце­вi ме­шкан­цi роз­по­вiли нам цiка­вий мiф про нав­ко­ло­свiтнє пла­ва­н­ня ко­ра­бля, зро­бле­но­го з ка­ме­ня. Вiн бу­цiм­то врiзав­ся в го­ру Агунг i пе­ре­вер­нув­ся, зав­дя­ки чо­му ви­ник цей острiвець. За остан­нiм пе­ре­пи­сом, на ньо­му ме­шка­ють 6720 iн­ду­їстiв, якi ма­ють у сво­є­му роз­по­ря­джен­нi 10 хра­мiв. Мою ува­гу при­вер­нув знак сва­сти­ки в ба­га­тьох мiсцях остро­ва. До фа­ши­стiв нi острiв Лем­бон­га, нi Ба­лi нiя­ко­го вiдно­ше­н­ня, звiсно, не ма­ють. Про­сто гiтле­рiв­цi (от уже хто на­справ­дi бiсну­ва­тий!) спо­тво­ри­ли сим­вол ми­ру й до­брої во­лi, роз­вер­нув­ши сва­сти­ку в про­ти­ле­жний бiк.

До­схо­чу на­ку­пав­шись у ди­во­ви­жно про­зо­рiй во­дi, пе­ре­вер­нув­шись кiль­ка ра­зiв на «ба­на­нi» й по­зма­гав­шись у пла­ван­нi на ка­ное, ми по­вер­ну­ли­ся на наш, уже та­кий рiдний, Ба­лi.

Про­їжджа­ю­чи вздовж пiв­ден­но­за­хiдних пля­жiв Ку­ти, ми вкотре не пропу­сти­ли мо­жли­во­стi зу­пи­ни­ти­ся. Вiдра­зу ж на­ле­тiли мiсце­вi тор­гов­цi. Ко­жен про­по­ну­вав щось своє: хто лук зi стрiла­ми, хто рiзно­барв­нi ма­ски, хто шов­ко­вi хус­тки, а хто за­пле­сти со­тню кiсок, зро­би­ти ма­нiкюр або ма­саж з ефiр­ни­ми олiя­ми. Я при­дба­ла ли­ше пер­ше, жал­ку­ю­чи, що не спробувала остан­ньо­го. А вза­га­лi ту­ри­сти з усiх усюд при­їжджа­ють до Ку­ти, аби зайня­тись вiнд­сер­фiн­гом чи за­ну­ри­тись у пiдво­дний свiт Ба­лi.

Не­за­ле­жно вiд упо­до­бань, уве­че­рi всi ви­хо­дять на бе­рег, сiда­ють на бiло­снiжний пiсо­чок i про­сто див­ля­ться на ве­ли­чний за­хiд сон­ця... Бiля хра­му Та­нах-Лот, що ви­ви­щу­є­ться на ске­лi в оке­а­ні, це справ­дi бо­же­ствен­не ви­до­ви­ще.

У пiв­ден­но­схiднiй ча­сти­нi остро­ва роз­ки­нув­ся ку­рорт Са­нур, що ко­лись був мiнiа­тюр­ним ри­баль­ським по­се­ле­н­ням. Iз 1930-х ро­кiв йо­го спо­кiй­нi бе­ре­ги й ма­льов­ни­чi пей­за­жi при­вер­та­ють ува­гу за­хiдних iн­те­ле­кту­а­лiв i ху­до­жни­кiв. Ни­ні, крiм ве­ли­кої кiль­ко­стi елiтар­них го­те­лiв, у Са­ну­рi зна­хо­дя­ться вiл­ли зна­ме­ни­то­стей свiто­во­го ми­сте­цтва.

Це ме­не анiтро­хи не зди­ву­ва­ло, а ли­ше пiд­твер­ди­ло вла­снi вра­же­н­ня: Ба­лi — острiв, де хо­че­ться роз­кри­ти усi свої та­лан­ти. Адже вiн сам по со­бi — ше­девр, який нiби ви­тво­рю­ва­ла вся Азiя.

У го­те­лях мо­жна по­чу­ва­тись одним iз ти­сяч бо­гiв iн­ду­їст­сько­го пан­те­о­ну, осо­бли­во якщо по­обiда­ти в ота­кiй аль­тан­цi, сти­лiзо­ва­нiй пiд жер­тов­ник.

Ста­ро­дав­нiй спо­сiб го­спо­да­рю­ва­н­ня — не вiд хо­ро­шо­го жи­т­тя... Та во­дно­час це при­ва­блює ту­ри­стiв i дає змо­гу за­ро­би­ти.

Укра­їн­ці пи­ша­ю­ться ви­ши­ван­ка­ми, а ба­лiй­цi — ось, та­ту­ю­ва­н­ня­ми.

Для ба­лiй­ських го­те­лiв ду­же ха­ра­ктер­нi хи­мер­ної фор­ми ба­сей­ни, бе­ре­ги яких спо­лу­че­нi не менш ви­га­дли­ви­ми мiсто­чка­ми.

А ось i ми на ра­фтин­гу. Ну що — гай­да «вплав» до Укра­ї­ни?

Та­кi ви­тво­ри мо­жна при­дба­ти в чи­слен­них ан­ти­квар­них i су­ве­нiр­них крам­ни­цях та га­ле­ре­ях — на пам’ять про острiв4ше­девр.

Не­хай вас не тур­бує сум­лi­н­ня: мов­ляв, ви не за­слу­жи­ли на та­кий рай. Зми­рiться i на­со­ло­джуй­те­ся — це кар­ма...

Ще ко­ли гол­ланд­цi впер­ше ви­са­ди­ли­ся на Ба­лi, во­ни бу­ли вра­же­нi вро­дою ту­те­шнiх жiнок.

У се­ре­дньо­му в ба­лiй­ських сiм’ях — вiд 2 до 5 дiтей.

Ба­лiй­ки то­чно зна­ють, на­вiщо справ­жнiй го­спо­ди­нi го­ло­ва.

Ни­тка за ни­ткою, кра­пка за кра­пкою... Ба­тик.

Шко­ля­ри­ки.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.