Вдо­ви та ма­гі­чні чи­сла

International Tourism Magazine - - ЧУДЕС -

На Гу­цуль­щи­ні збе­ріг­ся осо­бли­вий зви­чай, який до­по­ма­гаї за­мо­ви­ти здо­ров'я та при­вер­ну­ти уда­чу. Без жо­дних екс­тра­сен­сів! За­те — з ма­гі­чни­ми чи­сла­ми та осо­бли­ви­ми лю­дьми.

Те­плий осін­ній день, про­зоре не­бо, ли­стя на де­ре­вах по­чи­нає жов­кну­ти — нам з етно­гра­фом Оле­ксі­єм До­лею по­ща­сти­ло по­ба­чи ти Кар­па­ти у най­гар­ні­шу по­ру ро­ку.

Але нас ці­кав­лять не кра­є­ви­ди, а вдо­ви­ний обід. Ця осо­бли­ва тра ди­ція збе­ре­глась у кіль­кох се­лах Ко­сів­сько­го ра­йо­ну. Тут на спе­ці­аль ний обід за­про­шу­ють вдів, щоб ті про­чи­та­ли пев­ні мо­ли­тви за здо ров'я на про­ха­н­ня за­мов­ни­ка. «Я ні­де та­ко­го не чув, — ін­три­гує До ля. — Це осо­бли­ва тра­ди­ція са­ме на Гу­цуль­щи­ні. Пе­ре­ва­жно ро­блять по­ми­наль­ні обі­ди».

Вва­жа­ють, що вдо­ви ма­ють ве­ли­ку си­лу мо­ли­тви. Їх має бу­ти 9. Якщо мо­жли­во­сті за­мов­ни­ка обме­же­ні або не­має ча­су, мо­же бу­ти ін­ша не­пар­на кіль­кість — 7, 5 або 3. Обід не мо­жна за­мов­ля­ти у ка­фе або ре­сто­ра­ні, го­спо­да­рі ма­ють при­го­ту­ва­ти йо­го вдо­ма вла­сни­ми ру ка­ми. Ко­жній вдо­ві тре­ба зро­би­ти спе­ці­аль­ний по­да­ру­нок, а та­кож за­мо­ви­ти, за ко­го мо­ли­ти­ся — це мо­же бу­ти одна лю­ди­на, за яку мо ли­ти­му­ться всі, або рі­зні, але не біль­ше, аніж одне ім'я на одну вдо­ву.

У Кар­па­тах роз­по­від­а­ють про ви­пад­ки чу­де­сних зці­лень і рі­зні ди­во­ви­жні істо­рії, які тра­пи­ли­ся пі­сля про­ве­де­н­ня вдо­ви­них обі­дів.

Дев'ять вдів

Тря­се­мо­ся грун­тов­кою до се­ла Ба­бин і зу­пи­ня­є­мо­ся бі­ля ма­га­зи ну без ви­ві­ски. Нас зу­стрі­чає Во­ло­ди­мир Щи­бря з па­кун­ка­ми ка­ла чів у ру­ках. Це До­лин ко­ле­га, він жи­ве у Ки­є­ві та ко­ле­кціо­нує на ро­дні строї. Йо­го дру­жи­на Ган­на ро­дом із цьо­го се­ла. По­друж­жя при їха­ло до ма­те­рі по­ка­за­ти пер­віс­тка, яко­му ли­ше 7 ти­жнів від на­ро дже­н­ня. Ган­ни­на ма­ма Ма­рія Ге­ле­тюк — удо­ва, її ча­сто за­про­шу­ють на вдо­ви­ні обі­ди, та цьо­го ра­зу обід вла­што­вує во­на са­ма.

Во­ло­ди­мир ве­де нас до те­щи­ної ха­ти. Йти не­да­ле­ко, за­те вго­ру. Пі­ді­йма­є­мо­ся, за­хе­ка­ні, й зав­ми­ра­є­мо від за­хва­ту — усе се­ло і нав ко­ли­шні го­ри як на до­ло­ні. Пе­ред ха­тою па­хнуть кві­ти, у ві­зо­чку спить не­мов­ля, на ку­хні по­ра­ю­ться жін­ки.

Па­ні Ма­рія втра­ти­ла чо­ло­ві­ка 24 ро­ки то­му, має си­на і до­чку, ону ків. Сьо­го­дні­шній обід са­ме за них. «Лю­ди на це на­ді­ю­ться — ка­же па­ні Ма­рія. — Як якась бі­да, хтось за­хво­рів чи що, то зра­зу — вдо ви­ний обід. Аби три одо­ви­ці бу­ли, то зва­ри­ти їсти і мо­ли­ти­ся. У нас так прийня­то». Жін­ка трохи лу­ка­вить. Про­сто зва­ри­ти їсти не го ди­ться, обід тут го­ту­ють як на ве­сі­л­ля. Але пи­ти да­ють ли­ше во­ду. При­го­сти­ти вдів ви­ном мо­жна ли­ше пі­сля всіх мо­ли­тов.

Ган­на на­кри­ває стіл у кім­на­ті, де на сті­нах ви­сять іко­ни та ве­сіль ні фото. Во­на зга­дує істо­рію, яка тра­пи­ла­ся ро­ків п'ять то­му: «Був екс­тре­ний ви­па­док, дів­чин­ка ви­па­ла з дру­го­го по­вер­ху на бе­тон. До ве­зли ледь жи­ву у Фран­ківськ. Зра­зу за­кли­ка­ли жі­нок, і во­ни мо­ли ли­ся. Ви­жи­ла, те­пер від­мін­ни­ця у шко­лі». Ган­на го­тує ко­жній вдо­ві спе­ці­аль­ний по­да­ру­нок «по­дав­ник»: но­ва ми­ска, на­пов­не­на цу­кер ка­ми, звер­ху ка­лач.

Ви­хо­ди­мо на­двір зу­стрі­ча­ти вдів. Жін­ки сі­да­ють на ла­во­чці під ха тою, звід­ки ви­дно все се­ло. Роз­по­від­а­ють, що іно­ді йти на обід до­во ди­ться да­ле­ко, ще й за по­га­ної по­го­ди, а мо­ли­ти­ся дов­го, на ко­лі­нах. Якщо го­спо­да­рі хо­чуть мо­ли­тву не­мі­чної ста­рень­кої, не­суть га­ря­чий обід їй до­до­му, а во­на мо­ли­ться вдо­ма у той же час, що й ре­шта.

У се­лі ві­сім­де­сят вдів, тож за­про­шу­ва­ти є ко­го. Вза­га­лі до них тут осо­бли­ве став­ле­н­ня. « Одо­ви­ця би не пе­ре­йшла, як іде до шлю­бу, одо ви­ця би не бу­ла пер­ша на ві­сі­лє, ду­же бо­є­си одо­ви­ці. Але як бі­да, за про­сє аби яка во­на бу­ла. Бо одо­ви­ця та й сирота — це є на одній мір ці», — роз­по­від­ає па­ні Ва­си­ли­на. І по­пе­ре­джає, що осо­бли­во вар­то сте­рег­ти­ся вдо­ви­них сліз. « Одо­ви­ні сльо­зи ду­же по­га­ні, як одо­ви­ця пла­че на ко­гось. Не тре­ба клять­би, во­на за­пла­че — і всьо. Бо во­на ду­же бі­до­ва­на».

Та­їн­ство

Жі­нок за­про­шу­ють до ха­ти. Па­ні Ма­рія по­дає ко­жній «по­дав­ник», ка­жу­чи: «За здо­ров'я Сер­гій­ка/Пе­тру­ся/Ма­твій­ка», а та бе­ре ми­ску із цу­кер­ка­ми та ка­лач і від­по­від­ає: «Про­сти Біг!». Вдо­ви опу­ска­ють ся на ко­лі­на і по­чи­на­ють мо­ли­ти­ся. Ма­ють 40 ра­зів про­чи­та­ти «Отче наш», 40 ра­зів — «Бо­го­ро­ди­це ді­во» та ін­ші мо­ли­тви. Це триває хви лин со­рок. Го­спо­да­рі ви­хо­дять, у кім­на­ті стає ти­хо, чу­ти ли­ше ше­піт.

Ме­ні зда­є­ться, на­че якась енер­гія не­зри­мо на­пов­нює ха­ту. А за ві­кном шум­лять Кар­па­ти. Від­чу­т­тя та­ке, що аж му­ра­шки по шкі­рі. І не тіль­ки в ме­не. «Я вам ска­жу че­сно, ко­ли во­ни по­ча­ли мо­ли­тись — оця ти­ша, оця мо­ли­тва — та­ке щось, як на Ве­лик­день, — ді­ли­ться вра­же­н­ня­ми Оле­ксій До­ля. — Це не про­сто мо­ли­тва, це та­їн­ство».

Вдо­ви обі­да­ють, але го­спо­да­рі з ни­ми не сі­да­ють, ли­ше по­да­ють га­ря­чі стра­ви та при­про­шу­ють. У Кар­па­тах ка­жуть: го­сті по­га­но їли, бо го­спо­да­рі по­га­но про­си­ли. Хо­ча до та­ких страв і про­си­ти не тре ба. Ка­на­пки, са­ла­ти, хо­ло­дець, го­луб­ці, від­бив­ні, сма­же­на ри­ба, кот ле­ти з ва­ре­ною кар­то­плею, а на со­лод­ке — пам­пу­шки в цукро­вій пуд рі. В кін­ці га­ря­чим по­да­ють ба­нош із брин­зою.

За сто­лом вдо­ви обмі­ню­ю­ться остан­ні­ми но­ви­на­ми, роз­пи­ту­ють го­спо­да­рів і ми­лу­ю­ться не­мов­лям, яке Ган­на ви­не­сла по­ка­за­ти. Ви ве­ла си­нів і не­віс­тка, теж Ган­на. Ді­ти по­во­дя­ться чем­но, по­ва­жно від по­від­а­ють на за­пи­та­н­ня, де­мон­стру­ють ви­хо­ва­ність.

Вдо­ви дя­ку­ють за обід, зно­ву ста­ють на ко­лі­на й про­ка­зу­ють мо­ли­тви.

У кін­ці Во­ло­ди­мир від­кор­ко­вує ви­но. На­ли­ває ли­ше в одну чар ку та по­дає ма­те­рі. Па­ні Ма­рія п'є до одні­єї з вдів, на­ли­ває ви­на у ту са­му чар­ку і по­дає тій, до якої во­на пи­ла, а та п'є до на­сту­пної і так по ко­лу. Вдо­ви ба­жа­ють го­спо­да­рям уся­ко­го до­бра, а ті від­по­від­а­ють: «Про­сти Біг».

І всі роз­хо­дя­ться по го­рах. А ми спу­ска­є­мо­ся вниз ща­сли­ві, що зна­йшли не­ту­ри­сти­чну ма­гію в ту­ри­сти­чних Кар­па­тах.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.