Як на­го­ду­ва­ти ду­ші

International Tourism Magazine - - ЧУДЕС -

ДМИТРІВСЬКА ПОМИНАЛЬНА СУ­БО­ТА Те­плий осін­ній день, про­зоре не­бо, ли­стя на де­ре­вах по­чи­наї На По­ліс­сі Дмитрівська поминальна су­бо­та вва­жа­ї­ться одним із трьох най­біль­ших по­ми­наль­них днів у ро­ці. На неї пе­чуть хлі­би­ну, га­ря­чою роз­ла­му­ють і па­рою го­ду­ють ду­ші по­мер­лих ро­ди­чів.

ба по­мер­ла дав­но, ро­ди­чі не спра­ви­ли «ді­дів». Ба­ба при­йшла уві сні до су­сід­ки та й ка­же, що не йде до­до­му, бо там ні­чо­го їсти. «Зав­ше ка­за­ли: щось не зва­ри, а «ді­ди» зва­ри, — по­яснює Ні­на Іва­нів­на. — Бо мер­тві обра­жа­ю­ться, по­чи­на­ють сни­ться да хо­дять. Хо­дять ноч­чю да ля­ка­ють. Мо­же, то у сні. Але як не до­го­диш, то бу­дуть хо­дить». А Ні­на Ми­хай­лів­на зга­да­ла, що одно­го ра­зу їй сни­ла­ся по­кій­на свек ру­ха і сва­ри­ла, що не по­ми­нає її ма­тір, а дру­го­го ра­зу во­на ж по­пе ре­ди­ла про не­без­пе­ку. «Якийсь зв'язок із по­той­біч­чям є», — ро­бить ви­сно­вок жін­ка.

На По­ліс­сі по­ми­на­ють по­мер­лих не ли­ше у спе­ці­аль­ні дні, а й кли­чуть їх ве­че­ря­ти на Свя­тве­чір.

Ті­ні до сві­тан­ку

Ха­та на­пов­ню­є­ться лю­дьми, мов каз­ко­ва ру­ка­ви­чка. Чо­ло­вік, не віс­тка, ону­ки, пле­мін­ни­ки — на ве­че­рю схо­ди­ться вся ро­ди­на. Стіл на­кри­ва­ють ста­ро­вин­ною тка­ною ска­тер­ти­ною, за­па­лю­ють сві­чку. Го­спо­ди­ня про­ка­зує мо­ли­тву, роз­ла­мує сві­жий хліб, щоб пі­шла па ра. Ко­жен має з'їсти хо­ча б по три лож­ки ко­жної стра­ви. По ве­че­рі — зно­ву мо­ли­тва. Хліб, усі стра­ви і на­віть лож­ки за­ли­ша­ють на сто­лі до ран­ку. «Як жи­ві по­ве­че­ря­ли, то від сто­ла від­хо­дять. За­ли­ша­ють, бо мер­тві при­хо­дять», — по­яснює Ні­на Ми­хай­лів­на. Ми про­ща­є­мо ся до ран­ку. Хліб і стра­ви ще дов­го па­ру­ють на сто­лі. А во­гник свіч ки ки­дає на сті­ни дов­гі ті­ні.

Над По­ліс­сям встає мо­ро­зя­ний сві­та­нок, ми зно­ву у Кру­по­во­му. По­ки не по­ча­ла­ся слу­жба у цер­кві, го­ту­ва­ти­ме­мо свя­тко­вий обід: борщ із м'ясом та пшо­ном, ку­ліш, пшо­ня­ну ка­шу з мо­ло­ком і яй­цем та гре­ча­ну ка­шу на мо­ло­ці. «Це дав­ня кру­па, — по­яснює за­си­л­ля пшо­на етно­граф. — Із нею го­ту­ють най­дав­ні­ші стра­ви».

На сто­лі все так і ле­жить, як учо­ра за­ли­ши­ли. Пи­таю го­спо­ди­ню, чи при­хо­ди­ли «ді­ди»? Мо­же, якось ша­ру­ді­ли? «При­хо­ди­ли, — без най­мен­шо­го сум­ні­ву від­по­від­ає Ні­на Іва­нів­на. — Але як ша­ру­дять, то во­ни не при­я­ють. Якщо спо­кій­но, оце до­бре». Зна­чить, «ді­ди» по ве­че­ря­ли і те­пер ціл­ком за­до­во­ле­ні. Го­спо­ди­ня за­прав­ляє стра­ви при­пра­ва­ми та за­кри­ває піч, «щоб ум­лі­ва­ло». Ми з До­лею ум­лі­ває мо від аро­ма­тів.

Сві­тло

У не­ве­ли­кій цер­кві пов­но лю­дей, по­се­ре­ди­ні стіл па­лає сві­чка­ми над па­на­хи­да­ми. Свя­ще­ник за­чи­тує за­пи­ски з іме­на­ми по­мер­лих. Раз та­ка на­го­да, ми до­да­є­мо і свої. Під час мо­ли­тви з не­зна­йо­ми­ми лю­дьми у ма­лень­кій по­лі­ській цер­кві, на ду­ші стає якось сві­тлі­ше.

У ха­ті го­спо­ди­ня до­ру­чає ме­ні при­го­ту­ва­ти ста­ро­вин­не ко­ли­во — по­ла­ма­ти ру­ка­ми хлі­би­ну і за­ли­ти свя­че­ною во­дою з ме­дом. Во­на на­зи­ває це ко­ли­во « на­сто­я­ще ». Зно­ву мо­ли­мо­ся, сі­да­є­мо за стіл. Гос по­ди­ня кла­де ко­жної стра­ви по три лож­ки в одну ми­ску і ста­вить лож­ку — це для душ. Пі­зні­ше вміст ці­єї ми­ски пу­стять на во­ду або зго­ду­ють ди­ти­ні, яка бо­ї­ться гро­мо­ви­ці.

Ку­шту­є­мо ко­ли­во і спо­жи­ва­є­мо свя­тко­вий по­ми­наль­ний обід. А по­тім про­ща­є­мо­ся, за­ли­ша­ю­чи сер­пан­ко­вий край, і зга­ду­є­мо па ру, що уве­че­рі при сві­чці йшла від страв, та дов­гі ті­ні на сті­нах. Та­ке не за­бу­ва­є­ться.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.