«Чер­га за та­лан­том»

Оле­на Ан­дрей­чи­ко­ва

KOLESO ZHITTJA - - Зміст - ОЛЕ­НА АН­ДРЕЙ­ЧИ­КО­ВА Пи­сьмен­ни­ця, жур­на­ліс­тка, пе­ре­кла­да­чка

– Хто край­ній? – за­пи­та­ла я стар­шо­го чо­ло­ві­ка в кін­ці чер­ги. – Бу­де­те за мною, дів­чи­но. Тіль­ки не ті­ште се­бе на­ді­я­ми що­до кіль­ко­сті лю­дей. Те, що ви ба­чи­те, – це ли­ше один від­со­ток. Де­я­кі за­йма­ють чер­гу за чо­ло­ві­ка чи дру­жи­ну, за всю ро­ди­ну, за ко­лег з ро­бо­ти. Це чер­га з но­вень­ких, які хо­чуть за­пи­са­ти­ся у за­галь­ну чер­гу. Мій су­сід з да­чі від­сто­яв пів­ро­ку, учо­ра на­ре­шті опла­тив ра­ху­нок і йо­му да­ли но­мер. Як він ра­дів! Але чо­го, пи­та­є­ться? Но­мер усе одно ше­сти­зна­чний. Скіль­ки ще до­ве­де­ться сто­я­ти. Мо­же ж і чер­ги сво­єї не ді­жда­ти­ся, – при­хо­ва­ти за­здрість, яка пер­ла всі­ма дір­ка­ми, ста­рень­ко­му не вда­ло­ся. Я при­сви­сну­ла. Але на­ла­што­ва­на бу­ла рі­шу­че й під­го­тов­ле­на пси­хо­ло­гі­чно, так би мо­ви­ти. Узя­ла з со­бою книж­ку, кіль­ка яблук, но­та­тник на ви­па­док, якщо за­хо­че­ться по­ма­лю­ва­ти. Та й ви­хо­ду у ме­не не бу­ло. Я по­вин­на бу­ла ви­сто­я­ти цю про­кля­ту чи бла­го­сло­вен­ну чер­гу, оскіль­ки са­ма ви­рі­ши­ти про­бле­му я не мо­гла. Роз­зир­ну­ла­ся нав­ко­ло. Че­сно ка­жу­чи, пу­блі­ка рі­зних ма­стей. Рі­зно­го ві­ку, ста­ті, зов­ні­шно­сті, ста­тку. Да­ма в со­бо­ли­ній шу­бі, за нею хлоп'я ро­ків п'ятнад­ця­ти в ста­рень­ких по­дер­тих че­ре­ви­ках. Тут та­ки при­стар­ку­ва­тий чо­ло­вік ро­ків ші­ст­де­ся­ти з не­спо­кій­ни­ми очи­ма та чор­ною ва­лі­зою у ру­ках. Пев­но, дрі­бний чи­нов­ник, який не­дав­но ви­йшов на пен­сію. Усі ду­же ша­но­бли­во став­ля­ться один до одно­го. Тих, хто вто­мив­ся, – під­три­му­ють, ті, хто має во­ду та їжу, – ді­ля­ться із су­сі­да­ми, адже сто­я­ти ще тре­ба дов­го. На­ма­га­ю­ся зро­зу­мі­ти, що спіль­но­го між усі­ма ци­ми лю­дьми. Та й у ме­не з ни­ми. Ні­чо­го не ба­чу. Ні­чо­го ви­зна­чаль­но­го. Тим не мен­ше, щось нас усіх тут об'єд­на­ло. Ра­ні­ше я ду­ма­ла, що в цій чер­зі сто­ять ли­ше гли­бо­ко не­ща­сні, втра­че­ні, якою я се­бе й вва­жа­ла. Але ні, не схо­же на те. Є, зви­чай­но, по­хню­пле­ні, але їх ма­ло. Біль­шість усмі­ха­ю­ться, те­ре­ве­нять, актив­но же­сти­ку­лю­ють. При­слу­ха­ю­ся. Пе­ре­ва­жно роз­по­від­а­ють істо­рії про при­чи­ни по­тра­пля­н­ня у цю чер­гу. Ко­мусь адре­су да­ли ба­тьки, ко­мусь ре­кла­ма в ін­тер­не­ті впа­ла в око, а де­я­кі, ви­яв­ля­є­ться, уже тут не впер­ше. Це сум­но. – Ви край­ня? Я за ва­ми! Хто остан­ній? Бу­де­те за мною, – чую по­за спи­ною. Лю­дей при­бу­ває і при­бу­ває. По­пу­ляр­не мі­сце. Не ду­ма­ла, що бу­де стіль­ки охо­чих. Хо­ча чо­му ди­ву­ва­ти­ся? Су­дя­чи з тих від­гу­ків, які я чу­ла, це справ­ді пра­цює. Але тре­ба на­бра­ти­ся тер­пцю. Так, ви­тра­тиш кіль­ка ро­ків, від­сто­їш цю зло­ща­сну чер­гу, опла­тиш не­ве­ли­кий ра­ху­нок, по­тра­пиш на при­йом... І все – кі­нець жур­бі! Кі­нець стра­ж­да­н­ням, ме­та­н­ням, без­ре­зуль­та­тним по­шу­кам і по­ро­жнім на­ді­ям. Ща­стя, та­лан, успіх! Сто­від­со­тко­вий ре­зуль­тат! Іна­кше би ця ком­па­нія не за­ро­би­ла за чо­ти­ри ро­ки двад­цять міль­йо­нів до­ла­рів. Ой, швид­ше б уже... Я ду­же-ду­же їм ві­рю. Ін­шо­го ва­рі­ан­ту я не маю. Тіль­ки на них і спо­ді­ва­н­ня. Го­лов­не, щоб із пер­шо­го ра­зу все ви­йшло. Я ж не та­ка мо­ло­да, як той п'ятнад­ця­ти­рі­чний хло­пчи­на, що­би дві­чі ви­сто­я­ти чер­гу. Чи три­чі. Не ду­ма­ти­му про по­га­не. Тре­ба від­во­лі­кти­ся. По­чи­таю. Узя­ла з со­бою «Яр­мар­ку мар­но­слав­ства». Уже ма­ти­му чим зайня­ти­ся мі­сяць-дру­гий. Сто­я­ти ж по­трі­бно що­дня з дев'ятої ран­ку до дев'ятої ве­чо­ра, а чи­таю я по­віль­но. Ну­дно. Сум­но. Усьо­го двад­цять пер­ший день стою. Скіль­ки ще та­ких без­кі­не­чних ви­сна­жли­вих го­дин на ме­не че­кає? Так, хвіст мор­квин­кою! Я ж на­ла­шту­ва­ла­ся! Я ж со­бі обі­ця­ла ви­три­ма­ти,

ви­сто­я­ти, ви­рі­ши­ти на­ре­шті свою про­бле­му. Ні на йо­ту не по­су­ну­ла­ся! Ма­кси­мум кіль­ка кро­ків від мі­сця, де я сто­я­ла в пер­ший день. Та й ме­ні зда­є­ться, що це не чер­га по­су­ну­ла­ся, а про­сто кіль­ка лю­дей не ви­три­ма­ли об­тя­жли­во­го очі­ку­ва­н­ня і пі­шли. А я не здам­ся. Так про­сто ме­не не зла­ма­ти. Го­лов­не – но­мер у справ­жню чер­гу отри­ма­ти. Да­лі я на­ди­хнусь і за­па­сусь тер­пі­н­ням. До­бре, що де­я­кі йдуть. На­бли­жа­ють ме­не до омрі­я­ної ме­ти. Як же так ста­ло­ся, що я са­ма в жит­ті не ви­зна­чи­ла­ся? Ні­би ж та­ка роз­ма­шна бу­ла, усі по­кла­да­ли на ме­не ве­ли­че­зні на­дії. Вчи­ла­ся усю­ди. Один ін­сти­тут за­кін­чи­ла. На ро­бо­ту вла­шту­ва­ла­ся. За рік звіль­ни­ла­ся. Ще пі­шла по­вчи­ла­ся. Ду­ма­ла, ось на­ре­шті моє по­кли­ка­н­ня. Зна­йшла. По­пра­цю­ва­ла. На­бри­дло. Звіль­ни­ла­ся. Не шко­дую, не моє це бу­ло. Стіль­ки всьо­го пе­ре­про­бу­ва­ла, але так ні до чо­го й не при­йшла. Та­ла­нить же де­яким. Бу­ває, лю­ди­на щой­но жи­ти по­чи­нає, а вже на­пев­не знає, ким бу­де. Дрі­бне хлоп'я чи дів­ча кри­хі­тне, а вже так твер­до ле­пе­че: я бу­ду... ну, хто вже ким за­ба­жає. Впев­не­но так стар­ту­ють, не по­ли­ша­ю­чи обра­но­го шля­ху. Не всти­гнеш озир­ну­ти­ся, а він уже ві­до­мий спів­ак, актор чи ху­до­жник якийсь, а во­на – ба­ле­ри­на чи гім­нас­тка. І так лег­ко їм все в ру­ки па­дає: і май­стер­ність, і сла­ва, і гро­ші. Та­лант! А я не маю жо­дних та­лан­тів. І про­фе­сія ту­ман­на та­ка. Не там на­вча­ла­ся. Вча­сно не ви­яви­ла сво­го по­кли­ка­н­ня. А ось мій су­сід Во­лодь­ка. Ні­ку­ди йо­го осо­бли­во не тя­гну­ло. Дов­го не міг ви­зна­чи­ти­ся, ку­ди всту­па­ти пі­сля шко­ли. Ви­я­ви­ло­ся, що в та­та зна­йо­мий де­ка­ном у ме­дін­сти­ту­ті пра­цює. Уто­чни­ли – по­го­див­ся до­по­мог­ти. За­пха­ли йо­го ту­ди. Вив­чив­ся. Ба­тьки ку­пи­ли не­ве­ли­чку клі­ні­ку. Те­пер він ві­до­мий на все мі­сто дан­тист. Не знаю, та­лан чи ні. Але про­фе­сія хо­ро­ша, при­бу­тко­ва. А що ж ро­би­ти тим, у ко­го ані хи­сту, ані ба­тьків за­мо­жних, ані фан­та­зії? За­ли­ша­є­ться че­ка­ти, сто­я­ти в цій чер­зі та спо­ді­ва­ти­ся, що в ба­га­тьох ур­ве­ться тер­пець і во­ни пі­дуть, на­бли­зив­ши те­бе до роз­кри­т­тя та­єм­ни­ці не­пі­зна­но­го сво­го та­лан­ту. Я до­ві­ряю цій ком­па­нії. У ме­не є без­ліч зна­йо­мих, які ско­ри­ста­ли­ся по­слу­гою «Те­лент Ре­серч». За­ли­ши­ли­ся за­до­во­ле­ни­ми. Не знаю, які до­слі­дже­н­ня во­ни там про­во­дять, які пи­та­н­ня став­лять і які ана­лі­зи по­трі­бно зда­ти, але ре­зуль­та­ти фе­но­ме­наль­ні. А мо­же, там вза­га­лі ча­клу­ни си­дять чи во­рож­ки? Хто б во­ни не бу­ли, аби ли­ше до­по­мо­гли ме­ні. Не хо­че­ться, що­би жи­т­тя по­ро­жнім ми­на­ло – без ін­те­ре­сів, без та­лан­ту, без по­кли­ка­н­ня. Їсти ду­же хо­че­ться. Скіль­ки я уже сьо­го­дні про­сто­я­ла? О, ще пів­то­ри го­ди­ни – і фі­ніш. Так з го­ло­ду й сві­до­мість втра­ти­ти мо­жна. Зав­тра ві­зьму з со­бою їжі, а то в та­ко­му тем­пі ме­не ві­тром зне­се в кін­ці чер­ги. – Ммммм... Які пи­ріж­ки. Дя­кую. Я та­ка го­ло­дна! На­сту­пно­го дня я при­йшла з пов­ним пи­ріж­ків на­плі­чни­ком і при­го­сти­ла дів­чи­ну, яка сто­я­ла за мною. – Їж­те на здо­ров'я. Я те­пер зав­жди бра­ти­му з со­бою їжу. Не­мо­жли­во ж так сто­я­ти ці­лі­сінь­кий день! – А я не ду­ма­ла про їжу. Мо­ли­ла­ся, аби чер­га швид­ше ру­ха­ла­ся. Мрі­я­ла про май­бу­тнє, на­ма­га­ла­ся вга­да­ти, що ж ме­ні там ска­жуть. Але впі­йма­ла за­пах здо­би з ва­шо­го бо­ку й зро­зумі­ла, що сьо­го­дні ще ні­чо­го не їла. Але ми вже май­же на­бли­зи­ли­ся до отри­ма­н­ня но­ме­ра. Це на­ди­хає. За­бу­ва­єш про все – і про їжу теж. Ви по­мі­ти­ли, скіль­ки лю­дей не ви­три­ма­ли й пі­шли з ті­єї, основ­ної чер­ги? – Так, але ж нам то кра­ще. Швид­ше все за­кін­чи­ться. – Ка­жуть, що во­ни йдуть, бо вже са­мі при­ду­ма­ли со­бі спра­ву. – Так, а що ж во­ни до цьо­го ча­су ні­чо­го не при­ду­му­ва­ли? На­ві­що тут бу­ло стіль­ки сто­я­ти, якщо бу­ли якісь дум­ки? – Ка­жуть, що во­ни, про­сто­яв­ши ба­га­то го­дин під­ряд у цій чер­зі, усві­до­ми­ли, чим по­вин­ні за­йма­ти­ся у жит­ті. – Бе­з­глу­здя! Не ві­рю. Чу­тки. Ті­ка­ють про­сто, бо тер­пі­н­ня ви­чер­па­ло­ся. Я, на­при­клад, ду­же рі­шу­че на­ла­што­ва­на. За будь-яку ці­ну я маю ви­сто­я­ти. – Я теж. Тіль­ки бе­ріть із со­бою пи­рі­же­чки, будь ла­ска. Ми по­то­ва­ри­шу­ва­ли. За­хо­ті­ло­ся по­ті­ши­ти су­сід­ку й на­сту­пно­го дня, то­му я при­не­сла сма­же­ну ін­ди­чку. А по­тім ще бу­ли пе­че­ня в гор­щи­чках, ков­ба­са до­ма­шня, пи­ріж­ки з ка­пу­стою, з гри­ба­ми, з кар­то­плею. По­лю­би­ла ме­не вся чер­га за що­ден­ний спо­ку­сли­вий за­пах із сум­ки. Че­рез рік я від­кри­ла ка­фе­шку пря­мо бі­ля пун­кту ре­є­стра­ції. Са­ма ви­йшла з чер­ги. Ме­ні те­пер бу­ло ні­ко­ли ви­сто­ю­ва­ти в при­мар­но­му очі­ку­ван­ні роз­кри­т­тя не менш при­мар­но­го мо­го та­лан­ту. Аню­та, моя но­ва по­друж­ка, до­сі сто­їть у чер­зі. Ві­рить у те, що від­най­де свій та­лант. Що хтось чу­жий, ду­же про­фе­сій­ний і кмі­тли­вий, мо­же дій­сно під­ка­за­ти пра­виль­ний на­прям. А я тим ча­сом про­сто на­тхнен­но пе­чу пи­рі­же­чки.

Не хо­че­ться, що­би жи­т­тя по­ро­жнім ми­на­ло – без ін­те­ре­сів, без та­лан­ту, без по­кли­ка­н­ня

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.