Пе­тер Ла­глер: «Укра­ї­на мо­же бу­ти Швей­ца­рі­єю!»

Два ро­ки то­му ав­стрій­ський фо­то­граф упер­ше при­їхав до Укра­ї­ни і від­чув своє по­кли­ка­н­ня у то­му, аби від­вер­то по­ка­за­ти сві­то­ві і на­віть са­мим укра­їн­цям, на­скіль­ки зне­ці­не­на кра­са ці­єї зем­лі. На­пе­ре­до­дні від­кри­т­тя йо­го ви­став­ки «That’s why I love Kyiv…» в Ав

KOLESO ZHITTJA - - Зміст - Бе­сі­ду ве­ла Іри­на Скри­пак Пе­ре­клад з ан­глій­ської – Окса­на Ду­ма

Ви б на­зва­ли се­бе мрій­ни­ком? Так. У 16 ро­ків я ви­рі­шив жи­ти по­сво­є­му – по­ки­нув ба­тьків­ський дім у пе­ред­мі­сті ав­стрій­ських Альп і осе­лив­ся у на пів­но­чі Ав­стрії, щоб на­вча­ти­ся го­дин­ни­ко­вій спра­ві. Це бу­ло по­трі­бно, щоб по­ча­ти вла­сне жи­т­тя не під впли­вом ба­тьків чи ще ко­гось, а до­слу­ха­ю­чись до се­бе. Мо­же, са­ме то­му і со­рок ро­ків по­то­му я пле­каю мрії, слі­дую за ни­ми по­ни­ні.

Що для вас озна­чає «мрі­я­ти»? Мій улю­бле­ний пи­сьмен­ник Ло­у­ренс Ара­вій­ський у «Се­ми стов­пах му­дро­сті» на­пи­сав: «Усі лю­ди мрі­ють, але по-рі­зно­му. Мрії, які з'яв­ля­ю­ться вно­чі з від­да­ле­них за­пи­ле­них ку­то­чків сві­до­мо­сті, та­нуть на сві­тан­ку і пе­ре­тво­рю­ю­ться в ні­що. Ті, хто мрі­ють на­яву, із роз­плю­ще­ни­ми очи­ма, – не­без­пе­чні. Во­ни мо­жуть пе­ре­тво­ри­ти мрії на ре­аль­ність». От­же, мрії зав­жди жи­вуть все­ре­ди­ні нас. Ко­ли я про­чи­тав цю сен­тен­цію, моє сприйня­т­тя що­до мрій де­що змі­ни­ло­ся. Я зро­зу­мів, що ми обов'яз­ко­во по­вин­ні ма­ти мрії. Щой­но во­ни з'яв­ля­ю­ться, по­чи­на­ю­ться при­го­ди. Якою бу­ла ва­ша пер­ша мрія? З ди­тин­ства я мрі­яв ста­ти фо­то­гра­фом. Це то­чно моя мрія і ні­чия біль­ше. Моя пер­ша ка­ме­ра з'яви­ла­ся в ме­не у 5 ро­ків, і вже то­ді я із за­хо­пле­н­ням зні­мав на плів­ку пей­за­жі.

Що ста­ло­ся по­тім? Зго­дом я за­був про фо­то­гра­фію – вже юна­ком по­чав мрі­я­ти про те, щоб ви­го­тов­ля­ти го­дин­ни­ки, і обрав від­по­від­ний фах. У 24 ро­ки я від­крив свій пер­ший го­дин­ни­ко­вий ма­га­зин пло­щею всьо­го 11 ква­дра­тних ме­трів. Мо­єю мрі­єю бу­ло щось на кшталт по­нов­ле­н­ня ча­су – ре­став­ру­ва­н­ня го­дин­ни­ків. Во­дно­час я мрі­яв і про те, щоб бу­ти успі­шним у сво­їй спра­ві, ро­би­ти ве­ли­кі про­да­жі. Але час ішов, і за ін­ших об­ста­вин, ко­ли я втра­тив сім'ю і за­крив свій ма­га­зин, ця мрія віджи­ла своє. Десь із пів­ро­ку я не знав, чим зайня­ти­ся да­лі, і по­їхав ав­тів­кою на по­шу­ки но­вої мрії до До­ло­мі­то­вих

Альп, що на ме­жі Ав­стрії та Іта­лії. Я пра­гнув від­най­ти се­бе зно­ву, та на­то­мість зна­йшов ча­рів­ну при­ро­ду. Це най­кра­си­ві­ше мі­сце в сві­ті, яке я тіль­ки ба­чив! Пі­сля ті­єї по­до­ро­жі я зно­ву був на­пов­не­ний і на­ла­што­ва­ний ство­рю­ва­ти своє май­бу­тнє.

Чи мо­жна ство­ри­ти го­дин­ник для мрій­ни­ків? Так. Але він не по­ка­зу­ва­ти­ме час. Тіль­ки ті­ка­ти­ме, але без цифр і стрі­лок. Він ли­ше міг би по­ка­за­ти, чи ва­ша мрія ще до­сі жи­ва. На­звіть свою не­ре­аль­ну мрію. Як­би це здій­сни­ло­ся, що б ви зро­би­ли? Я хо­тів би зно­ву ста­ти 20-рі­чним. На­сам­пе­ред я біль­ше би по­до­ро­жу­вав сві­том, одра­зу ж опа­ну­вав би фо­то­гра­фію та ві­триль­ний спорт про­фе­сій­но.

Як ви ро­зу­мі­є­те, ва­ша це мрія чи ні? На­ро­дже­н­ня мрії по­тре­бує ча­су та пев­них об­ста­вин: тре­ба по­ду­ма­ти на са­мо­ті, по­гу­ля­ти на при­ро­ді, роз­зир­ну­ти­ся й по­слу­ха­ти світ нав­ко­ло. Але су­ча­сні лю­ди рід­ко ма­ють та­ку роз­кіш – при­ді­ли­ти час со­бі і сво­їм мрі­ям. От, на­при­клад, мій хо­ро­ший друг – бі­зне­смен, у яко­го є ве­ли­ка ро­ди­на. З ран­ку до но­чі йо­го ото­чу­ють лю­ди – на ро­бо­ті, в со­ці­у­мі, вдо­ма. Він за­кло­по­та­ний з 5:30 ран­ку до 10:00 ве­чо­ра. Єди­не мі­сце, де він мо­же при­ді­ли­ти час со­бі і сво­їм мрі­ям… у ту­а­ле­ті. Са­ме там у ньо­го є про­стір і час по­бу­ти на са­мо­ті і по­мір­ку­ва­ти над май­бу­тнім. Ча­сом лю­ди бі­зне­су вда­ю­ться до да­ун­ши­фтин­гу чи ме­ди­та­ції… Мо­жли­во, але це не моя істо­рія. Ко­ли я маю прийня­ти ва­жли­ве рі­ше­н­ня, то йду до мо­ря по­ду­ма­ти. Са­ме там я від­чу­ваю сво­бо­ду, ко­ли спо­сте­рі­гаю за спо­ко­єм або бу­ре­ві­єм, за швид­кі­стю хвиль або ві­тру. В та­кі мо­мен­ти з'яв­ля­ю­ться кре­а­тив­ні ідеї. З одно­го бо­ку, мо­ре – це не- без­пе­ка, але ж я спортс­мен-ві­триль­ник. То це моя сти­хія – ме­ні то­го й тре­ба!

Як ви опа­ну­ва­ли ві­триль­ний спорт? Ко­ли я по­вер­нув­ся з Альп, де зна­йшов енер­гію, ме­ні за­кор­ті­ло біль­ше про­сто­ру в жит­ті. Так я по­чав за­йма­ти­ся ві­триль­ним спор­том, і в ме­не це не­по­га­но ви­хо­ди­ло. Яко­мо­га швид­ше я про­йшов на­вча­н­ня й отри­мав лі­цен­зію ін­стру­кто­ра. У 2008 -му впер­ше ви­йшов у від­кри­тий оке­ан під ві­три­лом. Оке­ан став мо­єю но­вою мрі­єю, то­му я ви­рі­шив отри­ма­ти сер­ти­фі­кат май­стра, який до­зво­ляє хо­ди­ти в усіх оке­а­нах та біль­ше – ви­кла­да­ти і при­йма­ти ек­за­ме­ни з ві­триль­но­го спор­ту.

Ця мрія та­кож пов’яза­на з ди­тин­ством? Я про­сто обо­жнюю по­до­ро­жу­ва­ти. В юна­цько­му ві­ці якось я по­їхав у тур­не. У ме­не не бу­ло мар­шру­ту або на­віть кон­кре­тної ме­ти по­до­ро­жі – про­сто не си­ді­ло­ся на мі­сці. Але са­ма по­до­рож так за­хо­пи­ла ме­не, що в ре­зуль­та­ті я про­їздив 40 ти­жнів. А ві­триль­ний спорт для ме­не – це ве­ли­че­зна по­до­рож і во­дно­час при­го­да.

Ва­ша по­ра­да: як здій­сни­ти свою мрію? По-пер­ше, тре­ба ду­же силь­но ві­ри­ти у се­бе і свої ба­жа­н­ня, по-дру­ге, не­об­хі­дно зна­хо­ди­ти се­ред них більш ре­а­лі­сти­чні мрії і весь час щось ро­би­ти для їх здій­сне­н­ня.

Ве­ли­ка про­бле­ма мрій­ни­ків – зна­йти ба­ланс між ро­ман­ти­чним та ре­а­лі­сти­чним. Так, це не­лег­ко. Ми всі пе­ре­жи­ва­є­мо скла­дні ча­си та ве­зі­н­ня, па­ді­н­ня і зле­ти. Та все одно не мо­жна па­да­ти ду­хом. Ви ма­є­те до­слу­ха­ти­ся до се­бе, щоб від­чу­ти пра­виль­ний мо­мент. Ва­ші сер­це та ду­ша зна­ють кра­ще, ко­ли мрія ожи­ває.

Ін­ко­ли ми не ма­є­мо «пра­виль­них» на­ла­шту­вань. Як до­слу­ха­ти­ся до се­бе? Го­ту­ю­чи но­вий про­ект, я до­слу­ха­ю­ся до сво­їх ду­мок, щой­но про­ки­да­ю­ся зран­ку. За­зви­чай я ду­маю про щось по­зи­тив­не, але якщо маю по­га­не пе­ред­чу­т­тя, то мо­жу на­віть зу­пи­ни­ти про­ект.

Є ре­чі, які ми му­си­мо ро­би­ти без огля­ду на са­мо­по­чу­т­тя… Так, але на­віть то­ді ми ма­є­мо пам'ята­ти про свої мрії! Ми мо­же­мо прийня­ти рі­ше­н­ня пі­ти пра­во­руч або лі­во­руч. Є пев­ні умо­ви і на­ша ре­а­кція на них. Ва­жли­во від­кри­ти очі й роз­зир­ну­ти­ся, аби по­ба­чи­ти мо­жли­во­сті. Не вар­то бу­ти за­ци­кле­ним на чо­мусь одно­му. От, на­при­клад, ко­ли я фо­то­гра­фую, то не зо­се­ре­джу­ю­ся на одній то­чці, а шу­каю най­кра­щий ра­курс. Я зна­хо­джу ці­ка­вий об'єкт, по­чи­наю хо­ди­ти нав­ко­ло ньо­го. Ро­блю про­бні знім­ки, «вми­каю» кре­а­тив­не від­чу­т­тя. Так са­мо і з мрі­я­ми – тре­ба шу­ка­ти пра­виль­ний кут, най­лі­пше рі­ше­н­ня для їх ре­а­лі­за­ції, мо­же, й не­о­че­ви­дне та не най­швид­ше.

Як по­ба­чи­ти шлях до мрії? Я вже 15 ро­ків жи­ву без те­ле­ві­зо­ра, бо не мо­жу до­зво­ли­ти ме­діа впли­ва­ти на ме­не. Та­ким чи­ном я обе­рі­гаю свої мрії. Те­ле­ба­че­н­ня вби­ває кре­а­тив­ність, то­му я йо­го не див­лю­ся. Хо­ча во­дно­час я ро­зу­мію, що маю ре­аль­ні мрії, не сюр­ре­а­лі­сти­чні. На­при­клад, ні­ко­ли не мрі­яв по­ле­ті­ти в ко­смос.

Але за­раз по­літ у ко­смос ре­аль­ний! Так, про­те я маю по­пе­ре­дньо за­ро­би­ти кіль­ка міль­йо­нів до­ла­рів, а це дов­гий шлях ( смі­є­ться). Якщо сер­йо­зно, то ме­не біль­ше при­ва­блю­ють мрії, які пов'яза­ні з при­ро­дою, лю­дьми, здо­ро­вим жи­т­тям та ін­фор­ма­ці­єю. Я ща­сли­вий, що маю до­ста­тньо ре­сур­сів для фо­то­гра­фії та по­до­ро­жей.

Яка ва­ша мі­сія у фо­то­гра­фії? Моя ме­та – по­ка­за­ти во­дно­час і кра­су, і кіч су­ча­сно­го сві­ту, зі­ста­ви­ти жит­тє­ві об­ста­ви­ни і при­ро­дні умо­ви. А ще че­рез фо­то­гра­фію я ді­лю­ся сво­ї­ми мрі­я­ми з лю­дьми.

Як ви тре­ну­є­те ху­до­жнє ба­че­н­ня? Зні­маю на ка­ме­ру мор­ські пей­за­жі, але не ли­ше їх – мо­ре, го­ри, мі­сте­чка та се­ла, без­ліч про­я­вів при­ро­дної кра­си. Я по­чав зні­ма­ти в 2000-му, а вже в 2014 ро­ці зро­зу­мів, що го­то­вий

ді­ли­ти­ся до­сві­дом, і по­чав про­во­ди­ти май­стер-кла­си з ху­до­жньої фо­то­гра­фії та фо­то­ди­зай­ну.

Чи є фо­то­граф або ху­до­жник, який на вас най­біль­ше впли­нув? Ме­не на­ди­хає Рем­брандт, у йо­го ро­бо­тах ко­льо­ри й ті­ні фан­та­сти­чні! До ре­чі, ті­ні ду­же ва­жли­ві як ча­сти­на ком­по­зи­ції. Ін­ко­ли во­ни пе­ре­да­ють ілю­зії, ін­ко­ли – ре­аль­ність, щоб під­кре­сли­ти щось не­яв­не, на­при­клад, роз­ду­ми чи сум­лі­н­ня.

Де­хто вва­жає мрії ілю­зі­я­ми. Ні, мрії при­хо­дять із ре­аль­но­сті. Об'єкт від­обра­жа­є­ться у на­шій пам'яті. Одно­го ра­зу ми йо­го по­ба­чи­ли – і він збе­ріг­ся в ар­хі­ві, на­віть якщо ми не звер­ну­ли на це ува­ги.

Як ви ді­зна­ли­ся про Укра­ї­ну? Яки­ми бу­ли пер­ші вра­же­н­ня? Два з по­ло­ви­ною ро­ки то­му, у 2015-му, був най­сум­ні­ший день у мо­є­му жит­ті. То­ді я пе­ре­бу­вав у Сло­ве­нії, де лю­блю від­по­чи­ва­ти. Я са­ме по­вер­нув­ся з про­гу­лян­ки і зу­стрів укра­їн­сько­го ху­до­жни­ка. За кіль­ка ти­жнів ми по­дру­жи­ли­ся, він по­зна­йо­мив ме­не зі сво­їм львів­ським ко­ле­гою. Ко­ли я по­ка­зав де­кіль­ка сво­їх фо­то, во­ни пе­ре­ко­на­ли ме­не при­їха­ти в Укра­ї­ну і зро­би­ти фо­то­ви­став­ку. Це ста­ло­ся в черв­ні, а вже у ве­ре­сні я при­ле­тів до Ки­є­ва. Бу­ла кра­си­ва осінь, і ме­ні одра­зу спо­до­ба­ло­ся мі­сто. То­ді ж я по­їхав до Ка­не­ва на твор­чий сим­по­зі­ум. Я ви­рі­шив по­вер­ну­ти­ся до Укра­ї­ни в ли­сто­па­ді і тро­хи тут по­жи­ти, зро­би­ти фо­то мі­ста. Пі­зні­ше ме­не за­про­си­ли на сим­по­зі­ум до Дні­пра. Вже то­го ро­ку я від­крив вла­сну ви­став­ку у Ки­є­ві, яка про­йшла до­сить успі­шно. Че­рез рік, у ли­сто­па­ді 2016-го, я по­вер­нув­ся і під­го­ту­вав ви­став­ки в Ки­є­ві, Льво­ві та Дні­прі, які оно­ви­ли­ся в 2017 ро­ці. Так, у жов­тні 2017-го від­кри­ла­ся моя ви­став­ка «That's why I love Kyiv…» у Му­зеї Шо­лом-алей­хе­ма в укра­їн­ській сто­ли­ці, а в гру­дні ви­йшов дру­ком ка­та­лог «Со­фія – пре­му­дрість Бо­жа», до яко­го уві­йшли мої сві­тли­ни Со­фій­сько­го со­бо­ру. І вре­шті-решт мо­єю ви­став­кою від­зна­ча­є­ться 25-річ­чя Ав­стрій­ської бі­бліо­те­ки в Укра­ї­ні, що роз­та­шо­ва­на в На­ціо­наль­ній бі­бліо­те­ці ім. Вер­над­сько­го. Я пе­ре­ко­на­ний, що ки­я­ни ма­ють по­ба­чи­ти мою ви­став­ку, щоб усві­до­ми­ти, на­скіль­ки їхнє мі­сто пре­кра­сне!

Що вас най­біль­ше вра­зи­ло в Укра­ї­ні? Я зро­бив ба­га­то ін­ду­стрі­аль­них фо­то­гра­фій в Укра­ї­ні: зні­мав сум­ні мі­сця, зокре­ма по­бу­вав у Зо­ні від­чу­же­н­ня в Чор­но­би­лі і в зо­ні еко­ло­гі­чної ка­та­стро­фи в Дні­про­дзер­жин­ську. Із ча­сом я по­лю­бив Ки­їв і по­чав ро­би­ти та­кож і фо­то­гра­фії кра­си­вих місць. Я за­хо­плю­ю­ся кра­є­ви­да­ми Кар­пат і ки­їв­ських гір (по­рів­ня­но з па­гор­ба­ми Ри­му це дій­сно го­ри), про­сти­ми укра­їн­ця­ми. Та ме­ні сум­но й со­ром­но, що у За­хі­дній Єв­ро­пі ні­хто не знає про Укра­ї­ну та її про­бле­ми. А це, між ін­шим, най­біль­ша кра­ї­на Єв­ро­пи! На­ве­сні 2017 ро­ку в Ав­стрії я зро­бив фо­то­ви­став­ку про Укра­ї­ну, аби по­ка­за­ти во­дно­час і її кра­су, і про­бле­ми. А вже влі­тку на за­про­ше­н­ня укра­їн­сько­го ми­тця Еду­ар­да Бєль­сько­го ми ра­зом із ним пре­зен­ту­ва­ли Укра­ї­ну в Да­нії. Ба­га­то хто з дан­ців зга­ду­вав про по­хо­дже­н­ня ки­їв­ських кня­зів від ві­кін­гів (є та­ка те­о­рія). Але це все, що біль­шість знає. На мою дум­ку, Укра­ї­на ма­ла би бу­ти та­кою ж за­мо­жною, як Швей­ца­рія, бо во­на ду­же ба­га­та. Я ві­рю, що Укра­ї­на мо­же бу­ти схі­дною Швей­ца­рі­єю. Хай не зав­тра, зві­сно, але ж і ди­ти­на ро­сте по­сту­по­во. Це при­ро­дний про­цес, він ви­ма­гає ча­су і ве­ли­кої ві­ри. Укра­їн­ці по­вин­ні ві­ри­ти у свої мрії і свою кра­ї­ну – віль­ну кра­ї­ну, де без ко­ру­пції і бре­хні мо­жли­ве пре­кра­сне май­бу­тнє!

ПЕ­ТЕР ЛА­ГЛЕР Ав­стрій­ський фо­то­ко­ре­спон­дент і ди­зай­нер; шкі­пер та ін­стру­ктор оке­ан­ських яхт

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.