Хо­ті­ти ко­ри­сно!

Елі­на Обу­хов­ська

KOLESO ZHITTJA - - Зміст - Лайф-ко­уч, тре­нер із бо­йо­вих ми­стецтв і са­мо­обо­ро­ни, ви­кла­дач

Ко­жен із нас сти­ка­є­ться з до­ле­но­сним ви­бо­ром і ста­вить со­бі май­же гам­ле­тів­ські за­пи­та­н­ня: «Хо­ті­ти чи не хо­ті­ти?», «Ма­ти чи не ма­ти?», «Бу­ти чи не бу­ти ща­сли­вим?» Мо­жли­во, зна­йти свою від­по­відь до­по­мо­же істо­рія з жи­т­тя лай­фко­у­ча і чи­та­чки «КЖ».

Як ча­сто ми чу­є­мо: «Хо­ті­ти не шкі­дли­во»! Впер­ше – в ран­ньо­му ди­тин­стві, від ба­тьків, які щось за­бо­ро­ня­ють або від­мов­ля­ю­ться ку­пи­ти. То­ді ди­ти­на не­сві­до­мо дає со­бі уста­нов­ку, що на­справ­ді все, чо­го во­на ба­жає і до чо­го пра­гне, – ли­ше мрії. І так ко­жно­го ра­зу, за рід­кі­сним ви­ня­тком, ко­ли ба­жа­не мо­жна бу­ло отри­ма­ти на день на­ро­дже­н­ня або під Но­вий рік. Са­ме то­му свя­та ста­ва­ли та­ки­ми дов­го­о­чі­ку­ва­ни­ми, ра­дість – пе­рі­о­ди­чною, а емо­ції – при­зем­ле­ни­ми. У ре­зуль­та­ті мрії за­ку­по­рю­ва­ли­ся ду­же гли­бо­ко і на­дій­но, адже го­во­ри­ти про них не бу­ло сен­су – все одно не здій­сня­ться! По­тім ди­ти­на до­ро­слі­шає, по­сту­по­во за­бу­ва­ю­чи, що во­на хо­ті­ла чо­гось біль­шо­го, ніж мо­гли їй за­про­по­ну­ва­ти на той мо­мент об­ста­ви­ни, і, те­пер уже сві­до­мо, по­чи­нає жи­ти «як усі», за зви­чною схе­мою, яка на­чеб­то ефе­ктив­но пра­цює. Шко­ла, ін­сти­тут, ро­бо­та з пер­спе­кти­вою кар'єр­но­го зро­ста­н­ня, хо­ро­ший ав­то­мо­біль, своє­ча­сний шлюб, лю­бі ді­ти, за­пла­но­ва­на від­пус­тка, тур­бо­та про здо­ров'я, очі­ку­ва­на пен­сія і да­лі за сце­на­рі­єм. І все на­чеб­то не­по­га­но... Але, якщо на­ва­жи­ти­ся за­зир­ну­ти в се­бе, чи зав­жди і чи для всіх це «не­по­га­но» вар­те то­го, щоб зне­хту­ва­ти по­тен­цій­ни­ми «до­бре» і на­віть «від­мін­но»?!

«Ма­гі­чний» що­ден­ник

Роз­по­вім істо­рію зі сво­го ди­тин­ства. У сьо­мо­му кла­сі ме­ні за­хо­ті­ло­ся ве­сти що­ден­ник – як ко­жній дів­чи­ні, щоб за­пи­су­ва­ти ту­ди свої пе­ре­жи­ва­н­ня, та­єм­ні дум­ки і мрії. То­ді це зда­ва­ло­ся ду­же ва­жли­вим і по­трі­бним. Я зна­йшла гар­ну за­пи­сну книж­ку і по­ча­ла за­пи­су­ва­ти най­по­та­єм­ні­ше. Але в кла­сі дев'ято­му-де­ся­то­му я про цей що­ден­ник за­бу­ла – не­об­хі­дно­сті в ньо­му вже не бу­ло. Пі­сля шко­ли я всту­пи­ла до уні­вер­си­те­ту, по­їха­ла до сто­ли­ці, де вчи­ла­ся і жи­ла нор­маль­ним сту­дент­ським жи­т­тям. Але якось влі­тку, на дру­го­му кур­сі пі­сля се­сії, я при­їха­ла до­до­му до ба­тьків і на­тра­пи­ла на той са­мий що­ден­ник. Зга­да­ла, як ме­ні ра­ні­ше по­до­ба­ло­ся пи­са­ти в ньо­му, і ви­рі­ши­ла пе­ре­чи­та­ти від по­ча­тку до кін­ця – по­рів­ня­ти се­бе ко­ли­шню з те­пе­рі­шньою. Я чи­та­ла, не від­ри­ва­ю­чись, і бу­кваль­но з ко­жною пе­ре­гор­ну­тою сто­рін­кою мої очі окру­глю­ва­ли­ся: все, про що я пи­са­ла і мрі­я­ла, збу­ло­ся з ди­во­ви­жною то­чні­стю, хо­ча я на­віть не пам'ята­ла про ці ба­жа­н­ня. Я всту­пи­ла до сто­ли­чно­го ви­шу за фа­хом, про який мрі­я­ла, до то­го ж на бю­джет. У ме­не з'яви­ло­ся ко­ло спіл­ку­ва­н­ня і дру­зі, яких ме­ні не ви­ста­ча­ло в шко­лі. Ми з ни­ми якраз кіль­ка днів то­му по­вер­ну­ли­ся з Кар­пат, ку­ди ме­не тя­гну­ло сво­го ча­су. Все, про що я пи­са­ла, вті­ли­ло­ся! При­чо­му лег­ко

і не­ви­му­ше­но: ме­ні не до­ве­ло­ся до­кла­да­ти зна­чних зу­силь – все ви­йшло са­ме со­бою. За­раз це зда­є­ться та­ким не­зна­чним, по-ди­тя­чо­му на­їв­ним. А то­ді, ко­ли я фі­ксу­ва­ла свої ба­жа­н­ня у що­ден­ни­ку, це зда­ва­ло­ся не­по­силь­ним, не­здій­снен­ним! Са­ме в той мо­мент я впер­ше в жит­ті усві­до­ми­ла, що мрії мо­жуть здій­сню­ва­ти­ся. І пер­ше, що зро­би­ла, ко­ли за­кін­чи­ла чи­та­ти свої ко­ли­шні за­пи­си.. взя­ла ру­чку і про­дов­жи­ла «мрі­я­ти» – за­пи­су­ва­ти ба­жа­н­ня і ці­лі, але вже більш осми­сле­но, де­таль­но й ам­бі­тно. Ме­ні на­віть зда­ло­ся, що мій що­ден­ник на­ді­ле­ний ма­гі­чни­ми вла­сти­во­стя­ми – ма­те­рі­а­лі­зу­ва­ти дум­ки, які в ньо­му за­пи­са­ні. Але за­раз я то­чно знаю, що спра­ва не в не­зви­чай­но­му що­ден­ни­ку, а в осо­бли­во­му ста­ні. Біль­ше то­го, якщо ні­чо­го осо­бли­во­го не хо­ті­ти, то «ні­чо­го осо­бли­во­го» й отри­ма­єш. Якщо хо­чеш біль­шо­го, ніж є, то і ду­ма­ти по­трі­бно ам­плі­ту­дно, мас­шта­бно!

Мі­сія мо­жли­ва

Жо­дне ба­жа­н­ня нам не да­є­ться без ре­сур­су, не­об­хі­дно­го для йо­го вті­ле­н­ня. І це прав­да. Адже якщо ви­ни­кає якась дум­ка, ідея, мрія – зна­чить, вже є пев­не ба­че­н­ня її ре­а­лі­за­ції. Не­хай во­но по­ки ілю­зор­не і не­чі­тке, але на­яв­ність кон­кре­тно­го ба­жа­н­ня по­ка­зує го­тов­ність лю­ди­ни пе­ре­йти до йо­го вті­ле­н­ня. Але са­ме на цьо­му ета­пі наш мо­зок ча­сто по­чи­нає на­во­ди­ти ар­гу­мен­ти, чо­му ні­чо­го не ви­йде, – ар­гу­мен­то­ва­ні, пе­ре­ві­ре­ні вла­сним жит­тє­вим до­сві­дом, при­кла­да­ми ото­че­н­ня, еко­но­мі­чною си­ту­а­ці­єю... І це спра­цьо­вує – ми по­чи­на­є­мо бо­я­ти­ся що-не­будь ро­би­ти в ба­жа­но­му на­пря­мі. Адже все одно по­пе­ре­ду – роз­ча­ру­ва­н­ня! Лег­ше, спо­кій­ні­ше і ком­фор­тні­ше не ри­зи­ку­ва­ти за­раз, що­би по­тім не від­чу­ва­ти бо­лю. Але, по­вір­те, справ­жні ба­жа­н­ня « не да­дуть спо­кою » , до­ки не бу­дуть ре­а­лі­зо­ва­ні лю­ди­ною. Те, що йде з гли­би­ни, від да­них зго­ри та­лан­тів, із по­чу­т­тя не­об­хі­дно­сті по­ді­ли­ти­ся зі сві­том, – це справ­жнє при­зна­че­н­ня, з яким не­ро­зрив­но пов' яза­ні справ­жні мрії. Адже лю­ди­на ра­пто­во смер­тна, і це не пе­си­мі­сти­чний по­гляд на жи­т­тя, а об­ґрун­то­ва­не спо­ну­ка­н­ня до дії. Існує аб­со­лю­тний сенс всти­гну­ти ре­а­лі­зу­ва­ти свої справ­жні ба­жа­н­ня, які зав­жди від­чу­ває ва­ше вну­трі­шнє « Я » .

Якщо ні­чо­го осо­бли­во­го не хо­ті­ти, то «ні­чо­го осо­бли­во­го» й отри­ма­єш

ЕЛІ­НА ОБУ­ХОВ­СЬКА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.