Вій­на все­ре­ди­ні

Іри­на Гер­ма­нюк

KOLESO ZHITTJA - - Зміст -

У кри­ти­чні мо­мен­ти, на ме­жі жи­т­тя і смер­ті, да­є­ться не тіль­ки ви­про­бу­ва­н­ня для ду­ху, а і шанс пе­ре­о­сми­сли­ти свої цін­но­сті. Це мо­жли­вість від­ки­ну­ти все зай­ве й усві­до­ми­ти справ­жнє – най­до­рож­че і най­за­по­ві­тні­ше, як мрії ди­тин­ства, про які ми пам'ята­є­мо все жи­т­тя. Ре­да­кція «КЖ» не мо­гла за­ли­ши­ти без ува­ги лист щи­рої на­дії і мрії про мир, якою жи­вуть на­ші чи­та­чі і спів­ві­тчи­зни­ки на Дон­ба­сі, в зо­ні АТО.

Осо­бли­вість

ко­жної вій­ни по­ля­гає в то­му, що в неї ні­ко­ли не ві­риш до кін­ця. Во­на мо­же бу­ти ча­сти­ною істо­рії, ча­сти­ною чи­йо­гось ін­шо­го жи­т­тя, урив­ком із кни­ги, при­во­дом для сю­же­ту но­вин про ін­ші мі­ста, кра­ї­ни, га­ла­кти­ки... Але щоб отак, за ві­кном, у сво­є­му бу­дин­ку... у со­бі... – ні, та­ко­го бу­ти не мо­же. Зі мною теж та­ко­го бу­ти не мо­гло. І ще й до­сі зда­є­ться, що все це – фарс або мі­сти­ка. Тіль­ки не вій­на. Про вій­ну роз­по­від­а­ють книж­ки, філь­ми і... ве­те­ра­ни. Ви слу­ха­є­те, здри­га­є­те­ся, спів­пе­ре­жи­ва­є­те, по­тім зма­ху­є­те сльо­зин­ки істо­рій з вій і спів­чу­тли­во обі­йма­є­те ста­рень­ко­го. Все, на цьо­му вій­на на­чеб­то зно­ву йде геть. А ви жи­ве­те да­лі, опо­ви­ті си­лою-си­лен­ною пов­сяк­ден­них тур­бот і обов'яз­ків. Ось ви спан­те­ли­че­ні тим, що ку­пи­ти до ве­че­рі, по­ра­є­те­ся по до­му, зби­ра­є­те ди­ти­ну до шко­ли, пла­ну­є­те по­хід до сто­ма­то­ло­га або про­сто п'єте ран­ко­ву ка­ву... Як ра­птом ваш зви­чний уклад жи­т­тя пе­ре­ри­ває різ­кий ви­бух. «Бах!» – лу­нає за ві­кна­ми. По­тім дру­гий... тре­тій... трид­ця­тий ... І ви мит­тє­во за­бу­ва­є­те про всі пла­ни, спра­ви і по­тре­би. Ви ха­па­є­те в обе­ре­мок якісь ре­чі, до­ку­мен­ти, па­спорт,

У во­єн­но­му мі­сті ві­рить біль­шість. Це по­мі­тно по ві­кнах бу­дин­ків і квар­тир. Май­же в ко­жно­му дру­го­му – обра­зи. Во­ни див­ля­ться на вас із чи­йо­гось жи­тла і ні­би по­пе­ре­джа­ють: «У нас усе до­бре, якщо ви – вій­на, вам не сю­ди. Ідіть геть!»

який те­пер зав­жди ле­жить десь під ру­кою, іно­ді на­віть у хлі­бни­ці. Там то­чно під ру­кою! Чи ні. Ви ки­да­є­те все і бі­жи­те за те­ле­фо­ном, гро­ши­ма, сві­чка­ми і сір­ни­ка­ми. Десь був лі­хта­рик (але, як на зло, без ба­та­ре­йок. За­пам'ято­ву­є­те, що по­трі­бно при на­го­ді ку­пи­ти ба­та­рей­ки і ще один лі­хта­рик). Да­є­те со­бі сло­во: якщо цьо­го ра­зу ми­не­ться, то не­о­дмін­но збе­ре­те «три­во­жну скринь­ку», збо­ри якої вже ти­ся­чу ра­зів від­кла­да­ли, ді­ю­чи за прин­ци­пом «па­ра­соль­ки» – якщо па­ра­соль­ку взяв, то до­щу не бу­де. Але тут не дощ. Тут – град. І це – не при­ро­дна сти­хія. Стоп, ди­ти­на пла­че. Який град, який дощ, які лі­хта­ри­ки – ди­ти­на пла­че! І ось ви вже ки­ну­ли все, що бу­ло в ру­ках, за­бу­ли про ва­лі­зи та ба­та­рей­ки і мар­но на­ма­га­є­те­ся роз­ве­се­ли­ти за­пла­ка­ну ди­ти­ну, гра­ю­чи пе­ред нею ко­ме­дію і за­пев­ня­ю­чи, що з-за ві­кон до­ли­на­ють зву­ки свя­тко­во­го са­лю­ту з при­во­ду уяв­но­го дня на­ро­дже­н­ня ляль­ки. Ви тя­гне­те ди­ти­ну у ван­ну, де, на ва­шу дум­ку, без­пе­чні­ше, вмов­ля­є­те по­гра­ти в яку-не­будь гру і про­дов­жу­є­те фан­та­зу­ва­ти на те­му, чо­му так ве­се­ло, ко­ли сті­ни бу­дин­ку тря­су­ться від са­лю­тів. Тим ча­сом за ві­кна­ми все го­ло­сні­ше і ча­сті­ше лу­на­ють стра­хі­тли­ві «Бах-бах!» Ви су­дом­но ха­па­є­те пле­ди і ди­тя­че взу­т­тя, вва­жа­ю­чи, що, мо­жли­во, до­ве­де­ться по­ки­ну­ти це сум­нів­не укри­т­тя у ван­ній і біг­ти у під­вал су­сі­дньо­го бу­дин­ку. Там на­дій­ні­ше. На­віть є сві­тло! По до­ро­зі всти­га­є­те при­хо­пи­ти пля­ше­чку з во­дою і для чо­гось хліб. А в дум­ках ха­о­ти­чно пе­ре­би­ра­є­те всі мо­жли­ві сю­же­ти роз­ви­тку си­ту­а­ції, від­га­ня­ю­чи най­більш мо­то­ро­шні й одно­ча­сно на­ма­га­ю­чись да­ти ре­аль­ну оцін­ку то­му, що від­бу­ва­є­ться. При цьо­му не пе­ре­ста­є­те слу­ха­ти. Ви слу­ха­є­те так, ні­би зда­тні­стю чу­ти в цей мо­мент на­ді­ле­ні не тіль­ки ву­ха, а й усе ті­ло. Вби­ра­є­те зву­ки. Весь ор­га­нізм ни­ми про­ся­кну­тий і здри­га­є­ться ко­жен раз, ко­ли чер­го­ве щось при­зем­лю­є­ться десь по­руч.

«Це не до нас, це не до нас, це не до нас...» – на­ші­пту­є­те со­бі під но­са, не­мов ман­тру, чер­гу­ю­чи її з урив­ка­ми мо­ли­тов. Тим ча­сом на­ма­га­є­те­ся зро­зу­мі­ти, да­ле­ко па­да­ють сна­ря­ди чи близь­ко, «сю­ди чи звід­си»... Оці­ню­є­те сту­пінь за­гро­зи і са­мі не по­мі­ча­є­те, як, за­плю­щив­ши очі і при­ту­лив­шись до сті­ни, сто­ї­те з ди­ти­ною на ру­ках і бо­ї­те­ся зро­би­ти вдих. Сти­хло. Чу­ти тіль­ки би­т­тя сер­ця. Во­но сту­кає так го­ло­сно, ні­би ви­бу­хи від­бу­ва­ю­ться в ньо­му. Кров пуль­сує із ша­лен­ством і без­глу­здям. Ви в не­без­пе­ці? Все скін­чи­ло­ся? Ти­ша на­дов­го? Мо­жна ви­йти?.. Де­ся­тки пи­тань ви­ни­ка­ють у го­ло­ві, а ви про­дов­жу­є­те не­ру­хо­мо сто­я­ти і слу­ха­ти, до­ки пе­ре­ля­ка­на ва­шою не­зро­зумі­лою по­ве­дін­кою ди­ти­на на­ре­шті не ви­ри­ва­є­ться з ва­ших на­дмі­ру мі­цних обіймів. Сти­хло. Не­впев­не­но за­хо­ди­те в кім­на­ту і ди­ви­те­ся у ві­кно. Ви­дно стов­пи ди­му. Че­ка­є­те дзвін­ків від зна­йо­мих – хтось не­о­дмін­но за­те­ле­фо­нує і за­пи­тає: «Як ви?» Але що­ра­зу ви бо­ї­те­ся зня­ти слу­хав­ку – ра­птом по­га­ні но­ви­ни, ра­птом цей дим, крах, сна­ряд... тор­кнув­ся їх. По­спі­ша­є­те ви­пе­ре­ди­ти і те­ле­фо­ну­є­те са­мі – по­ві­до­ми­ти, що з ва­ми все га­разд. Вже че­рез кіль­ка хви­лин, якщо, зви­чай­но, є зв'язок, стри­му­є­те сльо­зи, то­му що якщо не ва­ші, то хтось по­руч із ни­ми, по су­сід­ству, че­рез бу­ди­нок, десь у су­сі­дньо­му се­лі, на ін­шій ву­ли­ці... хтось із ви­пад­ко­вих пе­ре­хо­жих, якийсь ста­рий, ди­ти­на, що гу­ля­ла на ву­ли­ці... Кла­де­те слу­хав­ку і вті­ша­є­те свою: «Сти­хло. Сла­ва Бо­гу, у нас сти­хло». Ру­ка тя­гне­ться за яки­мись та­бле­тка­ми – чи то сер­це­ві, чи то від нер­вів. Їхня дія вже не­по­мі­тна, але ви ро­зу­мі­є­те, що весь ор­га­нізм – на ме­жі. Тре­ба якось роз­сла­би­ти­ся. Те­ле­фо­ну­є­те дру­го­ві, щоб ви­го­во­ри­ти­ся. Ви­слу­хо­ву­є­те йо­го. Ру­ка зно­ву тя­гне­ться до яки­хось пі­гу­лок. За остан­ні кіль­ка ро­ків скла­дно зна­йти в До­не­цьку сім'ю, в якій хтось би не хво­рів. І мо­ва на­віть не про по­ра­не­н­ня або ка­лі­цтва, а так... У ко­жній ро­ди­ні хтось не пе­ре­жив... Ін­фар­кти, ін­суль­ти, нер­во­ві зри­ви, он­ко­ло­гія – ро­зум від­мов­ля­є­ться при­йма­ти та­ку дій­сність і про­те­стує, дає збої. Сп­осо­би роз­ра­ди при­ду­му­ю­ться най­не­ймо­вір­ні­ші. За­пев­ня­єш се­бе в то­му, що стра­жда­ють ті, хто не ві­рить, хто зне­ві­рив­ся і роз­ча­ру­вав­ся, але ж ви – ви ві­ри­те! У во­єн­но­му мі­сті ві­рить біль­шість. Це по­мі­тно по ві­кнах бу­дин­ків і квар­тир. Май­же в ко­жно­му дру­го­му – обра­зи. Во­ни див­ля­ться на вас із чи­йо­гось жи­тла і ні­би по­пе­ре­джа­ють: «У нас усе до­бре, якщо ви – вій­на, вам не сю­ди. Ідіть геть!» Іко­ни, по­вер­не­ні облич­чям на ву­ли­ці, не­мов вдив­ля­ю­ться в облич­чя чу­жин­ців і за­хи­ща­ють від сна­ря­дів. Та­кі ви­пад­ки бу­ли. Бу­ди­нок ліг, а сті­на сто­їть. А на сті­ні – іко­на. Як не по­ві­риш. Ді­ста­є­те ті, про які і са­мі за­бу­ли, або ку­пу­є­те ще одну й аку­ра­тно ви­став­ля­є­те сво­го стра­жа на під­ві­ко­н­ня. Мо­ли­те­ся. І вже май­же не стра­шно. Хре­ста­ми і па­ву­ти­на­ми на біль­шо­сті ві­кон у жи­тло­вих бу­дин­ках пе­ре­плі­та­ю­ться клей­кі стрі­чки, які за­хи­ща­ють скло від дро­бле­н­ня під час ви­бу­хо­вої хви­лі. Ве­чо­ра­ми у ві­кнах вми­ка­є­ться сві­тло. Ба­чиш, що та­ких ві­кон тро­хи біль­ше по­ло­ви­ни. Чор­ні пря­мо­ку­тни­ки на­штов­ху­ють на якусь без­на­дію і са­мо­тність, і, при­хо­дя­чи до­до­му, ви вми­ка­є­те сві­тло в усіх кім­на­тах, за­па­лю­є­те ма­я­чки на­дії для тих, хто, див­ля­чись у чу­жі ві­кна, про­сто спо­ді­ва­є­ться по­ба­чи­ти в них сві­тло. Тем­ні ж пря­мо­ку­тни­ки по­хму­ро мов­чать про до­лі сво­їх го­спо­да­рів. Хтось по­їхав, ря­ту­ю­чись від вій­ни, хтось сам пі­шов їй на­зу­стріч. Ба­га­то хто не по­вер­не­ться до рі­дних стін. А у ко­гось біль­ше не­має ні скла, ні ві­кон, ні стін. За­те по­жва­ви­ли­ся ті, у ко­го ні бу­дин­ків, ні стін, ні люд­ської по­до­би не за­ли­ши­ло­ся ще за­дов­го до вій­ни. Лю­ди без мі­сця про­жи­ва­н­ня те­пер смі­ли­во спе­ку­лю­ють на вій­сько­вій те­мі. Же­бра­ю­чи на ву­ли­цях, дав­но не со­ром­ля­ться при­пи­су­ва­ти со­бі чу­жі бі­ди: «Був по­ра­не­ний у бо­ях... маю по­ра­не­ну ма­тір і трьох ді­тей...» А в очах – ту­ман, та­кий же оче­ви­дний, як і за­пах ал­ко­голь­но­го пе­ре­га­ру. Ко­ле­ги по тро­ту­а­ру час від ча­су обмі­ню­ю­ться ін­фор­ма­ці­єю і зно­ву роз­хо­дя­ться по сво­їх пун­ктах. Пе­ре­хо­жі жа­лі­ють їх, жер­тву­ють. Би­тий не­би­то­го ве­зе. Ну, а ко­му за­раз лег­ко? Ми­ло­сер­дні­ши­ми тре­ба бу­ти. Вій­на. Але ко­ли сти­хає ка­но­на­да, ви зно­ву на­ма­га­є­те­ся аб­стра­гу­ва­ти­ся і з го­ло­вою за­ну­рю­є­те­ся у жи­т­тя. Спра­ви, ме­ту­шня, кло­по­ти. Чим біль­ше справ, тим мен­ше ча­су на по­га­ні дум­ки. Уже не звер­та­є­те ува­ги на лю­дей у фор­мі, на зні­ве­че­ні скал­ка­ми бу­дин­ки, на вир­ви в зем­лі, на стра­шил­ки про чер­го­ві жер­тви і по­ро­жню ба­ла­ка­ни­ну в транс­пор­ті, що обі­цяє ще більш не­ясне май­бу­тнє. Ви жи­ве­те. Іно­ді здри­га­є­те­ся від най­мен­шо­го ше­ре­ху і гур­ко­ту. За пер­шої дум­ки про не­без­пе­ку зно­ву ха­па­є­ться за ре­чі пер­шої не­об­хі­дно­сті і ко­жно­го ра­зу, ви­хо­дя­чи з до­му в хмар­ну по­го­ду, бе­ре­те з со­бою па­ра­соль­ку. Ка­жуть, якщо взяв па­ра­со­лю, то до­щу то­чно не бу­де – ні до­щу, ні гра­ду...

Ба­га­то хто не по­вер­не­ться до рі­дних стін. А у ко­гось біль­ше не­має ні скла, ні ві­кон, ні стін

ІРИ­НА ГЕР­МА­НЮК Чи­та­чка жур­на­лу «Ко­ле­со Жи­т­тя»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.