«Ко­ло­обіг жін­ки у при­ро­ді»

KOLESO ZHITTJA - - R Ichyю - Пи­сьмен­ни­ця, жур­на­ліс­тка, пе­ре­кла­да­чка

Оле­на Ан­дрей­чи­ко­ва

усіх мо­їх агре­га­тних ста­нів люблю, ко­ли я – жін­ка. Але... чи по­го­да зі­псу­є­ться, чи ще якесь яви­ще при­ро­ди не­пра­виль­но по­ве­де­ться. І стан єства ви­до­змі­ню­є­ться. Жін­ки зро­зу­мі­ють. Ро­з­гля­не­мо ва­рі­ан­ти. Ба­ба як ба­ба. Бур­чу. Нию. Пла­чу. Не плу­та­ти з дів­чин­кою. Та ре­ве. На­кле­пую. Ба­ла­му­чу. Сто­гну. На­куль­гую на оби­дві ту­флі. Хво­рію. Ду­же хво­рію. Не зав­жди, прав­да, по-справ­жньо­му. І не ча­сто знаю, чим кон­кре­тно. Ді­ти жор­сто­кі для ме­не в той мо­мент і лю­блять не­ви­ра­зно. Ба­тьки не ро­зу­мі­ють мо­єї зу­мов­ле­ної лю­бов'ю жор­сто­ко­сті. Чо­ло­ві­ки в цьо­му ста­ні для ме­не не існу­ють як вид, як тип. Ні­як, геть зов­сім. У ста­ні ба­би на ву­ли­цю ви­хо­джу не­охай­ною, з не­пев­ним пу­чком на по­ти­ли­ці. А на­ві­що ви­ма­льо­ву­ва­ти­ся? Не­дов­го ж ті­єї ве­сни ба­бі-язі за­ли­ши­ло­ся. У ле­кси­ко­ні з'яв­ля­ю­ться при­єм­ні баб­ські ра­до­щі ти­пу «мі­грень», «ма­гні­тні бу­рі», «ПМС», «усі лю­ди – сво­ло­ти» і двій­ко ін­ших прав­ди­вих слів. Їжа та пі­сні пе­ре­пер­че­ні. Як і на­ле­жить ба­бі, до ме­не кле­я­ться ли­пкі плі­тки, в ме­ні кри­ша­ться за­лі­зні пла­ни, хрум­тять ра­ди­ку­лі­тні ко­лі­на, крив­ля­ю­ться пу­за­ті чор­ти і на ві­ях ко­ле­ться лід. Дів­чин­ка як дів­чин­ка. У чо­мусь во­ни з ба­бою схо­жі. Всім ві­до­мо: ста­рий – як ма­лий. По­ма­да і на­стрій у ці дні ін­ші. Яскра­ві­ші, жир­ні­ші, сма­чні­ші. Дов­жи­на су­кні теж ін­ша, бе­зу­мов­но. Чо­ло­ві­ки в цей пе­рі­од зно­ву зна­хо­дять сенс сво­го без­при­чин­но­го існу­ва­н­ня в мо­є­му по­лі ко­ро­тко­зо­ро­го по­гля­ду. Тре­ба ж ре­ві­ти для ко­гось і хо­ті­ти на ру­чки до ко­гось. Не до ма­ми ж. На­ві­що їй ці пси­хо­со­ма­ти­чні тяж­ко- сті. Дів­чин­ка кра­ща за ба­бу. При­найм­ні її вже ці­кав­лять тан­ці, му­зи­ка, мо­да і секс. По­до­ро­жує в хма­рах і ма­лює олів­цем для очей но­ві Все­сві­ти. З нею мо­жна по­смі­я­ти­ся, по­жар­ту­ва­ти, по­ба­лу­ва­ти­ся. Ло­лі­тну­ти на­бо­ко­во, якщо Гум­берт під ру­кою ви­яви­ться і в роль увій­де. При­єм­но, ко­ли на ді­во­чих ве­чо­рах у всіх син­хро­ні­зу­є­ться стан – зби­ра­ю­ться дів­ча­тка. Над­то при­єм­но для них і ка­та­стро­фі­чно не­без­пе­чно для при­стой­но­го то­ва­ри­ства. По­хмі­л­ля га­ран­ту­є­ться. Лі­ку­є­ться не­швид­ко і не­со­лод­ким. Не­до­лі­ки пу­бер­та­тно­го пе­рі­о­ду – шмар­клі та стра­хи. Бо­ро­ти­ся мар­но, тіль­ки че­ка­ти, ко­ли пе­ре­ро­сте. Іно­ді ми­нає за кіль­ка днів. Як і справ­жнє ди­тин­ство. Ду­ре­па як ду­ре­па. Най­ча­сті­ше це на­слід­ки ста­ну дів­чин­ки. Іно­ді і за ба­бою до­во­ди­ться при­би­ра­ти і ви­грі­ба­ти. Не­обе­ре­жні па у взут­ті не то­го роз­мі­ру, не­які­сний ал­ко­голь або не­сві­жий люд­ський гар­нір, не­нор­мо­ва­на ле­кси­ка не то­му адре­са­ту, не­пе­ре­ві­ре­ні в дів­ча­чо­му бою по­дру­ги, не­твер­ді від­мо­ви на про­ха­н­ня, не­по­трі­бні зв'яз­ки, ви­пад­ко­ві і ба­га­то­рі­чні. Ду­ре­па вже не ски­глить, як ба­ба. І не пла­че, як ди­тин­ка. Ду­ре­па ку­сає лі­кті аж по ре­бра. Але смі­є­ться. І сло­ва, і спра­ви, і го­ди­ну, і день, і три ро­ки все одно не по­вер­неш. На те во­на і ду­ре­па, щоб су­му­ва­ти, але не за­над­то дов­го і не по-справ­жньо­му. Час го­ту­ва­ти­ся до на­сту­пно­го грі­хо­па­ді­н­ня і лі­кте­по­їда­н­ня. Силь­ні сто­ро­ни: їй зав­жди все до­зво­ле­но і всі про це по­пе­ре­дже­ні за­зда­ле­гідь або від­ра­зу пі­сля ду­ре­пи­но­го апо­ка­лі­пси­су. Жін­ка як жін­ка. Про сьо­го­де­н­ня най­скла­дні­ше. Без іро­нії. Без жар­тів. Без фаль­ши­вої гор­ди­ні. Без па­фо­сних вен­зе­лів, що го­ло­сять про жі­но­чу кра­су, си­лу і му­дрість. А чо­му нас на­зи­ва­ють слаб­кою ста­т­тю? То­му що жін­ки слаб­кі фі­зи­чно? Ду­маю, не це го­лов­не. Слаб­кі, то­му що бу­ва­є­мо ді­тьми, ба­ба­ми і ду­ре­па­ми. Але без них теж бу­ло б ну­дно. Чи не так? Жін­ка – це не про стать. Це про дах. Про те, що на го­ри­щі збе­рі­га­є­ться. І про сті­ни. Які не мо­же зру­ши­ти або зруй­ну­ва­ти жо­дна зем­на си­ла. За це нас і лю­блять. А не за ко­лір, фа­сон чи роз­мір. То­му що на­віть най­силь­ні­шо­му пред­став­ни­ку най­силь­ні­шої ста­ті іно­ді хо­че­ться при­ту­ли­ти­ся до стін­ки, до­ві­ри­ти­ся її це­глин­ці, за­кри­ти очі і по­мов­ча­ти.

ОЛЕ­НА АН­ДРЕЙ­ЧИ­КО­ВА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.