Ка­ба­ла: си­ла мо­ли­тви і слаб­кість ба­жань

Лю­ди­на, ви­зна­на він­цем тво­рі­н­ня, у ра­зі втра­ти зв'яз­ку із дже­ре­лом втра­чає свою си­лу. Як прийня­ти свої люд­ські слабкості, зна­йти си­лу за до­по­мо­гою щи­рої мо­ли­тви і спря­му­ва­ти її на бла­го всьо­го су­що­го, з «КЖ» по­ді­лив­ся по­слі­дов­ник і ви­кла­дач ста­ро­дав­ньо­го

KOLESO ZHITTJA - - R Ichyю - Бе­сі­ду ве­ли Інесса Кравченко, Юлія Па­ла­мар­чук Ка­ба­ла го­во­рить про те, що го­лов­не ба­жа­н­ня лю­ди­ни – отри­му­ва­ти

Ав­ра­ам Да­вид Фі­шер­ман

У чо­му, на ва­шу дум­ку, си­ла слабкості? За­ну­рю­ю­чись у не­га­тив­ні ста­ни, лю­ди­на пов­ні­стю від'єд­ну­є­ться від дже­ре­ла, тоб­то від Твор­ця. За­мість то­го, щоб від­чу­ва­ти бла­го, яке на неї схо­дить, лю­ди­на все силь­ні­ше за­ну­рю­є­ться у се­бе і стає слаб­кою. Але по­тім ця слаб­кість пе­ре­тво­рю­є­ться у мо­ли­тву, яка дає си­лу.

Бу­ває, що лю­ди­на на­ко­пи­чує і де­мон­струє си­лу, але все­ре­ди­ні від­чу­ває за­не­по­ко­є­н­ня. Чи по­трі­бно з цим роз­би­ра­ти­ся? По­трі­бно, якщо лю­ди­на хо­че пра­цю­ва­ти над со­бою. Якщо ж во­на жи­ве «на по­верх­ні», то по­бо­ї­ться за­гля­да­ти в гли­би­ну. Міль­йо­ни лю­дей жи­вуть са­ме так: на ду­ші важ­ко, а на облич­чі – на­тя­гну­та по­смі­шка. Во­ни про­сто хо­чуть по­ка­за­ти свою пе­ре­ва­гу. Однак зав­дя­ки за­ну­рен­ню в се­бе, силь­ним пе­ре­жи­ва­н­ням і від­чу­т­тям на­ро­джу­ю­ться ше­дев­ри. Що­би ство­ри­ти щось но­ве, по­трі­бно щось ду­же силь­не. По­трі­бен ви­бух енер­гії, сві­тло. Ро­зі- бра­ти­ся в зов­ні­шньо­му і вну­трі­шньо­му про­ти­річ­чі мо­жна й ін­шим спосо­бом. Ба­га­тьом зна­йо­ма си­ту­а­ція без­ви­хо­ді, ко­ли не­має ні­ко­го, хто міг би до­по­мог­ти. У ці мо­мен­ти лю­ди­на звер­та­є­ться до Твор­ця й отри­мує від­по­відь або до­по­мо­гу, але по­тім за­бу­ває про них і про­дов­жує жи­ти ко­ли­шнім жи­т­тям, до на­сту­пної без­по­ра­дно­сті.

Мо­ли­тва – це усві­дом­ле­не за­ну­ре­н­ня? З одно­го бо­ку, мо­ли­тва – це будь-яке звер­не­н­ня за до­по­мо­гою до то­го, хто зго­ри. Ба­га­то лю­дей ро­блять це не­сві­до­мо, осо­бли­во у хви­ли­ни бо­лю. Але при цьо­му во­ни не зов­сім ро­зу­мі­ють, що ро­блять. З ін­шо­го бо­ку, мо­ли­тва – ми­сте­цтво, яко­му тре­ба вчи­ти­ся, як му­зи­ці або жи­во­пи­су. Ко­ли лю­ди­на зна­хо­ди­ться у ста­ні мо­ли­тви, во­на по­вин­на увійти у пев­ний стан, зійти на ду­хов­ну схо­дин­ку, а по­тім пе­ре­йти на на­сту­пну.

Як же пе­ре­ве­сти слаб­кість у си­лу? Пе­ре­тво­ри­ти слаб­кість у си­лу мо­жна тіль­ки за до­по­мо­гою мо­ли­тви. Це пер­ше, про що го­во­рить ка­ба­ла. У мо­мент без­по­ра­дно­сті лю­ди­на по­вин­на усві­до­ми­ти, що во­на не є окре­мою істо­тою, яка жи­ве на са­мо­ті, і це не її осо­би­стий біль чи ра­дість. Лю­ди­на по­вин­на від­чу­ти се­бе ча­сти­ною всі­єї сві­то­бу­до­ви. На­сам­пе­ред да­ти собі уста­нов­ку: «Те, що я існую, – суб'єктив­но. Те, що у ме­не бо­лить, – не мій біль. Я – не­від'єм­на ча­сти­на всьо­го сві­ту, і я в єд­но­сті з усім тво­рі­н­ням. Ра­зом зі мною цей біль від­чу­ває весь світ». То­му всі мо­ли­тви на­пи­са­ні у мно­жи­ні: «Дай нам, до­по­мо­жи нам...» Нам, то­му що лю­ди­на, яка мо­ли­ться, про­сить у дже­ре­ла за всіх, при­тя­гу­ю­чи не тіль­ки для се­бе, але і для всьо­го тво­рі­н­ня. То­ді ви­ни­кає по­до­ба: я не сам по собі, не окре­мо – я ча­сти­на всі­єї сві­то­бу­до­ви, «пла­гін» усьо­го ство­ре­но­го. То­ді є мо­жли­вість на­бли­зи­ти­ся до дже­ре­ла. Якщо у лю­ди­ни не­має по­до­би, во­на не мо­же до ньо­го на­бли­зи­ти­ся. «По­ді­бне при­тя­гує по­ді­бне» – це ду­хов­ний за­кон. Якщо цьо­го не­має, то кон­такт не­мо­жли­вий.

Як лю­ди­на від­чу­ває, що став­ся кон­такт? Під час кон­та­кту стра­ж­да­н­ня при­пи­ня­ю­ться і лю­ди­на отри­мує від­по­відь на своє про­ха­н­ня, свою не­ста­чу, свій біль. Уя­віть си­ту­а­цію: ви бе­ре­те ка­мінь і ки­да­є­те йо­го вго­ру. До­лі­та­ю­чи до пев­ної то­чки, ка­мінь по­чи­нає па­да­ти, при цьо­му ви не до­кла­да­є­те жо­дних зу­силь до йо­го ру­ху вниз. Вер­хня то­чка, до якої до­ле­тів ка­мінь, є то­чкою пе­ре­хо­ду від ва­ших зу­силь до одер­жу­ва­ної від­по­віді. Це пе­ре­ми­кає не­ста­чу і стра­ж­да­н­ня на по­зи­тив. Але ця то­чка ви­ни­кає тіль­ки то­ді, ко­ли лю­ди­на до­кла­дає до­ста­тніх зу­силь для отри­ма­н­ня від­по­віді. Ко­мусь для цьо­го по­трі­бно біль­ше ча­су, ко­мусь мен­ше – все за­ле­жить від вну­трі­шньої си­ли лю­ди­ни і ве­ли­чи­ни її ба­жа­н­ня.

Ко­ли лю­ди­на до­ся­гає сво­єї ме­ти, ви­яв­ляє слаб­кість за до­по­мо­гою

За­дум Твор­ця спо­ча­тку не при­пу­скав не­ста­чі – тіль­ки гар­мо­нію і не­скін­чен­не ба­жа­н­ня на­со­ло­джу­ва­ти­ся, на­пов­не­не сві­тлом

Твор­ця, во­на стає ці­лі­сною і по­вер­тає си­лу? Так, то­му що лю­ди­на по­вер­та­є­ться до дже­ре­ла. Як­би Тво­рець на се­кун­ду при­пи­нив нас тво­ри­ти, ми би зни­кли. Він без­пе­рерв­но тво­рить нас сво­єю си­лою, то­му що ми існу­є­мо як без­пе­рерв­не тво­рі­н­ня. Він не при­пи­няє нас від­то­чу­ва­ти, весь час про нас ду­має.

Чим біль­ше слаб­ко­стей лю­ди­на ви­яв­ляє в собі, тим біль­ше шан­сів ви­бу­ду­ва­ти свою до­ста­тність? Са­ме так.

Ко­жна слаб­кість – це ма­лень­кий крок до Твор­ця? Я би ска­зав, трам­плін. Якщо лю­ди­на са­мо­до­ста­тня, їй не по­трі­бен Тво­рець, во­на са­ма все вла­што­вує. У неї мо­жуть бу­ти тіль­ки пи­та­н­ня.

Люд­ська слаб­кість кри­є­ться в «са­мо­до­ста­тно­сті»? Лю­ди­на не від­чу­ває її як слаб­кість. Во­на вва­жає це нор­маль­ним ста­ном. Ска­жіть ко­мусь: «Тре­ба стра­жда­ти». Що ви по­чу­є­те у від­по­відь? Але спосо­бів уни­кну­ти стра­ж­дань у цьо­му сві­ті не­має. Зав­жди у лю­дей бу­дуть якісь про­бле­ми. Ви­хід – пе­ре­тво­ри­ти стра­ж­да­н­ня в мо­ли­тви. Хо­ро­ший при­клад по­ка­зав цар Да­вид у сво­їх псал­мах. Не­зва­жа­ю­чи на всю йо­го вла­ду і не­злі­чен­ні ба­гат­ства, він зав­жди вва­жав, що над ним є цар, до­по­мо­ги яко­го він по­тре­бує.

У ви­знан­ні сво­єї ма­ло­сті за­кла­де­на ко­ло­саль­на си­ла? За­раз мо­жна го­во­ри­ти «пра­виль­ні» речі, але не факт, що ми це від­чу­ва­є­мо. По­трі­бно ре­аль­но при­йти до цьо­го ста­ну, ося­гну­ти вза­є­мо­дію із Твор­цем і від­чу­ти, на­скіль­ки ми по­тре­бу­є­мо йо­го під­трим­ки. Ча­сто на ро­бо­ті ви­ни­ка­ють кон­флі­ктні си­ту­а­ції – ви мо­же­те від­чу­ти агре­сію ко­ле­ги, йо­го не­вдо­во­ле­н­ня. Спро­буй­те не ті­ка­ти від цьо­го, а пі­ти йо­му на­зу­стріч, під­клю­чи­ти­ся до йо­го бо­лю. І в той мо­мент, ко­ли він бу­де на вас зли­ти­ся, мо­лі­ться за ньо­го, про­сіть про те, щоб він отри­мав від­по­відь на свою не­ста­чу. То­ді йо­го біль зі­л­лє­ться з ва­шим, ви з'єд­на­є­те­ся і не­на­висть пі­де – роз­по­чне­ться зво­ро­тна ре­а­кція.

Який ре­сурс та­ї­ться у слабкості? Щоб ро­зі­бра­ти­ся, що таке слаб­кість і як во­на ви­ни­кає, по­трі­бно зро­зу­мі­ти, хто та­ка лю­ди­на. Ка­ба­ла го­во­рить про те, що го­лов­не ба­жа­н­ня лю­ди­ни – отри­му­ва­ти. Спра­ва в то­му, що згі­дно з ка­ба­лою є ви­ща си­ла, яка на­зи­ва­є­ться Тво­рі­н­ням, во­на ба­жає на­со­ло­джу­ва­ти. У неї не­має не­ста­чі і не­до­лі­ків, ча­су і мі­сця, сло­вом, ні­чо­го, пов'яза­но­го з на­шим сприйня­т­тям сві­ту. Во­на зав­жди бу­ла, є і бу­де. Ця си­ла ба­жає на­со­ло­джу­ва­ти і здій­сню­ва­ти ба­жа­н­ня лю­ди­ни. І пер­ше ба­жа­н­ня – на­со­ло­джу­ва­ти­ся. Ба­жа­н­ня отри­му­ва­ти на­со­ло­ду ка­ба­ла тра­ктує як тво­рі­н­ня. Це ба­жа­н­ня дже­ре­ло хо­че за­до­воль­ня­ти зав­жди і по­стій­но. Від­по­від­но, по­трі­бно бу­ло ство­ри­ти тво­рі­н­ня, яке не­скін­чен­но хо­че отри­му­ва­ти. У цьо­му при­чи­на одві­чно­го ба­жа­н­ня лю­ди­ни бу­ти ща­сли­вою і по­стій­ної по­тре­би на­пов­ню­ва­ти своє єство рі­зни­ми на­со­ло­да­ми. У ко­жно­му тво­рін­ні є не­жи­ві, ро­слин­ні, тва­рин­ні і люд­ські фор­ми. Лю­ди­на від­рі­зня­є­ться від ін­ших тво­рінь, які нас ото­чу­ють, са­ме ба­жа­н­ням отри­му­ва­ти. Але це не єди­на від­мін­ність – лю­ди­на та­кож мо­же від­чу­ва­ти бли­жньо­го. Во­на – ві­нець тво­рі­н­ня, то­му що єди­на, хто мо­же ви­ко­на­ти во­лю цьо­го не­скін­чен­но­го дже­ре­ла на­со­ло­ди. На­со­ло­джу­ва­ти­ся не­скін­чен­но мо­же тіль­ки той, хто від­чу­ває за ме­жа­ми се­бе. Тоб­то той, хто зда­тен від­чу­ва­ти бли­жньо­го, спів­чу­ва­ти, ра­ді­ти... Ця мо­жли­вість до­зво­ляє нам ви­йти за ме­жі про­сто­го ба­жа­н­ня отри­му­ва­ти. Не всі лю­ди роз­ви­ва­ють свої зді­бно­сті, але по­тен­ці­ал є у ко­жної лю­ди­ни.

Що таке «ба­жа­н­ня отри­му­ва­ти»? Йо­го не­мо­жли­во по­ма­ца­ти або від­чу­ти за до­по­мо­гою ор­га­нів від­чут­тів, на­віть «по­ба­чи­ти» на енер­ге­ти­чно­му рів­ні. Ми ні­би від­чу­ва­є­мо якусь не­ста­чу, а ко­ли на­пов­ню­є­мо­ся – від­чу­ва­є­мо на­со­ло­ду. Якщо прийня­ти кон­це­пцію про те, що все за­сно­ва­но на ба­жан­ні отри­му­ва­ти, то­ді ви­ни­кає зу­стрі­чне пи­та­н­ня: «Чо­му ми не­ща­сли­ві і ку­ди зник цей за­дум?» Ми по­стій­но чо­гось хо­че­мо, по­тім отри­му­є­мо, а зго­дом ро­зу­мі­є­мо, що отри­ма­ли не те, – і зно­ву ви­ни­кає не­ста­ча. Так ка­ба­ла під­во­дить нас до За­ко­ну сти­сне­н­ня, який на­у­ка на­зи­ває Те­о­рі­єю ве­ли­ко­го ви­бу­ху або То­чкою по­яви сві­ту. Але на­у­ка роз­гля­дає це пи­та­н­ня з по­гля­ду ви­ни­кне­н­ня ма­те­рії, а ка­ба­ла го­во­рить про те, як з'яви­ло­ся ба­жа­н­ня, що са­мо­стій­но існує. За­дум Твор­ця спо­ча­тку не при­пу­скав не­ста­чі – тіль­ки гар­мо­нію і не­скін­чен­не ба­жа­н­ня на­со­ло­джу­ва­ти­ся, на­пов­не­не сві­тлом. На­ша гар­мо­нія, як ки­тай­ський сим­вол інь-ян, ґрун­ту­ва­ла­ся на вза­єм­но­му до­пов­нен­ні один одно­го: «він дає – я при­ймаю». Але ми ви­бра­ли ін­ший ва­рі­ант – упо­ді­бни­ти­ся Твор­це­ві, і схе­ма змі­ни­ла­ся на «ти да­єш – я даю».

Що це озна­чає? Це озна­чає, що ми ста­ли по­ді­бни­ми, а не та­ки­ми, що до­пов­ню­ють.

Чи по­трі­бно пра­гну­ти ста­ну, ко­ли і Тво­рець дає, і ми да­є­мо? Так. Тіль­ки ми не мо­же­мо да­ва­ти так, як він – ми мо­же­мо при­йма­ти за­ра­ди

Мо­ли­тва – це ми­сте­цтво, яко­му тре­ба вчи­ти­ся, як му­зи­ці або жи­во­пи­су

від­да­чі. Ми не мо­же­мо ста­ти Твор­цем, але мо­же­мо бу­ти тіль­ки хо­ро­шим тво­рі­н­ням із вла­сти­во­стя­ми Твор­ця. Це одне з по­нять ка­ба­ли. На­при­клад, лю­ди­на при­хо­дить у го­сті, а го­спо­да­рі хо­чуть її при­го­сти­ти або зро­би­ти по­да­ру­нок. У цей мо­мент у го­стя ви­ни­кає по­чу­т­тя со­ро­му – він не вва­жає се­бе лю­ди­ною, що дає, сто­сов­но го­спо­да­рів, тоб­то рів­ним із ни­ми. По­чу­т­тя не­зру­чно­сті і со­ро­му ви­ни­кає че­рез від­су­тність по­ді­бно­сті. Ка­ба­лі­сти ка­жуть: якщо го­спо­дар вмов­ляє по­їсти го­стя, який при­йшов у дім, то гість від­чує, що він мі­ня­є­ться мі­сця­ми з го­спо­да­рем. Го­спо­да­рю так силь­но хо­че­ться по­ча­сту­ва­ти го­стя, що якщо він по­їсть, то бу­де на­со­ло­джу­ва­ти го­спо­да­ря сво­їм прийня­т­тям біль­ше, ніж той на­со­ло­джує го­стя при­го­ща­н­ням. І то­ді зни­кає по­чу­т­тя со­ро­му, а з'яв­ля­є­ться по­чу­т­тя рів­но­сті.

Ви­хо­дя­чи з ці­єї кон­це­пції, не­зда­тний на­со­ло­джу­ва­ти­ся – слаб­кий. От­же, си­ла в то­му, щоб при­йма­ти і від­да­ва­ти на­со­ло­ду? Си­ла в то­му, щоб ма­ти по­до­бу. Якщо у вас не­має по­до­би, ви не мо­же­те отри­му­ва­ти за­до­во­ле­н­ня. За­до­во­ле­н­ня – це на­слі­док на­яв­но­сті від­да­чі й осно­ва зда­тно­сті отри­му­ва­ти. Якщо не вмі­єш від­да­ва­ти, то отри­ма­н­ня при­не­се тіль­ки не­за­до­во­ле­ність, дис­гар­мо­нію і вре­шті-решт по­чу­т­тя со­ро­му. Та­ка си­ту­а­ція не мо­же ста­ти ви­про­мі­не­н­ням ща­стя – має бу­ти рів­ність між тим, хто дає, і тим, хто при­ймає. У тих лю­дей, які на­дмір­но від­да­ють, ви­ни­ка­ють про­бле­ми – у них про­яв­ля­є­ться гор­ди­ня і, як на­слі­док, ско­ро­чу­є­ться ко­ло спіл­ку­ва­н­ня. Хто ж за­хо­че спіл­ку­ва­ти­ся з лю­ди­ною, яка по­стій­но го­во­рить і ні­ко­ли не слу­хає?!

Що зна­чить «бу­ти в по­до­бі»? Це озна­чає ре­зо­нанс з ото­че­н­ням? По­до­ба мо­же бу­ти на рі­зних рів­нях. Наш учи­тель ка­ба­ли ка­же: «Рі­вень від­да­чі лю­ди­ни мо­же роз­гля­да­ти­ся від сім'ї до всьо­го сві­ту. Чим біль­ше лю­ди­на роз­ши­ри­ла своє сприйня­т­тя сві­ту, тим її ба­жа­н­ня гло­баль­ні­ші». Тоб­то ба­жа­н­ня да­ва­ти що­до сво­єї сім'ї, сво­го мі­ста, сво­го на­ро­ду, всьо­го сві­ту і на­віть біль­ше озна­чає на­мір ви­йти за ме­жі ча­су і від­чу­ти се­бе не­від'єм­ною ча­сти­ною лан­цюж­ка всіх душ, які бу­ли до нас і бу­дуть пі­сля нас. На­віть біль­ше – ді­я­ти для за­галь­но­го бла­га, на бла­го всьо­го ство­ре­но­го. Це і є най­ви­щий сту­пінь від­да­чі.

Роз­ви­ток – це вла­сти­вість від­да­чі? Все за­ле­жить від лю­ди­ни. Ми ві­ри­мо, що ко­жен із нас на­ро­джу­є­ться вже із за­кла­де­ни­ми від пред­ків і ми­ну­лих пе­ре­вті­лень да­ни­ми. В одних лю­дей по­тен­ці­ал від­да­чі біль­ше роз­ви­не­ний, в ін­ших – мен­ше. За­ле­жно від то­го, в яке се­ре­до­ви­ще по­тра­пляє лю­ди­на пі­сля на­ро­дже­н­ня, який «зо­ло­тий три­ку­тник успі­ху» її ото­чує (дру­зі, кни­ги, вчи­те­лі), так во­на і ре­а­лі­зує да­ний їй по­тен­ці­ал. На жаль, на­ше су­спіль­ство сьо­го­дні на­ла­што­ва­не на ін­шу хви­лю – ми жи­ве­мо у сві­ті спо­жи­ва­н­ня. На­віть якщо і є від­да­ча, то тіль­ки за­ра­ди вла­сної ви­го­ди. Так по­бу­до­ва­не су­ча­сне ви­хо­ва­н­ня і вплив, який чи­нять на лю­ди­ну ЗМІ, ото­че­н­ня, ма­те­рі­аль­ний світ. Щоб пе­ре­на­ла­шту­ва­ти­ся на пра­виль­ну хви­лю, по­трі­бно змі­ни­ти своє сприйня­т­тя і сві­до­мість. Зго­дом змі­ни­ться і все су­спіль­ство.

АВ­РА­АМ ДА­ВИД ФІ­ШЕР­МАН Вив­чає і ви­кла­дає ка­ба­лу про­тя­гом 13 ро­ків. Зна­вець і тре­нер схі­дних єди­но­борств, у то­му чи­слі ка­ра­те і кунг-фу. Про­тя­гом 20 ро­ків пра­кти­кує ме­ди­та­ції рі­зних на­пря­мів. Вив­чав і до­слі­джу­вав ста­ро­дав­ні ка­ба­лі­сти­чні дже­ре­ла, що...

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.