Во­лею ви­пад­ку

KOLESO ZHITTJA - - R Ichyю - ІРИ­НА АГЕ­Є­ВА Канд. фіз-мат. на­ук, бі­знес-пра­ктик, ху­до­жник-ама­тор

Іри­на Аге­є­ва

Світ від­чу­ває наш на­стрій, на­ші ві­бра­ції і на­ці­ле­ність. Ні­я­кі про­ха­н­ня не пра­цю­ють так, як емо­ції – ін­стру­мент, по­да­ро­ва­ний ко­жно­му з нас при на­ро­джен­ні. Швид­ко і без­по­мил­ко­во світ ре­а­гує на на­шу ра­дість і ща­стя. І то­ді все тра­пля­є­ться са­ме со­бою. Як справ­жній май­стер, світ не кри­ти­кує, а на­ди­хає, зна­хо­дить мо­жли­вість, дає шанс. Так і я одно­го ра­зу отри­ма­ла шанс роз­кри­ти в собі ху­до­жни­ка.

Ви­ті­сне­ний до­свід

Я зав­жди вва­жа­ла, що не вмію ма­лю­ва­ти, і ні­ко­ли цьо­го ра­ні­ше не ро­би­ла, хо­ча з ди­тин­ства живу в ото­чен­ні ху­до­жни­ків. Мій стар­ший брат до­бре ма­лює, моя донь­ка за­кін­чи­ла ху­до­жню шко­лу, а друг на­шої сім'ї ілю­стру­вав кни­ги. На­віть хло­пчик, з яким я упро­довж 10 ро­ків си­ді­ла за одні­єю пар­тою, міг по пам'яті на­ма­лю­ва­ти будь-який пре­дмет так, що йо­го хо­ті­ло­ся взя­ти в ру­ки! А ще я да­ру­ва­ла най­кра­щій по­дру­зі моль­берт і фар­би – во­на то­чно ху­до­жньо обда­ро­ва­на лю­ди­на, їй і вчи­ти­ся не по­трі­бно.

Чи­та­чка жур­на­лу «Ко­ле­со Жи­т­тя» Іри­на на­віть не здо­га­ду­ва­ла­ся, що вміє ма­лю­ва­ти, про­те рік то­му во­на до­зво­ли­ла собі бу­ти ху­до­жни­цею. У цьо­му но­ме­рі ми ді­ли­мо­ся її ро­бо­та­ми та істо­рі­єю твор­чо­го шля­ху.

Рік то­му у со­цме­ре­жі я по­ба­чи­ла ого­ло­ше­н­ня про на­бір на он­лайн-курс спон­тан­но­го жи­во­пи­су і за­пи­са­ла­ся на на­вча­н­ня. Ко­ли ав­тор кур­су по­про­си­ла на­ді­сла­ти свої твор­чі ро­бо­ти, я не­спо­ді­ва­но «зга­да­ла», що ро­ків п'ять то­му про­бу­ва­ла щось ство­ри­ти в те­хні­ці япон­сько­го жи­во­пи­су су­мі-е. За кни­гою на­вчи­ла­ся на­би­ра­ти на пен­злик кіль­ка від­тін­ків одно­го ко­льо­ру, м'яко і по­слі­дов­но ви­кла­да­ти їх на па­пір, ство­рю­ю­чи пе­ре­хо­ди то­нів. А ще два ро­ки то­му я екс­пе­ри­мен­ту­ва­ла з ма­люн­ка­ми в сти­лі Zentangle (ма­лю­нок із по­вто­рю­ва­них ві­зе­рун­ків. – Прим. ред.). По­тім я ство­рю­ва­ла аль­бо­ми про жи­т­тя сво­єї сім'ї, про­бу­ва­ла пи­са­ти олій­ною па­сте­л­лю. Ви­яви­ло­ся, що я дав­но ма­люю, на­віть не по­мі­ча­ю­чи цьо­го, і при цьо­му живу з дум­кою, що не вмію ма­лю­ва­ти. У мо­є­му ви­пад­ку фра­за «я не ча­рів­ник, я тіль­ки вчу­ся» зву­чить як «я не ху­до­жник, я не вмію ма­лю­ва­ти». І на­віть при ви­пад­ко­во­му по­гля­ді на вла­сний ма­лю­нок, ро­бо­ту над яким за­кін­че­но

Світ ре­а­гує на на­шу ра­дість і ща­стя швид­ко і без­по­мил­ко­во

15 хви­лин то­му, я лов­лю се­бе на дум­ці: «Хто це на­ма­лю­вав? Я б так ні­ко­ли не змо­гла!»

На­тхне­н­ня май­стра

Пі­сля за­кін­че­н­ня кур­су спон­тан­но­го жи­во­пи­су я по­ча­ла ма­лю­ва­ти що­дня. Ві­дни­ні з не­тер­пі­н­ням че­каю мо­мен­ту, ко­ли ви­со­хне аква­рель і я змо­жу про­дов­жи­ти ма­лю­нок гра­фі­кою з еле­мен­та­ми зен­тан­глу. Але ви­зна­чи­ти, для чо­го ме­ні по­трі­бне ма­лю­ва­н­ня, окрім на­со­ло­ди, я змо­гла не від­ра­зу. Тіль­ки за­раз зро­зумі­ла. По-пер­ше, для ма­лю­ва­н­ня з ди­ти­ною: до її три­річ­чя ме­ні ви­ста­ча­ло вмі­н­ня, а по­тім по­ча­ла від­ста­ва­ти. По-дру­ге, для оформ­ле­н­ня вла­сних книг і при­ду­ма­них ди­тя­чих істо­рій. По­ки що я створюю їх у сти­лі скрап­бу­кін­гу і да­рую тіль­ки близь­ким і дру­зям, але го­лов­не – во­ни дій­сно ра­ду­ють всіх, у чиї ру­ки по­тра­пля­ють. Те­пер я знаю: у жи­во­пи­сі, як і в жит­ті, не­має по­нять «до­бре – по­га­но», «пра­виль­но – не­пра­виль­но», є тіль­ки від­чу­т­тя гар­мо­нії, кра­си, ба­лан­су ко­льо­ру і на­строю. По­трі­бно звер­та­ти ува­гу не тіль­ки на зді­бно­сті, при­ро­дні да­ні, а й на те, що то­чно «не да­но». Це і є та слаб­кість, яка, якщо її усві­до­ми­ти, одно­го ра­зу пе­ре­тво­ри­ться на справ­жню си­лу.

У жи­во­пи­сі, як і в жит­ті, не­має по­нять «до­бре – по­га­но» чи «пра­виль­но – не­пра­виль­но»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.