Бу­ти по­руч.

Як роз­ви­ну­ти усві­дом­ле­не ба­тьків­ство

KOLESO ZHITTJA - - R Ichyю - ОЛЕ­НА НА­У­МЕН­КО Пси­хо­лог-кон­суль­тант, пси­хо­те­ра­певт, ве­ду­ча груп і тре­нін­гів. По­над 20 ро­ків ста­жу у га­лу­зі пси­хо­ло­гії

Як роз­ви­ну­ти усві­дом­ле­не ба­тьків­ство Оле­на На­у­мен­ко

Від­но­си­ни між ді­тьми і ба­тька­ми – ві­чна бо­роть­ба по­ко­лінь чи відкрите спіл­ку­ва­н­ня і під­трим­ка? На­справ­ді в обох ви­пад­ках бу­дуть не­спо­ді­ван­ки, скла­дно­щі та стре­си. Від­мін­ність – ли­ше в ре­зуль­та­ті: пер­ший шлях ве­де в ні­ку­ди, дру­гий мо­же при­ве­сти до ба­лан­су і ра­до­сті. Який із шля­хів і чо­му ви­би­ра­є­мо ми, «КЖ» обго­во­ри­ли з ди­тя­чим пси­хо­ло­гом і пси­хо­те­ра­пев­том.

Біль­шість ба­тьків хо­чуть ви­хо­ва­ти силь­ну й успі­шну лю­ди­ну, яка має лі­дер­ські яко­сті, вміє до­ся­га­ти сво­го. Які не­без­пе­ки тут кри­ю­ться? Під сло­вом «лі­дер» лю­ди ча­сто ма­ють на ува­зі про­ти­ле­жні речі. Для ко­гось лі­дер­ство по­ля­гає у «що хо­чу, те і ро­блю», і во­ни за вся­ку ці­ну пра­гнуть зро­би­ти з ді­тей най­го­лов­ні­ших, най­силь­ні­ших, най­ро­зум­ні­ших, най-най. Ін­ше ро­зу­мі­н­ня ґрун­ту­є­ться на впев­не­но­сті в собі, ро­зу­мін­ні сво­їх ба­жань і ці­лей, вмін­ні ве­сти за со­бою ін­ших. Я пе­ре­ко­на­на, що дру­гий під­хід більш ро­зум­ний. Ба­га­то ба­тьків вчать ді­тей, що «бу­ти лі­де­ром» озна­чає «би­ти

пер­шим». У сво­є­му жит­ті я ба­га­то ра­зів від рі­зних ба­тьків чу­ла фра­зу: «Я вчу ди­ти­ну да­ва­ти зда­чі». Але най­ча­сті­ше ди­ти­на не ро­зу­міє зна­че­н­ня цих слів – у ре­зуль­та­ті во­на при­хо­дить у ди­тя­чий ко­ле­ктив і б'є всіх, ко­го ба­чить. Їй же не по­ясню­ють, що да­ва­ти зда­чі – це вмі­ти се­бе за­хи­сти­ти, а не про­яв­ля­ти агре­сію і на­па­да­ти на ін­ших лю­дей, по­ру­шу­ва­ти чу­жі кор­до­ни. Ме­ні ду­же хо­че­ться ство­ри­ти «тлу­ма­чний слов­ник» для ба­тьків, у яко­му бу­дуть зна­че­н­ня та­ких по­нять, як «да­ти зда­чі», «лі­дер», «чу­жі кор­до­ни», «вмі­ти ді­ли­ти­ся». Ча­сто у ба­тьків бу­ває пов­не не­ро­зу­мі­н­ня за­ко­нів роз­ви­тку ді­тей і ви­мог, які до ді­тей мо­жна ма­ти. Ще один по­ши­ре­ний на­каз ді­тям: «По­ді­ли­ся ігра­шка­ми!» Та не вмі­ють ді­ти до трьох ро­ків цьо­го ро­би­ти! Во­ни всьо­му вча­ться че­рез на­слі­ду­ва­н­ня. А що ро­бить ма­ма? Во­на си­лою за­би­рає у сво­єї ди­ти­ни ігра­шку і при цьо­му ка­же: «Не будь жа­дню­гою, да­мо її цій дів­чин­ці. Во­на ж пла­че». Та­ким чи­ном ма­ма по­ру­шує пра­ва сво­єї три­рі­чної ди­ти­ни і все­ляє їй уста­нов­ки «ти ні­чо­го не вар­тий», «у те­бе не­має ні­чо­го тво­го», «ти ме­ні не до­ро­гий». Са­ме так зву­чить ма­ми­на фра­за в пе­ре­кла­ді на ди­тя­чу мо­ву. Зви­чай­но, ко­ли ді­ти ста­ють стар­ши­ми, їм по­трі­бно по­ясню­ва­ти, що бра­ти чу­же не мо­жна, а ді­ли­ти­ся по­трі­бно.

Як на­вчи­ти­ся при­йма­ти ди­тя­чу си­лу і слаб­кість? З та­ки­ми по­ня­т­тя­ми, як «ди­ти­на силь­ні­ша за ме­не» і на­віть стра­хом пе­ред ди­ти­ною ба­тьки сти­ка­ю­ться в пе­рі­о­ди ві­ко­вих криз ді­тей. Кри­за – то­чка зро­ста­н­ня, ін­тен­сив­ний пе­рі­од роз­ви­тку, пов'яза­ний із силь­ни­ми змі­на­ми в моз­ку, ті­лі та по­ве­дін­ці ди­ти­ни. Впер­ше си­ла не­по­ко­ри ди­ти­ни про­яв­ля­є­ться в кри­зі «Я сам» – на тре­тьо­му ро­ці жи­т­тя. Є сім ду­же не­при­єм­них ознак про­я­ву кри­зи роз­ви­тку «Я сам»: не­га­ти­візм, упер­тість, де­спо­тизм, опір, сва­ві­л­ля, зне­ці­не­н­ня, про­тест-бунт. Якщо вам по­ща­стить, не всі озна­ки про­яв­ля­ться одна­ко­во яскра­во. У будь-яко­му ра­зі це про­сто тре­ба пе­ре­жи­ти, як не­жить. Прав­да, він роз­тя­гу­є­ться на пів­то­ра, а іно­ді і на два ро­ки. У цей пе­рі­од ди­ти­на по­вин­на про­я­ви­ти свою си­лу че­рез упер­тість і фор­ми по­ве­дін­ки, вла­сти­ві її ві­ку: не­зрі­лі, іно­ді смі­шні, а іно­ді не­без­пе­чні. Що ро­би­ти ба­тькам? На­би­ра­ти­ся тер­пі­н­ня і не від­по­від­а­ти впер­ті­стю на впер­тість. Хо­ча де­я­кі ба­тьки ді­ють нав­па­ки, ви­яв­ля­ю­чи свою вла­сну пси­хо­ло­гі­чну не­зрі­лість. За та­кої по­ве­дін­ки (хто бу­де впер­ті­шим) до­ро­сла лю­ди­на за­зда­ле­гідь про­грає ди­ти­ні, а по­тім жу­ри­ться, від­чу­ва­ю­чи се­бе без­по­ра­дною. Щоб уни­кну­ти по­ді­бних си­ту­а­цій, є про­сті при­йо­ми: чи­та­ти хо­ро­ші кни­ги, зга­ду­ва­ти при­кла­ди му­дро­го ви­хов­но­го впли­ву, за­ли­ша­ти­ся спо­кій­ним і на­вчи­ти­ся мі­ня­ти те­му роз­мо­ви з ма­лю­ком. На­при­клад, моя ба­бу­ся ро­би­ла це май­стер­но. Во­на го­во­ри­ла: «Так, до­бре, ти ту­ди не хо­чеш, а по­ди­ви­ся – там пта­шки по­ле­ті­ли». І ми з ці­ка­ві­стю йшли «за пта­шка­ми». Для ді­тей до 3–4 ро­ків цей при­йом спра­цьо­вує чу­до­во. І го­лов­не – збе­рі­га­ти спо­кій. Ва­ша ди­ти­на не пе­ре­тво­ри­ла­ся на мон­стра, про­сто на­ста­ла кри­за. Але на­ста­не ща­сли­ва мить – все прой­де, «монстр не­га­ти­ві­зму» схо­ва­є­ться до на­ста­н­ня під­лі­тко­вої кри­зи.

Чи мо­жна на­по­ляг­ти на сво­є­му і не «зла­ма­ти» ди­ти­ну? З по­зи­ції сво­го ві­ку і до­сві­ду я мо­жу ска­за­ти, що на­по­ля­га­ти на сво­є­му по­трі­бно тіль­ки то­ді, ко­ли існує за­гро­за здо­ров'ю ди­ти­ни або ото­че­н­ня. В ін­ших си­ту­а­ці­ях тре­ба шу­ка­ти рі­ше­н­ня, яке за­до­воль­няє оби­дві сто­ро­ни.

По­трі­бно шу­ка­ти ком­про­міс? Ком­про­міс – це «ні вам, ні нам». Уяв­на пе­ре­мо­га. Всі не­за­до­во­ле­ні і вва­жа­ють се­бе обду­ре­ни­ми. Ме­ні біль­ше по­до­ба­є­ться до­мов­ля­ти­ся. Зви­чай­но, шлях до до­мов­ле­но­сті дов­ший і скла­дні­ший, ніж про­сто ска­за­ти: «Я ска­зав – бу­де так!» Але су­ча­сні ді­ти че­рез роз­ви­ток су­спіль­ства і те­хно­ло­гій кар­ди­наль­но від­рі­зня­ю­ться від усіх по­пе­ре­дніх по­ко­лінь. Ра­ні­ше, в тра­ди­цій­них су­спіль­ствах, кри­зо­ві мо­мен­ти про­хо­ди­ли лег­ше: бу­ли якісь іні­ці­а­ції, тра­ди­ції, які до­по­ма­га­ли хло­пчи­кам ста­ти юна­ка­ми, а дів­ча­ткам – дів­ча­та­ми. За­раз цьо­го не­має. Але є ін­ше яви­ще – ни­ні­шні ді­ти да­дуть фо­ру будь-яко­му до­ро­сло­му у «спіл­ку­ван­ні» з га­дже­та­ми, по­шу­ку по­трі­бної ін­фор­ма­ції, умін­ні ко­ри­сту­ва­ти­ся те­хно­ло­гі­я­ми.

Тоб­то ді­ти від­чу­ва­ють се­бе ро­зум­ні­ши­ми за ба­тьків? Так, ді­ти ро­зум­ні­ші. Але впев­не­ні­ши­ми во­ни від цьо­го не ста­ють. У них є зна­н­ня те­хно­ло­гій і до­ступ до будь-якої ін­фор­ма­ції, але зов­сім не­має жит­тє­во­го до­сві­ду. Во­дно­час у ба­га­тьох до­ро­слих ви­ни­кає ком­плекс че­рез те, що ди­ти­на ро­зум­ні­ша за них і швид­ше орі­єн­ту­є­ться в су­ча­сних те­хно­ло­гі­ях. Ось та­ка па­ра­до­ксаль­на си­ту­а­ція. Му­дрі вчи­те­лі її ви­ко­ри­сто­ву­ють собі і ді­тям на бла­го – за не­об­хі­дно­сті звер­та­ю­ться за до­по­мо­гою і во­дно­час умі­ло під­во­дять ди­ти­ну до то­го, що вмі­н­ня кон­та­кту­ва­ти і зна­хо­ди­ти спіль­ну мо­ву з лю­дьми ва­жли­ві­ше за на­ви­чки ро­бо­ти з комп'юте­ром. Роз­ви­ток емо­цій­но­го ін­те­ле­кту та ко­му­ні­ка­тив­них зді­бно­стей – одна з го­лов­них про­блем на­шо­го су­спіль­ства, яка по­си­лю­є­ться по­стій­ною зайня­ті­стю до­ро­слих і від­су­тні­стю жи­во­го спіл­ку­ва­н­ня між ба­тька­ми і

ді­тьми. Хі­ба мо­жуть по­до­ро­жі, до­ро­гі по­да­рун­ки і пре­сти­жні лі­цеї за­мі­ни­ти ди­ти­ні час, спіль­но про­ве­де­ний з ба­тька­ми?! За­ду­май­те­ся.

Як ре­а­гу­ва­ти, ко­ли ді­ти го­во­рять: «Ме­ні ну­дно»? Ці­єї фра­зи ба­га­то ба­тьків бо­я­ться як во­гню. По­чи­на­ють ме­ту­ши­ти­ся, ла­я­ти­ся, а ча­сом і бі­жать до пси­хо­ло­га з ці­єю про­бле­мою. Ко­ли фа­хі­вець по­чи­нає роз­би­ра­ти­ся, то ви­яв­ля­є­ться, що у ди­ти­ни крім шко­ли ще де­ся­ток до­да­тко­вих за­нять на ти­ждень. Я в та­ких ви­пад­ках ка­жу: «Ба­тьки, дай­те спо­кій­но ди­ти­ні по­ну­дьгу­ва­ти. Їй це не­об­хі­дно». Пі­сля та­ких слів во­ни йдуть до «пра­виль­но­го» пси­хо­ло­га, який їм по­ра­дить за­пи­са­ти ди­ти­ну ще до одно­го гур­тка. На­справ­ді під­ро­ста­ю­чій лю­ди­ні ну­дьгу­ва­ти ду­же ко­ри­сно. В цей час во­на роз­мір­ко­вує, ду­має, при­ймає рі­ше­н­ня про те, чим зайня­ти­ся. У її моз­ку і по­ве­дін­ці за­пу­ска­ю­ться ці­ка­ві про­це­си. Ді­тям, як і до­ро­слим, тре­ба від­по­чи­ти від усьо­го. Во­ни по­стій­но під­да­ю­ться ін­фор­ма­цій­но­му та фі­зіо­ло­гі­чно­му стре­су, і до­да­тко­во за­ван­та­жу­ва­ти їх не­скін­чен­ни­ми гур­тка­ми і се­кці­я­ми не­ро­зум­но. У ко­жної лю­ди­ни є фі­зіо­ло­гі­чна по­тре­ба іно­ді по­бу­ти в ти­ші і на са­мо­ті. Осо­бли­во це ва­жли­во для ди­ти­ни-ін­тро­вер­та. Спро­бу­є­те си­лою по­зба­ви­ти ди­ти­ну осо­би­сто­го про­сто­ру і ча­су – і в неї мо­же роз­ви­ну­ти­ся нев­роз. Скіль­ки ба­тьків у наш час мрі­ють про те, щоб їхня ди­ти­на про­сто жи­ла здо- ро­вою і ща­сли­вою? Де­ся­та ча­сти­на, не біль­ше! Біль­шість пра­гне ви­ро­сти­ти успі­шно­го юри­ста, ві­до­мо­го акто­ра, прем'єр-мі­ні­стра... Ба­га­то ба­тьків не ду­ма­ють про те, що на­ба­га­то кра­ще про­жи­ти жи­т­тя, на­со­ло­джу­ю­чись ре­аль­ним мо­мен­том. А ким ди­ти­на ста­не за про­фе­сі­єю – тіль­ки її ви­бір. Бі­да в то­му, що ба­тьки ча­сто не про­жи­ва­ють своє те­пе­рі­шнє із за­до­во­ле­н­ням, по­дум­ки здій­сню­ю­чи не­скін­чен­ні «по­до­ро­жі» в ми­ну­ле або май­бу­тнє. Бу­ти ща­сли­ви­ми ді­ти вча­ться, див­ля­чись у ща­сли­ві очі ба­тьків.

Як на­вчи­ти ди­ти­ну отри­му­ва­ти за­до­во­ле­н­ня від жи­т­тя? До се­ми ро­ків єди­ний спо­сіб до чо­гось при­вер­ну­ти ува­гу ма­лю­ка – ро­би­ти це са­мо­му. Якщо ма­ма хо­че, щоб до­чка спів­а­ла, – ма­ма по­вин­на спів­а­ти. Якщо хо­че­те, щоб ди­ти­на роз­ви­ва­ла­ся в ми­сте­цтві, то у ва­шо­му до­мі по­вин­ні бу­ти па­пір, фар­би і «ми­сте­цькі ве­чо­ри», ко­ли ба­тьки ма­лю­ють са­мі. Зму­шу­ва- ти ма­лень­ку ди­ти­ну щось ро­би­ти не по­трі­бно – по­трі­бно ство­ри­ти умо­ви і спо­кій­но ре­а­гу­ва­ти на її до­ся­гне­н­ня. Не кри­ча­ти: «Ти ге­ні­аль­ний!», а про­сто по­хва­ли­ти. Щоб по­тім, у на­сту­пно­му се­ми­річ­чі жи­т­тя, у ди­ти­ни не ви­ни­ка­ли роз­ча­ру­ва­н­ня, якщо хтось оці­нить її ро­бо­ту не так, як їй хо­че­ться. Я не ста­ла ве­ли­кою ку­лі­нар­кою, але за­до­во­ле­н­ня від не­ква­пли­во­го, з мур­ко­та­н­ням чо­гось під ніс, «ство­ре­н­ня» їжі про­не­сла че­рез усе жи­т­тя. Моя ба­бу­ся з ве­ли­кою лю­бов'ю і ра­ді­стю ме­ту­ши­ла­ся на ку­хні, і в ди­тин­стві для ме­не це бу­ло ти­хим дже­ре­лом упев­не­но­сті в то­му, що світ на­дій­ний і до­брий. Як до­по­мог­ти ди­ти­ні по­до­ро­слі­ша­ти? Бу­ти по­руч – фі­зи­чно й емо­цій­но. Не чи­та­ти мо­ра­лі, не за­ля­ку­ва­ти, а про­сто слу­ха­ти. Ба­га­то ба­тьків вза­га­лі ді­тей не чу­ють, між ни­ми по­ру­ше­ний кон­такт. Во­ни жи­вуть як на рі­зних пла­не­тах, «сти­ка­ю­чись ор­бі­та­ми» в ме­жах одні­єї квар­ти­ри. Пі­длі­тки по­збав­ле­ні не­об­хі­дно­го для них спіл­ку­ва­н­ня. Ча­сом їм на­віть за по­ра­дою ні до ко­го звер­ну­ти­ся – ма­ма або пе­ре­ля­ка­є­ться, або ла­я­ти­ме. Ось і «ра­дя­ться» один з одним або з ін­тер­не­том. Ба­тькам не­об­хі­дно бу­ти по­руч і зав­жди за­ли­ша­ти­ся від­кри­ти­ми для спіл­ку­ва­н­ня.

За яки­ми озна­ка­ми мо­жна ви­зна­чи­ти, що ди­ти­на пе­ре­бу­ває в ста­ні стре­су? По­ве­дін­ка ди­ти­ни – по­ка­зник її емо­цій­но­го бла­го­по­луч­чя. Ко­ли ди­ти­на по­хму­ро мов­чить, ні з ким не спіл­ку­є­ться, по­стій­но зна­хо­ди­ться в ін­тер­не­ті і не жи­ве ре­аль­ним жи­т­тям – це го­во­рить про при­хо­ва­ний стрес.

За­раз ба­га­то ді­тей по­стій­но зна­хо­дя­ться в ін­тер­не­ті. Так, дій­сно. Це про­сто да­ни­на ча­су, якщо ди­ти­на ще і з дру­зя­ми зу­стрі­ча­є­ться, за­йма­є­ться ін­ши­ми спра­ва­ми, крім ін­тер­не­ту. Якщо ж усе жи­т­тя про­хо­дить у вір­ту­аль­но­му сві­ті, ба­тькам по­трі­бно звер­ну­ти на це ува­гу. При­чо­му по­гро­зи «я за­бо­ро­няю» або «ві­ді­мкну ін­тер­нет» не спра­цю­ють. На­ба­га­то ефе­ктив­ні­ше за­мі­ни­ти ін­тер­нет жи­вим спіл­ку­ва­н­ням із ба­тька­ми, про­гу­лян­ка­ми, на­стіль­ни­ми або ру­хли­ви­ми ігра­ми з дру­зя­ми або ро­ве­сни­ка­ми. Це по­трі­бно, щоб від­кри­ли­ся двер­ця­та ди­тя­чої ду­ші, щоб у ди­ти­ни ви­ни­кло ба­жа­н­ня ді­ли­ти­ся сво­ї­ми по­чу­т­тя­ми і дум­ка­ми, а у ба­тьків з'яви­ло­ся ба­жа­н­ня взя­ти це. Іно­ді ба­тьки не зі­зна­ю­ться в то­му, що про­сто бо­я­ться ді­зна­ти­ся прав­ду про свою ди­ти­ну, її вну­трі­шній світ. Бо­я­ться, то­му що не зна­ють, що з цим ро­би­ти да­лі, і не хо­чуть «зай­вий раз» пе­ре­жи­ва­ти, му­чи­ти­ся і не спа­ти но­ча­ми.

Що ро­би­ти, якщо у до­ро­слих не ви­ста­чає тер­пі­н­ня пе­ре­бу­ва­ти по­руч із ди­ти­ною? Є пре­кра­сні ігри на про­яв агре­сії, які ство­рив мій учи­тель, чу­до­вий ні­ме­цький

На­по­ля­га­ти на сво­є­му по­трі­бно тіль­ки то­ді, ко­ли існує за­гро­за здо­ров’ю ди­ти­ни або ото­че­н­ня

пси­хо­те­ра­певт Гюн­тер Хорн. Я вва­жаю, що ці ігри на­сам­пе­ред по­вин­ні зна­ти ба­тьки і вчи­те­лі. За­зви­чай агре­сив­ні лю­ди на­ма­га­ю­ться всі пе­ре­жи­ва­н­ня три­ма­ти в собі, зго­дом ви­пле­ску­ю­чи роз­дра­ту­ва­н­ня на ді­тей та отри­му­ю­чи хво­ро­би на фі­зи­чно­му рів­ні... З агре­сі­єю по­трі­бно вчи­ти­ся справ­ля­ти­ся за до­по­мо­гою гри, ре­ла­кса­ції, гім­на­сти­ки для моз­ку (див. на стор. 42 – Прим. ред.).

Що таке «гім­на­сти­ка для моз­ку»? Це про­сті і ве­се­лі впра­ви, які до­по­ма­га­ють зня­ти стрес, по­кра­щу­ють роз­ви­ток пам'яті та ува­ги. На­при­клад, впра­ва «Ко­ни­ки на лу­зі». На­віть ди­ре­кто­ри шкіл пе­ре­тво­рю­ю­ться в ді­тей, ко­ли ви­ко­ну­ють йо­го! Тре­нер ка­же: «Ви те­пер ко­ня­чки. Пі­дні­май­те ру­ки і фир­кай­те. А по­тім по­пле­скуй­те своє тіло». Уя­віть, сто­ять до­ро­слі жін­ки і чо­ло­ві­ки, фир­ка­ють, ля­ска­ють се­бе по ті­лу і... по­смі­ха­ю­ться, як ді­ти. Зда­ва­ло­ся б, ве­се­ла гра, але з її до­по­мо­гою лю­ди «по­вер­та­ю­ться» у своє тіло. Це не­об­хі­дно і ді­тям, і до­ро­слим. Своє тіло по­трі­бно лю­би­ти, від­чу­ва­ти йо­го, до­гля­да­ти за ним. Тіло – це пер­ший ін­стру­мент, який мо­жна ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти, щоб по­вер­ну­ти собі нор­маль­ний на­стрій. Якщо ви сер­ди­те­ся – по­тріть ру­ки, по­а­пло­дуй­те собі, ро­зі­тріть ву­ха. Так ви ро­би­те ма­саж усіх вну­трі­шніх ор­га­нів, у вас зни­жу­є­ться рі­вень три­во­ги, а ор­га­нізм по­чи­нає по-ін­шо­му пра­цю­ва­ти.

Як бо­ро­ти­ся зі стра­хом «я – по­га­на ма­ти»? Пі­ді­йти до дзер­ка­ла, по­ди­ви­ти­ся на се­бе і ска­за­ти: «Я хо­ро­ша ма­ма, я най­кра­ща ма­ма для сво­єї ди­ти­ни». Лю­бля­чі ба­тьки да­ють сво­їй ди­ти­ні кра­ще з то­го, що мо­жуть. Зви­чай­но, де­я­кі див­но про­яв­ля­ють «лю­бов»: мо­жуть тіль­ки по­ти­ли­чни­ки да­ва­ти, кри­ча­ти або сю­сю­ка­ти, ко­ли це не по­трі­бно. Та­кі ба­тьки не зда­тні зайня­ти зрі­лу по­зи­цію, їх по­трі­бно цьо­му вчи­ти. Бла­го­по­лу­чне до­ро­слі­ша­н­ня мо­жли­ве тіль­ки то­ді, ко­ли лю­ди­на від­чу­ває по­стій­ну під­трим­ку, ко­ли за її спи­ною сто­ять фі­гу­ри ба­тька і ма­те­рі, а за ни­ми – ці­лий рід. І при цьо­му не ва­жли­во, чи жи­ві ці лю­ди – на­ба­га­то ва­жли­ві­ше вну­трі­шнє від­чу­т­тя ро­до­вої під­трим­ки. То­ді і жит­тє­ві тру­дно­щі до­ла­ю­ться на­ба­га­то лег­ше, і до­ро­слі­ша­н­ня від­бу­ва­є­ться плав­но і пра­виль­но. На жаль, в основ­но­му по­ко­лі­н­ня ни­ні­шніх ба­тьків в Укра­ї­ні зро­ста­ло в ін­ших умо­вах.

У ба­тьків є ще страх чо­гось не­до­да­ти ди­ти­ні. Якщо вас пе­ре­слі­дує та­кий страх – зна­чить, ви то­чно хо­ро­ші ба­тьки. По­га­ні ба­тьки над цим на­віть не за­ми­слю­ю­ться! У ме­не че­тве­ро ді­тей, і я ду­же до­бре знаю, що скла­дно пе­ре­бу­ва­ти в ста­ні «все до­бре і чу­до­во», ко­ли ди­ти­на про­жи­ває кри­зо­ві ета­пи роз­ви­тку. Я до­бре пам'ятаю всі сум­ні­ви, без­сон­ні но­чі, за­пла­ка­ні по­ду­шки... Ко­ли ро­сли се­ре­дні ді­ти (двій­ня­та), я ча­сто го­во­ри­ла чо­ло­ві­ко­ві: «Це ні­ко­ли не за­кін­чи­ться. Ми з то­бою втра­пи­ли: одну но­гу ви­тя­гли, дру­га за­гру­зла...» Він ви­ти­рав мої сльо­зи і го­во­рив, що все прой­де і бу­де до­бре. Так і ста­ло­ся. За­раз у ме­не чу­до­ві ді­ти. Вір­ні­ше, мої до­ро­слі, улю­бле­ні, ро­зум­ні і та­ла­но­ви­ті дру­зі. Ді­тям скла­дно до­ро­слі­ша­ти, а не­бай­ду­жим до­ро­слим не­про­сто пе­ре­бу­ва­ти по­руч у цей пе­рі­од. Але тре­ба зав­жди бу­ти в зо­ні дося­жно­сті, не ліз­ти в ду­шу ди­ти­ни, але і не від­го­ро­джу­ва­ти­ся. Бу­ти на від­ста­ні про­стя­гну­тої ру­ки – ве­ли­ке ми­сте­цтво. Ді­ти, осо­бли­во в під­лі­тко­во­му ві­ці, мо­жуть за­мкну­ти­ся і ні­ко­го до се­бе не пу­ска­ти. Але ко­ли во­ни від­кри­ва­ють двер­ця­та, ви по­вин­ні бу­ти по­руч: «Я твоя ма­ма. Я по­руч. Я те­бе слу­хаю. Го­во­ри».

Тоб­то тре­ба зна­йти ба­ланс між опі­кою і сво­бо­дою? По­трі­бно да­ти мо­жли­вість ру­ха­ти­ся. У мо­є­му жит­ті одно­го ра­зу ста­ла­ся істо­рія, яка яскра­во ілю­струє це. Мій стар­ший син був ду­же скла­дним під­лі­тком. Ко­ли він чер­го­вий раз про­гу­ляв «із гру­пою то­ва­ри­шів» уро­ки в гім­на­зії, а на до­да­чу в ба­сей­ні за­був рюк­зак, ми з чо­ло­ві­ком по­чу­ли «де­те­ктив­ну істо­рію» про те, як на си­на на­па­ли бі­ля бі­бліо­те­ки і ві­ді­бра­ли сум­ку. До­брий та­то по­ві­рив, а ве­ре­дли­ва ма­ма – ди­тя­чий пси­хо­лог – не по­ві­ри­ла і за­те­ле­фо­ну­ва­ла в мі­лі­цію. У від­ді­лен­ні син ду­же кра­си­во про­дов­жу­вав під­три­му­ва­ти істо­рію на­па­ду на ньо­го і з за­хва­том і стра­хом бре­хав. У той мо­мент, ко­ли слід­чий прийняв рі­ше­н­ня від­пра­ви­ти­ся на мі­сце зло­чи­ну і ви­йшов за до­ку­мен­та­ми, син не ви­три­мав і зі­знав­ся ме­ні, що все ви­га­дав. Але я ж не мо­гла про­сто за­бра­ти йо­го і від­пра­ви­ти­ся до­до­му. По­трі­бно бу­ло зро­би­ти так, щоб він до кін­ця «ви­пив отру­ту роз­ча­ру­ва­н­ня». Ми до­че­ка­ли­ся слід­чо­го, ви­ба­чи­ли­ся пе­ред ним. Але най­ва­жли­ві­ше ста­ло­ся в на­сту­пні 15 хви­лин до­ро­гою до­до­му. За цей не­ве­ли­кий час я ді­зна­ла­ся про без­ліч по­дій і си­ту­а­цій з жи­т­тя мо­го си­на, йо­го дру­зів. Я то­ді ли­ше мо­ли­ла­ся, щоб йо­го на­сту­пна фра­за не при­ве­ла ме­не в чер­го­вий шок. Однак йо­го за­вер­шаль­ні сло­ва ме­не на­ди­хну­ли і при­ми­ри­ли з усім, що я по­чу­ла до цьо­го. Він ска­зав: «Ма­мо, не хви­люй­ся. Якщо щось тра­пи­ться, я ж при­йду до те­бе і до та­та». Я зро­зумі­ла, що, не­зва­жа­ю­чи на всі йо­го «ви­бу­хи» і бре­хню, ми дій­сно рі­дні лю­ди. Він знає, що в будь-якій си­ту­а­ції мо­же при­йти до ба­тьків, які йо­го під­три­ма­ють, не­зва­жа­ю­чи ні на що.

У будь-якої лю­ди­ни є фі­зіо­ло­гі­чна по­тре­ба пе­рі­о­ди­чно по­бу­ти в ти­ші і на са­мо­ті

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.