Інесса Кравченко – про пас­тку слабкості і жі­но­чу си­лу

KOLESO ZHITTJA - - R Ichyю - Бе­сі­ду ве­ли На­тал­ка Тлу­ма­цька, Юлія Па­ла­мар­чук

чо­ло­ві­ком у ді­ях. Адже при­йти до си­ли він мо­же тіль­ки че­рез взя­т­тя на се­бе від­по­від­аль­но­сті за близь­ких лю­дей, за свої дії і сло­ва. І так, че­рез пі­зна­н­ня, че­рез шлях ося­гне­н­ня в зов­ні­шньо­му сві­ті, по­сту­по­во ро­стуть «м'язи» чо­ло­ві­ка, він при­хо­дить до єди­но­го, тоб­то до Бо­же­ствен­но­го, до сві­тла. Ці­ка­вий мо­мент – як чо­ло­вік і жін­ка в па­рі мо­жуть до­по­мог­ти один одно­му. Якщо во­ни обоє зна­хо­дя­ться у вну­трі­шній не­до­ста­тно­сті і стра­хах, їх лю­бов бу­де по­стій­но «від­дзер­ка­лю­ва­ти» цю не­до­ста­тність. Але, з ін­шо­го бо­ку, ця ж си­ту­а­ція мо­же ста­ти чу­до­вою на­го­дою, щоб по­ба­чи­ти свої при­хо­ва­ні яко­сті та пе­ре­тво­ри­ти їх. Якщо жін­ка вміє ке­ру­ва­ти сво­ї­ми ста­на­ми, мо­же при­йти до ясно­сті і спо­кою, то­ді чо­ло­вік, див­ля­чись на неї, зда­тний по­ба­чи­ти се­бе. І то­ді до ньо­го теж при­йде ясність. У цьо­му істин­но жі­но­ча си­ла. Див­ля­чись на неї, по­руч із нею він отри­мує і впев­не­ність, і ро­зу­мі­н­ня подаль­ших дій, то­му що ба­чить їх так са­мо, як своє від­обра­же­н­ня у чи­стій про­зо­рій во­ді. А жін­ка, див­ля­чись на чо­ло­ві­ка, нав­па­ки, вчи­ться зна­хо­ди­ти ясність, від­по­від­аль­ність і ви­зна­ча­ти свою по­зи­цію. То­му що чо­ло­вік – це стру­кту­ра, кон­кре­ти­ка і дії.

Яким чи­ном жін­ка мо­же до­сяг­ти вну­трі­шньої ці­лі­сно­сті? Пер­ший крок, який у всіх тра­ди­ці­ях є най­ва­жли­ві­шим, – по­ча­ти спо­сте­рі­га­ти за со­бою збо­ку. При­йти до цьо­го мо­жна че­рез по­чу­т­тя, то­му що са­ме во­ни най­ближ­чі до ду­ші. Ро­зум ми­слить лі­ній­но і кон­кре­тно: від А ми при­йде­мо до В, від В – до С. А все­ре­ди­ні нас ви­ни­ка­ють обра­зи, в яких ви­дно ці­лі­сність, са­ме на її осно­ві ми мо­же­мо по­ба­чи­ти шлях. При­йти – зна­чить по­ча­ти роз­о­то­то­жню­ва­ти­ся, «роз­кле­ю­ва­ти­ся» із со­бою, ста­ви­ти за­пи­та­н­ня і спо­сте­рі­га­ти. На­при­клад, ви­ни­кає на­пру­га, яка від­рі­зня­є­ться від зна­йо­мо­го ми­ло­сти­во­го ста­ну. Спо­сте­рі­га­ю­чи йо­го збо­ку, за­пи­тай­те се­бе: «Що я за­раз відчуваю? З чим це пов'яза­но? Що най­стра­шні­ше мо­же ста­ти­ся? У чо­му я не хо­чу собі зі­зна­ва­ти­ся? Якою або яким се­бе я не хо­чу при­йма­ти?» Так мо­жна при­йти до кон­кре­тної від­по­віді. При­пу­сти­мо, ви по­чу­є­те: «Я бо­ю­ся бу­ти слаб­кою». Та­ка від­по­відь ха­ра­ктер­на для силь­них жі­нок. Во­ни бо­я­ться опи­ни­ти­ся слаб­ки­ми, без­по­ра­дни­ми, ви­ко­ри­сто­ву­ва­ни­ми, при­гні­че­ни­ми, при­ни­же­ни­ми. Во­ни на­ма­га­ю­ться бу­ти силь­ни­ми, опти­мі­сти­чни­ми, до­ла­ти пе­ре­шко­ди... Але ро­блять це чо­ло­ві­чи­ми спосо­ба­ми, що­би при­хо­ва­ти слаб­кість. Став­ля­чи за­пи­та­н­ня, мо­жна за­гля­ну­ти все­ре­ди­ну се­бе і по­ба­чи­ти свій страх. Але зро­би­ти крок у ньо­го ду­же бо­яз­ко, там ра­на, а зна­чить – слаб­кість. І жін­ка на­ма­га­є­ться цю ра­ну за­кри­ти, не йти в неї: «Ні, я сю­ди не бу­ду ди­ви­ти­ся, це бо­ля­че, я не хо­чу ні­ко­ли це пе­ре­жи­ва­ти і від­чу­ва­ти». А да­лі по­чи­на­є­ться ви­бу­до­ву­ва­н­ня за­хи­сної стра­те­гії: «Я не хо­чу це від­чу­ва­ти», «Я йду від цьо­го, у ме­не цьо­го не­має». Але ко­ли лю­ди­на все ж зна­хо­дить смі­ли­вість зро­би­ти крок у гли­би­ну, по­ба­чи­ти свою слаб­кість, то­ді на­стає на­сту­пний етап, який ля­кає і жі­нок, і чо­ло­ві­ків, – не­ба­жа­н­ня при­йма­ти се­бе в слабкості. Ви­ни­кає пи­та­н­ня: «Нев­же я те­пер бу­ду слаб­кою/слаб­ким зав­жди?» І якраз у цьо­му по­ля­гає суть ці­лі­сно­сті: ми спо­ча­тку пе­ре­жи­ва­є­мо одну якість – ча­сти­ну ці­ло­го, а по­тім, ко­ли зна­хо­ди­мо в собі дру­гу ча­сти­ну і теж її при­йма­є­мо, від­бу­ва­є­ться спле­ску­ва­н­ня енер­гії, по­вер­та­є­ться ці­лі­сність. У цьо­му ста­ні лю­ди­на мо­же бу­ти аб­со­лю­тно рі­зною, і слаб­кою в то­му чи­слі.

Як про­жи­ти страх бо­лю? Зро­би­ти цей най­стра­шні­ший крок – сту­пи­ти у ньо­го. Одно­го ра­зу мій зна­йо­мий роз­по­від­ав ме­ні, що від­чу­вав, ко­ли ді­знав­ся про сер­йо­зну хво­ро­бу: він стра­шен­но зля­кав­ся. Але по­тім ви­рі­шив, що не бу­де звер­та­ти­ся до лі­ка­рів і впо­ра­є­ться сам. Він сту­пив у свій страх, і ви­яви­ло­ся, що в ньо­му – ве­ли­че­зна кіль­кість енер­гії, а са­мо­го стра­ху не­має зов­сім. Він зро­бив крок у са­му суть. Що в цій су­ті? Най­ча­сті­ше там зна­хо­ди­ться емо­ція, дав­но за­кри­та і за­пе­ча­та­на. Тоб­то ко­лись у ди­тин­стві лю­ди­на пе­ре­кри­ла щіль­ну енер­гію ці­єї емо­ції і за­бо­ро­ни­ла собі її від­чу­ва­ти. З одно­го бо­ку, це при­ро­дний про­цес до­ро­слі­ша­н­ня ди­ти­ни, во­на ви­бу­до­вує свої кор­до­ни. Але ко­ли во­ни збу­до­ва­ні, ра­птом ви­яв­ля­є­ться, що жи­т­тя ста­ло мен­ше, якийсь смак зник. До­ро­слі­ша­ю­чи, лю­ди­на збіль­шує своє за­хи­сне «озбро­є­н­ня» – змі­цню­ю­чи на­ви­чки, роз­ви­ва­ю­чи про­фе­сіо­на­лізм, во­на до­ся­гає успі­ху – і ра­птом ви­яв­ляє, що не­сма­чне жи­т­тя їй не по­до­ба­є­ться. То­ді по­чи­на­є­ться рух все­ре­ди­ну, де і ви­яв­ля­ю­ться збу­до­ва­ні в ди­тин­стві обо­рон­ні спо­ру­ди і по­чу­т­тя, ви­ки­ну­ті за їх ме­жі. Щоб по­вер­ну­ти смак жи­т­тя, до­ве­де­ться ці по­чу­т­тя про­жи­ти на­но­во. Ін­шо­го шля­ху не­має. Що б не ствер­джу­ва­ла по­зи­тив­на пси­хо­ло­гія, але по­стій­но го­во­ри­ти «все до­бре», ду­ма­ти тіль­ки про пре­кра­сне і весь час по­смі­ха­ти­ся – це шлях в ні­ку­ди. Жи­ти – озна­чає від­чу­ва­ти. Від­чу­ва­ти все, що про­хо­дить че­рез тіло вглиб ду­ші.

Як жін­ка мо­же при­ро­дним чи­ном про­я­ви­ти свою слаб­кість? У гли­би­ні ко­жної жін­ки є вну­трі­шня ні­жність, чу­тли­вість, вра­зли­вість, без­за­хи­сність. Вся жі­но­ча при­ро­да на­ла­што­ва­на на най­тон­ше сприйня­т­тя жи­т­тя.

Став­ля­чи пи­та­н­ня, мо­жна за­гля­ну­ти все­ре­ди­ну се­бе і по­ба­чи­ти свій страх

Але ба­га­то жі­нок сьо­го­дні за­бу­ва­ють про це і за­га­ня­ють се­бе не­скін­чен­ною ро­бо­тою, ви­рі­ше­н­ням по­бу­то­вих пи­тань, зва­лю­ва­н­ням на се­бе чу­жих про­блем... Все­ре­ди­ні все за­бло­ко­ва­но, шля­хи пе­ре­кри­ті, щоб, не дай Бо­же, не від­чу­ти біль і пе­ре­жи­ва­н­ня. До­ки жін­ка не по­вер­не­ться до вну­трі­шньої ці­лі­сно­сті, до­ки не ви­знає свої справ­жні ба­жа­н­ня і те, що во­на мо­же бу­ти рі­зною – слаб­кою або силь­ною, ро­зум­ною або дур­ною, рі­шу­чою або скром­ною, – во­на не по­ба­чить сво­їх кор­до­нів і не від­чує справ­жню сво­бо­ду. Ко­ли при­хо­дить сво­бо­да, енер­гія по­чи­нає ру­ха­ти­ся че­рез лю­ди­ну лег­ко і при­ро­дно, до­по­ма­га­ю­чи їй іти да­лі по жи­т­тю.

Зав­жди є мо­жли­вість зро­би­ти під­мі­ну і пі­ти в ау­то­агре­сію – по­стій­но бу­ти слаб­кою і без­по­ра­дною. Як не по­тра­пи­ти в цю пас­тку? Для цьо­го існує пев­ний ал­го­ритм:

По­трі­бно зро­зу­мі­ти, що з ва­ми від­бу­ва­є­ться і які по­чу­т­тя все­ре­ди­ні. Цей пункт, ма­буть, най­го­лов­ні­ший.

По­чніть ста­ви­ти собі за­пи­та­н­ня: Що най­стра­шні­ше мо­же ста­ти­ся? Якщо це ста­не­ться, що я бу­ду від­чу­ва­ти? Ко­ли ці по­чу­т­тя з’яв­ля­ться, якою я бу­ду в цій си­ту­а­ції? Якщо я бу­ду та­кою, що я при цьо­му бу­ду від­чу­ва­ти? Так ви зна­йде­те по­ча­тко­ву при­чи­ну сво­го ста­ну. Во­на мо­же зву­ча­ти, на­при­клад, як «Я бо­ю­ся, що ні­чо­го з се­бе не пред­став­ляю, я ні­кче­ма».

При­йміть цей факт. Ска­жіть: «Окей, я ні­кче­ма» – і слу­хай­те се­бе. Де в ті­лі від­гу­ку­є­ться ця фра­за? Тіло зав­жди під­ка­же. Осо­бли­во це ва­жли­во для жін­ки, адже її зав­да­н­ня – на­вчи­ти­ся на­во­ди­ти лад у се­бе все­ре­ди­ні, гар­мо­ні­зу­ва­ти свій вну­трі­шній про­стір.

Усві­дом­те, що у вас є за­хо­ва­на ра­на під на­звою «я – ні­кче­ма» . Ви­ки­ну­ти її не­мо­жли­во, від­мо­ви­ти­ся від неї не ви­йде. Якщо ви спро­бу­є­те це зро­би­ти, ви­ни­кне по­ле на­пру­ги і все нав­ко­ло бу­де по­ка­зу­ва­ти вам, що ви – ні­кче­ма. При­йміть це як одну із гра­ней сво­єї осо­би­сто­сті.

По­дум­ки по­став­те цю грань осо­би­сто­сті пе­ред со­бою. Уя­віть, як во­на ви­хо­дить з-за збу­до­ва­них ва­ми ж обо­рон­них стін. Яка во­на? Ско­рі­ше за все, ви по­ба­чи­те її в ла­хміт­ті, сі­ру, го­ло­дну, то­му що ні­хто на неї не звер­тає ува­ги. По­ди­ві­ться на неї. Чи го­то­ві ви­зна­ти, що це ви? Якщо го­то­ві, при­ймай­те. Про­сто ска­жіть: «Я по­вер­таю собі свою грань, я при­ймаю її ко­жною клі­тин­кою сво­го ті­ла». Тут по­трі­бно вра­хо­ву­ва­ти ню­анс. У від­тор­гнен­ні гра­ней лю­ди­ни бе­руть участь три скла­дни­ки: тіло (клі­ти­ни), ду­ша (по­чу­т­тя) і мен­тал. У мен­таль­но­му цен­трі фор­му­ю­ться ней­рон­ні зв'яз­ки, які від­по­від­а­ють за цю дум­ку, це пе­ре­ко­на­н­ня, цю кар­ти­ну сві­ту. Та­ким же шля­хом має від­бу­ва­ти­ся про­цес прийня­т­тя ці­єї ме­жі на­зад.

Вкла­дай­те грань ні­кче­ми пря­мо в жи­віт (жін­ки – в ма­тку). Ви­ни­кає від­чу­т­тя те­пла, свя­та все­ре­ди­ні. Якою би ця грань не бу­ла, во­на ва­ша – і тіло свя­ткує по­вер­не­н­ня то­го, чо­го ду­же дов­го не бу­ло. Це від­чу­ва­є­ться як при­плив ті­ле­сної, фі­зи­чної енер­гії.

Про­сто спо­сте­рі­гай­те за про­це­сом, пе­рі­о­ди­чно по­вто­рю­ю­чи: «Я при­ймаю цю грань се­бе, ко­жною клі­тин­кою я при­ймаю цю грань се­бе». Ви від­чу­є­те, як по­сту­по­во ва­ше тіло за­пов­ню­є­ться, на­че по­су­ди­на, й енер­гія під­ні­ма­є­ться ви­ще.

По­сту­по­во енер­гія до­ся­гне сер­це­во­го цен­тру, ду­ші, по­чут­тів. У цей мо­мент при­хо­дить усві­дом­ле­н­ня: «Так, я мо­жу бу­ти ні­кче­мою, ні­чим і ні­ким». По су­ті, ми всі – по­ро­жне­ча. Ми стар­ту­ва­ли з ні­чо­го, з ма­лень­кої клі­тин­ки, вла­сне, як і все в цьо­му сві­ті по­чи­на­є­ться з по­ро­жне­чі.

При­йміть се­бе: ви мо­же­те бу­ти ні­чим і в яки­хось си­ту­а­ці­ях са­ме так се­бе про­яв­ля­ти. У мо­мент прийня­т­тя у ва­шо­му сер­ці обов'яз­ко­во зна­йде­ться мі­сце для ці­єї гра­ні. І ви по­вер­та­є­те її з лю­бов'ю, одно­ча­сно від­чу­ва­ю­чи, що вас пе­ре­стає чі­пля­ти ця «ні­кчем­ність». Ви при­йма­є­те свою мо­жли­вість бу­ти рі­зною і від­чу­ва­є­те, як на ду­ші стає лег­ко і спо­кій­но.

Енер­гія по­чне під­ні­ма­ти­ся ви­ще і стон­шу­ва­ти­ся, ру­ха­ю­чись до мен­таль­но­го цен­тру. Вклю­ча­є­ться ба­че­н­ня за­ко­но­мір­но­стей і зв'яз­ків – у пам'яті ви­ни­ка­ють си­ту­а­ції, в яких ви про­яв­ля­ли ці яко­сті. Ви зга­да­є­те лю­дей, з яки­ми ви­ни­ка­ли кон­флі­ктні си­ту­а­ції, які по­вер­та­ють вам ва­шу грань. Ба­че­н­ня за­ко­но­мір­но­сті – це вже си­гнал то­го, що ви пі­ді­йшли до пе­ре­па­ю­ва­н­ня ней­рон­них зв'яз­ків і в них по­чнуть з'яв­ля­ти­ся ін­ші до­ріж­ки. Най­го­лов­ні­ше тут – тер­пі­н­ня: по­трі­бно до­че­ка­ти­ся, до­ки три центри, які вста­нов­лю­ють ме­жі, звіль­ня­ться. По­сту­по­во. То­ді з очей спа­де пе­ле­на, ме­жі роз­чи­ня­ться і по­ки­нуть ва­ше тіло. Ко­ли ви пов­ні­стю звіль­ни­те­ся від цьо­го обме­же­н­ня і прийме­те свою слаб­ку ча­сти­ну – в ті­лі при­ро­дно ви­ни­кне ра­дість і вдя­чність до то­го, хто дав вам мо­жли­вість це пе­ре­жи­ти. Не бу­де ні­я­ких пре­тен­зій. Ви по­ба­чи­ли, зро­зумі­ли і прийня­ли свою грань. Дя­куй­те за це! Все­ре­ди­ні на­стає спо­кій. Пі­сля та­ко­го прийня­т­тя жи­т­тя змі­ню­є­ться мит­тє­во.

Щоб по­вер­ну­ти смак до жи­т­тя, до­ве­де­ться на­но­во про­жи­ти ко­лись за­бо­ро­не­ні собі по­чу­т­тя

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.