З Бо­гом та си­лою по жи­т­тю

Як на­вчи­ти­ся жи­ти у зла­го­ді з со­бою та Бо­гом, де взя­ти си­ли, щоб пе­ре­жи­ти ду­шев­ну і фі­зи­чну слаб­кість, про що спо­від­а­ти­ся та як по­сту­ва­ти? На ці одві­чні пи­та­н­ня «КЖ» від­по­вів на­сто­я­тель ки­їв­сько­го Свя­то-ми­ко­ла­їв­сько­го хра­му на Та­тар­ці.

KOLESO ZHITTJA - - R Ichyю - Бе­сі­ду ве­ла На­тал­ка Тлу­ма­цька

Свя­ще­ник Та­рас Мель­ник

Що, на ва­шу дум­ку, є си­лою, а що – слаб­кі­стю? На цю те­му мо­жна ба­га­то го­во­ри­ти. Про си­лу мо­ли­тви, на­при­клад. Але мо­ли­тва спри­йма­є­ться тіль­ки то­ді, ко­ли ти від­чу­ва­єш свою не­міч і слаб­кість по­рів­ня­но з са­мим Бо­гом. То­му отут зо­ло­та се­ре­ди­на си­ли і ві­ри – про­сто си­ли і тво­єї слабкості. Ві­до­мий ви­слів, що стра­ху не від­чу­ває лю­ди­на, яка, ма­буть, у жит­ті ні­чо­го не ба­чи­ла і ні­чо­го не зро­би­ла. Си­лу слабкості мо­жна від­чу­ти на фронті, бо лю­ди­на, яка не від­чу­ває се­бе слаб­кою і не має стра­ху, ги­не пер­шою. Та­кі речі не є ви­прав­да­ни­ми, то­му що за Укра­ї­ну не по­трі­бно вми­ра­ти – за неї тре­ба жи­ти. Си­ла слабкості, на мою дум­ку, по­ля­гає в то­му, щоб лю­ди­на від­чу­ла своє при­зна­че­н­ня у жит­ті, чо­го во­на по­вин­на до­сяг­ти. І в то­му на­ша слаб­кість пе­ред Го­спо­дом Бо­гом. Го­сподь є Тво­рець. Ча­сто в цер­кві ми го­во­ри­мо про не­міч, на­зи­ва­є­мо се­бе ра­ба­ми Го­спо­дні­ми. Ма­ло хто усві­дом­лює, що це таке, але це якраз те при­ни­же­н­ня, яке ми по­вин­ні від­чу­ти. Від­чу­ти, що ми є тво­рі­н­ня, і ми ма­є­мо по­бо­ю­ва­ти­ся Бо­га не че­рез те, що мо­же­мо від ньо­го отри­ма­ти якесь по­ка­ра­н­ня, а че­рез те, що сво­ї­ми ді­я­ми, зу­си­л­ля­ми і сво­їм жи­т­тям ми йо­го від се­бе від­ки­не­мо. У про­сто­го хри­сти­я­ни­на на пер­шо­му пла­ні по­вин­но бу­ти пра­гне­н­ня від­чу­ти се­бе слаб­ким пе­ред Бо­гом, до­ві­ри­ти­ся йо­му на 100%. То­ді ста­неш силь­ним.

Це ж пе­ред Бо­гом, а пе­ред лю­дьми? Ро­зум­на лю­ди­на ні­ко­ли не бу­де від­по­від­а­ти агре­сі­єю на агре­сію. Будь-яка агре­сія, до­рі­ка­н­ня або обра­за зав­жди ма­ють своє під­ґрун­тя – те, що ста­ло при­чи­ною. То­му силь­на лю­ди­на – це та лю­ди­на, яка змо­же се­бе зу­пи­ни­ти пе­ред агре­сі­єю, за­ду­ма­ти­ся, про­ана­лі­зу­ва­ти, чо­му це від­бу­ло­ся, зро­би­ти все для то­го, щоб на­сту­пно­го ра­зу таке не по­вто­ри­ло­ся. То­ді сво­єю слаб­кі­стю мо­жна пе­ре­мог­ти будь-яку си­лу.

По­пе­ре­ду є ві­чність, і є смерть. Смерть фі­зи­чна, а ду­хов­на – ві­чність

Ба­га­то лю­дей звер­та­ю­ться до цер­кви в тяж­кі пе­рі­о­ди жи­т­тя. Як у цій слабкості до­по­мог­ти лю­ди­ні, да­ти їй під­трим­ку і си­лу? У на­ро­ді го­во­рять: «До Бо­га ми при­хо­ди­мо тіль­ки з про­бле­ма­ми». Чо­му так від­бу­ва­є­ться? Ми жи­ве­мо в ма­те­рі­аль­но­му сві­ті, се­ред лю­дей, тут, на зем­лі, ми по­ри­на­є­мо в цей світ пов­ні­стю. І з ча­сом по­чи­на­є­мо за­бу­ва­ти про сво­го Твор­ця. За­бу­ва­ти, для чо­го ми на­ро­ди­ли­ся, за­бу­ва­ти про те, що по­пе­ре­ду є ві­чність, і є смерть. Смерть фі­зи­чна, а ду­хов­на – ві­чність. Ко­ли ми охре­щу­є­мо­ся, то на­ро­джу­є­мо­ся ду­хов­но пе­ред Го­спо­дом Бо­гом і ста­є­мо йо­го ді­тьми. Ми ма­є­мо енер­гію, си­лу – Го­сподь нам по­да­ру­вав си­лу ві­ри, си­лу ду­ху. Ко­ли ми жи­ве­мо в ма- те­рі­аль­но­му сві­ті, то по­чи­на­є­мо жи­ти так, як і всі. Я ча­сто люблю го­во­ри­ти, що жи­т­тя – як ве­ли­ка бур­хли­ва рі­чка. Біль­шість лю­дей пли­вуть за те­чі­єю, за прин­ци­пом «всі так ро­блять», але будь-яка рі­чка впа­дає в мо­ре. Ми не за­ми­слю­є­мо­ся, що мо­ре – це і є пе­кло, мі­сце пе­ре­бу­ва­н­ня без Бо­га. Але якщо зга­да­ти, що по­ряд є бе­рег, до яко­го мо­жна по­пли­сти і бу­ти з Бо­гом, – то­ді по­чи­на­є­мо бо­ро­ти­ся. Але са­мі до цьо­го не мо­же­мо при­йти, то­му Го­сподь із лю­бов'ю до нас по­си­лає ви­про­бу­ва­н­ня, як лю­бля­чий ба­тько. Ін­ко­ли тре­ба до ди­ти­ни по­ста­ви­ти­ся су­во­рі­ше за­ра­ди її бла­га, щоб зро­зумі­ла й усві­до­ми­ла пев­ні речі. Так са­мо Го­сподь ко­жно­му з нас, ко­ли ми від­да­ля­є­мо­ся від ньо­го, по­си­лає ви­про­бу­ва­н­ня. І лю­ди­на по­чи­нає ду­ма­ти: ма­буть, я зро­бив щось не те. Ми по­чи­на­є­мо ду­ма­ти про Бо­га і при­хо­ди­мо до ньо­го. Основ­на про­бле­ма – що 90% лю­дей ідуть до Бо­га, до цер­кви тіль­ки з про­бле­мою, ко­ли щось ста­не­ться. На­ше жи­т­тя по­чи­на­є­ться з вер­ши­ни – із пе­ре­бу­ва­н­ня з Бо­гом. А по­тім – плав­не па­ді­н­ня, усе ниж­че й ниж­че. Че­рез свої грі­хи по­ма­лень­ку па­да­є­мо й па­да­є­мо. Все за­ле­жить від са­мої лю­ди­ни – хтось па­дає до се­ре­ди­ни, хтось іще ниж­че, а хтось – на са­ме дно.

Як же ми пі­ді­йма­є­мо­ся? То­ді на­стає про­бле­ма – ви­про­бу­ва­н­ня від Го­спо­да. У цей мо­мент ми при­хо­ди­мо до Бо­га, і Він дає нам мо­жли­вість від­но­ви­ти­ся і по­ча­ти за­но­во. Ми різ­ко під­ні­ма­є­мо­ся до­го­ри, а по­тім зно­ву, на жаль, па­да­є­мо. Як би бо­ля­че не бу­ло, у цей мо­мент ми за­ми­слю­є­мо­ся, мі­ня­є­мо­ся, але ду­же швид­ко за­бу­ва­є­мо про цю про­бле­му, ко­ли зно­ву пі­ді­йма­є­мо­ся. То­му цер­ква – як Но­їв ков­чег, ку­ди ти за­хо­диш і ря­ту­є­шся, а ви­хо­диш – по­вер­та­є­шся в грі­хов­ний світ. Світ і лю­ди­на бу­ли ство­ре­ні не для грі­ха, ми про­сто сво­їм став­ле­н­ням до жи­т­тя і до лю­дей ро­би­мо йо­го грі­хов­ним. По су­ті, ми зов­сім ін­ші, ми чи­сті і ма­є­мо мо­жли­вість іти по жи­т­тю чи­сти­ми. На­ші пра­ба­тьки жи­ли в раю, во­ни ма­ли все – ду­хов­ний спо­кій, бла­го­дать пе­ре­бу­ва­н­ня і спіл­ку­ва­н­ня з Бо­гом. І Бог дав їм одну за­по­відь – не їсти пло­дів із Де­ре­ва пі­зна­н­ня до­бра і зла. За­по­відь – це за­кон, але лю­ди по­ру­ши­ли йо­го. Ди­я­вол не має си­ли. Си­лу має лю­ди­на. Го­во­рять, що ко­ли свя­ще­ник зна­хо­ди­ться на бо­го­слу­жін­ні в хра­мі, йо­му ча­сто по-до­бро­му за­здрять ан­ге­ли. Адже він як лю­ди­на має мо­жли­вість пе­ре­бу­ва­ти пе­ред пре­сто­лом Все­ви­шньо­го. Це то­му, що ми ма­є­мо си­лу і во­лю. Са­мі оби­ра­є­мо, яким шля­хом іти – до­бра чи зла. А ін­стру­мент ди­я­во­ла – на­ша не­ві­ра. Тоб­то якщо ми ві­ри­мо в Бо­га, то ми все отри­му­є­мо, а якщо по­чи­на­є­мо сум­ні­ва­ти­ся – то вже на 50% від­ки­да­є­мо Бо­га. І че­рез це ди­я­вол на­ві­ює нам зав­жди ві­ри­ти в ма­те­рі­аль­ні речі – у будь-що, тіль­ки не в Бо­га. То­ді ми са­мі, че­рез свою, ма­буть, слаб­кість, да­є­мо йо­му си­лу за­во­ло­ді­ти на­ми.

Усе в жит­ті за­ле­жить від лю­ди­ни. У Свя­то­му Пи­сан­ні ска­за­но, що якщо б ми ма­ли ві­ру з гір­чи­чне зер­но, ма­ле­сень­ку та­ку, ми би ска­за­ли го­рі: «Кинь­ся в мо­ре» – і во­на би ки­ну­ла­ся. Ми ма­є­мо та­ку си­лу. Зга­дай­те істо­рії про мо­на­хів, ду­хов­ни­ків, які під час мо­ли­тви мо­жуть під­ня­ти­ся в по­ві­тря. У сві­ті мо­жна по­ба­чи­ти ба­га­то чу­дес, але лю­ди­на не ві­рить, то­му са­ма в се­бе за­би­рає си­лу. Ми ча­сто шу­ка­є­мо для се­бе ви­прав­да­н­ня. Пер­ший раз, ко­ли лю­ди­на грі­шить, їй бо­ля­че, важ­ко, со­ром­но. На дру­гий раз со­вість вже так силь­но не му­чить, а на тре­тій – зда­є­ться, що так і має бу­ти. З'яв­ля­є­ться зви­чка. Най­кра­щий при­клад, ма­буть, Го­сподь по­ка­зав про жи­т­тя ко­жно­го з нас, ко­ли роз­по­вів при­тчу про блу­дно­го си­на. Ба­га­то хто знає та ви­ко­ри­сто­вує цю му­дрість, але біль­шість не ро­зу­мі­ють її змі­сту.

Про що ця Бо­жа му­дрість? Про те, що від­бу­ва­є­ться в жит­ті з ко­жним із нас. Ко­ли жи­ве­мо з Бо­гом, ми ма­є­мо все. Нам зда­є­ться, що цьо­го ма­ло, хо­че­мо спро­бу­ва­ти по­жи­ти са­мо­стій­но. Ко­ли від­хо­ди­мо від Бо­га, то по­пер­вах не від­чу­ва­є­мо не­до­ста­чі, а по­тім гор­дість не до­зво­ляє ста­ти слаб­ки­ми пе­ред Твор­цем – і ми по­чи­на­є­мо па­да­ти. Від­чу­ти се­бе слаб­ким не­об­хі­дно. При­зна­ти се­бе в цьо­му, то­ді не бу­де мо­жли­во­сті низь­ко впа­сти. Слаб­кість дасть си­ли ду­же швид­ко по­вер­ну­ти­ся до Твор­ця. Лю­ди­ні, яка при­хо­дить до Бо­га з про­бле­мою, по­трі­бно да­ти зро­зу­мі­ти, що ні­хто по­ряд не змо­же до­по­мог­ти, якщо сам собі не до­по­мо­жеш, якщо не усві­до­миш, що все за­ле­жить від те­бе са­мо­го. Все своє жи­т­тя ми сто­ї­мо на роз­до­ріж­жі – зран­ку вста­ти чи не вста­ти, пі­ти на ро­бо­ту чи не пі­ти, зро­би­ти до­бро чи не зро­би­ти. Ми зав­жди ма­є­мо ви­бір. Зав­жди са­мі оби­ра­є­мо, але ча­сто при­хо­ди­мо і хо­че­мо по­ра­ди­ти­ся. Чо­му? Що­би зня­ти від­по- ві­даль­ність із се­бе, пе­ре­кла­сти на ко­гось і ска­за­ти: «Ме­ні по­ра­ди­ли – і я зро­бив». Але від­по­від­аль­ність пе­ред Бо­гом ми не­се­мо осо­би­сто. Зав­да­н­ня свя­ще­ни­ка – по­ка­за­ти до­ро­гу. Прой­ти шля­хом за­мість лю­ди­ни ні­хто не змо­же, крім неї. Най­ча­сті­ше лю­ди спо­від­а­ю­ться ко­жно­го ра­зу в одна­ко­вих грі­хах, і слаб­кість зно­ву по­вто­рю­є­ться. Де взя­ти си­лу? Ми жи­ве­мо, на жаль, у та­ко­му сві­ті. Ми ма­є­мо мо­жли­вість бу­ти без грі­ха, але не мо­же­мо без ньо­го, то­му що слаб­кі, і є без­ліч пов­сяк­ден­них грі­хів, які ми на­віть грі­ха­ми не вва­жа­є­мо, бо зви­кли до них. Вкрав, не по­ка­ра­ли – до­бре, мо­жна і да­лі це ро­би­ти. І тіль­ки го­ту­ю­чись до спо­віді, чи­та­ю­чи мо­ли­тви, лю­ди­на глиб­ше ро­зу­міє й усві­дом­лює те, на­скіль­ки є грі­хов­ною. Не­має лю­ди­ни без грі­ха. Го­сподь дав нам та­їн­ство спо­віді, щоб ми ма­ли мо­жли­вість зня­ти з ду­ші тя­гар і по­ча­ти все за­но­во. Не­зва­жа­ю­чи на те, що зав­тра ви мо­же­те все по­вто­ри­ти, не­об­хі­дно бо­ро­ти­ся. Все жи­т­тя – це є бо­роть­ба. На­сам­пе­ред із са­мим со­бою: по­до­ла­ти в собі грі­хов­ність, при­страсть. Гріх не має су­тно­сті – це про­сто від­сту­пле­н­ня від до­бра, від за­ко­ну. Ми мо­же­мо жи­ти за за­ко­ном, а мо­же­мо від ньо­го від­сту­пи­ти. Але Го­сподь зав­жди нас че­кає. Де­я­кі вва­жа­ють, що жи­т­тя в мо­на­сти­рі – це важ­кий хрест. Як лю­ди­на, яка ви­хо­ву­ва­ла­ся са­ме в та­ких умо­вах, ска­жу, що в них на­ба­га­то про­сті­ше і зро­зумі­лі­ше. Ві­ді­йшов­ши від

Де­ко­ли слаб­кість мо­же бу­ти в сто ра­зів силь­ні­ша, то­му що дає лю­ди­ні ду­хов­ну си­лу

ма­те­рі­аль­но­го сві­ту, лю­ди­на жи­ве для Бо­га, мо­ли­ться для Бо­га – і все. А ось взя­ти на се­бе від­по­від­аль­ність за сім'ю, за ді­тей, за їхнє жи­т­тя – це і є важ­кий хрест, який по­трі­бно усві­до­ми­ти. То­му основ­не зав­да­н­ня лю­ди­ни – ви­зна­ва­ти гріх. Ро­зу­мі­ти, що є не­пра­виль­но, і з цим бо­ро­ти­ся. Зви­чай­но, ве­ли­кі грі­хи по­трі­бно при­би­ра­ти з жи­т­тя, а ось пов­сяк­ден­ні, на жаль, на­здо­га­ня­ють зав­жди. Бо­роть­ба з ни­ми три­ває по­стій­но. І в цій бо­роть­бі є мо­мен­ти, ко­ли по­трі­бно бу­ти силь­ним, а є мо­мен­ти, ко­ли тре­ба бу­ти слаб­ким. Де­ко­ли ця слаб­кість мо­же бу­ти в сто ра­зів силь­ні­ша, то­му що дає лю­ди­ні ду­хов­ну си­лу і стій­кість пе­ред Бо­гом.

Як прийня­ти мо­раль­ну слаб­кість ін­ших лю­дей? Як свя­ще­ник ска­жу, що з та­кою лю­ди­ною по­трі­бно пра­цю­ва­ти – го­во­ри­ти, шу­ка­ти про­бле­му все­ре­ди­ні, да­ти зро­зу­мі­ти лю­ди­ні, для чо­го це, і по­ка­за­ти шлях, як із цьо­го ви­йти і ви­пра­ви­ти­ся. Го­лов­не зав­да­н­ня – пе­ре­ко­на­ти лю­ди­ну, що во­на на­ро­ди­ла­ся з ме­тою, при­найм­ні, спа­сти са­му се­бе, але не змо­же цьо­го зро­би­ти, якщо не змі­ни­ться. Світ­ській лю­ди­ні по­трі­бно на­вчи­ти­ся не ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти слаб­кість ін­ших, а якщо мо­жна – і до­по­мог­ти. Ча­сто я го­во­рю, що ко­ли Го­сподь дає хрест ке­рів­ни­цтва і лю­ди­на має ба­га­то під­ле­глих, то не­об­хі­дно ро­зу­мі­ти і пам'ята­ти, що всі ми є рі­зни­ми за сво­ї­ми ха­ра­кте­ра­ми, скла­дом ми­сле­н­ня, фі­зи­чним ста­ном. Зав­да­н­ня ке­рів­ни­ка – зна­йти під­хід до ко­жно­го. Ко­мусь для ефе­ктив­ної ро­бо­ти не­об­хі­дно, щоб йо­го хва­ли­ли, а ін­шо­му це зась, то­му що мо­же гор­ди­ня роз­ви­ну­ти­ся. Ке­рів­ник стає на­че ба­тьком для сво­їх спів­ро­бі­тни­ків, він їх ви­хо­вує. Але тут важ­ко зі­став­ля­ти за­кон, со­вість, ду­хов­ність – не­має одно­го ве­кто­ра, за яким тре­ба йти, ко­жна си­ту­а­ція ін­ди­ві­ду­аль­на. Так і під час по­сту – не по­трі­бно всіх зрів­ню­ва­ти. Є лю­ди, яким не мо­жна по­сту­ва­ти: ді­ти, лю­ди ду­же по­ва­жно­го ві­ку, хво­рі. Для них піст при­не­се біль­ше шко­ди, ніж ко­ри­сті. Отак по жи­т­тю ін­ди­ві­ду­аль­но по­трі­бно ста­ви­ти­ся до всьо­го – і до лю­дей, які по­ряд, і до їх слабкості, і до їх си­ли. По­трі­бно вмі­ти стри­му­ва­ти се­бе, по­про­си­ти у Бо­га ро­зу­мі­н­ня, про­ана­лі­зу­ва­ти, за­ра­ди чо­го Го­сподь по­слав цю лю­ди­ну у ва­ше жи­т­тя – для ва­шо­го стри­му­ва­н­ня чи для роз­ви­тку. Все, що нав­ко­ло від­бу­ва­є­ться, від­бу­ва­є­ться за­ра­ди нас.

По­я­сніть ви­слів апо­сто­ла Пав­ла: «Си­ла моя – в мо­їй не­мо­щі». Ми всі хо­ди­мо пе­ред Бо­гом і силь­ні тіль­ки то­ді, ко­ли ро­зу­мі­є­мо, для чо­го Го­сподь нам дає те, що є по­ряд. Ні­би ста­є­мо не­мі­чни­ми, але ця не­міч дає нам си­лу жи­ти і йти до спа­сі­н­ня. От чо­му да­є­ться піст. Він для то­го, що­би при­ни­зи­ти се­бе, в чо­мусь собі від­мо­ви­ти, ста­ти де­якою мі­рою не­мі­чним, щоб ду­хов­но ви­ро­сти. Це не озна­чає, що ти по­ви­нен бу­ти зав­жди не­мі­чним, це не озна­чає, що ба­гат­ство і гро­ші – зав­жди гріх. Грі­хом є став­ле­н­ня лю­ди­ни до цьо­го. Го­сподь це по­си­лає, щоб лю­ди­на ви­ко­ри­сто­ву­ва­ла ба­гат­ство на до­бро, то­ді во­но бу­де до­по­ма­га­ти і са­мій лю­ди­ні. Але якщо по­ча­ти обо­жню­ва­ти гро­ші і жи­ти тіль­ки для се­бе – ді­ла не бу­де. Тіло по­мре, і ні­хто не знає, ко­ли це ста­не­ться. Ко­жно­го дня по­трі­бно жи­ти так, на­че в остан­ній день. Я ко­жно­го дня ба­чу смерть – і ді­тей, і юна­ків, і до­ро­слих, і ста­рих. Смер­ті бу­ва­ють рі­зні, і все за­ле­жить від лю­ди­ни – чи змо­гла во­на пе­ред Го­спо­дом, пе­ред лю­дьми се­бе при­ни­зи­ти, щоб ду­хов­но ви­ро­сти, ста­ти не­мі­чним, що­би ста­ти силь­ним, чи не зро­би­ла цьо­го. Хло­пці, які і сьо­го­дні на фронті від­да­ють своє жи­т­тя, – хтось із них це усві­дом­лює, хтось ні, але во­ни зна­йшли в собі си­лу. Мо­жна бу­ло б жи­ти тут, але во­ни де­якою мі­рою се­бе обме­жи­ли, тоб­то при­ни­зи­ли, і пі­шли на вій­ну. Пі­сля смер­ті всі во­ни отри­ма­ють Цар­ство не­бе­сне, то­му що обра­ли жер­тов­ність за всіх нас. Це і є ба­ланс – ми по­вин­ні жи­ти не за­ра­ди се­бе, а за­ра­ди на­шо­го жи­т­тя пі­сля смер­ті і за­ра­ди лю­дей, які по­ряд із на­ми.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.