Ані­ма й ані­мус: гар­мо­ній­ні сто­сун­ки

Ща­стя у від­но­си­нах пра­гне біль­шість лю­дей. Але до­сяг­ти йо­го мо­жна тіль­ки то­ді, ко­ли ко­жен із пар­тне­рів здо­бу­де вла­сну ці­лі­сність. Про те, як від мрії про іде­аль­ний со­юз ді­йти до гар­мо­нії в па­рі, по­ді­лив­ся з «КЖ» екс­перт із між­осо­би­сті­сних сто­сун­ків.

KOLESO ZHITTJA - - R Ichyю - Бе­сі­ду ве­ли Інесса Кравченко, Юлія Па­ла­мар­чук

Марк Іфра­ї­мов

Мар­ку, чи є рі­зни­ця в то­му, як ре­а­лі­зу­ю­ться чо­ло­ві­чі і жі­но­чі ба­жа­н­ня? Зов­ні, зви­чай­но, є. Чо­ло­ві­чі ба­жа­н­ня пов'яза­ні з ви­зна­н­ням у зов­ні­шньо­му сві­ті, а жі­но­чі – зав­жди про сто­сун­ки. Жін­ка хо­че роз­ви­ва­ти їх, до то­го ж за сво­ї­ми пра­ви­ла­ми, а іно­ді й жорс­тко вклю­чає во­лю. На­стіль­ки жорс­тко, що чо­ло­ві­ко­ві до неї да­ле­ко. І те­пер да­вай­те по­ди­ви­мо­ся на гли­бин­ні ме­ха­ні­зми що­до ре­а­лі­за­ції за­ду­ма­но­го. Ска­жу ко­ро­тко: для ре­а­лі­за­ції у зов­ні­шньо­му сві­ті будь-якої ме­ти не­об­хі­дна вза­є­мо­дія двох ре­чей – во­лі і ба­жа­н­ня. При­чо­му жін­ці по­трі­бно сві­до­мо уві­мкну­ти во­лю, а чо­ло­ві­ко­ві – усві­дом­ле­но уві­мкну­ти ба­жа­н­ня. Ми зви­кли мір­ку­ва­ти нав­па­ки: жін­ка ба­жає, а чо­ло­вік сво­єю во­лею ви­ко­нує. На­справ­ді так ні­ко­ли не від­бу­ва­ло­ся і не від­бу­ва­є­ться, про­сто ми бу­ли кра­щої дум­ки про чо­ло­ві­ків. Все від­бу­ва­є­ться тіль­ки то­ді, ко­ли жін­ка вми­кає во­лю. А те­пер ро­з­гля­не­мо про­цес ре­а­лі­за­ції до­кла­дні­ше. В одно­му з но­ме­рів «КЖ» ви пи­са­ли, що во­ля – це не на­по­ле­гли­вість, не зу­си­л­ля, а пев­ний стан і на­мір. Це ду­же ва­жли­во для подаль­шо­го ро­зу­мі­н­ня ма­те­рі­а­лі­за­ції за­ду­ма­но­го. За во­лю в на­шій пси­хі­ці від­по­від­ає ані­мус. За ви­зна­че­н­ням Кар­ла Гу­ста­ва Юн­га, «ані­мус» – це не­сві­до­мий про­яв чо­ло­ві­чо­го в жін­ці, її вну­трі­шній чо­ло­вік. «Ані­ма» ж, нав­па­ки, – не­сві­до­мий про­яв жі­но­чо­го в чо­ло­ві­ко­ві, йо­го вну­трі­шня жін­ка. За­раз на­став час, ко­ли ані­ма й ані­мус ого­ли­ли­ся на­стіль­ки, що зда­є­ться: чо­ло­ві­ки ста­ли жі­но­чни­ми, а жін­ки – му­жні­ми. Про­сто при­хо­ва­не ста­ло ду­же по­мі­тним. І ста­ло, на­ре­шті, по­мі­тно, що жін­ка про­су­ває свою ме­ту впе­ред сво­їм ані­му­сом (вну­трі­шнім чо­ло­ві­ком), а чо­ло­вік – ані­мою (вну­трі­шньою жін­кою). Ви­хо­дить, що су­ча­сна жін­ка мріє по-хи­жа­цько­му, а чо­ло­вік фан­та­зує і дрей­фує на ди­ва­ні. Не­зва­жа­ю­чи на те, що ра­ні­ше існу­вав яв­ний па­трі­ар­хат, си­ту­а­ція бу­ла та­кою са­мою, про­сто це бу­ло не­по­мі­тно. Сьо­го­дні пра­кти­чно не існує па­трі­ар­халь­них спіль­нот, які при­ду­шу­ва­ли б жі­нок, то­му ані­мус ви­йшов із жі­нок на­зов­ні і по­чав ви­ма­га­ти своє. У чо­ло­ві­ків, нав­па­ки, на­зов­ні ви­йшла ані­ма, і во­ни ста­ли мрій­ли­ви­ми фан­та­зе­ра­ми, які про­сто ле­жать на ди­ва­ні. Щоб ко­жен із них міг до­ся­га­ти сво­єї ме­ти са­мо­стій­но (без пар­тне­ра), їм по­трі­бно по­єд­ну­ва­ти у собі чо­ло­ві­чу і

жі­но­чу ча­сти­ни, або, про­сті­ше ка­жу­чи, об'єд­ну­ва­ти во­лю і ба­жа­н­ня. Але оскіль­ки у пе­ре­сі­чно­го спо­жи­ва­ча ні знань, ні ди­сци­плі­ни для цьо­го не­має, за­ли­ша­є­ться ли­ше ста­ва­ти за­ле­жним від вну­трі­шньої по­ло­вин­ки сво­го пар­тне­ра. Чо­ло­вік за­ле­жить від во­лі ані­му­са жін­ки, а жін­ка, як не див­но, – від до­зво­лу ба­жа­ти ані­ми чо­ло­ві­ка. Про­сті­ше ка­жу­чи, для ре­а­лі­за­ції ме­ти чо­ло­вік і жін­ка по­вин­ні на­вчи­ти­ся до­мов­ля­ти­ся. І, на мій погляд, ініціатива по­вин­на йти від жін­ки, са­ме во­на по­вин­на до­мо­ви­ти­ся. Так, ані­ма й ані­мус актив­но про­яв­ля­ю­ться, але ж при­ро­ду не змі­ниш: про­яв жін­ки – пі­зна­н­ня вну­трі­шньо­го ста­ну, про­яв чо­ло­ві­ка – зов­ні­шня ді­яль­ність. При­ро­ду ні­хто ні­ко­ли не ска­сує. Жін­ка як бу­ла за­ці­кав­ле­на в емо­ці­ях, так і за­ли­ши­ться. Чо­ло­вік як пра­гнув ви­зна­н­ня в зов­ні­шньо­му сві­ті, так і пра­гну­ти­ме.

От­же, жін­ці по­трі­бно усві­до­ми­ти, чо­го во­на хо­че? Жін­ка за­раз хо­че, щоб усе бу­ло са­ме так, як во­на ба­жає. Во­на хо­че ясно­сті, і це по-чо­ло­ві­чо­му. У цьо­му про­бле­ма. Су­ча­сна жін­ка не при­ймає не­пі­зна­но­сті, ха­о­ти­чно­сті, ка­ла­му­тно­сті. Ра­ні­ше жін­ки до­зво­ля­ли собі бу­ти в ха­о­сі (тих об­ста­ви­нах, які нам не по­до­ба­ю­ться і ви­кли­ка­ють три­во­гу), за­раз во­ни собі та­ко­го пра­кти­чно не до­зво­ля­ють. Во­ни хо­чуть гар­мо­нії за сво­ї­ми пра­ви­ла­ми. Це те ж са­ме, що при­йти до Бо­га і ска­за­ти: «Ро­би тіль­ки так, як ме­ні тре­ба».

Чо­му так від­бу­ва­є­ться? Від вну­трі­шньої не­осві­че­но­сті, не­зна­н­ня сво­єї при­ро­ди і від то­го, що за­раз та­кий час, ко­ли ін­ший бік лю­ди­ни про­яв­ля­є­ться ду­же актив­но. Але ма­ло хто сьо­го­дні це ро­зу­міє. То­му чо­ло­ві­ки ба­жа­ють (за­мість то­го, щоб ро­би­ти), а жін­ки на­ла­што­ва­ні ро­би­ти і ви­ма­га­ють, щоб ро­би­ли са­ме так, як во­ни хо­чуть. Від­був­ся пе­ре­кіс. Але він тим­ча­со­вий – ро­ків на 20, що не­кри­ти­чно. Для цьо­го є істо­ри­чні пе­ред­умо­ви. Все­сві­ту по­трі­бно, щоб жін­ки від­чу­ли се­бе на мі­сці чо­ло­ві­ків, а чо­ло­ві­ки – на мі­сці жі­нок. Тіль­ки пі­знав­ши свій ін­ший бік, мо­жна в ньо­му ро­зі­бра­ти­ся і ста­ти ці­лі­сним. Зде­біль­шо­го лю­ди, що на­ро­ди­ли­ся в Ра­дян­сько­му Со­ю­зі, жи­ли в па­трі­ар­халь­ний час. Ни­ні­шня мо­лодь цьо­го не пам'ятає і вва­жає, що сьо­го­дні­шня си­ту­а­ція нор­маль­на. По­ди­ві­ться на спіл­ку­ва­н­ня су­ча­сних двад­ця­ти­рі­чних: дів­чи­на ду­же на­по­ле­гли­во ви­ма­гає, а хло­пець про­сто мим­рить.

На­ві­що чо­ло­ві­ко­ві ба­жа­ти, адже вва­жа­є­ться, що він мо­же ре­а­лі­зу­ва­ти­ся че­рез дії, по­до­ла­н­ня пе­ре­шкод, прийня­т­тя від­по­від­аль­но­сті? Чо­ло­ві­ко­ві не по­трі­бно до­зво­ля­ти собі ба­жа­ти або вчи­ти­ся цьо­му – він це вміє. Йо­му по­трі­бно до­зво­ли­ти собі за­яви­ти про свої ба­жа­н­ня. Су­ча­сно­му чо­ло­ві­ко­ві це зро­би­ти скла­дно.

Це мо­же бу­ти сприйня­те як слаб­кість? Так. Ми­ну­ле сто­лі­т­тя зму­шу­ва­ло чо­ло­ві­ка від­мов­ля­ти­ся від сво­їх ба­жань – ре­пре­сії, вій­ни, го­лод... Сьо­го­дні си­ту­а­ція змі­ни­ла­ся: чо­ло­ві­ки вча­ться про мрію за­яв­ля­ти, жін­ки вча­ться на сво­їй во­лі на­по­ля­га­ти.

Як мо­жна в па­рі по­єд­на­ти ба­га­то­ви­мір­ність? Це зда­є­ться не­ре­аль­ним, але є одна то­чка до­ти­ку, яку Де­від Шнарх (аме­ри­кан­ський пси­хо­лог і се­ксо­лог, ав­тор кни­ги «Близь­кість і ба­жа­н­ня») на­звав «три­май­ся за се­бе». Тоб­то жін­ці по­трі­бно три­ма­ти­ся за сво­го вну­трі­шньо­го чо­ло­ві­ка, а чо­ло­ві­ко­ві – усві­до­ми­ти свою вну­трі­шню жін­ку і «тан­цю­ва­ти» з нею. Ін­шо­го спосо­бу я не ба­чу. На чо­мусь на­по­ля­га­ти, ко­гось ви­хо­ву­ва­ти, чо­гось на­вча­ти – це не пра­цює в наш час. Ці­лі­сно­сті мо­жна до­сяг­ти тіль­ки за ра­ху­нок са­краль­но­го со­ю­зу ані­ми та ані­му­са, і я ба­чу, що це пра­цює, по сво­їх учнях і по собі. Со­юз ані­ми та ані­му­са дасть лю­ди­ні змо­гу не тіль­ки ви­жи­ва­ти в будь-яко­му су­спіль­стві, на­при­клад, се­ред без­воль­них чо­ло­ві­ків і во­льо­вих жі­нок, але і про­цві­та­ти се­ред них. Що від­бу­ва­є­ться, ко­ли хо­ча б один із пар­тне­рів до­ся­гає ці­лі­сно­сті? Якщо один із па­ри до­ся­гне ста­ну са­краль­но­го со­ю­зу зі сво­єю вну­трі­шньою про­ти­ле­жні­стю, він мо­же ство­ри­ти гар­мо­нію зі сво­їм зов­ні­шнім пар­тне­ром. Остан­ній, у свою чер­гу, осо­бли­во ні­чо­го не ро­зу­міє, але тя­гне­ться до пер­шо­го, який вже в по­то­ці і по­чи­нає ви­сли­за­ти. А лю­ди ж лов­лять тіль­ки те, що ви­сли­зає, то­му дру­гий пар­тнер по­чи­нає біг­ти за пер­шим. Але тре­ба ро­зу­мі­ти, що цей рух не бу­де про­хо­ди­ти глад­ко. Пар­тнер бу­де ку­са­ти­ся. І якщо від пер­шо­го бу­де ре­а­кція на ці уку­си, ска­жі­мо, якщо він змо­же при­ти­сну­ти дру­го­го до стін­ки, до йо­го вла­сних кор­до­нів, то­ді «не­ці­лі­сно­му» пар­тне­ру ста­не ці­ка­во. Один із су­ча­сних ав­то­рів до­бре ска­зав: «Не за­до­воль­няй­те по­тре­би зна­чу­що­го, а ди­вуй­те йо­го». Тре­ба зди­ву­ва­ти пар­тне­ра, а зро­би­ти це мо­жна тіль­ки одним спосо­бом: «при­ти­сну­ти» йо­го до вла­сних стін.

Як мо­жна «при­ти­сну­ти» пар­тне­ра? Це мо­жли­во, якщо сві­до­мо, але дбай­ли­во на­ти­ска­ти на «бо­льо­ві то­чки». У ко­жної лю­ди­ни є не­за­вер­ше­ні ге­шталь­ти, кно­пки, не­о­пра­цьо­ва­ні ре­а­кції, су­б­осо­би­сто­сті, які во­на від се­бе хо­ває. Якщо на них на­ти­сну­ти, лю­ди­на спо­ча­тку бу­де ті­ка­ти й обра­жа­ти­ся, а по­тім обов'яз­ко­во при­йде, щоб ви­рі­ши­ти си­ту­а­цію для се­бе че­рез сво­го пар­тне­ра.

У чо­му рі­зни­ця між ма­ні­пу­ля­ці­єю і ви­хо­дом па­ри на ін­ший рі­вень? Да­вай­те вве­де­мо два тер­мі­ни: «ма­ні­пу­ля­ція» та її «про­ти­ва­га». Ма­ні­пу­ля­ція – це ба­жа­н­ня отри­ма­ти від ін­шо­го те, чо­го хо­чеш сам, а не те, чо­го хо­че пар­тнер. Про­ти­ва­га ма­ні­пу­ля­ції – вплив. Це озна­чає да­ти пар­тне­ру те, що він сам шу­кає, на­віть якщо це не від­по­від­ає ва­шим по­то­чним его­їсти­чним ці­лям. Ве­кто­ри про­ти­ле­жні. Ча­сто у жі­нок по­зи­ція: «Я для ньо­го ро­блю все, що йо­му ва­жли­во, а він не роз­ви­ва­є­ться і ні­чо­го не хо­че». Це і є ва­ша жі­но­ча во­ля. Во­на ка­же: «Я кра­ще знаю, що по­трі­бно для тво­го роз­ви­тку». Це ти­по­ва ма­ні­пу­ля­ція жі­нок. Щой­но це від­бу­ва­є­ться, чо­ло­вік від­ра­зу

хо­ває від жін­ки свої мрії і ба­жа­н­ня. Чим біль­ше во­на го­во­рить: «Я знаю, що то­бі по­трі­бно», – тим біль­ше він від­по­від­ає: «До­бре, що ти зна­єш, тіль­ки я ні­чо­го не зби­ра­ю­ся ро­би­ти». Во­на на­по­ля­гає – він не мріє, у ньо­го не­має ба­жа­н­ня. Є тіль­ки її во­ля. Ду­же ва­жли­во, щоб у па­рі її во­ля збі­гла­ся з йо­го ба­жа­н­ням. Жін­ки за­раз не мрі­ють – во­ни ви­ма­га­ють. Це дві рі­зні речі. Ко­ли ми мрі­є­мо, ми до­зво­ля­є­мо собі від­хо­ди­ти від за­да­но­го сце­на­рію. Ко­ли ми до­кла­да­є­мо во­лю, на­по­ле­гли­вість – ми фо­ку­су­є­мо­ся на єди­но­му ре­зуль­та­ті, який вва­жа­є­мо пра­виль­ним для всіх. Це від­ра­зу вби­ває сто­сун­ки.

Як їх збе­рег­ти? Жін­ці по­трі­бно звер­ну­ти­ся до сво­го вну­трі­шньо­го чо­ло­ві­ка. Всі пре­тен­зії в па­рі ви­ни­ка­ють че­рез те, що зов­ні­шній пар­тнер від­рі­зня­є­ться від обра­зу вну­трі­шньо­го пар­тне­ра. Звід­ки про­бле­ми в па­рах? Не ва­жли­во, яка ви­ни­кла си­ту­а­ція, ва­жли­во те, що один пар­тнер щось ви­рі­шив, а ін­ший не ви­ко­нав очі­ку­ва­но­го. Звід­ки ж во­но бе­ре­ться? Очі­ку­ва­не зав­жди ви­пли­ває з не­сві­до­мо­го обра­зу сво­єї вну­трі­шньої по­ло­вин­ки. Звід­ки на­ро­джу­є­ться ідея, що ми хо­че­мо чо­гось – і наш пар­тнер по­ви­нен це під­три­ма­ти? З ін­шої ча­сти­ни се­бе. Ко­ли, ска­жі­мо, жін­ка чо­гось хо­че від чо­ло­ві­ка, во­на ж уяв­ляє не сво­го зов­ні­шньо­го чо­ло­ві­ка. В її під­сві­до­мо­сті ви­ни­кає кар­тин­ка то­го, як вчи­нив би її вну­трі­шній чо­ло­вік. По­ба­чи­ти в ін­шо­му ін­шо­го і в ньо­му йо­го бо­же­ствен­не ми мо­же­мо тіль­ки то­ді, ко­ли в нас са­мих по­тре­ба зни­кає. Ко­ли за­кри­ва­є­ться три­во­га, при­хо­дить са­мо­до­ста­тність, з'єд­на­н­ня із са­мим со­бою, зі сво­єю про­ти­ле­жної ча­сти­ною. То­ді ми вже мо­же­мо від­пу­сти­ти зов­ні­шньо­го пар­тне­ра: жін­ка – сво­го чо­ло­ві­ка, чо­ло­вік – свою жін­ку, і бо­же­ствен­не ста­не ясним. На­справ­ді ми всі жи­ве­мо в ма­я­тни­ку: з хо­ло­ду – в те­пло, зго­ри до­ни­зу, зни­зу вго­ру. Ми ви­вча­є­мо сво­єю осо­би­сті­стю свої ж вла­сні кор­до­ни.

Якщо пра­гну­ти до від­окрем­ле­но­сті, бу­де по­вер­не­н­ня в єд­ність? Обов'яз­ко­во. Але це по­вер­не­н­ня мо­же від­бу­ти­ся тіль­ки то­ді, ко­ли лю­ди­на пра­цює над со­бою. Справ­жня єд­ність – це на­со­ло­да тим, що лю­ди­на пов­ні­стю від те­бе від­рі­зня­є­ться. До­зволь ін­шо­му бу­ти ін­шим. Ми при­ре­че­ні жи­ти в ма­я­тни­ку – ми по­рів­ню­є­мо одне одно­го з обра­зом вну­трі­шньо­го пар­тне­ра, яко­го і са­мі не ду­же ба­чи­мо. У цьо­му на­ша ве­ли­ка про­бле­ма. Че­рез з'єд­на­н­ня зі сво­їм вну­трі­шнім пар­тне­ром, зі сво­єю справ­жньою по­ло­вин­кою ле­жить спіль­ний шлях до за­галь­них мрій та жит­тє­вих ці­лей.

Як по­ба­чи­ти сво­го вну­трі­шньо­го пар­тне­ра? До­сить лег­ко. По­чніть ви­ко­ну­ва­ти фун­кції про­ти­ле­жної ста­ті. На­при­клад, жін­ку мо­жна по­мі­сти­ти в си­ту­а­цію, в якій во­на по­вин­на по­во­ди­ти­ся як чо­ло­вік. Або, нав­па­ки, чо­ло­вік по­тра­пляє в об­ста­ви­ни, де зму­ше­ний ви­ко­ну­ва­ти жі­но­чі фун­кції. То­ді лю­ди­на діє тіль­ки із вну­трі­шньої про­ти­ле­жно­сті. Як тіль­ки ви по­ба­чи­те сво­го вну­трі­шньо­го пар­тне­ра, ви змо­же­те зро­зу­мі­ти, що вам по­до­ба­є­ться, а що – ні. І вже по­тім по­ча­ти йо­го лі­ку­ва­ти. Ко­ли ви при­йде­те до ці­лі­сно­сті, все бу­де до­бре.

Чо­му вну­трі­шній чо­ло­вік слаб­кий? Го­лов­на фун­кція чо­ло­ві­ка – дія, а на дію з ран­ньо­го ди­тин­ства на­кла­де­на за­бо­ро­на. Ма­ма ка­же: «Не мо­жна цьо­го ро­би­ти». Та­то го­во­рить: «Ні, ти бу­деш ро­би­ти так, як ми хо­че­мо». А те, що лю­ди­на дій­сно хо­че ро­би­ти, їй зав­жди за­бо­ро­ня­ють. То­му ані­мус по­чи­нає хво­рі­ти з пер­шо­го ро­ку жи­т­тя.

Як ство­ри­ти в па­рі спіль­не ба­жа­н­ня – цей ко­льо­ро­вий ко­ри­дор, який дасть змо­гу ру­ха­ти­ся обом? Спіль­ний шлях до ба­жань та жит­тє­вих ці­лей у па­рі про­ля­гає че­рез з'єд­на­н­ня зі сво­їм вну­трі­шнім пар­тне­ром, зі сво­єю справ­жньою по­ло­вин­кою.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.