Оку­ден: за­ну­ре­н­ня у слаб­кість.

При­хо­ва­на та яв­на си­ла при­ро­ди Як же ча­сто ми не по­мі­ча­є­мо при­хо­ва­ну гли­би­ну в зви­чай­них яви­щах і си­ту­а­ці­ях, не звер­та­є­мо ува­ги на зна­ки до­лі і під­каз­ки Все­сві­ту, ви­стри­бу­є­мо з по­то­ку, щоб зав­жди ви­гля­да­ти силь­ним і бу­ти пер­шим... Але на­ша яв­на си­ла зда­тн

KOLESO ZHITTJA - - R Ichyю -

При­хо­ва­на та яв­на си­ла при­ро­ди Сер­гій Чер­ка­сов

Си­ла

і слаб­кість – два по­ляр­них по­чу­т­тя, два про­ти­ле­жних ста­ни, дві край­ні то­чки одно­го спе­ктра, які ми пі­зна­є­мо в собі про­тя­гом усьо­го жи­т­тя. Це день і ніч, при­плив і від­плив. Як мо­жна го­во­ри­ти про ве­сну, якщо не бу­де осе­ні? Як мо­жна оспі­ву­ва­ти на­ро­дже­н­ня і лю­бов, якщо не бу­де смер­ті? Що озна­чає без­тур­бо­тна юність без му­дрої ста­ро­сті? Все це – рі­зні про­я­ви ве­ли­кої ху­до­жни­ці При­ро­ди. Ко­ли ми пе­ре­бу­ва­є­мо у ста­ні си­ли, нам лег­ко і при­єм­но йти. Ми ди­ви­мо­ся від­кри­то нав­ко­ло і за­хо­плю­є­мо­ся ко­жним днем, а вве­че­рі, сте­ля­чи ліж­ко, ми зі­тха­є­мо і від­чу­ва­є­мо за­до­во­ле­н­ня від вто­ми. Світ роз­фар­бо­ва­ний яскра­ви­ми фар­ба­ми, на­пов­не­ний фан­та­сти­чним роз­ма­ї­т­тям форм, за­па­хів і сма­ків. Він ва­бить і роз­бур­хує. Ми лю­би­мо ве­сну з її жи­т­тям, що роз­пу­ска­є­ться. Нас на­ди­ха­ють ве­сел­ка і ве­сня­ні гро­зи, на­ро­дже­н­ня ма­лю­ка і пер­ші за­ро­бле­ні гро­ші. Мо­жна бу­ло б за­ли­ши­ти­ся у цьо­му ста­ні і зав­жди пра­гну­ти ра­до­сті та фе­є­рії по­чут­тів, але, на ща­стя, при­ро­да не знає зу­пи­нок. Да­вай­те при­ди­ви­мо­ся, що хо­ва­є­ться від пер­шо­го по­гля­ду, який ков­зає по по­верх­ні.

Та­єм­ни­ця за­ну­ре­н­ня

– Оку­ден, – ска­зав май­стер, на­пов­ню­ю­чи пі­а­ли ча­єм. – Оку­ден? – пе­ре­пи­тав я. – Так, «оку­ден» – те, що все­ре­ди­ні. Те, що при­хо­вує зов­ні­шня фор­ма. Те, чо­го не ви­дно зви­чай­ним зо­ром. Оку­ден – це зміст фор­ми. Ось іде дів­чи­на – гар­не во­лос­ся, струн­ка та­лія, пи­шні гру­ди, спор­тив­ні но­ги. Во­на мо­ло­да, силь­на і гра­ці­о­зна, як пан­те­ра. Але що все­ре­ди­ні? Як во­на ба­чить світ, що чує в му­зи­ці, яке не­бо лю­бить най­біль­ше, як ми­слить і чим ди­хає, чо­го хо­че? Щоб зро­зу­мі­ти жін­ку, тре­ба про­жи­ти з нею по­руч ба­га­то ро­ків. Це оку­ден. Ось у нас із то­бою чай у пі­а­лах. Роз­ка­жи ме­ні про ньо­го. Я під­ніс пі­а­лу до губ і вди­хнув аро­мат зе­ле­но­го чаю, по­тім тро­хи від­пив. – Відчуваю те­пло во­ди, аро­мат жень­ше­ню і че­бре­цю, а те­пер роз­кри­ва­є­ться пі­сля­смак із гір­ко­тою і тер­пкі­стю ли­стя зе­ле­но­го чаю. Чай хо­ро­ший, і ме­ні хо­че­ться, щоб на­ше ча­ю­ва­н­ня три­ва­ло яко­мо­га дов­ше. – Так, – ска­зав май­стер, – але да­вай я до­по­мо­жу то­бі по­ба­чи­ти тро­хи біль­ше. Ди­вись, ось пі­а­ла, во­на ча­рів­на. Чи­їсь ру­ки ви­лі­пи­ли її з гли­ни, об­пе­кли і на­не­сли гла­зур, а пе­ред цим гон­чар за­гля­нув у своє сер­це і по­ба­чив там цю плав­ну фор­му. Во­на на­га­да­ла йо­му про кві­ти, які зі­бра­ла йо­го дру­жи­на сьо­го­дні на лу­зі. Йо­го ру­ки на­пов­ни­ли­ся си­лою, на­бра­ли з ка­на­ви мо­крої гли­ни, а но­ги при­йшли з ці­єю важ­кою но­шею у май­стер­ню. Гон­чар очи­стив гли­ну від до­мі­шок, про­сі­яв від гра­вію. Це тяж­ка пра­ця. Ру­ти­на. Бруд, з яко­го на­ро­джу­є­ться ди­во. Чай­ну су­міш теж зі­бра­ли лю­ди. Жін­ки. Во­ни мо­кли під про­лив­ни­ми до­ща­ми, зне­ма­га­ли від спе­ки, до­гля­да­ю­чи за чай­ни­ми ку­ща­ми. Во­ни бе­ре­гли їх ли­сто­чки від ко­мах. А по­тім зі­бра­ли­ся всі ра­зом, взя­ли ко­ши­ки, за­спі­ва­ли пі­сень і зі­бра­ли

Ось іде дів­чи­на. Во­на мо­ло­да, силь­на і гра­ці­о­зна, як пан­те­ра. Але що все­ре­ди­ні? Як во­на ба­чить світ, що чує в му­зи­ці, яке не­бо лю­бить най­біль­ше, як ми­слить і чим ди­хає, чо­го хо­че? Щоб зро­зу­мі­ти жін­ку, тре­ба про­жи­ти з нею по­руч ба­га­то ро­ків. Це оку­ден

уро­жай. Ду­же ба­га­то лю­дей ве­зли йо­го де­ся­тка­ми кра­їн. І ось, на­ре­шті, чай по­тра­пив у цей ре­сто­ран, йо­го взя­ли при­єм­ні мо­ло­ді лю­ди і по­кла­ли у чай­ник, за­ли­ли окро­пом, на­дав­ши всьо­му цьо­му ту фор­му, яка сто­їть пе­ред на­ми. Це теж тяж­ка пра­ця. Ти ба­чиш це? – Так, вже ба­чу. – Це все? – за­пи­тав май­стер. – ?.. – я зни­зав пле­чи­ма, роз­мір­ко­ву­ю­чи над сло­ва­ми май­стра, обійняв­ши обо­ма ру­ка­ми свою пі­а­лу. – Мо­жна ди­ви­ти­ся ще глиб­ше. Що хо­ва­є­ться за всім цим? – Пра­ця? – О так! Але яка? –? – Це лю­бов! Во­на всю­ди, в усьо­му. Хі­ба мо­же гон­чар ко­лу­па­ти­ся у гря­зю­ці, не бу­ду­чи на­тхнен­ним лю­бов'ю до сво­єї дру­жи­ни та ді­тей? Він від­чу­ває і ба­чить їх у пі­а­лі, яку ви­лі­пить, роз­фар­бує та об­пе­че. Хтось мо­же по­ду­ма­ти, що ним ру­хає ба­жа­н­ня зба­га­ти­ти­ся. Однак гро­ші, які він отри­має за свої пі­а­ли, да­дуть йо­му змо­гу про­сто про­го­ду­ва­ти сім'ю, одя­гну­ти і взу­ти ді­тей, не біль­ше. Ли­ше лю­бов – дже­ре­ло на­тхне­н­ня і си­ли, яке на­ро­джує роз­ма­ї­т­тя форм. За­пи­тай цьо­го гон­ча­ра, і він роз­ка­же то­бі про сві­тло, яке жи­ве в йо­го сер­ці. А хі­ба пі­дуть зби­раль­ни­ці трав у по­ля і лу­ки, якщо во­ни не за­ко­ха­ні у сво­бо­ду, гір­ський ві­тер і без­ме­жний го­ри­зонт? У гли­би­ні сер­ця во­ни при­стра­сно лю­блять свою ди­ку по­ло­вин­ку. За­пи­тай їх про ро­бо­ту – і во­ни роз­ка­жуть то­бі про ша­ру­ді­н­ня зем­лі під сан­да­ля­ми, про ні­жне зе­ле­не ли­стя в їхніх ру­ках, про спів пта­хів нав­ко­ло і про без­край­нє не­бо, роз­ма­льо­ва­не рі­зни­ми ві­зе­рун­ка­ми що­дня. – Кра­си­ві вір­ші, май­стре. – Це все? – зно­ву за­пи­тав він, див­ля­чись ме­ні у ві­чі, по­смі­ха­ю­чись не­по­втор­ною усмі­шкою. – Я не знаю, – че­сно зі­знав­ся я, не ро­зу­мі­ю­чи, що ж він ще (?!) ба­чить. – При­ди­ви­ся до сво­єї пі­а­ли ува­жні­ше. Хі­ба ти не ба­чиш біль у спи­ні цьо­го гон­ча­ра від ба­га­тьох го­дин си­ді­н­ня? Від тво­їх очей схо­ва­ла­ся йо­го вто­ма пі­сля без­сон­них но­чей, про­тя­гом яких він до­ма­гав­ся до­ско­на­ло­сті ці­єї фор­ми. Мо­зо­лі на ру­ках. Втом­ле­ні очі. Бру­дний одяг. Він ба­га­то днів, ти­жнів, мі­ся­ців і ро­ків по­збав­ляв се­бе мит­тє­вих за­до­во­лень, ро­бля­чи що­дня скла­дний ви­бір: пра­цю­ва­ти чи від­по­чи­ти. Він хо­тів роз­га­да­ти та­єм­ни­ці гли­ни, гла­зу­рі і во­гню. У цьо­му йо­го ма­гія. По­ди­ви­ся на ли­сто­чки чаю в пі­а­лі! Во­ни роз­ка­жуть про той біль, який на­ко­пи­чи­ли жін­ки-зби­раль­ни­ці, при­хо­дя­чи у по­ля. Обра­зи, стра­хи, гнів на ді­тей, не­здій­сне­ні на­дії – все в цих змор­шках на їхніх ру­ках, яки­ми во­ни дбай­ли­во зри­ва­ли чай­не ли­стя. Це їхній до­свід, їхня си­ла і слаб­кість. Я пив чай і слу­хав, ми­лу­ю­чись йо­го ру­ха­ми. Зга­да­ло­ся ди­тин­ство... Ча­ву­но­ли­вар­ний за­вод, на який ме­не брав ба­тько. Там ли­ли роз­пе­че­ний ме­тал, а я сто­яв як за­во­ро­же­ний і ди­вив­ся на мі­сте­рію во­гню і за­лі­за. Бу­ло якесь за­галь­не по­чу­т­тя, що пов'язу­ва­ло да­ле­кий епі­зод із ди­тин­ства і сьо­го­дні­шнє ча­ю­ва­н­ня. – А те­пер за­зир­ни у своє тіло, – про­дов­жу­вав май­стер. – Чим є жень­шень, че­брець і ли­стя зе­ле­но­го чаю для ті­ла і ро­зу­му? Я при­слу­хав­ся до ті­ла: зсе­ре­ди­ни йшло те­пло, швид­ко і ясно те­кли дум­ки, та­ну­ла на гу­бах по­смі­шка. – Ба­чиш? Жень­шень і зе­ле­ний чай зму­шу­ють твою кров ру­ха­ти­ся швид­ше, на­пов­ню­ють її си­лою, тон­ко на­ла­што­ву­ю­чи гор­мо­наль­ну си­сте­му, а че­брець урів­но­ва­жує їхню дію. – От­же, оку­ден? – Так, оку­ден.

Про­бу­дже­н­ня до жи­т­тя

Си­ла і слаб­кість – це ко­смі­чна сим­фо­нія, на яку на­ла­што­ву­є­ться все жи­ве. Ми – не ви­ня­ток. Хоч ін­ко­ли ми і на­ма­га­є­мо­ся зо­бра­жа­ти з се­бе ві­нець тво­рі­н­ня, го­спо­да­рів сві­ту і на­мі­сни­ків Бо­га на зем­лі. Ці ви­тів­ки роз­си­па­ю­ться пра­хом за пер­шої сер­йо­зної хво­ро­би. Та­кої, ко­ли ру­ки-но­ги не під­ні­ма­ю­ться. Хво­ро­би, в обі­ймах якої при­хо­дить па­ні Смерть. Ду­же по­ща­стить то­му, у ко­го во­на ста­не за спи­ною і бу­де ди­ха­ти по­руч, дні і но­чі при­му­шу­ю­чи ду­ма­ти, зга­ду­ва­ти про­жи­те і зно­ву ду­ма­ти. По­тім якось ра­птом про­ки­да­є­шся зи­мо­вим ран­ком – і сон­це грає на сті­нах, і го­ро­бець сту­кає у ві­кно, а Її не­має. Пі­шла да­лі ман­дру­ва­ти. Так і при­хо­дить ро­зу­мі­н­ня, що ти – це вже не ти, ко­ли­шньо­го те­бе біль­ше не­має. Во­на вди­хну­ла в те­бе щось но­ве, з чим тре­ба те­пер жи­ти, лю­би­ти, тво­ри­ти. Во­на за­бра­ла з со­бою біль і скор­бо­ту. О, як же це пре­кра­сно! Пер­ша, на­йо­чі­ку­ва­ні­ша і пе­ред­ба­чу­ва­на ре­а­кція на слаб­кість – її за­пе­ре­че­н­ня. Ми рве­мо жи­ли і скре­го­че­мо зу­ба­ми, впи­ра­ю­чись. Не ви­зна­ю­чи. Ві­дма­ху­ю­чись. Ми так зви­кли. З ди­тин­ства нам твер­ди­ли: «Будь силь­ним, смі­ли­вим...», вби­ва­ю­чи цвях за цвя­хом рік за ро­ком. З ди­тин­ства ми на­ма­га­є­мо­ся не звер­та­ти ува­ги на пе­ре­жи­ті хво­ро­би. Ми зна­є­мо, що це тим­ча­со­во і все прой­де. Однак ра­но чи пі­зно до­во­ди­ться про­ки­ну­ти­ся. Ми ки­да­є­мо в облич­чя жи­т­тя ви­клик: «Я силь­ний!» Во­но по­смі­ха­є­ться: «Зви­чай­но, ти силь­ний, ма­лю­че». Гла­дить нас по го­лів­ці, дає цу­кер­ку і кли­че свою се­стру. Так, са­ме Її, щоб та по­ка­та­ла нас на гой­дал­ках.

Си­ла і слаб­кість – це ко­смі­чна сим­фо­нія, на яку на­ла­што­ву­є­ться все жи­ве

СЕР­ГІЙ ЧЕР­КА­СОВ Учи­тель бо­йо­вих ми­стецтв, пра­кти­кує ру­ко­па­шний бій, ву­ли­чний бій, бу­дзю­цу

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.