До­ро­сла іні­ці­а­ція

KOLESO ZHITTJA - - Зміст -

Ае­лі­та Кня­зє­ва

Батьки бу­ва­ють рі­зни­ми. Одні до­зво­ля­ють усе, ін­ші – в усьо­му обме­жу­ють, тре­ті... Якраз тре­тіх – тих, які вмі­ють збе­рі­га­ти ба­ланс між здо­ро­ви­ми обме­же­н­ня­ми і сво­бо­дою, – ду­же ма­ло. Біль­шість ба­тьків са­мі так і не по­до­ро­слі­ша­ли. Та щоб ви­ро­сти­ти ща­сли­ву ди­ти­ну, по­трі­бно са­мо­му ста­ти ща­сли­вим до­ро­слим.

ко­жно­му ін­ди­ві­ді є кон­флікт між «ди­ти­ною» і «ба­тька­ми». Ди­ти­на хо­че під­по­ряд­ку­ва­ти весь світ сво­їм ба­жа­н­ням і ви­ма­гає не­гай­но­го ви­ко­на­н­ня то­го, чо­го хо­че. Якщо до­ро­слі не ро­блять або не да­ють то­го, чо­го хо­че ди­ти­на, то світ ва­ли­ться – ди­ти­на по­чи­нає істе­ри­ку, обра­жа­є­ться, пла­че, ви­ма­гає, зли­ться (за­ле­жно від по­ве­дін­ко­во­го сце­на­рію і ре­фле­ктор­них ре­а­кцій ін­ди­ві­да). Ди­ти­на не мо­же че­ка­ти, во­на ка­те­го­ри­чна у сво­їй ви­мо­зі, для неї не­має ви­прав­дань і по­яснень – во­на хо­че отри­ма­ти цю ігра­шку пря­мо за­раз. Якщо з яки­хось при­чин батьки не мо­жуть ку­пи­ти її в цей мо­мент, то кон­флікт пе­ре­тво­рю­є­ться у гло­баль­ну ка­та­стро­фу.

Зав­жди го­во­ри «так»

Що по­трі­бно від до­ро­сло­го в мо­мент не­за­до­во­ле­но­сті ди­ти­ни? На­сам­пе­ред слід по­ясни­ти ди­ти­ні, з якої при­чи­ни він (до­ро­слий) не мо­же ку­пи­ти цю ігра­шку, і ска­за­ти твер­де «ні». Якщо хтось із ба­тьків про­я­вить слаб­кість – ди­ти­на зму­сить зро­би­ти те, що по­трі­бно їй. Так во­на са­мо­ствер­ди­ться над до­ро­слим і зро­зу­міє, що те­пер во­на – го­лов­на. Ін­стру­мен­том ма­ні­пу­ля­ції до­ро­слим мо­же бу­ти істе­ри­ка, від­мо­ва від їжі, від ту­а­ле­ту, від сну, а мо­же, і хво­ро­ба (хво­рій ди­ти­ні ні в чо­му не від­мов­лять). З цьо­го мо­мен­ту вла­да в ро­ди­ні на­ле­жить ма­лень­ко­му ти­ра­ну­нар­ци­су. Отри­му­ю­чи ба­жа­не, ди­ти­на мит­тє­во втра­чає до ньо­го ін­те­рес і по­чи­нає ви­ма­га­ти но­ве. Ди­ти­ні-пле­кан­цю зав­жди бу­де чо­гось не ви­ста­ча­ти, во­на зав­жди бу­де не­за­до­во­ле­ною. Батьки, упи­ва­ю­чись сво­єю лю­бов’ю до ди­ти­ни, на­ма­га­ти­му­ться з усіх сил да­ти їй най­кра­ще і най­до­рож­че, але у від­по­відь во­ни отри­ма­ють за­мість очі­ку­ва­ної по­дя­ки не­вдо­во­ле­н­ня і ви­мо­ги біль­шо­го.

Для ма­лень­кої лю­ди­ни «до­ро­сла» від­по­від­аль­ність – не­під’єм­ний тя­гар

З ві­ком ви­мо­ги ди­ти­ни бу­дуть збіль­шу­ва­ти­ся про­пор­цій­но до її по­треб. Батьки да­дуть сво­є­му ча­ду кра­щу осві­ту, жи­тло, ма­ши­ну, ши­кар­ний одяг... Але ва­ша вже до­ро­сла ди­ти­на по­чне зви­ну­ва­чу­ва­ти вас, що ви все ро­би­те не так. Це ста­не для неї ви­прав­да­н­ням від­су­тно­сті вла­сних ін­те­ре­сів і пра­гнень. Та­ка ди­ти­на то­таль­но віль­на і ні­ко­го не чує, во­на не зви­кла під­ко­ря­ти­ся – будь-яке обме­же­н­ня бу­де ви­кли­ка­ти агре­сію і не­прийня­т­тя з її бо­ку. Во­на бу­де по­тра­пля­ти в екс­тре­маль­ні, не­без­пе­чні умо­ви – про­бу­ва­ти ал­ко­голь, нар­ко­ти­ки, секс без меж. Во­на не знає сло­ва «ні» і са­ма для се­бе ста­но­вить не­без­пе­ку. У неї не пра­цює ін­стинкт са­мо­збе­ре­же­н­ня і по­ру­ше­ний ме­ха­нізм дії. Але ж во­на про­сто не вміє ні­чо­го ро­би­ти – ви не на­вчи­ли, ви все ро­би­ли за неї і для неї. А те­пер ви че­ка­є­те, що во­на, до­ро­сла, по­чне щось ро­би­ти? Але во­на не мо­же, не знає, як! Во­на, як і ра­ні­ше, ма­лень­ка і не­впев­не­на у со­бі. Най­біль­ше на сві­ті во­на бо­ї­ться зро­би­ти по­мил­ку. Во­на бу­ла ко­ро­лем, як те­пер мо­жна втра­ти­ти свій ста­тус?! Ко­роль по­ви­нен бу­ти без­до­ган­ним! Якщо хтось по­ба­чить, що він не­і­де­аль­ний, то зни­кнуть вла­да і кон­троль. Що ста­не­ться, ко­ли роз­пе­ще­на ди­ти­на ви­йде в ре­аль­ний світ? Во­на по­ба­чить, що ін­ші лю­ди не хо­чуть ви­ко­ну­ва­ти її ви­мо­ги і не ви­зна­ють її вла­ду. Во­на не змо­же зро­зу­мі­ти, чо­му так від­бу­ва­є­ться. Ви­зна­ти свою по­мил­ку для неї не­мо­жли­во, от­же, по­трі­бно знай­ти вин­но­го – ба­тьків, світ, Бо­га, всіх. Крім то­го, та­ка ди­ти­на зав­жди бу­де зна­хо­ди­ти ін­стру­мен­ти ма­ні­пу­ля­ції лю­дьми, са­мо­ствер­джу­ва­ти­ся за чу­жий ра­ху­нок і під­по­ряд­ко­ву­ва­ти со­бі жертв, які все по­вин­ні ро­би­ти за неї і для неї. Їй зав­жди бу­де ма­ло. Ні­що не змо­же за­пов­ни­ти зя­ю­чу го­ло­дну по­ро­жне­чу все­ре­ди­ні. На­справ­ді в цій «по­ро­жне­чі» жи­ве ди­ти­на, яка хо­че, щоб її обме­жу­ва­ли і го­во­ри­ли «ні». То­ді во­на бу­де в без­пе­ці, адже до­ро­слі кра­ще зна­ють світ, у них є до­свід, а у ди­ти­ни – не­має. Во­на мо­же на­ро­би­ти дур­ниць, але якщо до­ро­слі ка­жуть «ні», то во­ни по­ка­зу­ють ди­ти­ні її ва­жли­вість, лю­бов до неї. До­ро­слі – го­лов­ні, ди­ти­на – ні. Її це роз­сер­дить, але по­тім во­на зро­зу­міє, що до­ро­слі зна­ють кра­ще, що у них є ав­то­ри­тет. Для ма­лень­кої лю­ди­ни «до­ро­сла» від­по­від­аль­ність – не­під’єм­ний тя­гар. Во­на по­вин­на вчи­ти­ся у до­ро­слих, слу­ха­ти їх. У та­ко­му ра­зі, ко­ли ви­ро­сте, бу­де вмі­ти щось ро­би­ти і вчи­ти­ся в ото­че­н­ня. Во­на не бу­де бо­я­ти­ся по­ми­ли­ти­ся, адже будь-яку по­мил­ку мо­жна ви­пра­ви­ти, а та­кож мо­жна за­пи­та­ти по­ра­ди у до­ро­слих, і во­ни зав­жди бу­дуть ра­ді до­по­мог­ти.

Зав­жди го­во­ри «ні»

Є зво­ро­тний бік ме­да­лі – ко­ли ди­ти­ні зав­жди го­во­рять «ні», у всьо­му обме­жу­ють, не пу­ска­ють гу­ля­ти, не до­зво­ля­ють ма­ти ба­жа­не... У та­кої ди­ти­ни фор­му­є­ться впев­не­ність у то­му, що во­на ні­ко­ли не змо­же отри­ма­ти те, чо­го хо­че, її не ро­зу­мі­ють і не чу­ють. У цьо­му ра­зі вми­ка­є­ться сце­на­рій «я хо­чу то­таль­ну сво­бо­ду, я бу­ду ро­би­ти все са­ма (сам). Я са­ма ку­плю со­бі ігра­шку, я са­ма на все за­ро­блю, я не хо­чу ні від ко­го за­ле­жа­ти, я са­ма всьо­го до­ся­гну, і ні­хто не змо­же мною ке­ру­ва­ти, ні­хто не по­зба­вить ме­не во­лі. Я до­ве­ду їм, що я мо­жу, що я ро­зум­ні­ша і най­го­лов­ні­ша». Ці ді­ти, на зло до­ро­слим, ста­ран­но вча­ться, ба­га­то й актив­но пра­цю­ють, ро­блять кар’єру, ста­ють тру­до­го­лі­ка­ми і дій­сно всьо­го до­ма­га­ю­ться са­мі. Зго­дом на­ко­пи­чу­є­ться не­скін­чен­на вто­ма і не­вдо­во­ле­н­ня, яке пе­ре­ро­стає в пре­тен­зію до ба­тьків, пар­тне­рів чи до Бо­га: «Ні­хто не ро­бить ні­чо­го для ме­не, чо­му я по­вин­на ро­би­ти все са­ма (сам)?!» Усі пар­тне­ри по­руч пе­ре­ста­ють щось ро­би­ти і че­ка­ють, ко­ли ця лю­ди­на все ви­рі­шить і зро­бить. Во­на вже до­ве­ла ба­тькам і всім нав­ко­ло, що кру­ті­ша за них, що ні­хто не змо­же нею ке­ру­ва­ти, що во­на все мо­же зро­би­ти са­мо­стій­но. Але во­дно­час во­на не­скін­чен­но хо­че, що­би хтось хоч що-не­будь зро­бив за неї або для неї, во­на, вже до­ро­сла, хо­че втра­ти­ти цю сво­бо­ду і зго­дна на обме­же­н­ня. Але во­на не знає, як це зро­би­ти – як роз­сла­би­ти­ся і до­ві­ри­ти­ся ко­мусь, як ви­зна­ти ко­гось го­лов­ним. Во­на не знає, як мо­жна отри­му­ва­ти те, що хо­чеш, а не за­ро­бля­ти на це важ­кою пра­цею. «Я не знаю, як мо­жна чо­гось не зна­ти!» – це най­скла­дні­ша ста­дія усві­дом­ле­н­ня.

Ве­ли­кі «ма­лень­кі» батьки

В обох ви­ще роз­гля­ну­тих при­кла­дах ви­яв­ле­ний кон­флікт сво­бо­ди й обме­же­н­ня, а та­кож кон­ку­рен­ція між ди­ти­ною і до­ро­слим, їх бо­роть­ба за вла­ду. Ди­ти­на при­хо­дить у цей світ, ні­чо­го не зна­ю­чи, і вчи­ться пі­зна­ва­ти йо­го в кон­та­кті з до­ро­сли­ми. У її ро­зу­мін­ні весь світ по­ви­нен обер­та­ти­ся нав­ко­ло неї і для неї. Адже з мо­мен­ту її по­яви у сві­ті все кру­ти­ться нав­ко­ло неї, і в її до­пи­тли­вій при­ро­ді фор­му­ю­ться ре­фле­ктор­ні па­тер­ни его­цен­три­зму. Їй зда­є­ться, що так бу­де зав­жди. Во­на – у цен­трі, во­на го­лов­на, во­на хо­че кон­ку­ру­ва­ти з ба­тьком чи ма­тір’ю. Але

Ди­ти­на по­тре­бує до­ро­сло­го, який по­ка­же їй, що во­на ва­жли­ва і по­трі­бна, але не го­лов­на

їй по­трі­бен до­ро­слий, який по­ка­же їй, що во­на ва­жли­ва і по­трі­бна, але не го­лов­на, а та­кож що існує іє­рар­хія, і мо­лод­ший по­ви­нен слу­ха­ти­ся стар­шо­го. Ди­ти­ні не­об­хі­дно під­ко­ри­ти­ся ав­то­ри­те­ту до­ро­сло­го, то­ді во­на змо­же у ньо­го всьо­му на­вчи­ти­ся. Але про­бле­ма в то­му, що най­ча­сті­ше батьки са­мі є не іні­ці­йо­ва­ни­ми у до­ро­сле жи­т­тя ді­тьми. Во­ни не зна­ють, як бу­ти до­ро­сли­ми, і на­ма­га­ю­ться до­во­ди­ти це, са­мо­ствер­джу­ю­чись за ра­ху­нок мо­лод­ших за до­по­мо­гою жор­сто­ко­сті чи жорс­тких обме­жень – за­бо­рон, по­ка­рань чи ігно­ру­ва­н­ня, пе­ре­кла­да­н­ня від­по­від­аль­но­сті. Батьки, що не по­до­ро­слі­ша­ли, не вмі­ють ви­бу­до­ву­ва­ти від­но­си­ни з ді­тьми, ча­сто стра­жда­ють і, як на­слі­док, не мо­жуть по­ка­за­ти сво­їм ді­тям, як їм бу­ти ща­сли­ви­ми.

Сту­пе­ні пі­зна­н­ня

При­ро­дно, у ди­ти­ни ви­ни­кає ба­га­то пи­тань: «Як же так, батьки – мої твор­ці, до­ро­слі, – вчать ме­не, ко­ман­ду­ють мною, а са­мі все ро­блять не так?! Як їм ві­ри­ти, як під­ко­ри­ти­ся, якщо во­ни чи­нять его­їсти­чно і не­спра­ве­дли­во? Як їх по­ва­жа­ти, як про­си­ти у них по­ра­ди, якщо во­ни са­мі ні­чо­го не зна­ють?» Ці пи­та­н­ня спра­ве­дли­ві, але про­бле­ма в то­му, що, одно­го ра­зу втра­тив­ши до­ві­ру і за­сум­ні­вав­шись у прав­ді ба­тьків, ди­ти­на вже не зда­тна роз­рі­зня­ти, де обме­же­н­ня чи по­ка­ра­н­ня бу­ло спра­ве­дли­вим, а де – ні. Ди­ти­на вже не ро­зу­міє, ко­ли батьки ма­ють ра­цію, а ко­ли – ні. Во­на ста­вить під сум­нів будь-які їхні дії, вва­жає їх ниж­чи­ми і дур­ні­ши­ми за се­бе, і то­му хо­че бу­ти го­лов­ні­шою за ба­тьків. Але, оскіль­ки у ди­ти­ни не бу­ло ав­то­ри­те­тних вчи­те­лів, во­на зав­жди бу­де до­во­ди­ти всьо­му сві­ту, а на­справ­ді – са­мій со­бі, що во­на най­ро­зум­ні­ша і го­лов­на, одно­ча­сно став­ля­чи це під сум­нів. Адже у неї не­має до­сві­ду і знань, яки­ми во­ло­ді­ють до­ро­слі. Цей кон­флікт мо­же ви­рі­ши­ти­ся ви­зна­н­ням, що ди­ти­на ма­лень­ка, а батьки – ве­ли­кі. Ви­зна­н­ням то­го, що ма­лень­кий не мо­же всьо­го зна­ти, але мо­же на­вчи­ти­ся цьо­му у ве­ли­ких. І в цьо­му ра­зі по­чи­на­є­ться опір на рів­ні вій­сько­во­го про­ти­сто­я­н­ня. Як ди­ти­на мо­же ви­зна­ти его­їсти­чну вла­ду ба­тьків, жор­сто­кість, хо­ло­дність, без­від­по­від­аль­ність? Ні­як. Іно­ді в те­ра­пії до­во­ди­ться ви­зна­ти, що батьки мо­жуть бу­ти не­пра­ві, що во­ни ма­лень­кі, що во­ни мо­жуть бу­ти і по­га­ни­ми, і хо­ро­ши­ми, і що ди­ти­на не вин­на, а по­ве­дін­ка до­ро­слих бу­ла не­аде­ква­тною. Все за­ле­жить від кон­кре­тних си­ту­а­цій і сце­на­рі­їв. Ди­ти­ні тре­ба ви­зна­ти, що во­на ні­ко­ли не змо­же отри­ма­ти та­ких ба­тьків, яких хо­че. Або ви­зна­ти, що во­на не все знає, і ба­тькам по­трі­бно бу­ло її зу­пи­ня­ти, при­чо­му це не на­силь­ство й обме­же­н­ня, а тур­бо­та і лю­бов. У гар­мо­ній­но­му ви­хо­ван­ні не­об­хі­дні сво­бо­да й обме­же­н­ня, а і те й ін­ше має бу­ти в мі­ру. Го­лов­на фун­кція ба­тьків – по­ясню­ва­ти ди­ти­ні, чо­му і для чо­го до­ро­слий так чи­нить: ви­зна­ва­ти, що до­ро­слий теж мо­же бу­ти не­пра­вий; не ка­ра­ти, а по­ясню­ва­ти, чо­му так не мо­жна чи­ни­ти; го­во­ри­ти «ні» ви­прав­да­но, але ствер­дно. То­ді пі­зна­валь­на при­ро­да ди­ти­ни бу­де отри­му­ва­ти по­трі­бні від­по­віді, а не при­ду­му­ва­ти їх і до­хо­ди­ти его­їсти­чних ви­снов­ків у мо­мент обра­зи. Ко­ли ди­ти­на щось знає, їй уже не так стра­шно. На­сту­пною схо­дин­кою пі­зна­н­ня у кон­флі­кті ба­тьків і ді­тей бу­де ви­зна­н­ня, що як би ми не хо­ті­ли прийня­ти на­ших зем­них ба­тьків, во­ни все одно бу­дуть ви­кли­ка­ти у нас сум­нів. Це при­ро­дно, що батьки не­і­де­аль­ні – всі лю­ди мо­жуть бу­ти і по­га­ни­ми, і хо­ро­ши­ми, всі да­ють пра­виль­ні і не­пра­виль­ні по­ра­ди, всі бу­ва­ють спра­ве­дли­ви­ми і не­спра­ве­дли­ви­ми. То­му все­ре­ди­ні нас зав­жди є по­клик і по­шук ду­хов­них Ма­те­рі і Ба­тька, Ані­ми й Ані­му­са. На­стає мо­мент, ко­ли нам не­об­хі­дно ви­зна­ти при­су­тність Ви­щої ідеї Бо­га, ідеї Ду­ха, який зна­хо­ди­ться над ду­аль­ні­стю і знає, як зро­би­ти все най­кра­щим чи­ном. Йо­му ж ми то­чно мо­же­мо до­ві­ри­ти­ся, йо­го ми мо­же­мо слу­ха­ти­ся і йо­го ми мо­же­мо ви­зна­ти го­лов­ним. І цей Дух – у нас все­ре­ди­ні. Це і є той до­ро­слий, яко­го ми так силь­но по­тре­бу­є­мо. Та­кий до­ро­слий мо­же по­дба­ти про ди­ти­ну і мо­же її усьо­го на­вчи­ти. У каз­ках ар­хе­тип цьо­го на­тхнен­но­го до­ро­сло­го ви­яв­ле­ний як Фея-хре­ще­на з «По­пе­лю­шки», Зла ма­чу­ха із «Бі­ло­сніж­ки», Дід Мо­роз із «Мо­роз­ка», Ба­ба Яга та ін­ші за­гад­ко­ві ба­бу­сі і ді­ду­сі. Це мо­жуть бу­ти ду­хов­ні про­від­ни­ки у ви­гля­ді тва­рин – кінь Сив­ко­бур­ко, Жар-пти­ця, Змій Го­ри­нич та ін­ші пер­со­на­жі, які під­ка­зу­ють і спря­мо­ву­ють, від­чу­ва­ють і пе­ре­ві­ря­ють. Все це іні­ці­ює ди­ти­ну, транс­фор­мує її і до­по­ма­гає ста­ти до­ро­слою, ге­ро­єм або ге­ро­ї­нею на шля­ху до ща­сли­во­го жи­т­тя. У ре­аль­но­му жит­ті ко­жна лю­ди­на, яка нам зу­стрі­ча­є­ться, є та­ким ду­хов­ним про­від­ни­ком або вчи­те­лем. Ко­ли ви осми­сле­но ста­ви­те­ся до всьо­го, що від­бу­ва­є­ться з ва­ми у жит­ті, ви вчи­те­ся ба­чи­ти і ро­зу­мі­ти ко­жну по­дію і дію, ко­жен кон­такт. То­ді ви мо­же­те з лег­кі­стю при­йма­ти все, що вам да­є­ться, і все, що не да­є­ться, – на все є своя при­чи­на.

Одно­го ра­зу втра­тив­ши до­ві­ру, за­сум­ні­вав­шись у прав­ді ба­тьків, ди­ти­на вже не зда­тна роз­рі­зня­ти, де обме­же­н­ня чи по­ка­ра­н­ня бу­ло спра­ве­дли­вим, а де – ні

АЕ­ЛІ­ТА КНЯ­ЗЄ­ВА Тран­спер­со­наль­ний пси­хо­лог, лайф-ко­уч

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.