Глиб­ше ко­рі­н­ня – мі­цні­ше де­ре­во

Як зна­н­ня сво­го ро­ду впли­ває на на­ше жи­т­тя

KOLESO ZHITTJA - - Зміст - Бе­сі­ду ве­ла На­тал­ка Тлу­ма­цька

Ві­ктор Гре­ча­нов­ський

На­шим пред­кам до­ве­ло­ся пе­ре­жи­ти ба­га­то тра­гі­чних по­дій, які за­ли­ши­ли від­би­тки на ро­до­вих істо­рі­ях ко­жної сім’ї. Най­ча­сті­ше ці «від­би­тки» по­кри­ті су­мом і та­єм­ни­ця­ми, але, про­жи­ва­ю­чи біль і від­кри­ва­ю­чи за­ві­су та­єм­ниць, ми єд­на­є­мо­ся з на­ши­ми пред­ка­ми, чия спад­щи­на за­пи­са­на в на­ших ДНК. Як мо­же впли­ну­ти на на­ше жи­т­тя усві­дом­ле­н­ня ро­до­вих від­би­тків, «КЖ» роз­по­вів лі­кар і пси­хо­те­ра­певт Ві­ктор Гре­ча­нов­ський. Що, на ваш по­гляд, від­бу­ва­є­ться з ро­до­ви­ми зв’яз­ка­ми сьо­го­дні?

Щоб від­по­ві­сти, тре­ба ро­зі­бра­ти­ся з клю­чо­ви­ми по­ня­т­тя­ми. Що та­ке рід? Чи є ро­дом со­ці­аль­на ор­га­ні­за­ція лю­дей, сім’я, су­ку­пність ро­дин­них зв’яз­ків? Про який рід ми го­во­ри­мо – со­ці­аль­ний чи мі­фо­ло­гі­чний? Адже є ще Рід у язи­чни­цькій до­хри­сти­ян­ській куль­ту­рі, який є бо­же­ством. І це пов­ні­стю рі­зні кон­текс­ти. Вза­га­лі, рід ду­же близь­ко пов’яза­ний з по­ня­т­тя­ми «ой­кос» і «охлос». Сло­во «екос» («ой­кос») у пе­ре­кла­ді з гре­цької озна­чає «мі­сце про­жи­ва­н­ня», «жи­тло», «бу­ди­нок». Сло­вом «ой­ку­ме­на» (від дав­ньо­гре­цько­го «на­се­ляю, жи­ву») на­зи­ва­ли за­се­ле­ну й осво­є­ну лю­ди­ною ча­сти­ну сві­ту. Ой­кос – це бу­ди­нок, во­гни­ще, до­ма­шнє го­спо­дар­ство, нав­ко­ло яко­го існу­вав рід у дав­ніх пле­мін­них тра­ди­ці­ях. По­чи­на­ю­чи з три­піль­ської та чер­ня­хів­ської куль­тур, ти­ся­чі ро­ків то­му на цих зем­лях на­ші пред­ки бу­ду­ва­ли осе­лі та за­сі­ва­ли по­ля. Пі­сля них за­ли­ши­ло­ся ба­га­то куль­тур­ної спад­щи­ни, яка, згі­дно з Кон­сти­ту­ці­єю Укра­ї­ни, на­ле­жить укра­їн­сько­му на­ро­ду. От­же, ко­жен із нас має пра­во на цю спад­щи­ну. Ось це – зв’язок із на­шим за­галь­ним ро­дом і на­ша за­галь­на си­ла. Але на­скіль­ки ми мо­же­мо ін­те­гру­ва­ти цю спад­щи­ну у своє справ­жнє? Чи мо­же­мо не про­сто вві­бра­ти її, як губ­ка, а транс­фор­му­ва­ти та­ким чи­ном, щоб си­ла на­шо­го ро­ду слу­гу­ва­ла ці­лям на­шо­го роз­ви­тку і ба­жа­но­го май­бу­тньо­го? Са­ме це зав­да­н­ня, на мій по­гляд, по­трі­бно до­слі­джу­ва­ти і роз­ро­бля­ти у пси­хо­ло­гі­чно­му пла­ні.

Чи до­сить зна­ти своє ко­рі­н­ня, щоб від­чу­ва­ти зв’язок із ним?

Цей зв’язок ба­га­то хто, з мо­го до­сві­ду, не від­чу­ває. Ско­рі­ше нав­па­ки, лю­ди ба­чать якусь спад­ко­єм­ність на­ших ар­те­фа­ктів у ін­ших ста­ро­дав­ніх куль­ту­рах. На­ле­жність до ро­ду – пи­та­н­ня, на яке по­кли­ка­на шу­ка­ти від­по­віді са­ма лю­ди­на. Зав­да­н­ня пси­хо­ло­га – під­три­му­ва­ти цю ре­фле­ксію. Ця під­трим­ка за­сно­ва­на на то­му, що є кіль­ка ви­дів пі­зна­н­ня. Пер­ший вид – це чу­же зна­н­ня. За­раз цей вид знань до­сту­пний як ні­ко­ли ра­ні­ше – будь-яку ін­фор­ма­цію ми мо­же­мо знай­ти в ін­тер­не­ті. Дру­гий вид пі­зна­н­ня – це вла­сне зна­н­ня, яко­го зав­жди не ви­ста­ча­ти­ме. Світ стрім­ко роз­ви­ва­є­ться, ін­фор­ма­ція ви­ро­бля­є­ться у гео­ме­три­чній про­гре­сії – у лю­ди­ни не­має фі­зи­чної мо­жли­во­сті обро­би­ти всю цю гру­ду, і їй ка­та­стро­фі­чно не ви­ста­чає вла­сно­го до­сві­ду. То­ді вми­ка­є­ться тре­тій вид пі­зна­н­ня – ін­ту­ї­ція. На всіх ета­пах ро­бо­ти з клі­єн­том я про­по­ную йо­му якусь ре­фле­ксію, що має ве­ктор під на­звою consciousness (англ. – усві­дом­ле­н­ня). У цьо­го сло­ва є бу­кваль­ний пе­ре­клад, але пря­мо­го ана­ло­га в укра­їн­ській мо­ві не­має. За­га­лом це якесь усві­дом­ле­н­ня се­бе, спря­мо­ва­не все­ре­ди­ну. Зна­че­н­ня сло­ва conscious мо­жна пе­ре­кла­сти як «я до­бре се­бе ви­яв­ляю тут і за­раз, я до­бре се­бе усві­дом­люю». Та­кож в ан­глій­ській є сло­во awareness – це обі­зна­ність,

усві­дом­ле­н­ня то­го, що від­бу­ва­є­ться нав­ко­ло, ве­ктор, спря­мо­ва­ний на­зов­ні. Те­ра­пія до­по­ма­гає клі­єн­ту роз­ви­ну­ти усві­дом­ле­н­ня се­бе й усві­дом­ле­н­ня то­го, що від­бу­ва­є­ться нав­ко­ло. За­вер­шаль­ним ета­пом є роз­ви­ток ба­че­н­ня – че­твер­то­го ви­ду пі­зна­н­ня, яко­го сьо­го­дні ка­та­стро­фі­чно не ви­ста­чає біль­шо­сті лю­дей. Світ на­стіль­ки швид­ко змі­ню­є­ться, що лю­дям важ­ко усві­дом­лю­ва­ти се­бе і те, що від­бу­ва­є­ться нав­ко­ло. У ба­га­тьох про­сто не ви­ста­чає сил і енер­гії, щоб скон­цен­тру­ва­ти свою ува­гу і во­льо­ві зу­си­л­ля на ба­чен­ні май­бу­тньо­го. Сьо­го­дні лю­ди­на хо­че ба­чи­ти те, що бу­де зав­тра, ну ма­кси­мум че­рез ти­ждень, два-три мі­ся­ці, не­хай пів­ро­ку. Да­лі ба­га­то хто на­віть не на­ма­га­є­ться за­гля­ну­ти. Сьо­го­дні, на жаль, це не­сві­до­мий па­терн ви­бо­ру без ви­бо­ру.

Не на­ма­га­ю­ться, бо да­лі – не­ви­зна­че­ність?

Са­ме так. І тут про­яв­ля­є­ться си­ла ро­ду. Ко­жна ди­ти­на на­ро­джу­є­ться з яки­мись уяв­ле­н­ня­ми про се­бе. Батьки транс­лю­ють їй своє уяв­ле­н­ня, і на осно­ві цьо­го до 3–4 ро­ків ди­ти­на по­чи­нає іден­ти­фі­ку­ва­ти се­бе. Якщо у ма­лень­кої дів­чин­ки за­пи­та­ють: «Хто ти?», во­на чі­тко від­по­вість: «Я дів­чин­ка». Так са­мо – у хло­пчи­ків. У ді­тей вже до цьо­го ві­ку фор­му­є­ться чі­тка іден­ти­чність, від­по­від­но до якої во­ни по­во­дя­ться, одя­га­ю­ться, спіл­ку­ю­ться, ви­би­ра­ють ігра­шки... Це го­во­рить не тіль­ки про іден­ти­чність. Ця по­зи­ція ха­ра­кте­ри­зує, хто ми в цьо­му сві­ті, що та­ке лю­ди, що та­ке на­ша кра­ї­на і на­ша мо­ва, хто на­ші су­сі­ди, ким нам бу­ти та чим за­йма­ти­ся. Батьки все це пе­ре­да­ють як пев­ну спад­щи­ну, а ди­ти­на вби­рає в се­бе те, що від­бу­ва­є­ться між та­том і ма­мою, їхні спосо­би вза­є­мо­дії: як во­ни став­ля­ться одне до одно­го, чи ма­ма тур­бу­є­ться про та­та, як та­то ста­ви­ться до ма­ми, обі­ймає її, ні­жно ці­лує... Так у ди­ти­ни фор­му­є­ться її прав­да про світ, сім’ю та рід. Сю­ди ж під­клю­ча­ю­ться ба­бу­сі й ді­ду­сі, ін­ші ро­ди­чі та по­ко­лі­н­ня ро­ди­ни. Най­го­лов­ні­ший спа­док, що мо­же бу­ти пе­ре­да­ний, – це сі­мей­на спад­щи­на лю­бо­ві, ра­до­сті та ща­стя, які мо­жли­ві між лю­дьми. Якщо це не бу­де пе­ре­да­но ди­ти­ні, якщо у неї не бу­де по­зи­тив­но­го при­кла­ду від­но­син, то її подаль­ший пси­хо­ло­гі­чний роз­ви­ток у вза­є­ми­нах зі сві­том і пар­тне­ра­ми бу­де стра­жда­ти.

Як пра­цю­ва­ти з ро­дом?

Ро­бо­та з ро­дом по­чи­на­є­ться з кон­кре­тної лю­ди­ни. З її ре­фле­ксії то­го, що від­бу­ва­є­ться з нею са­мою, а та­кож у нав­ко­ли­шньо­му сві­ті, в то­му чи­слі з близь­ки­ми ро­ди­ча­ми, ро­ди­ною та ін­ши­ми лю­дьми. Лю­ди­ні по­трі­бно про­ана­лі­зу­ва­ти су­ча­сне і ми­ну­ле, що­би зро­зу­мі­ти се­бе як сфор­мо­ва­ний «про­дукт від­но­син», а по­тім мо­жна до­по­мог­ти їй сфор­му­ва­ти май­бу­тнє, яке во­на хо­че і вва­жає для се­бе най­кра­щим. Мій ав­тор­ський під­хід – «Кра­ще рі­ше­н­ня» – змі­ще­ний на май­бу­тнє, і пси­хо­те­ра­пія ви­сту­пає як ін­ве­сти­ція у кра­ще май­бу­тнє. На­скіль­ки це мо­жли­во. Сьо­го­дні ми сі­є­мо якесь на­сі­н­ня, щось ро­би­мо для то­го, щоб на­со­ло­ди­ти­ся пло­да­ми в май­бу­тньо­му. Якісь пло­ди до­зрі­ва­ють швид­ко, якісь дов­го – так вла­што­ва­не жи­т­тя. Щоб зав­тра отри­ма­ти ра­дість і за­до­во­ле­н­ня, сьо­го­дні тре­ба щось зро­би­ти. Ду­же ча­сто тре­ба ро­би­ти не те, що ро­би­ли та­то чи ма­ма, не те, що ро­би­ли ми са­мі, і не те, що ро­би­ли ін­ші сто­сов­но нас. На пер­шо­му ета­пі пси­хо­те­ра­пії ва­жли­во зро­зу­мі­ти та впо­ра­ти­ся з тим, що ро­би­ли що­до лю­ди­ни. На­при­клад, лю­ди­на жи­ла в дис­фун­кціо­наль­ній сім’ї, її ви­хо­ва­ли не­у­сві­дом­ле­но. Ця лю­ди­на по­вин­на зро­зу­мі­ти, що її рід не до­по­міг їй, і її по­ря­ту­нок був у то­му, щоб уте­кти від ро­ди­чів і знай­ти со­бі ін­ших лю­дей (у гур­то­жи­тку, в ар­мії, в ін­сти­ту­ті...) – ін­шу сім’ю й ін­ших близь­ких, які спри­я­ти­муть її роз­ви­тку, зро­стан­ню, а та­кож со­ці­аль­но­му, про­фе­сій­но­му, емо­цій­но­му, ін­те­ле­кту­аль­но­му ста­нов­лен­ню. По су­ті, так від­бу­ва­є­ться фор­му­ва­н­ня но­вих ро­дів, за­сно­ва­них не за сі­мей­но-пле­мін­ним ро­до­вим прин­ци­пом, як це ро­зумі­ло­ся ра­ні­ше. Фор­му­ю­ться но­ві фор­ми ро­ду – за спосо­бом жи­т­тя, за за­хо­пле­н­ня­ми, за спосо­бом за­ро­бля­н­ня гро­шей. На­при­клад, за­раз актив­но фор­му­є­ться рід лю­дей, які роз­ви­ва­ю­ться у сфе­рі IT, при­чо­му це ду­же ди­фе­рен­ці­йо­ва­не за­ня­т­тя – рі­зні лю­ди за­йма­ю­ться рі­зни­ми спра­ва­ми.

Як мо­жна на­зва­ти це ро­дом, адже не­має змі­ни по­ко­лінь, спад­ко­єм­но­сті?

Біль­шість «ай­ті­шни­ків» – це пер­ше по­ко­лі­н­ня, але вже під­ро­стає дру­ге, а ско­ро бу­де і тре­тє. Є сім’ї, в яких хтось із ба­тьків пра­цю­вав 30–40 ро­ків то­му за ве­ли­че­зни­ми комп’юте­ра­ми, а їхня ди­ти­на сьо­го­дні пра­цює з ма­лень­ким но­ут­бу­ком, який у ба­га­то ра­зів по­ту­жні­ший за той, ве­ли­че­зний. Це вже змі­на по­ко­лінь. Батьки пе­ре­да­ли ди­ти­ні цін­ність за­ня­т­тя, ро­до­вої ді­яль­но­сті, й «ой­кос» (бу­ди­нок, до­ма­шнє го­спо­дар­ство) у цьо­му кон­текс­ті – це комп’юте­ри та про­сто­ри ін­тер­не­ту. Ра­ні­ше «ой­кос» скла­дав­ся з ін­шо­го го­спо­дар­ства – гу­сей, ку­рей, ко­рів, сви­ней. Сьо­го­дні до­ма­шнє го­спо­дар­ство – це план­ше­ти, но­ут­бу­ки, смар­тфо­ни, сай­ти та со­ці­аль­ні ме­ре­жі. На­справ­ді го­спо­дар­ство – це не ре­чі, а ви­ро­бни­цтво то­ва­рів і на­да­н­ня по­слуг. Та­то мо­же на ку­хні пра­цю­ва­ти за комп’юте­ром і за­ро­бля­ти за день біль­ше, ніж ді­дусь і ба­бу­ся на го­ро­ді за ці­лий рік не­по­силь­ної пра­ці. У чо­му про­бле­ма, якщо по­вер­ну­ти­ся до пи­та­н­ня ро­ду? Су­ча­сний «ой­кос» слаб­кий. У ми­ну­ло­му ро­до­пле­мін­ні зв’яз­ки ви­бу­до­ву­ва­ли­ся ти­ся­чо­лі­т­тя­ми та бу­ли на­стіль­ки мі­цни­ми, що лю­ди­на мо­гла втра­ти­ти все, але про неї все одно дба­ли ро­ди­чі. У се­лах мо­ло­дим сім’ям бу­ду­ва­ли осе­лі «всім ми­ром» – лю­ди, які жи­ли в се­лі, бра­ли участь у бу­дів­ни­цтві і за кіль­ка днів зво­ди­ли бу­ди­нок. Та­ким чи­ном, лю­ди від­чу­ва­ли ре­аль­ну си­лу ро­ду. Во­ни на­ро­ди­ли­ся на цій те­ри­то­рії, бу­ли ча­сти­ною цьо­го ро­ду-пле­ме­ні та зна­ли, що рід їм до­по­мо­же. Зви­чай­но, бу­ли в той час і де­які обме­же­н­ня, які важ­ко уяви­ти сьо­го­дні: на­при­клад, без бла­го­сло­ве­н­ня ба­тьків ні­хто не міг одру­жи­ти­ся – ча­сто ство-

рю­ва­ли сім’ї з ти­ми, з ким до­мо­ви­ли­ся батьки. В укра­їн­сько­му кон­текс­ті рід фор­му­вав­ся три­ва­лий час на осно­ві куль­ту­ри зем­ле­роб­ства. Бу­ла та­кож більш ра­н­ня куль­ту­ра – ско­та­рів-ко­чів­ни­ків, але по­рів­ня­но з нею зем­ле­роб­ство бу­ло більш роз­ви­не­ним не тіль­ки у ви­ро­бни­чо­му, еко­но­мі­чно­му, але і в пси­хо­ло­гі­чно­му пла­ні. У на­ро­дів-ко­чів­ни­ків бу­ло та­бу на оброб­ку зем­лі. В їхній сві­до­мо­сті Зем­ля – це ма­ти, і її не тре­ба чі­па­ти, бо гріх, не­пра­виль­но, і пси­хо­ло­гі­чно це бу­ло «та­бу на ін­цест». По­до­лав­ши це та­бу, лю­ди по­ча­ли обро­бля­ти зем­лю і ста­ли силь­ні­ши­ми.

Що впли­ну­ло на змі­ну ро­до­вих зв’яз­ків?

Ко­ли на ру­бе­жі XIX і XX сто­літь в Укра­ї­ну при­йшла ін­ду­стрі­а­лі­за­ція – з’яви­ли­ся поль­ські, гол­ланд­ські, ні­ме­цькі, фран­цузь­кі за­во­ди, кон­це­сії та спіль­ні сіль­сько­го­спо­дар­ські і про­ми­сло­ві під­при­єм­ства – то­ді ро­до­ві, пле­мін­ні зв’яз­ки по­ча­ли втра­ча­ти­ся че­рез пе­ре­мі­ще­н­ня лю­дей із сіл у мі­ста. Ба­га­то се­лян пе­ре­тво­ри­ли­ся на ро­бі­тни­ків. Ма­ло хто знає, що осно­вою для бур­жу­а­зної ре­во­лю­ції лю­то­го 1917 ро­ку ста­ло про­ми­сло­ве ви­ро­щу­ва­н­ня цукро­вих бу­ря­ків для ви­ро­бни­цтва цукру, що най­ба­га­тший укра­їн­ський рід Те­ре­щен­ків фі­нан­су­вав цю ре­во­лю­цію, а мі­ні­стром фі­нан­сів в уря­ді Ке­рен­сько­го був Ми­хай­ло Іва­но­вич Те­ре­щен­ко. Однак «ой­кос» не існує без «охло­су» – кон­це­пції на­тов­пу й ула­шту­ва­н­ня со­ці­у­му. Ви­про­бу­ва­н­ня, яке ви­па­ло на до­лю на­ших ро­дів, на­шо­го ой­ко­су, – це на­товп бі­дних най­ми­тів і про­ле­та­рі­а­ту, яко­му бу­ло «ні­чо­го втра­ча­ти, крім вла­сних кай­да­нів». Це по­тря­сі­н­ня, яке тра­пи­ло­ся під час ре­во­лю­цій 1905-го, а по­тім 1917 ро­ку – лю­тне­вої бур­жу­а­зної ре­во­лю­ції та жов­тне­вої ре­во­лю­ції біль­шо­ви­ків... У пе­ре­ва­жно аграр­ній кра­ї­ні біль­шість на­се­ле­н­ня ста­но­ви­ли се­лян­ські сім’ї. Ті з них, які кра­ще обро­бля­ли зем­лю, ма­ли ве­ли­кі зе­мель­ні угі­д­дя, ба­га­то ху­до­би та, від­по­від­но, мі­цні сім’ю та рід, де всі мо­гли про­го­ду­ва­ти­ся із за­па­сом, про­да­ти чи обмі­ня­ти на­дли­шки ви­ро­бле­но­го. Во­ни жи­ли кра­ще, мо­гли ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти си­лу «най­ми­тів», то­му вва­жа­ли­ся ба­га­ті­я­ми, «кур­ку­ля­ми». Що з ни­ми зро­би­ли? Роз­кур­ку­ли­ти, ро­зо­ри­ли, пу­сти­ли з тор­бою, за­сла­ли за Урал, у Си­бір, а не­зго­дних роз­стрі­ля­ли. Так, у них бу­ли мі­цні­ші ро­до­ві зв’яз­ки, але пе­ре­міг не «ой­кос» – під де­ві­зом «мій дім – моя фор­те­ця», а «охлос» – люм­пе­ні­зо­ва­ний на­товп, який ішов і від­би­рав усе, що мо­жна бу­ло ві­ді­бра- ти, з де­ві­зом «гра­буй на­гра­бо­ва­не». На­товп пе­ре­міг. І з то­го ча­су по­ча­ли­ся сер­йо­зні про­бле­ми укра­їн­сько­го ро­ду, оскіль­ки «ой­кос» став слаб­ким, а «охлос» ви­явив­ся жор­сто­ким.

Ко­ли ця си­ту­а­ція змі­ни­ться?

Ми за­раз зна­хо­ди­мо­ся на ета­пі фор­му­ва­н­ня но­вих ро­дів і у про­фе­сій­ній ді­яль­но­сті як фор­мі ви­ро­бни­цтва то­ва­рів і по­слуг, і в гро­ма­дян­сько­му су­спіль­стві як фор­мі спіль­но­го про­жи­ва­н­ня і ве­де­н­ня спіль­но­го го­спо­да­рю­ва­н­ня за

мі­сцем про­жи­ва­н­ня. Лю­ди яки­мось чи­ном об’єд­ну­ю­ться, ор­га­ні­зо­ву­ю­ться на сво­їх ву­ли­цях, у дво­рах, у під’їздах, ви­рі­шу­ють якісь зав­да­н­ня зі сво­їм бла­го­устро­єм. На­при­клад, ку­пу­ють шлан­ги для по­ли­ву сад­ків, за­си­па­ють ями у дво­рі, за­йма­ю­ться бла­го­устро­єм при­бу­дин­ко­вої те­ри­то­рії, обла­дну­ють пар­ков­ку, ди­тя­чий май­дан­чик то­що. Фор­му­є­ться аб­со­лю­тно но­ва стру­кту­ра, але при цьо­му від­бу­ва­є­ться де­кон­стру­кція ста­рої стру­кту­ри, яка не ви­жи­ла, ко­ли все нав­ко­ло бу­ло «ні­чиє» або «кол­го­спне». Мо­жна спо­сте­рі­га­ти ці­ка­вий фе­но­мен. У пов­ні­стю скля­них бі­знес-цен­трах, open space (англ. – від­кри­тий про­стір), си­дять лю­ди аб­со­лю­тно но­во­го ро­ду­пле­ме­ні, на­зве­мо їх «ай­ті­шни­ки» або «кре­а­тив­ний клас». Це лю­ди но­вих, ци­фро­вих те­хно­ло­гій, кре­а­тив­ної ін­ду­стрії, бі­знес-ін­ку­ба­то­рів, бі­знес-аксе­ле­ра­то­рів. Зви­чай­но, ми по­ки ще да­ле­кі від Крем­ні­є­вої до­ли­ни в США, але у нас про­сте­жу­ю­ться ті са­мі тен­ден­ції. І во­дно­час у нас є лю­ди, які ве­дуть тра­ди­цій­не на­ту­раль­не го­спо­дар­ство, обро­бля­ють свій го­род, ви­ро­щу­ють ху­до­бу, що­би про­го­ду­ва­ти­ся. По­сту­по­во по­чи­на­ють від­нов­лю­ва­ти­ся ро­до­ві зв’яз­ки, але вже зов­сім ін­ші, не та­кі, як бу­ли 100 ро­ків то­му і ра­ні­ше.

Лю­ди змі­ни­ли­ся, у нас ін­ший спо­сіб жи­т­тя і мо­жли­во­сті, але у ба­га­тьох ви­ни­кає ба­жа­н­ня ді­зна­ти­ся біль­ше про свій рід, знай­ти своє ко­рі­н­ня. Який ре­сурс це дає лю­ди­ні?

Є пев­на мета­по­тре­ба to belong (англ. – на­ле­жа­ти) – це сві­до­ме чи не­сві­до­ме ба­жа­н­ня при­на­ле­жно­сті. Цим актив­но ко­ри­сту­ю­ться мар­ке­то­ло­ги, які під­мі­ня­ють при­на­ле­жність до сво­го ро­ду-пле­ме­ні ін­шою при­на­ле­жні­стю – до су­спіль­ства, клу­бу, на­при­клад, лю- би­те­лів пре­сти­жних ма­рок ав­то­мо­бі­лів або яко­гось брен­ду одя­гу. Сьо­го­дні той час, ко­ли ви са­мі ви­би­ра­є­те, до чо­го на­ле­жа­ти. Але ви­би­ра­є­те на­справ­ді чи цей ви­бір ро­блять за вас ін­ші лю­ди, за­ці­кав­ле­ні в чо­му-не­будь, під­кре­слюю, сво­є­му, а не ва­шо­му? Про­бле­ма в то­му, що для ба­га­тьох лю­дей ви­бір при­на­ле­жно­сті аб­со­лю­тно не­сві­до­мий, на осно­ві не­від­ре­фле­ксо­ва­них цін­но­стей, і во­ни на­віть не за­ми­слю­ю­ться над кар­ди­наль­ним пи­та­н­ням: «До чо­го і чо­му я на­ле­жу?» Але, як ві­до­мо, не­зна­н­ня за­ко­ну не звіль­няє від йо­го дії. Якщо ми не зна­є­мо про си­лу гра­ві­та­ції – во­на все одно на нас впли­ває, якщо ми не ро­зу­мі­є­мо свою по­тре­бу на­ле­жа­ти – ми все одно до ко­гось або чо­гось на­ле­жи­мо. У цьо­му ра­зі моє зав­да­н­ня як пси­хо­те­ра­пев­та – до­по­мог­ти лю­ди­ні знай­ти кра­ще рі­ше­н­ня для неї са­мої, її сім’ї та ро­ду. Я вва­жаю, що в цьо­му сво­бо­да люд­ської осо­би­сто­сті та зро­ста­н­ня – ба­чи­ти у сво­є­му жит­ті яко­мо­га біль­ше кон­текс­тів. І ре­а­лі­зу­ва­ти своє пра­во на сво­бо­ду не про­сто за за­мов­чу­ва­н­ням, як якусь ек­зи­стен­цій­ну да­ність люд­сько­го існу­ва­н­ня. Ско­рі­ше як най­ва­жли­ві­шу ар­ти­ку­льо­ва­ну фун­кцію й одно­ча­сно ме­ту люд­сько­го жи­т­тя, за яку варто по­бо­ро­ти­ся. Ми ство­рю­є­мо і за­ли­ша­є­мо якесь по­ле пі­сля се­бе. Це по­ле мо­же ста­ти по­лем бла­го­сло­ве­н­ня чи по­лем не­ща­стя для нас са­мих і на­ших на­щад­ків, і ба­га­то, ду­же ба­га­то за­ле­жить від нас, які жи­вуть сьо­го­дні та про­дов­жу­ють свій рід. Ми мо­же­мо збе­рег­ти ста­рий і на­да­ти но­во­го змі­сту сво­є­му ро­ду, жи­т­тю сво­їх пред­ків і че­рез са­мих се­бе пе­ре­да­ти гі­дну еста­фе­ту по­шу­ку кра­що­го рі­ше­н­ня сво­їм пра-пра-прав­ну­кам. По­трі­бно бу­ти рі­шу­чим і смі­ли­вим, щоб до­слі­ди­ти своє ко­рі­н­ня, бе­рег­ти та змі­цню­ва­ти йо­го.

Все-та­ки ко­рі­н­ня дає ре­сурс?

Зви­чай­но. Тра­ге­дія в то­му, що на­ші ро­ди на цій те­ри­то­рії над­зви­чай­но по­стра­жда­ли: про­йшли че­рез дві ре­во­лю­ції по­ча­тку XX сто­лі­т­тя, гро­ма­дян­ську вій­ну, Пер­шу і Дру­гу сві­то­ві вій­ни, го­ло­до­мор, ре­пре­сії, роз­кур­ку­ле­н­ня, на­силь­ни­цьку ко­ле­кти­ві­за­цію і стрім­ку ур­ба­ні­за­цію... Всі ці дра­ма­ти­чні по­дії сфор­му­ва­ли зов­сім ін­ший «ланд­шафт» по­рів­ня­но з тим, який був в Укра­ї­ні у по­ко­лі­н­ня на­ших пра­ді­ду­сів-пра­ба­бусь і ра­ні­ше. Ба­га­то міль­йо­нів за­ги­ну­ли, а ба­га­то з тих, хто ви­жив, бу­ли зму­ше­ні від­мов­ля­ти­ся від сво­їх ро­ди­чів із по­лі­ти­чних мір­ку­вань, ко­ли «ді­ти від­по­від­а­ли за ба­тьків». Сьо­го­дні ро­бо­та з ро­дом – це ду­же силь­ний осо­би­стий ви­клик у пси­хо­те­ра­пії. Якщо в ро­ду є та­єм­ни­ця чи та­бу, де хтось був жер­твою, а хтось – ка­том або зра­дже­ним, по­ки­ну­тим, ко­ли лю­ди­ну за­ли­ши­ли на по­ги­бель, від неї від­мо­ви­ли­ся, ря­ту­ю­чи се­бе, ко­ли мі­ня­ли прі­зви­ща та мі­сця про­жи­ва­н­ня, бі­гли від се­бе са­мих, тіль­ки щоб їх не вби­ли чи не за­сла­ли, – це наш пси­хо­ло­гі­чний спа­док, з яким сьо­го­дні роз­ви­не­ні лю­ди по­кли­ка­ні пра­цю­ва­ти в те­ра­пії. Де­які мої клі­єн­ти по­чи­на­ють актив­но роз­ви­ва­ти­ся, ко­ли зна­хо­дять у со­бі смі­ли­вість і рі­шу­чість до­слі­джу­ва­ти те­му сво­го ро­ду. Пі­дні­ма­ю­ться ар­хі­ви, зна­хо­ди­ться ін­фор­ма­ція про пред­ків, від­кри­ва­ю­ться ша­фки з ба­бу­си­ни­ми ли­ста­ми до ді­ду­ся і та­та – до ма­ми, а та­кож та­ки­ми, що не бу­ли на­ді­сла­ні, то­му що «не мо­жна бу­ло». І ко­ли ді­ста­ю­ться «ске­ле­ти із шаф», лю­ди по­чи­на­ють ра­пто­во для се­бе са­мих ро­зу­мі­ти щось їм не­ві­до­ме про пред­став­ни­ків їхньо­го ро­ду і дав­но за­гу­бле­ні зв’яз­ки, які ду­же ба­га­то чо­го по­ясню­ють. Лю­ди щи­ро ди­ву­ю­ться, ко­ли зна­хо­дять якісь «ду­же осо­би­сті» ре­чі про пред­ків, а от­же, і про се­бе. Лю­ди, які усві­дом­лю­ють се­бе, хто во­ни та звід­ки, че­рез прийня­т­тя ми­ну­ло­го акту­а­лі­зу­ю­ться в сьо­го­ден­ні та по­чи­на­ють більш чі­тко ба­чи­ти май­бу­тнє, зна­хо­дя­чи вла­сну си­лу, як де­ре­ва, ко­ли про­ни­ка­ють все­ре­ди­ну зем­лі ко­рі­н­ням, ро­стуть уго­ру і тя­гну­ться до зі­рок. Ста­рі ро­ди ма­ють си­лу. Но­ві ро­ди теж ма­ють си­лу. І то­ді зав­да­н­ня пси­хо­те­ра­пії «Кра­що­го рі­ше­н­ня» – в то­му, щоб лю­ди­на бу­ла віль­ною, усві­дом­ле­ною, оби­ра­ла, що взя­ти, і зі ста­ро­го, і з но­во­го, пра­гну­чи ба­жа­но­го май­бу­тньо­го в ча­рів­но­му і хви­лю­ю­чо­му «тут і за­раз», у тій ми­ті, яка зве­ться Жи­т­тям.

ВІ­КТОР ГРЕ­ЧА­НОВ­СЬКИЙ Лі­кар, кан­ди­дат ме­ди­чних на­ук, пси­хо­те­ра­певт, пси­хо­лог-екс­перт у пи­та­н­нях від­но­син, су­пер­ві­зор, тре­нер, ав­тор ме­то­ду «Кра­ще рі­ше­н­ня»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.