Ель­чін Са­фар­лі – про ро­ди­ну і по­шук до­му

KOLESO ZHITTJA - - Зміст - Бе­сі­ду ве­ла Іри­на Скри­пак

У трав­ні 2018 ро­ку ви­йшла дру­ком дру­га кни­га Ель­чі­на Са­фар­лі укра­їн­ською мо­вою – «Че­кай удо­ма, ко­ли по­вер­ну­ся». Жур­нал «КЖ» не міг пропу­сти­ти цю по­дію з огля­ду на те, що одна з тем ро­ку без­по­се­ре­дньо сто­су­є­ться до­му, сім’ї і ро­ду. Ми зу­стрі­ли­ся з ві­до­мим пи­сьмен­ни­ком зі Стам­бу­ла, щоб ді­зна­ти­ся про йо­го став­ле­н­ня до до­му і ба­тьків, ві­чних цін­но­стей у лі­те­ра­ту­рі і в жит­ті. Що для вас озна­чає дім?

У всіх сво­їх чи­слен­них по­їзд­ках я зав­жди су­мую за до­мом. Для ме­не ва­жли­ве від­чу­т­тя «до­му». Адже дім – це не тіль­ки сті­ни, це щось біль­ше: за­хист, уса­мі­тне­н­ня, близь­кі, мо­жли­вість за­ря­ди­ти­ся, ви­ди­хну­ти. І чим біль­ше я їжджу, тим цін­ні­шим для ме­не стає дім. Са­ме вдо­ма на ме­не че­ка­ють до­ро­гі сер­цю лю­ди і ре­чі, на­при­клад фо­то­гра­фії, кни­ги, ку­хон­не при­ла­д­дя. Осо­бли­во остан­нє, адже ви зна­є­те: я лю­блю го­ту­ва­ти і вва­жаю це одним зі спосо­бів спіл­ку­ва­н­ня зі сві­том.

Ви б хо­ті­ли по­вер­ну­ти­ся до рі­дної до­мів­ки?

Я не тіль­ки хо­чу, але і ро­блю це. Рі­дна до­мів­ка зна­хо­ди­ться в 30 кі­ло­ме­трах від Ба­ку, на пів­остро­ві Аб­ше­рон – там мо­ре, ґа­нок, ве­ли­кі ві­кна, олив­ко­ві де­ре­ва, кі­шки і со­ба­ки. Лю­блю ту­ди при­їжджа­ти. І не тіль­ки я. Для всіх чле­нів на­шої сім’ї цей бу­ди­нок має ве­ли­ке зна­че­н­ня. Нам по­до­ба­є­ться по­си­ді­ти ра­зом, сма­чно по­їсти, по­го­во­ри­ти і по­мов­ча­ти. Го­лов­не – ра­зом.

Чи є якась річ із до­му, яка зав­жди з ва­ми?

Так, це моя ша­пка. Я дав­но її не но­шу, але в будь-який час ро­ку во­жу з со­бою. Во­на – мій та­лі­сман і на­га­ду­ва­н­ня про те­пло­ту до­му, рі­дне по­ві­тря.

Як лю­ди­ні знай­ти свій дім?

За­галь­ної схе­ми в по­шу­ку до­му не­має – у ко­жно­го свій шлях. Хтось зна­хо­дить йо­го у 20 ро­ків, а хтось шу­кає до 50-ти. Уза­галь­ню­ва­ти не мо­жна. Го­лов­не – це про­дов­жу­ва­ти шу­ка­ти: роз­ча­ро­ву­ва­ти­ся і не ві­ри­ти в те, що знай­деш, а по­тім зно­ву ду­же силь­но ві­ри­ти і чі­тко ві­зу­а­лі­зу­ва­ти свій дім. При­чо­му ві­зу­а­лі­зу­ва­ти не тіль­ки зов­ні­шню кар­тин­ку чи ін­тер’єр, але і тих, хто в ньо­му бу­де жи­ти. Чи бу­де хтось жи­ти ра­зом із ва­ми, чи ні­ко­го крім вас не бу­де в ньо­му – ви­бір тіль­ки за ва­ми. Най­ва­жли­ві­ше – не при­пи­ня­ти ру­ха­ти­ся до сво­го до­му. Не по­трі­бно че­ка­ти, що «при­ле­тить ча­рів­ник» і по­да­рує клю­чі від но­во­го бу­дин­ку – ця лег­ка пе­ре­мо­га не при­не­се за­до­во­ле­н­ня. По­трі­бно ви­йти і по­ча­ти по­шу­ки. І ре­зуль­тат бу­де обов’яз­ко­во. Ко­ли я шу­кав свій бу­ди­нок, я ба­чив йо­го у Стам­бу­лі, в окру­зі Мо­да, на кон­кре­тній ву­ли­ці. У ме­не ще гро­шей не бу­ло на по­ку­пку, а я вже хо­див

і ви­би­рав із рі­ел­то­ра­ми. Від­ра­зу не ви­йшло. Але че­рез рік я все-та­ки зміг ку­пи­ти квар­ти­ру на тій ву­ли­ці, де хо­тів жи­ти. При­чо­му ку­пив квар­ти­ру в два ра­зи біль­шу і кра­щу, ніж очі­ку­вав. Я пе­ре­ко­нав­ся на вла­сно­му до­сві­ді, що ві­зу­а­лі­за­ція пра­цює. Го­лов­не, щоб по­став­ле­на ме­та не ма­ла від­тін­ку «урва­ти біль­ше». До­бре, якщо ре­а­лі­за­ція ме­ти роз­криє у вас ще біль­ше хо­ро­шо­го і ко­ри­сно­го для сві­ту. То­ді ви бу­де­те отри­му­ва­ти за­до­во­ле­н­ня від до­ся­гну­то­го ре­зуль­та­ту і, на­пев­но, від­чу­є­те ща­стя, а от­же, ду­хов­но ви­ро­сте­те. Бу­ти ща­сли­вим – це теж зро­ста­н­ня. Хо­ча у слов’ян­ській куль­ту­рі вва­жа­є­ться, що ща­стя ні­чо­му не вчить, – я з цим не зго­ден.

Що най­ва­жли­ві­ше, на ваш по­гляд, по­вин­ні пе­ре­да­ти батьки ді­тям?

На­сам­пе­ред ска­жу, що ні батьки, ні ді­ти ні­чо­го не по­вин­ні одне одно­му. Усві­дом­ле­не ба­тьків­ство, на мій по­гляд, – це ко­ли во­но при­хо­дить від ве­ли­кої лю­бо­ві. А лю­бов – це ро­зу­мі­н­ня, тур­бо­та, під­трим­ка, опо­ра. Все те, що не­об­хі­дно ко­жній ди­ти­ні. Ми ж зна­є­мо, що не батьки ви­хо­ву­ють ді­тей, а ді­ти – ба­тьків. Я по­стій­но пе­ре­ко­ну­ю­ся в цьо­му, спо­сте­рі­га­ю­чи й ана­лі­зу­ю­чи рі­зні сім’ї. Най­ва­жли­ві­ше – це лю­бов. Я за­раз не го­во­рю про за­до­во­ле­н­ня всіх примх і ви­ко­на­н­ня ба­жань. Я го­во­рю про те, що ди­ти­на по­вин­на зна­ти, ро­зу­мі­ти й усві­дом­лю­ва­ти: що б із нею не ста­ло­ся, яке б рі­ше­н­ня во­на не прийня­ла, вдо­ма на неї че­ка­ють, їй ра­ді і зав­жди до­по­мо­жуть. На жаль, ба­га­то ба­тьків не да­ють (або не вмі­ють да­ти) ди­ти­ні це зна­н­ня. То­му в будь-якій не­про­стій або не­зро­зумі­лій си­ту­а­ції ді­ти ті­ка­ють із до­му до дру­зів, на ву­ли­цю, шу­ка­ють ра­ди в со­ці­аль­них ме­ре­жах. Маю ве­ли­ку на­дію, що я змо­жу пе­ре­сту­пи­ти че­рез свої уяв­ле­н­ня про те, якою по­вин­на бу­ти моя ди­ти­на, не нав’язу­ва­ти їй свої очі­ку­ва­н­ня і ро­зу­мі­ти, що лю­ди­на нав­про­ти ме­не – не тіль­ки моя ди­ти­на, а й осо­би­стість, яка про­хо­дить свої ви­про­бу­ва­н­ня у цьо­му вті­лен­ні, в цьо­му жит­ті. І моє при­зна­че­н­ня по­ряд із ці­єю осо­би­сті­стю – до­по­ма­га­ти і бу­ти ма­я­ком.

Що для вас «сьо­го­де­н­ня»?

Це мо­мент, у яко­му я за­раз пе­ре­бу­ваю. Я не ві­рю, що є лю­ди, які зна­хо­дя­ться ціл­ком у сьо­го­ден­ні. Дум­ки зав­жди бі­га­ють у лю­ди­ни – во­на йде то в ми­ну­ле, то в май­бу­тнє. І це нор­маль­но, не по­трі­бно цьо­му про­ти­сто­я­ти, то­му що в та­кі мо­мен­ти від­бу­ва­є­ться ана­ліз і зі­став­ле­н­ня. Ва­жли­во не за­стря­гну­ти в ми­ну­ло­му чи в май­бу­тньо­му. На­ві­дав­ся, за­гля­нув, швид­ко все по­ди­вив­ся, роз­клав по по­ли­чках, на­ки­дав мар­шрут – по­вер­нув­ся в сьо­го­де­н­ня і йдеш да­лі. Ва­жли­во, по­чи­на­ю­чи но­вий шлях у май­бу­тнє, від­штов­хну­ти­ся са­ме від по­то­чної то­чки, а не від са­мо­го май­бу­тньо­го. У ме­не це ви­хо­дить, ме­ні зда­є­ться. Я вмію се­бе по­вер­та­ти в сьо­го­де­н­ня, не­зва­жа­ю­чи на те, що у ме­не, як і в біль­шо­сті лю­дей, є трав­ми під­лі­тко­во­го пе­рі­о­ду, які за­ли­ша­ю­ться з на­ми на все жи­т­тя. Я від­чу­ваю до­по­мо­гу Все­сві­ту. Осо­бли­во го­стро во­на від­чу­ва­є­ться, ко­ли все ва­ли­ться з рук. Мо­жу ска­за­ти, що я при­йшов до ві­ри че­рез ло­гі­ку.

От­же, ві­ра по­вер­тає вас у сьо­го­де­н­ня?

Ме­ні до­по­ма­гає ві­ра у своє ща­стя. Я не ві­рю ні в рай, ні в пе­кло. Я вва­жаю, що і рай і пе­кло – на зем­лі, що­дня, що­хви­ли­ни, яку ми про­жи­ва­є­мо і під час якої ро­би­мо ви­бір. І тіль­ки від нас за­ле­жить, що ви­бра­ти – тем­не чи сві­тле. Са­ме ця ві­ра до­по­ма­гає ме­ні в жит­ті і у твор­чо­сті. Іно­ді я від­чу­ваю, що якась си­ла осві­тлює шлях, і по­чи­наю ба­чи­ти, ло­ви­ти зву­ча­н­ня, «но­ти», які мо­жна пе­ре­кла­сти на па­пір у ви­гля­ді ро­ма­ну чи му­зи­чно­го тво­ру, а мо­жна і вті­ли­ти у ви­гля­ді страв, які го­ту­єш.

По­го­во­ри­мо про май­бу­тнє. Яким ви ба­чи­те се­бе че­рез 10 ро­ків?

Я не ду­маю про те, що ста­не­ться в май­бу­тньо­му. Я фі­ло­соф­ськи став­лю­ся до сво­єї спра­ви і не прив’язу­ю­ся до цьо­го – про­сто ро­блю те, що при­но­сить ме­ні за­до­во­ле­н­ня. У ме­не не­має яки­хось пла­нів що­до роз­мі­ру го­но­ра­рів – гро­ші са­мі при­хо­дять, ко­ли ми до­кла­да­є­мо зу­силь, пра­цю­є­мо і лю­би­мо свою спра­ву. Я вза­га­лі не впев­не­ний, що бу­ду пи­са­ти кни­ги че­рез 10 ро­ків. Мо­же, я від­крию свій ре­сто­ран і «роз­чи­ню­ся» на ку­хні... Яким я бу­ду че­рез 10 ро­ків? Спо­ді­ва­ю­ся, що я так са­мо бу­ду лю­би­ти те жи­т­тя, яке про­жи­ваю, і се­бе в цьо­му жит­ті. Я про­жи­ваю яскра­ве, віль­не, від­кри­те, не зав­жди рів­не, ча­сом су­пе­ре­чли­ве, але моє улю­бле­не жи­т­тя. І ме­ні ду­же хо­че­ться збе­рег­ти цю лю­бов яко­мо­га на дов­ше. За­раз для ме­не най­акту­аль­ні­ша те­ма – ви­бу­ду­ва­ти від­но­си­ни зі вла­сним ті­лом. Я за­раз не про зай­ву ва­гу го­во­рю, а за­га­лом про ті­ло.

Пси­хо­ло­ги вва­жа­ють, що ті­ло – це на­ші кор­до­ни. Ко­ли ми ду­ма­є­мо про ті­ло, ми ма­є­мо на ува­зі осо­би­стий про­стір.

Чи є ці кор­до­ни? Для ме­не їх не­має. Я про­ти будь-яких кор­до­нів, але за­галь­но­прийня­тих зму­ше­ний до­три­му­ва­ти­ся, на­при­клад, на па­спорт­но­му кон­тро­лі ( смі­є­ться). У будь-яко­му ра­зі я на­ма­га­ю­ся до­ла­ти всі кор­до­ни, бу­ти від­кри­тим, і ро­блю це з лю­бов’ю.

Як ви ду­ма­є­те, що ро­бить лі­те­ра­тур­ний твір кла­си­кою?

Ве­ли­кі тво­ри роз­мов­ля­ють із чи­та­чем. Час іде, чи­та­чі змі­ню­ю­ться, змі­ню­є­ться мо­ва для спіл­ку­ва­н­ня з ни­ми... Але у тво­рів, які ста­ли кла­си­кою, є якась ча­рів­на зда­тність за­хо­плю­ва­ти чи­та­чів аб­со­лю­тно рі­зних ча­сів. Це кни­ги-спів­ро­змов­ни­ки, це енер­гія, яка на­га­дує лю­ди­ні про ві­чне. Во­ни не під­вла­дні ча­су. На­при­клад, кни­га Гар­пер Лі «Уби­ти пе­ре­смі­шни­ка». Я пе­ре­ко­на­ний, що во­на бу­де жи­ти ще ду­же дов­го: у ній є одно­ча­сно і своя мо­ва, і єди­на мо­ва ча­су. Та­кі кни­ги роз­по­від­а­ють про ві­чне, про до­бро, про те, що лю­бов пе­ре­ма­гає зло, а тру­дно­щі тре­ба при­йма­ти і до­ла­ти з му­жні­стю. І ще во­ни го­во­рять про те, що жи­т­тя бу­ває рі­зним – жорс­тким, жор­сто­ким, м’яким і ви­шу­ка­ним, і в цьо­му йо­го осо­бли­вість.

Су­ча­сний стам­буль­ський пи­сьмен­ник, жур­на­ліст

ЕЛЬ­ЧІН СА­ФАР­ЛІ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.