Травма по­ки­ну­то­сті

Як пе­ре­жи­ти та змен­ши­ти стрес під час на­ро­дже­н­ня

KOLESO ZHITTJA - - Зміст - Бе­сі­ду ве­ла На­тал­ка Тлу­ма­цька

Оль­га Альо­хі­на

Пра­кти­чно ко­жна лю­ди­на, на­ро­дже­на на пост­ра­дян­сько­му про­сто­рі, за­зна­ла під час на­ро­дже­н­ня стре­су від роз­ри­ву з ма­мою. Так сфор­му­ва­ла­ся травма по­ки­ну­то­сті, яка су­про­во­джує нас про­тя­гом усьо­го жи­т­тя. По­збу­ти­ся її пов­ні­стю до­сить скла­дно, але мо­жна істо­тно зни­зи­ти її ва­го­мість. Як змен­ши­ти вплив трав­ми по­ки­ну­то­сті на на­ше жи­т­тя, з «КЖ» по­ді­ли­ла­ся ге­штальт-те­ра­певт Оль­га Альо­хі­на. Як у лю­ди­ни з’яв­ля­є­ться пер­ший до­свід по­ки­ну­то­сті, пер­ша пси­хо­ло­гі­чна травма, пер­ший не­за­вер­ше­ний ге­штальт, іно­ді дов­жи­ною в жи­т­тя?

Ди­ти­на на­ро­джу­є­ться з по­тре­бою без­пе­ки, ком­фор­ту і при­су­тно­сті ма­ми, то­му що во­на бу­ла при ма­мі про­тя­гом усьо­го вну­трі­шньо­утро­бно­го жи­т­тя. На­ро­дже­н­ня – це пер­ший най­біль­ший стрес у на­шо­му жит­ті, він трав­мує но­во­на­ро­дже­но­го і, як будь-яка травма, роз­ви­ває йо­го. Але ди­ти­ні по­трі­бно, щоб рі­зни­ця між «усе­ре­ди­ні» і «зов­ні» бу­ла мі­ні­маль­ною. Близь­ко 20 ро­ків то­му, у пост­ра­дян­ській ме­ди­ци­ні, ця рі­зни­ця бу­ла ко­ло­саль­ною. Все най­не­без­пе­чні­ше, що мо­гло тра­пи­ти­ся, від­бу­ва­ло­ся в пер­шу до­бу жи­т­тя ма­лю­ка: йо­го за­би­ра­ли від ма­ми і не­сли в ін­шу кім­на­ту (най­ча­сті­ше хо­ло­дну), де бу­ло ба­га­то ді­тей, що пла­чуть, і не бу­ло ма­ми. Це при­зво­ди­ло до так зва­но­го «обри­ву прив’яза­но­стей» і втра­ти до­ві­ри до сві­ту. Ди­ти­на ін­стин­ктив­но від­чу­ває, чи є по­руч хтось рі­дний, чи лю­бить її хтось, чи є лю­ди­на зі зна­йо­мим сер­це­би­т­тям, яка па­хне і зву­чить, як ма­ма. І уявіть со­бі рі­вень ди­тя­чо­го жа­ху, ко­ли рі­дний «об’єкт», до яко­го ма­ле­ча зви­кла, який зав­жди був по­руч, ра­птом зни­кає! Так фор­му­є­ться ба­зо­ва травма не­до­ві­ри до сві­ту – лю­ди ви­ро­ста­ють з ір­ра­ціо­наль­ним від­чу­т­тям, що не мо­жна ні­ко­му до­ві­ря­ти, що нас че­кає щось по­га­не – не­ста­біль­ність, дис­ком­форт. Про­тя­гом пер­шо­го ро­ку жи­т­тя ди­ти­ні по­трі­бен той, хто бу­де її за­хи­ща­ти та ство­рю­ва­ти ком­фор­тне існу­ва­н­ня сво­єю при­су­тні­стю, то­му що ре­аль­ний світ ду­же від­рі­зня­є­ться від мо­жли­во­стей і по­треб ди­ти­ни. Якщо у ма­ми не­має сил і під­трим­ки, во­на шту­чно від­лу­ча­є­ться

Щоб по­збу­ти­ся три­во­жної при­хиль­но­сті та по­бу­ду­ва­ти три­ва­лі сто­сун­ки, по­трі­бно на­вчи­ти­ся від­да­ля­ти­ся на пев­ний час від пар­тне­ра, щоб по­тім зно­ву по­вер­ну­ти­ся до ньо­го

від ди­ти­ни в пер­ший пе­рі­од жи­т­тя – ди­ти­на по­ки­ну­та, го­ло­дна, не­до­три­ма­на ті­ле­сно, то на­слід­ки по­зна­ча­ю­ться на її подаль­шо­му жит­ті. Фор­му­є­ться не­за­вер­ше­ний ге­штальт на пер­вин­ні по­тре­би. Сьо­го­дні вже по­ши­ре­на пра­кти­ка кла­сти ди­ти­ну ма­мі на гру­ди від­ра­зу пі­сля по­яви на світ. Так від­нов­лю­є­ться та­ктиль­ність, до якої но­во­на­ро­дже­ні ду­же чу­тли­ві. У до­вер­баль­ний пе­рі­од ми ду­же та­ктиль­ні – та­ким чи­ном ми отри­му­є­мо ін­фор­ма­цію і пі­зна­є­мо світ. Ди­ти­на від­чу­ває ма­ми­не сер­це­би­т­тя, її при­су­тність – три­во­га ма­кси­маль­но зни­жу­є­ться, на­стає спо­кій і ра­дість.

Як від­лу­че­н­ня від ма­ми пі­сля на­ро­дже­н­ня про­яв­ля­є­ться в до­ро­сло­му жит­ті?

Най­ча­сті­ше ті, ко­го від­ра­зу пі­сля на­ро­дже­н­ня з якої-не­будь при­чи­ни від­лу­чи­ли від ма­ми, в до­ро­сло­му ві­ці не мо­жуть за­пов­ни­ти свою по­тре­бу в ін­ших лю­дях і від­да­ють пе­ре­ва­гу са­мо­тно­сті. Так во­ни «за­хи­ща­ю­ться» від то­го, що­би зно­ву не пе­ре­жи­ти зра­ду з бо­ку ін­шої лю­ди­ни, а у кон­флі­ктних си­ту­а­ці­ях во­ни про­сто «від­су­тні». З та­ки­ми лю­дьми скла­дно знай­ти кон­такт, осо­бли­во ко­ли йде­ться про об’єктні від­но­си­ни. Лю­ди­на, яка отри­ма­ла під час на­ро­дже­н­ня трав­му по­ки­ну­то­сті, ви­ма­гає від ін­шо­го за­мі­ще­н­ня фі­гу­ри ма­ми – за­до­во­ле­н­ня сво­їх по­треб і ство­ре­н­ня умов, за яких їй бу­де до­бре. Ця лю­ди­на має по­тре­бу в га­ран­ті­ях, що пар­тнер не пі­де і бу­де ста­біль­ною опо­рою. Так не­за­вер­ше­на по­тре­ба в при­су­тно­сті тро­хи за­пов­ню­є­ться. Хо­ро­ший ви­хід з ці­єї си­ту­а­ції – та­ктиль­ність. Якщо лю­ди­на ви­па­ла з кон­та­кту, то до неї по­трі­бно яко­мо­га ча­сті­ше тор­ка­ти­ся – то­ді во­на по­сту­по­во по­вер­та­є­ться в кон­такт, і тіль­ки по­тім мо­же ска­за­ти, що від­чу­ває обра­зу. Дру­гий ва­рі­ант – ди­ти­на стає три­во­жною, і тут мо­жли­ві два шля­хи роз­ви­тку си­ту­а­ції. Пер­ший – по­до­ро­слі­шав­ши, во­на по­чне «чі­пля­ти­ся» за пар­тне­ра, як ди­ти­на, яка тя­гне­ться за ма­мою. Так з’яв­ля­є­ться лю­бов­на за­ле­жність. Дру­гий – де­мон­стра­ція на­дмір­ної са­мо­стій­но­сті: «я сам, ма­ма ме­ні не по­трі­бна; я не бу­ду ні до ко­го прив’язу­ва­ти­ся – все одно ме­не ки­да­ють; я не­ва­жли­вий, ме­не не лю­блять; я бу­ду всім по­ка­зу­ва­ти, що ні­ко­го не по­тре­бую». Лю­ди, які йдуть дру­гим шля­хом, ча­сто ста­ють успі­шни­ми, але їм ду­же скла­дно по­бу­ду­ва­ти до­вір­ли­ві від­но­си­ни, то­му що ба­зо­ва до­ві­ра бу­ла пе­ре­р­ва­на.

Ці ре­а­кції одна­ко­во про­яв­ля­ю­ться у чо­ло­ві­ків і жі­нок?

Жін­ки рід­ше бу­ва­ють від­сто­ро­не­ни­ми, во­ни рід­ко «зни­ка­ють». На­віть нав­па­ки, ча­сті­ше на­здо­га­ня­ють і під­ла­што­ву­ю­ться, щоб тіль­ки чо­ло­вік не пі­шов.

Від­сто­ро­не­но­го чо­ло­ві­ка мо­жна по­вер­ну­ти в кон­такт до­ти­ка­ми, а що ро­би­ти з жін­кою, яка «чі­пля­є­ться»?

Будь-яке «чі­пля­н­ня» – це зав­жди си­гнал про три­во­гу, це озна­чає, що жін­ку тре­ба за­спо­ко­ю­ва­ти. Є те­хні­ка «по­втор­не ба­тьків­ство»: пар­тне­ри зна­ють про осо­бли­во­сті на­ро­дже­н­ня одне одно­го, ді­ля­ться ці­єю ін­фор­ма­ці­єю і до­мов­ля­ю­ться про пра­ви­ла по­ве­дін­ки. На­при­клад, во­ни ка­жуть, що мо­же ро­би­ти один, щоб ін­ший не тур­бу­вав­ся, чи як се­бе по­во­ди­ти дру­го­му, щоб пер­ший не від­чу­вав се­бе по­ки­ну­тим. Те­хні­ка по­втор­но­го ба­тьків­ства по­ля­гає в то­му, що пар­тне­ри зна­ють про де­фі­цит одне одно­го і до­мов­ля­ю­ться йо­го за­пов­ню­ва­ти. Але основ­ний мо­тив по­ля­гає не у ви­мо­зі – «тре­ба», а в ба­жан­ні та мо­жли­во­сті це зро­би­ти одне для одно­го. Для ко­гось пра­цює по­гла­джу­ва­н­ня, ко­мусь по­до­ба­є­ться по­ле­жа­ти на гру­дях пар­тне­ра, а ко­мусь по­трі­бно, щоб йо­го по­гой­да­ли... Це мо­жна пе­ре­тво­ри­ти на ці­ка­ву гру, яка дасть змо­гу пар­тне­рам «по­вер­ну­ти­ся» в пе­рі­од жи­т­тя до ро­ку і за­пов­ни­ти все, що по­трі­бно для від­нов­ле­н­ня.

Чи є ін­ші ін­стру­мен­ти для від­нов­ле­н­ня кон­та­кту?

Щоб пе­ре­ста­ти чі­пля­ти­ся, по­трі­бно по­ча­ти сві­до­мо за­йма­ти­ся яки­мись спра­ва­ми без пар­тне­ра. Це сто­су­є­ться і жі­нок, і чо­ло­ві­ків. Чо­ло­ві­кам теж вла­сти­во прив’язу­ва­ти­ся – та­ких чо­ло­ві­ків у нас за­ве­де­но на­зи­ва­ти «під­ка­блу­чни­ка­ми». От­же, щоб по­збу­ти­ся три­во­жної при­хиль­но­сті та по­бу­ду­ва­ти три­ва­лі від­но­си­ни, по­трі­бно на­вчи­ти­ся від­да­ля­ти­ся на пев­ний час від пар­тне­ра, щоб по­тім зно­ву по­вер­ну­ти­ся до ньо­го. На­при­клад, по­гу­ля­ти на са­мо­ті, по­їха­ти на ве­чір­ку з по­друж­ка­ми/дру­зя­ми, по­си­ді­ти в ка­фе і по­ду­ма­ти... Це дає змо­гу від­чу­ва­ти окре­мість і отри­му­ва­ти від неї за­до­во­ле­н­ня. Так ми на­вча­є­мо­ся са­мо­стій­но­сті й отри­му­є­мо до­свід, «що ін­ша лю­ди­на не зни­кне». Лю­ди, які на по­ча­тко­во­му ета­пі на­ро­дже­н­ня від­чу­ва­ли страх бу­ти за­ли­ше­ни­ми, не зна­ють, що на са­мо­ті мо­же від­бу­ва­ти­ся щось хо­ро­ше. Для них са­мо­тність – це зав­жди біль і страх.

Чи мо­жна по­збу­ти­ся трав­ми по­ки­ну­то­сті сво­ї­ми си­ла­ми?

Якщо лю­ди­на знає про свою про­бле­му, то з нею мо­жна пра­цю­ва­ти. При­бра­ти трав­ми не­мо­жли­во, во­ни за­ли­ша­ю­ться з на­ми на все жи­т­тя – та­ка на­ша пси­хі­ка. Але до цьо­го по­трі­бно ста­ви­ти­ся спо­кій­но, оскіль­ки трав­ми нас роз­ви­ва­ють, і у нас фор­му­ю­ться ком­пен­са­тор­ні ме­ха­ні­зми. Крім то­го, якщо лю­ди­на до­бре знає свої осо­бли­во­сті й по­тре­би, то во­на мо­же за­до­воль­ня­ти їх са­мо­стій­но або за до­по­мо­гою ін­ших лю­дей. То­ді ці трав­ми пе­ре­ста­ють бу­ти жа­хли­ви­ми, а пе­ре­тво­рю­ю­ться на пре­дмет до­слі­дже­н­ня чи ін­ди­ві­ду­аль­ну осо­бли­вість.

Як батьки мо­жуть до­по­мог­ти ді­тям впо­ра­ти­ся з трав­мою по­ки­ну­то­сті, не­до­ві­рою?

Якщо ма­ма з яки­хось при­чин не мо­же по­стій­но бу­ти по­руч із не­мов­лям (хво­ро­ба, ро­бо­та, не­об­хі­дність бу­ти го­ду­валь­ни­ком сім’ї), то­ді в мо­мен­ти спіл­ку­ва­н­ня кон­такт по­ви­нен бу­ти ма­кси­маль­но те­плим і «вві­мкне­ним», актив­ним. Зго­дом з ди­ти­ною мо­жна по­ча­ти го­во­ри­ти на цю те­му і по­ясню­ва­ти, чо­му ма­ма не мо­же бу­ти по­стій­но по­руч. Зви­чай­но, травма не зни­кне, але її на­слід­ки бу­дуть лег­ши­ми. За­пам’ятай­те, травма – це не­від­ня­тна ча­сти­на на­шо­го жи­т­тя, яка нас змі­нює і під­штов­хує до тих жит­тє­вих ви­бо­рів, які нам не­об­хі­дні.

Як у пов­сяк­ден­но­му жит­ті по­до­ла­ти ір­ра­ціо­наль­ну три­во­гу чи страх бу­ти по­ки­ну­тим?

У па­рах ду­же до­бре пра­цює жар­тів­ли­вий діа­лог. На­при­клад, чо­ло­вік зби­ра­є­ться на ро­бо­ту, а жін­ка під­хо­дить і за­пи­тує: «Ти ме­не не ки­да­єш?» Він від­по­від­ає: «Ні, я те­бе не ки­даю, я з то­бою». Зву­чить смі­шно, але ре­аль­но пра­цює. Якщо ма­лю­ка в ди­тин­стві не­до­го­ду­ва­ти (швид­ко «пе­ре­го­рі­ло» мо­ло­ко у ма­ми або йо­го не бу­ло), у до­ро­слої лю­ди­ни по­стій­но бу­де ба­жа­н­ня отри­му­ва­ти якісь сма­ко­ли­ки: пи­рі­жок, пе­чи­во, мо­ро­зи­во, цу­кер­ки... Ба­луй­те сво­го пар­тне­ра.

Ко­ли ми до­зво­ля­є­мо сво­є­му ди­тин­ству бу­ти і зву­ча­ти у до­ро­слих від­но­си­нах, то зни­ка­ють свар­ки та кон­флі­кти. Го­во­ріть одне з одним, смій­те­ся, жар­туй­те... Про­сті сло­ва лі­ку­ють трав­ми, на­пов­ню­ють лю­дей, то­ді всі скла­дно­щі в жит­ті спри­йма­ю­ться іна­кше, лег­ше.

Най­ча­сті­ше ті, ко­го від­ра­зу пі­сля на­ро­дже­н­ня з будь-якої при­чи­ни від­лу­чи­ли від ма­ми, у до­ро­сло­му ві­ці не мо­жуть за­пов­ни­ти свою по­тре­бу в ін­ших лю­дях і від­да­ють пе­ре­ва­гу са­мо­тно­сті

ОЛЬ­ГА АЛЬО­ХІ­НА За­снов­ник Укра­їн­сько­го Цен­тру До­слі­дже­н­ня по­ве­дін­ко­вих за­ле­жно­стей, ма­гістр пси­хо­ло­гії, ге­штальт­те­ра­певт, пси­хо­лог-пра­ктик ( WIAP), ве­ду­ча осві­тніх про­грам із пси­хо­ло­гії від­но­син у кон­текс­ті спів­за­ле­жної та кон­тр­за­ле­жної по­ве­дін­ки, сер­ти­фі­ко­ва­ний тре­нер Укра­їн­ської спіл­ки пси­хо­те­ра­пев­тів та Ки­їв­ської асо­ці­а­ції пси­хо­ло­гів­пра­кти­ків і пси­хо­те­ра­пев­тів

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.