З лю­бов'ю до ді­тей

Не­ма­те­рі­аль­на до­по­мо­га ди­тя­чим бу­дин­кам

KOLESO ZHITTJA - - Зміст - Бе­сі­ду ве­ла На­тал­ка Тлу­ма­цька

На­та­лія Тру­хан

У ди­тя­чих бу­дин­ках Укра­ї­ни жи­ве по­над 100 тис. ді­тей, ко­жно­му з яких по­трі­бні не ли­ше одяг та їжа. Їм ка­та­стро­фі­чно не ви­ста­чає лю­бо­ві, під­трим­ки, ро­зу­мі­н­ня жи­т­тя і ба­че­н­ня сво­го шля­ху. Уже ба­га­то ро­ків На­та­лія Тру­хан, пси­хо­лог і ко­уч, роз­ви­ває бла­го­дій­ні про­е­кти, що до­по­ма­га­ють ді­тям без ба­тьків­ської опі­ки зна­хо­ди­ти се­бе в жит­ті. Во­на роз­по­ві­ла «КЖ» про те, як будь-яка лю­ди­на, не­за­ле­жно від ма­те­рі­аль­но­го ста­но­ви­ща і ста­ту­су, мо­же до­по­мог­ти ді­тям. Що вас мо­ти­ву­ва­ло ство­ри­ти бла­го­дій­ні про­е­кти?

Стан ду­ші. У 26 ро­ків я зро­зумі­ла, що у ме­не в ду­ші ба­га­то лю­бо­ві, але її не­мо­жли­во ре­а­лі­зу­ва­ти в бі­зне­сі, а сер­йо­зних сто­сун­ків, які мо­гли би при­ве­сти до за­між­жя, у ме­не не бу­ло. У той час я за­йма­ла­ся йо­гою, по­го­во­ри­ла зі сво­їм ви­кла­да­чем, і він по­ре­ко­мен­ду­вав по­їха­ти до ді­тей, які обді­ле­ні лю­бов’ю. Спо­ча­тку я ду­ма­ла, що при­їду і ска­жу: «У ме­не є гро­ші, да­вай­те я вам за­раз щось ку­плю». Але ди­тя­чі бу­дин­ки за­кри­ті для від­ві­ду­ва­н­ня, то­му в ба­га­тьох із них ме­ні від­мов­ля­ли. Пер­ший ди­тя­чий бу­ди­нок, який прийняв ме­не, – це ди­тя­чий бу­ди­нок-ін­тер­нат у Чер­ні­гів­ській обла­сті. Там жи­вуть до­сить скла­дні, з по­гля­ду пси­хо­ло­гі­чно­го ста­ну, ді­тки. Ба­га­то з них бу­ли свід­ка­ми сер­йо­зних сі­мей­них не­га­ра­здів, а де­хто на­віть ба­чив убив­ства. Во­ни зна­хо­дя­ться у ста­ні стре­су, іно­ді на­віть не роз­мов­ля­ють. Що я мо­гла їм да­ти? Тіль­ки лю­бов. При­їха­ти, щоб обійня­ти, при­го­сти­ти цу­кер­ка­ми та по­гра­ти з ни­ми. Так і їзди­ла. І до­сі їжджу, тіль­ки вже не са­ма, а в ме­жах ве­ли­ко­го бла­го­дій­но­го про­е­кту. Пі­зні­ше я ви­йшла за­між, і ко­ли ми з чо­ло­ві­ком і на­шим ду­хов­ним на­став­ни­ком ви­ру­ши­ли у по­їзд­ку до се­ми свя­тих дже­рел, то «зу­стрі­ли» ще один ди­тя­чий бу­ди­нок, який зна­хо­ди­ться при Свя­то-во­зне­сен­сько­му Бан­чен­сько­му чо­ло­ві­чо­му мо­на­сти­рі. Але це не ди­тя­чий, а, ско­рі­ше, рі­дний дім. Сьо­го­дні там жи­ве близь­ко п’яти­сот ді­тей, ба­га­то з них ма­ють важ­кі ді­а­гно­зи або фі­зи­чні ка­лі­цтва. У ко­жно­го з цих ді­тей є та­то – їх уси­но­вив ба­тю­шка Лон­гин (за­раз єпис­коп). І у ко­жно­го є «ма­ма» – до ко­жних

трьох-чо­ти­рьох ді­тей при­крі­пле­на ня­ня, яку во­ни на­зи­ва­ють ма­мою. Ді­ти не від­чу­ва­ють се­бе си­ро­та­ми, во­ни від­чу­ва­ють, що жи­вуть у ве­ли­кій, дру­жній, від­кри­тій, ще­дрій сім’ї. Усіх го­стей во­ни при­го­ща­ють ча­єм, спів­а­ють пі­сень і роз­по­від­а­ють про своє жи­т­тя. Ні­ко­ли ні­чо­го не про­сять при­вез­ти, про­сто за­про­шу­ють і обі­ця­ють під­го­ту­ва­ти кон­церт. У Бан­че­нах всі пі­клу­ю­ться про ко­жно­го. На­віть ма­лю­ки, перш ніж щось з’їсти, спо­ча­тку до­по­мо­жуть тим, хто не мо­же впо­ра­ти­ся сам, а по­тім уже їдять са­мі. До до­по­мо­ги ді­тям ме­не при­ве­ла ве­ли­че­зна вну­трі­шня лю­бов. Спо­ча­тку я хо­ті­ла їм по­да­ру­ва­ти тіль­ки це, а по­тім ви­йшло зро­би­ти на­ба­га­то біль­ше – ство­ри­ти ще й осві­тні про­гра­ми.

Де ме­жа між лю­бов’ю і спів­чу­т­тям?

Спо­ча­тку пі­сля по­їздок до ді­тей я ду­же пла­ка­ла, ме­ні бу­ло їх шко­да. По­тім зро­зумі­ла, що їм по­трі­бна не жа­лість, а тіль­ки лю­бов. Ми зав­жди при­їжджа­є­мо до них із лю­бов’ю.

Чи озна­чає це, що до від­ві­ду­ва­н­ня ди­тя­чо­го бу­дин­ку по­трі­бно мо­раль­но під­го­ту­ва­ти­ся?

Так. Ми про­во­ди­мо під­го­тов­ку з лю­дьми, які їдуть у ди­тя­чий бу­ди­нок, осо­бли­во впер­ше. Про­си­мо зро­зу­мі­ти свій вну­трі­шній стан. Якщо все­ре­ди­ні жа­лість, біль, обра­за – кра­ще по­че­ка­ти, по­ду­ма­ти ба­га­то ра­зів, перш ніж їха­ти. Зви­чай­но, спів­чу­т­тя в та­ких си­ту­а­ці­ях гли­бо­ко все­ре­ди­ні при­су­тнє, і, на­пев­но, ми йо­го при­ду­шу­є­мо. Але біль­шою мі­рою це лю­бов до ді­тей.

Що від­бу­ва­є­ться, ко­ли ді­ти по­ли­ша­ють ди­тя­чі бу­дин­ки?

Ко­ли мо­їй при­йом­ній донь­ці бу­ло близь­ко 14 ро­ків, ми ви­рі­ши­ли да­ти їй мо­жли­вість отри­ма­ти хо­ро­шу осві­ту. Во­на хо­ті­ла всту­па­ти до ме­ди­чно­го ко­ле­джу, але ви­яви­ло­ся, що рі­вень її під­го­тов­ки був ну­льо­вим. Ми з цим впо­ра­ли­ся і па­ра­лель­но роз­ро­би­ли про­гра­му до­по­мо­ги під­лі­ткам – ви­хід­цям із ди­тя­чо­го бу­дин­ку: як їм пі­зна­ти світ, яко­го во­ни ні­ко­ли не ба­чи­ли. Цей про­ект на­зи­ва­є­ться «Пу­тів­ка у жи­т­тя». Він спря­мо­ва­ний на ада­пта­цію ді­тей від 14 ро­ків до жи­т­тя по­за ме­жа­ми ди­тя­чо­го бу­дин­ку. Во­ни ви­вча­ють осно­ви фі­нан­со­вої гра­мо­тно­сті, гі­гі­є­ну, фор­му­ва­н­ня від­но­син між чо­ло­ві­ком та жін­кою, осно­ви дру­жби і пар­тнер­ства. Крім то­го, на­вча­ю­ться за та­ки­ми спе­ці­аль­но­стя­ми, які да­дуть їм змо­гу під­три­ма­ти свій ма­те­рі­аль­ний рі­вень, якщо не вда­сться від­ра­зу вла­шту­ва­ти­ся на ро­бо­ту: ми­сте­цтво ма­ні­кю­ру, ви­шив­ка, сто­ляр­на спра­ва, ство­ре­н­ня ли­сті­вок... Зви­чай­но, ми до­по­ма­га­є­мо ді­тям всту­па­ти до на­вчаль­них за­кла­дів. Це ду­же ва­жли­во, оскіль­ки ди­ти­на пі­сля ди­тя­чо­го бу­дин­ку, яка не про­дов­жить учи­ти­ся, мо­же знай­ти со­бі «при­го­ди». Ми по­ясню­є­мо ді­тям най­про­сті­ші ре­чі: як ви­кли­ка­ти по­лі­цію чи по­же­жну слу­жбу, що ро­би­ти, якщо за­бо­лів жи­віт чи зуб, як се­бе по­во­ди­ти у не­стан­дарт- них си­ту­а­ці­ях. Для них все не­зна­йо­ме: во­ни зна­ють світ за те­ле­про­гра­ма­ми, їм скла­дно орі­єн­ту­ва­ти­ся в ре­аль­но­сті.

Як ді­ти, у яких не­має ін­фор­ма­ції про свій рід, бу­ду­ють від­но­си­ни, фор­му­ють сім’ї?

Якщо гли­бо­ко ви­вча­ти це пи­та­н­ня, то по­трі­бно го­во­ри­ти не тіль­ки про ба­тьків, але і про два ро­ди – ма­мин і та­тів. Ге­не­ти­ки ствер­джу­ють, що в ДНК лю­ди­ни мі­сти­ться ін­фор­ма­ція чи не про всі по­ко­лі­н­ня, що жи­ли до нас. Є по­руч батьки чи ні – ро­до­ва пам’ять за­кла­де­на від на­ро­дже­н­ня у ко­жній лю­ди­ні. Зви­чай­но, ко­ли ді­ти ро­стуть у сім’ях, то батьки да­ють їм зна­н­ня, ба­бу­сі й ді­ду­сі пе­ре­да­ють тра­ди­ції, до­по­ма­га­ють, під­три­му­ють, на­став­ля­ють. У ді­тей із ди­тя­чо­го бу­дин­ку та­ко­го фун­да­мен­ту не­має, то­му, як пра­ви­ло, во­ни бу­ду­ють від­но­си­ни на то­му прикладі, який во­ни ба­чать по те­ле­ві­зо­ру, чу­ють і спо­сте­рі­га­ють у сво­є­му ото­чен­ні. На жаль, ди­ти­на рід­ко оби­рає со­бі гі­дно­го пар­тне­ра. На­вчи­ти – одне із зав­дань на­ших про­е­ктів. Ми по­ясню­є­мо про­сті, але ва­жли­ві ре­чі про вза­є­ми­ни. На­при­клад, якщо пар­тнер під­ні­має ру­ку на вас – це не­нор­маль­но, якщо він вжи­ває нар­ко­ти­ки чи ал­ко­голь – це по­га­но. Ди­ти­ну, яка хо­че змі­ни­ти своє жи­т­тя на кра­ще, ви­дно по очах. Ці ді­ти усві­дом­ле­ні. Є й ін­ші, які не чу­ють і не хо­чуть слу­ха­ти, ро­зу­мі­ти. На це скла­дно впли­ну­ти при всьо­му ба­жан­ні.

У Бан­че­нах си­ту­а­ція чи­мось від­рі­зня­є­ться?

Зви­чай­но. По-пер­ше, в Бан­че­нах жи­вуть у до­ма­шніх умо­вах: у ді­тей є бу­ди­нок, а ми при­хо­ди­мо до них у го­сті. У ко­жно­го є своє ліж­ко, на яко­му по­стій­но змі­ню­є­ться бі­ли­зна (у ди­тя­чих бу­дин­ках це не зав­жди на­ла­го­дже­но). Ді­ти до­по­ма­га­ють на ку­хні, по го­спо­дар­ству... По су­ті, ді­ти в Бан­че­нах жи­вуть не в ди­тя­чо­му бу­дин­ку, а вдо­ма. Ко­жна ди­ти­на мо­же, якщо є ба­жа­н­ня, отри­ма­ти осві­ту. Во­на та­кож мо­же не їха­ти з до­му, а за­ли­ши­ти­ся в ньо­му жи­ти і пра­цю­ва­ти – при мо­на­сти­рі, у хра­мі, у го­те­лі (мо­на­стир­сько­му го­те­лі

Ді­ти, які ви­ро­сли в ди­тя­чих бу­дин­ках, зна­ють світ із те­ле­ві­зій­них про­грам, їм скла­дно орі­єн­ту­ва­ти­ся в ре­аль­но­сті

для від­ві­ду­ва­чів) або на сіль­сько­го­спо­дар­ських угі­д­дях. Ба­га­то з них ви­ро­ста­ють, ство­рю­ють сім’ї та бу­ду­ють осе­лі по­руч із «ба­тьків­ським» до­мом. Я не знаю, скіль­ки ді­тей ви­їха­ло з Бан­чен, але то­чно знаю: всі, хто там пра­цює, – це ді­ти, які там ви­ро­сли, отри­ма­ли осві­ту (лі­ка­ря, ку­ха­ря, управ­лін­ця) і за­ли­ши­ли­ся пра­цю­ва­ти.

Для них під­трим­ка ро­ду – це мо­на­стир і бу­ди­нок?

Так. Одно­го ра­зу я бу­ла на ве­сіл­лі: дів­чи­на з Бан­чен­сько­го дит­бу­дин­ку ви­хо­ди­ла за­між. Бу­ло близь­ко пів­ти- ся­чі го­стей: усі ді­ти, які ко­лись жи­ли і жи­вуть за­раз у Бан­че­нах, усі пра­ців­ни­ки. У та­кій «сім’ї» не­мо­жли­во від­чу­ва­ти се­бе обді­ле­ним. У ді­тей із кла­си­чних ди­тя­чих бу­дин­ків си­ту­а­ція ін­ша. Їм ви­да­ють по­ду­шку, ков­дру, плед і ви­пу­ска­ють у світ. Скіль­ки з них змо­же знай­ти в со­бі ве­ли­че­зну си­лу і ска­за­ти: «Я з усім впо­ра­ю­ся. Я силь­ний і хо­чу до­сяг­ти успі­ху!»? Оди­ни­ці. Біль­шість опу­ска­ють ру­ки та пли­вуть за те­чі­єю.

Як мо­жна змі­ни­ти си­ту­а­цію з ди­тя­чи­ми бу­дин­ка­ми в Укра­ї­ні?

Я вва­жаю, що най­більш ві­ро­гі­дний шлях – це ди­тя­чі бу­дин­ки сі­мей­но­го ти­пу. У ме­не є мрія від­кри­ти де­кіль­ка та­ких. І щоб там не де­ся­тки ді­тей жи­ли, а хо­ча би дві­сті. Щоб ді­ти ро­зумі­ли, що у них є сім’я та під­трим­ка і, що б не ста­ло­ся, їм є до ко­го при­йти. Ме­ні зда­є­ться, ро­зу­мі­н­ня, що у ди­ти­ни є під­трим­ка і їй до­по­мо­жуть у будь-якій си­ту­а­ції, – най­го­лов­ні­ше, що по­трі­бно за­раз ді­тям. Ще мо­жна пе­ре­йня­ти до­свід, на­при­клад, Ні­меч­чи­ни. Там ди­ти­на, по­чи­на­ю­чи з 14 ро­ків, уже мо­же про­хо­ди­ти спів­бе­сі­ди в ком­па­ні­ях і ви­би­ра­ти ту,

в якій хо­че пра­цю­ва­ти. Отри­му­ю­чи ате­стат, во­на вже знає, як роз­ви­ва­ти­ся. У ра­зі з ді­тьми з ди­тя­чих бу­дин­ків по­трі­бна дер­жав­на під­трим­ка – га­ран­тії в отри­ман­ні осві­ти та пра­це­вла­шту­ва­н­ня ви­пу­скни­ків.

Як зви­чай­на лю­ди­на мо­же до­по­мог­ти ді­тям?

Фі­нан­со­ва до­по­мо­га ні­ко­ли не бу­де зай­вою, але це не єди­не, що по­трі­бно. Ду­же по­трі­бні лю­ди, го­то­ві пе­ре­да­ва­ти свої зна­н­ня і жит­тє­вий до­свід. Рі­зні май­стер-кла­си, спор­тив­ні тре­ну­ва­н­ня і зма­га­н­ня, тре­нін­ги з са­мо­ро­з­ви­тку і впев­не­но­сті в со­бі... На­віть про­сто істо­рії з жи­т­тя про на­вча­н­ня у шко­лі, в ін­сти­ту­ті, про ви­бір про­фе­сії та кар’єр­ний роз­ви­ток, про сім’ю... Та­кі істо­рії на­ди­ха­ють ді­тей, до­по­ма­га­ють ви­зна­чи­ти­ся зі сво­їм жи­т­тям. Не менш ва­жли­ве на­став­ни­цтво. Ми на­ма­га­є­мо­ся зро­би­ти так, щоб у ко­жно­го кла­су був на­став­ник. Сер­йо­зна, від­по­від­аль­на, вну­трі­шньо зрі­ла лю­ди­на, яка ве­де клас і знає, що в ньо­му від­бу­ва­є­ться, ро­зу­міє по­тре­би, вну­трі­шні про­це­си. Ді­ти зав­жди мо­жуть за­те­ле­фо­ну­ва­ти цій лю­ди­ні, по­про­си­ти по­ра­ди або під­трим­ки. Осо­бли­во на­став­ни­цтво ва­жли­ве для ви­пу­скни­ків – їм ду­же по­трі­бна під­трим­ка у подаль­шій осві­ті, по­шу­ку жи­тла і на­віть де­який кон­троль. Якщо ми го­во­ри­мо про си­лу ро­ду, то всі ді­ти – на­ші ді­ти. Ми ж усі при­йшли від Ада­ма і Єви, у нас одна­ко­ве ко­рі­н­ня. Му­дрі лю­ди ка­жуть: «Якщо ми бе­ре­мо у свою сім’ю си­ро­ту, це озна­чає, що ми бе­ре­мо со­бі й хрест си­ро­ти». Що та­ке «хрест си­ро­ти»? Це озна­чає, що всі кар­мі­чні пи­та­н­ня, грі­хи та до­бро­ти цьо­го ро­ду ми бе­ре­мо на се­бе. Але якщо сім’я бе­ре до се­бе си­ро­ту – во­на силь­на. От­же, десь у про­сто­рі ця ди­ти­на про­си­ла під­трим­ки, і сім’я то­чно впо­ра­є­ться. Ко­ли ме­ні бу­ло шість ро­ків, я ска­за­ла ма­мі: у ме­не бу­де спо­ча­тку ве­ли­ка ди­ти­на, а по­тім ма­лень­ка. Ма­ма від- по­ві­ла, що так не бу­ває. Але в жит­ті ста­ло­ся са­ме так. Мо­жли­во, по­клик пред­ків на­га­дує про се­бе і під­ка­зує нам, що са­ме по­трі­бно зро­би­ти.

Що лю­ди­ні дає бла­го­дій­ність?

Най­го­лов­ні­ше – це лю­дя­ність. Сьо­го­дні біль­шість лю­дей пов­ні­стю скон­цен­тро­ва­ні на сво­є­му до­бро­бу­ті та на сво­їх ді­тях. Це при­ро­дно, але якщо хоч тро­хи по­ди­ви­ти­ся в бік ді­тей, які за­ли­ши­ли­ся без ба­тьків­сько­го пі­клу­ва­н­ня, то від­чу­ва­єш, як від­кри­ва­є­ться сер­це, з’яв­ля­є­ться біль­ше до­бро­ти, ви­ни­кає по­дя­ка за те, що ви мо­же­те ко­мусь до­по­мог­ти. Тіль­ки слу­жі­н­ня ро­бить нас справ­жні­ми лю­дьми. Якщо ми у ста­ні слу­жі­н­ня – на­ше жи­т­тя ду­же змі­ню­є­ться, і ми са­мі змі­ню­є­мо­ся, і на­ші цін­но­сті теж. То­му для ме­не на­сам­пе­ред це слу­жі­н­ня лю­бо­ві, мо­жли­вість да­ти лю­бов ін­шо­му. Ко­ли лю­ди­на жи­ве у ста­ні тіль­ки за­ро­бля­н­ня гро­шей, то ви­ни­кає вну­трі­шній де­фі­цит. Щой­но ди­ви­шся вглиб се­бе і ба­чиш там по­ле лю­бо­ві – при­хо­дять мо­жли­во­сті та по­да­рун­ки. Ме­ні «по­да­ру­ва­ли» чо­ло­ві­ка, ди­ти­ну, ба­га­то про­е­ктів і, зви­чай­но, бла­го­дій­ність. Ко­ли з’яв­ля­є­ться ба­жа­н­ня бу­ти ко­ри­сною для ін­ших, то при­хо­дять і мо­жли­во­сті для цьо­го.

Що та­ке слу­жі­н­ня?

Слу­жі­н­ня – жи­ти не тіль­ки для се­бе. У цьо­му сві­ті ко­жна лю­ди­на мо­же знай­ти своє слу­жі­н­ня. Мо­жна ді­ли­ти­ся кра­сою, до­бро­тою, ді­я­ми, під­трим­кою... Щой­но лю­ди­на по­чи­нає це ро­би­ти, ви­ни­кає стан обмір­ко­ва­но­сті жи­т­тя, з’яв­ля­є­ться від­по­відь на пи­та­н­ня: «На­ві­що я жи­ву?»

Не всі сьо­го­дні від­чу­ва­ють се­бе ре­а­лі­зо­ва­ни­ми, ща­сли­ви­ми. Як від­кри­ти сер­це, по­ба­чи­ти світ?

По­трі­бно йти до ма­ми, осо­бли­во, якщо йде­ться про жін­ку. Якщо у неї за­кри­те сер­це, то, най­імо­вір­ні­ше, є скла­дно­щі у сто­сун­ках із ма­мою чи з ба­бу­сею по ма­мі. Ба­бу­ся за ма­ми­ною лі­ні­єю – це Бо­го­ро­ди­ця ро­ду, яка пе­ре­дає лю­бов, тра­ди­ції, зна­н­ня, ді­ли­ться най­по­та­єм­ні­шим, на­вчає жін­ку жи­ти.

А якщо ма­ми чи ба­бу­сі вже не­має?

Ми не ба­чи­мо їх у цьо­му сві­ті, але три­єд­ність – дух, ду­ша, ті­ло – ні­ку­ди не йде. Якщо ті­ла і ду­ші вже не­має на цій Зем­лі, мо­жна звер­ну­ти­ся до ду­ху. Зга­да­ти про цю лю­ди­ну, по­дя­ку­ва­ти, прийня­ти все, що во­на вам да­ла, пе­ре­про­си­ти і про­сти­ти са­мо­му. Обра­за та злість за­кри­ва­ють сер­це, і во­но обро­стає «ко­лю­чка­ми». Не­має мо­жли­во­сті по­го­во­ри­ти з лю­ди­ною – на­пи­шіть ли­ста, по­спіл­куй­те­ся з пси­хо­ло­гом, при­йдіть на роз­ста­нов­чу се­сію. Най­го­лов­ні­ше, щоб не бу­ло на­пру­же­них від­но­син по жі­но­чій лі­нії, то­му що для жін­ки вза­є­ми­ни з жін­ка­ми її ро­ду – це най­го­лов­ні­ше. Ма­ма – це бла­го­сло­ве­н­ня на ство­ре­н­ня сім’ї. Якщо ма­ма не бла­го­сло­ви­ла сім’ю, то в сім’ї мо­жуть бу­ти скла­дно­щі.

Чи мо­жна про­ба­чи­ти пред­ків, адже во­ни іє­рар­хі­чно ви­щі за нас?

Ко­ли ми сто­ї­мо спи­ною до на­ших пред­ків, три­ма­є­мо обра­зу на ма­му чи ба­бу­сю, від­мов­ля­є­мо­ся від них – ми не роз­ви­ва­є­мо­ся. По­трі­бно по­вер­ну­ти­ся до них облич­чям, прийня­ти все те, що во­ни да­ва­ли (як мо­гли і вмі­ли), по­про­си­ти ви­ба­че­н­ня, про­ба­чи­ти са­мим і прийня­ти їх та­ки­ми, яки­ми во­ни є. Мо­жна ска­за­ти так: «Я вам дя­кую і при­ймаю все те, що ви ме­ні да­ли. До­зволь­те ме­ні жи­ти так, як я жи­ву». Ча­сто про­тя­гом пів­ро­ку жи­т­тя змі­ню­є­ться.

Як на­пов­ни­ти жи­т­тя до­бро­тою?

На­сам­пе­ред по­трі­бно ро­зу­мі­ти се­бе і свою при­ро­ду. Жін­кам – не на­ма­га­ти­ся пе­ре­хо­ди­ти на чо­ло­ві­чі енер­гії, а чо­ло­ві­кам – на жі­но­чі. На­со­ло­джу­ва­ти­ся жи­т­тям. Жи­ти з від­чу­т­тям, що ви сьо­го­дні мо­же­те зро­би­ти світ тро­хи кра­щим, то­ді й для вас він ста­не кра­щим. Лю­би­ти та ці­ну­ва­ти свою сім’ю, тра­ди­ції, своє ко­рі­н­ня. На­ро­джу­ва­ти ді­тей, ро­бля­чи цей світ ща­сли­ві­шим. До­по­ма­га­ти ін­шим, якщо мо­жна. Іно­ді на­віть про­ста фра­за «у те­бе все ви­йде, ти мо­ло­дець, я те­бе під­три­маю» мо­же кар­ди­наль­но змі­ни­ти жи­т­тя лю­ди­ни.

НА­ТА­ЛІЯ ТРУ­ХАН Жі­но­чий пси­хо­лог, ко­уч, ав­тор про­грам ін­ди­ві­ду­аль­но­го та кор­по­ра­тив­но­го роз­ви­тку, ко­ор­ди­на­тор бла­го­дій­них про­е­ктів

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.