Ва­силь Кре­мень: «Ди­тині по­тріб­ні не вчи­телі, а на­став­ни­ки»

Один із го­лов­них ре­фор­ма­торів віт­чиз­ня­ної си­сте­ми нав­чан­ня, екс-міністр освіти і на­у­ки Украї­ни роз­по­вів «КЖ» про те, які змі­ни необ­хід­ні в га­лузі освіти краї­ни, на що че­ка­ти на­шим дітям у май­бут­ньо­му і як ви­хо­ва­ти щас­ли­ву і успіш­ну лю­ди­ну.

KOLESO ZHIZNI - - Я ЗНАЮ - Ва­силь Кре­мень Українсь­кий вче­ний, дер­жав­ний, політич­ний та гро­мадсь­кий діяч, ака­де­мік, іно­зем­ний член РАО. Від 1999 до 2005 рр. – міністр освіти і на­у­ки Украї­ни. Пре­зи­дент То­ва­ри­ства «Знан­ня» Украї­ни, по­чес­ний пре­зи­дент Спор­тив­ної сту­дентсь­кої спіл­ки, чл

На яких за­са­дах нині фор­муєть­ся ви­хо­ван­ня ді­тей?

Ба­га­то­ві­ко­ва історія на­шої краї­ни скла­да­ла­ся не най­кра­ще: упро­до­вж ба­гатьох сторіч Украї­на не бу­ла по­в­но­цін­ною дер­жа­вою, її те­ри­торію, як і на­род, по­стій­но розді­ля­ли. Це при­зве­ло до фор­му­ван­ня від­мін­но­стей у тра­ди­ціях, цін­но­стях, на­віть у мен­таль­них ри­сах. То­му сьо­год­ні ми ба­чи­мо над­зви­чай­ні склад­но­щі у про­цесі ста­нов­лен­ня українсь­кої дер­жав­но­сті. Ми по­вин­ні знай­ти спіль­ний зна­мен­ник для всіх гро­ма­дян Украї­ни і утвер­джу­ва­ти дер­жа­ву са­ме на цій ос­но­ві. Та­ка мож­ливість є! По­тріб­но роз­ви­ва­ти куль­тур­ний об­мін між ре­гіо­на­ми.

Су­час­ні україн­ці ду­же ма­ло по­до­ро­жу­ють краї­ною, не зна­ють на­віть про сусід­ній рай­он (не бе­ре­мо до ува­ги ту­ри­стич­ні цен­три).

Іноді мож­на по­чу­ти, що в умо­вах гло­балі­за­ції

від­бу­ваєть­ся збли­жен­ня на­родів, на­цій, ство­рен­ня єди­но­го еко­но­міч­но­го по­ля, ін­фор­ма­цій­но­го про­сто­ру і та­ке ін­ше. Але при цьо­му зна­чен­ня патріо­тиз­му ніве­люєть­ся – це непра­виль­но. Крім цьо­го гло­балі­за­ція має ін­ший ас­пект: від­бу­ваєть­ся за­го­стрен­ня кон­ку­рен­ції не ли­ше в еко­но­мі­ці, ай в ін­фор­ма­цій­но­му полі, в політи­ці. В цих умо­вах та дер­жа­ва, яка хо­че бу­ти успіш­ною, по­вин­на спри­я­ти єд­нан­ню сво­го на­се­лен­ня, як мож­на глиб­ше усві­дом­лю­ва­ти свої на­ціо­наль­ні ін­те­ре­си. Це по­вин­но ста­ти го­лов­ною за­са­дою ви­хо­ван­ня на­ших ді­тей – бук­валь­но кож­на дія стар­шо­го по­колін­ня має ґрун­ту­ва­ти­ся на ви­хов­но­му ас­пек­ті та на куль­турі дер­жа­ви. Ди­ти­на фор­муєть­ся не стіль­ки під вп­ли­вом цілес­пря­мо­ва­них дій, скіль­ки від то­го, в яко­му се­ре­до­ви­щі во­на зна­хо­дить­ся, які при­кла­ди від­но­син ба­чить.

Що по­тріб­но роз­ви­ва­ти в куль­турі ви­хо­ван­ня?

У нас є ду­же ба­га­то плюсів, во­ни за­галь­но­людсь­кі, і україн­ство не по­за ме­жа­ми цьо­го ци­вілі­за­цій­но­го по­то­ку. А ось що­до мі­нусів…

Ба­га­то хто на­зи­ває нас ін­диві­ду­аліста­ми, на від­мі­ну від ін­ших на­родів, яким біль­ше при­та­ман­на ко­лек­тив­ність. Але, на мій по­гляд, ми не за­вжди при­ді­ляє­мо до­стат­ньо ува­ги ін­диві­ду­аль­но­му роз­вит­ко­ві ди­ти­ни. Не­має ро­зу­мін­ня, що ди­ти­на на­род­жуєть­ся са­мо­стій­ною, са­мо­до­стат­ньою осо­би­стістю. Во­на жи­ве не для то­го, щоб ті­ши­ти бать­ків, бу­ти слух­ня­ною і от­ри­му­ва­ти схва­лен­ня ото­чу­ю­чих. Від пер­ших днів жит­тя до ди­ти­ни по­тріб­но ста­ви­ти­ся як до осо­би­сто­сті.

Я про­ти над­мір­но слух­ня­них ді­тей, то­му що це са­мо­за­пе­ре­чен­ня са­мої сут­но­сті ди­тин­ства. У та­ких у до­рос­ло­му жит­ті не від­бу­ваєть­ся роз­крит­тя та­лан­тів і здіб­но­стей, роз­вит­ку осо­би­сто­сті. Во­ни при­сто­со­ву­ють­ся до дум­ки бать­ків чи ін­ших лю­дей та на­ма­га­ють­ся бу­ти «гар­ни­ми» для всіх, крім се­бе – во­ни за­бу­ва­ють про своє внут­ріш­нє, що за­кла­дене в них при­ро­дою чи Бо­гом. У ре­зуль­таті мільй­о­ни лю­дей, які роз­ви­ва­ють­ся та­ким чи­ном, губ­лять не тіль­ки своє жит­тя, а й жит­тя дер­жа­ви і сус­піль­ства. То­му я вва­жаю, що фор­му­ван­ня са­мо­до­стат­ньої, роз­ви­ну­тої осо­би­сто­сті є го­лов­ним за­в­дан­ням шкіль­ної ре­фор­ми і вза­галі змін у став­лен­ні до ді­тей у сус­піль­стві.

Яких іще ре­форм по­тре­бує українсь­ка освіт­ня про­гра­ма?

Я гли­бо­ко пе­ре­ко­на­ний, що в шкіль­ній прак­ти­ці ав­то­ри­тар­ну, ре­пре­сив­ну пе­да­го­гіку необ­хід­но за­мі­ни­ти пе­да­го­гікою то­ле­рант­но­сті. Тоб­то пе­рей­ти від мо­делі, де той, хто нав­чає, – ак­тив­ний суб’єкт, а той хто нав­чаєть­ся, – па­сив­ний об’єкт, до мо­делі «суб’єкт суб’єкт­них від­но­син». У та­ко­му ви­пад­ку бу­дуть ша­на і по­ва­га між учи­те­лем і уч­нем, роз­ви­ва­ти­му­ть­ся де­мо­кра­тич­ні від­но­си­ни. Як­що ми не мо­дер­ні­зує­мо освіту – ми не змі­ни­мо українсь­ке сус­піль­ство. Че­рез змі­ни в освіті мож­на сфор­му­ва­ти мо­дер­ну на­цію з са­мо­до­стат­ні­ми роз­ви­ну­ти­ми осо­би­сто­стя­ми.

Йдеть­ся про те, що до­рос­лі по­вин­ні до­по­мог­ти ди­тині пізна­ти се­бе, роз­кри­ти свої та­лан­ти, са­мо­ро­зви­ну­тись на ос­но­ві при­род­них здіб­но­стей. Тоді, по­до­рос­лі­шав­ши, ця лю­ди­на са­мо­ре­алі­зуєть­ся стане щас­ли­вою. Ко­ли мільй­о­ни лю­дей з успі­хом ви­ко­ну­ють улюб­ле­ну спра­ву, то й дер­жа­ва доб­ре роз­ви­ваєть­ся.

Щас­ли­вою ди­ти­ну зро­би­ти не мож­на, ми має­мо ли­ше ство­ри­ти умо­ви, щоб во­на рос­ла щас­ли­вою. А це мож­ли­во ли­ше на за­са­дах її сво­бо­ди. В цьо­му сен­сі ду­же важ­ли­во пі­дви­щу­ва­ти пе­да­го­гіч­ну куль­ту­ру бать­ків і сус­піль­ства вза­галі. Я б на­звав це пе­да­го­гі­за­цією сус­піль­ства. По­ки що су­час­ні бать­ки ли­ше ко­пі­ю­ють схе­ми своїх ро­дин. Та­ким чи­ном пе­ре­да­ють­ся тра­ди­ції, і це доб­ре. Але нега­тив­ні уста­нов­ки за­ли­ша­ють­ся, і з ни­ми по­тріб­но ак­тив­но пра­ц­ю­ва­ти.

У чо­му по­ля­гає про­цес пе­да­го­гі­за­ції сус­піль­ства?

Пе­да­го­гіч­ні знан­ня – в ма­си, так мож­на ска­за­ти. А кон­крет­ні­ше – щоб лю­ди свої сто­сун­ки бу­ду­ва­ли на пе­да­го­гіч­них прин­ци­пах, пов’яза­них із ша­ну­ван­ням лю­ди­ни, спри­ян­ням її роз­вит­ку і та­ке ін­ше. Я, на­при­клад, при­хиль­ник ідеї ди­ти­но­цен­триз­му. До­рос­лі по­вин­ні взя­ти собі за ме­ту роз­г­ледіти в ди­тині її та­лан­ти і в нав­чан­ні мак­си­маль­но на­б­ли­зи­тись до цих здіб­но­стей.

На по­са­ді мініст­ра освіти я на­ма­гав­ся пе­рей­ти до 12-річ­но­го нав­чан­ня у шко­лах. Тоді ми ба­чи­ли ство­рен­ня про­філь­них стар­ших класів для то­го, аби ди­ти­на у від­по­від­но­сті до своїх та­лан­тів оби­ра­ла пред­ме­ти для більш гли­бо­ко вив­чен­ня, а ін­ші – тіль­ки в ме­жах про­гра­ми. З пер­ши­ми во­на пов’язує свою про­фесію та май­бут­нє, а ін­ші на­прям­ки вив­ча­ють­ся для за­галь­но­го роз­вит­ку.

Та­ка си­сте­ма вже ба­га­то ро­ків іс­нує в єв­ро­пейсь­ких краї­нах, до яких ми на­ма­гає­мо­ся на­б­ли­зи­ти­ся. Я аб­со­лют­ний при­біч­ник та­ко­го шля­ху, але не ли­ше з точ­ки зо­ру еко­но­міки і політи­ки. Я за рух та ін­те­гра­цію куль­тур, пе­рей­нят­тя тра­ди­цій, ідей, які впро­до­вж століть фор­му­ва­ли­ся в Єв­ро­пі, але з ураху­ван­ням кон­крет­них істо­рич­них об­ста­вин Украї­ни. І, го­ловне, я б звер­нув ува­гу на став­лен­ня до лю­ди­ни – лю­ди­но­цен­трич­ність сус­піль­ства. У ре­зуль­таті чо­го всі ма­ють біль­ше мож­ли­во­стей для ре­алі­за­ції се­бе та гід­но­го рів­ня жит­тя. Там теж раю не­має, але умо­ви для са­мо­ре­алі­за­ції на­ба­га­то кра­щі. По­ва­га до осо­би­сто­сті, її роз­ви­ток – це клю­чо­ве за­в­дан­ня на­шо­го сус­піль­ства і ви­хо­ван­ня зо­кре­ма.

Чи важ­ливі для ді­тей ав­то­ри­те­ти – у сім’ї, куль­турі, сус­піль­стві?

Ав­то­ри­тет – це при­родне яви­ще для сус­піль­ства. Во­ни бу­ли, є і бу­дуть віч­ни­ми, як­що фор­му­ють­ся са­мим жит­тям. Ми знає­мо ба­га­то лю­дей ми­ну­ло­го, які ста­ли ав­то­ри­тет­ни­ми в ре­зуль­таті своєї діяль­но­сті, впли­ву своїх най­к­ра­щих рис і здійс­нен­ня гід­них вчин­ків. Але є одне «але».

У школі мені не по­до­ба­лось пи­са­ти тво­ри на те­му «На ко­го я хо­чу бу­ти схо­жим». Вже за­раз я мо­жу ав­то­ри­тет­но за­яви­ти, що не міг собі уяви­ти свою схо­жість на ко­гось. Ми на­род­жує­мо­ся для то­го, аби про­жи­ти своє жит­тя, а не бу­ти схо­жи­ми на яко­гось «ав­то­ри­те­та». За­по­зи­чен­ня окре­мих при­кла­дів із діяль­но­сті тієї чи ін­шої лю­ди­ни, фор­му­ван­ня се­бе з ураху­ван­ням цих при­кла­дів – так. Але в жод­но­му ви­пад­ку не на­ма­ган­ня аб­со­лю­ти­зу­ва­ти ав­то­ри­тет. Ще раз хо­чу на­го­ло­си­ти: я пе­ре­ко­на­ний – лю­ди­на мо­же ста­ти щас­ли­вою, як­що бу­де со­бою, са­мо­до­стат­ньою роз­ви­ну­тою осо­би­стістю. В ін­шо­му

По­ва­га до осо­би­сто­сті, її роз­ви­ток – це клю­чо­ве за­в­дан­ня на­шо­го сус­піль­ства і ви­хо­ван­ня зо­кре­ма

ви­пад­ку з неї вий­де маріо­нет­ка, якою ду­же лег­ко мані­пу­лю­ва­ти. Не­хай ди­ти­на за­своїть мен­ше знань, про­те від­бу­деть­ся як са­мо­до­стат­ня осо­би­стість. Це кра­ща пер­спек­ти­ва, ніж нав­па­ки.

Які ос­нов­ні тен­ден­ції у су­час­но­му ви­хо­ван­ні?

Особ­ли­ва тен­ден­ція роз­вит­ку су­час­ної ци­вілі­за­ції – це пе­ре­хід люд­ства до ін­но­ва­цій­но­го ти­пу про­гре­су (швид­ка змі­на знань, тех­но­ло­гій і т. ін.). Лю­ди­на з ін­но­ва­цій­ним ти­пом сві­до­мо­сті, ми­слен­ня та куль­ту­ри здат­на до ін­но­ва­цій­но­го ти­пу діяль­но­сті. На жаль, у на­шій краї­ни до­сить ма­ло та­ких лю­дей, то­му і про­грес по­віль­ний. Але змі­ни від­бу­ва­ють­ся по­стій­но, бо ми жи­ве­мо в та­ку епо­ху, а на­ші діти – зрос­та­ють. Для них тех­но­ло­гії – це спо­сіб жит­тя, то­му і нав­чаль­ний про­цес по­тріб­но змі­ню­ва­ти кар­ди­наль­но.

Рані­ше в діяль­но­сті нав­чаль­них за­кла­дів бу­ла од­на аб­со­лю­ти­зо­ва­на функ­ція – за­своєн­ня знань, у кра­що­му ви­пад­ку – твор­чо-кри­тичне. Бе­з­умов­но, ця функ­ція є сьо­год­ні і за­ли­шить­ся в май­бут­ньо­му, але крім неї в нав­чан­ні і ви­хо­ван­ні по­тріб­но ма­ти ще дві функ­ції: до­по­мог­ти ди­тині роз­ви­ну­ти вмін­ня і на­вич­ки нав­ча­ти­ся впро­до­вж жит­тя та вміти ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти здо­буті знан­ня. Не для від­по­ві­дей і на­віть не для ЗНО, а для за­сто­су­ван­ня в по­всяк­ден­но­му жит­ті, по­буті, зад­ля роз­вит­ку про­гре­су. Про­бле­му освіти в Україні доб­ре ілюструє участь на­ших шко­лярів на між­на­род­них олім­піа­дах. Ко­ли по­тріб­но про­де­мон­стру­ва­ти знан­ня – во­ни по­пе­ре­ду ба­гатьох. Але ко­ли необ­хід­но ці знан­ня ви­ко­ри­ста­ти для аналі­зу прак­тич­ної про­бле­ми, особ­ли­во нети­по­во­го ха­рак­те­ру – по­чи­на­ють­ся склад­но­щі.

Як­що при­бра­ти ав­то­ри­тар­ну пе­да­го­гіку, як ди­ти­ну мо­ти­ву­ва­ти до нав­чан­ня?

Так, це склад­ні­ше, але я пе­ре­ко­на­ний, що по­тріб­но мак­си­маль­но орієн­ту­ва­ти ди­ти­ну на успіх у жит­ті, на чес­но за­роб­лені стат­ки. Я пе­ре­ко­на­ний, що за­роб­лене пра­цею та знан­ня­ми ба­гат­ство – це ви­раз внеску лю­ди­ни в роз­ви­ток сус­піль­ства. Уявіть, як­що б не бу­ло Бі­ла Гейт­са, од­но­го з най­ба­гат­ших чо­ло­віків у світі, щоб втра­ти­ло сус­піль­ство? Йо­го ба­гат­ство є ви­ра­зом внеску в роз­ви­ток ци­вілі­за­ції. До то­го ж ве­ли­кі су­ми, при­близ­но 20 млрд до­ларів, він уже від­дав на бла­годій­ність і по­стій­но про­до­в­жує це ро­би­ти.

Роль учи­те­ля змі­нюєть­ся: він по­ви­нен ста­ти на­став­ни­ком у са­мо­пізнан­ні, са­мо­ро­звит­ку ди­ти­ни, а не бу­ти дже­ре­лом ін­фор­ма­ції

Що по­тріб­но, щоб пе­рей­ти до ти­пу ін­но­ва­цій­ної лю­ди­ни?

Усі про­це­си в освіті та ви­хо­ван­ні, про які ми го­во­ри­мо, є інер­цій­ни­ми. До­корін­но змі­ни­ти си­ту­а­цію швид­ко не вий­де, необ­хід­ні по­слі­дов­ні си­стем­ні змі­ни. Во­ни мо­жуть від­бу­ва­ти­ся з по­мил­ка­ми, але кра­ще зро­би­ти ко­рек­ти­ви, ніж ні­чо­го не ро­би­ти. Мені при­єм­но, що те­пе­ріш­нє керів­ниц­тво Міністер­ства освіти та на­у­ки по­вер­ну­лось до ідеї 12-річ­но­го нав­чан­ня і йо­го но­во­го змісту. Цей крок необ­хід­ний, щоб нав­ча­ти ді­тей за трьо­ма функ­ція­ми, про які я вже го­во­рив. За­раз шко­лярі ча­сто вчать­ся ме­ханіч­но – за­пам’ята­ли знан­ня, від­тво­ри­ли на іс­пи­ті і за­бу­ли. А де ефек­тив­ний роз­ви­ток осо­би­сто­сті? Успіх у су­час­но­му жит­ті визна­чаєть­ся не кіль­кістю знань, а го­тов­ністю до по­шу­ку ін­фор­ма­ції, її ви­ко­ри­стан­ня та аналі­зу.

Яка роль учи­те­ля в про­цесі пе­ре­хо­ду?

Сьо­год­ні є ба­га­то ін­фор­ма­цій­них мож­ли­во­стей, які доз­во­ля­ють знай­ти знан­ня в будь-який час. То­му у порів­нян­ні з ми­ну­лим роль учи­те­ля кар­ди­наль­но змі­нюєть­ся. Рані­ше йо­го ав­то­ри­тет визна­чав­ся кіль­кістю знань з пред­ме­ту, тоб­то він був дже­ре­лом ін­фор­ма­ції, і най­часті­ше єди­ним. За­раз діти ма­ють змо­гу знай­ти біль­ше да­них в ін­тер­неті, ніж їм мо­же на­да­ти на­віть най­ро­зум­ні­ший ви­кла­дач. Та­ким чи­ном, йо­го роль змі­нюєть­ся – він по­ви­нен ста­ти на­став­ни­ком у са­мо­пізнан­ні й са­мо­ро­звит­ку ди­ти­ни. А це по­тре­бує знач­них пе­ре­тво­рень у ме­то­ди­ках нав­чан­ня. І, перш за все, на­ма­га­тись усві­до­ми­ти по­тре­би сьо­го­ден­ня, йо­го особ­ли­во­сті.

Я вва­жаю, що на­ша на­ція над­мір­но кон­сер­ва­тив­на, і її необ­хід­но мо­дер­ні­зу­ва­ти. Ос­но­вою цієї мо­дер­ні­за­ції є освіт­ня діяль­ність.

Newspapers in Russian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.