Кар­ти­ни – ма­лень­кі діти ве­ли­ких мит­ців

Як пра­ц­ю­ють су­час­ні ві­до­мі ху­дож­ни­ки

KOLESO ZHIZNI - - Я СОЗИДАЮ - Sascha Labuda Ві­до­мий ні­ме­ць­кий ху­дож­ник та хро­моліто­гра­фіст. На­ро­ди­вся у 1962 ро­ці. Нав­чав­ся в США та в Па­ри­жі, у На­та Лі­ба, пря­мо­го уч­ня Кло­да Моне. Пра­ц­ю­вав із Френ­сі­сом Бе­ко­ном, Се­мом Френ­сі­сом, Ро­бер­то Мат­та та ін. Від 2016 ро­ку жи­ве та пра­ц­ює у Киє

Із цією над­зви­чай­ною лю­ди­ною ми зустрі­ли­ся у ка­фе на Хре­ща­ти­ку для зви­чай­но­го ін­терв’ю, але так за­хо­пи­ли­ся роз­мо­вою, що про­до­в­жи­ли її вдо­ма у Са­ші, а піз­ні­ше – і в йо­го студії. Про те, як ба­чать світ те­пер ве­ли­кі ху­дож­ни­ки, як во­ни ство­рю­ють свої кар­ти­ни та які пло­ди пра­ці роб­лять мит­ця успіш­ним – чи­тай­те ниж­че.

Нам ду­же ці­ка­во зро­зу­міти ваш світо­гляд че­рез об­ра­зи. Ска­жіть, як би ви проілюстру­ва­ли, на­при­клад, по­нят­тя «Я люб­лю»?

Я не мо­жу ілюстру­ва­ти жод­них слів. Це не ми­стец­тво. Ніко­ли не бе­ру участі в екс­по­зи­ціях, де у гля­да­ча є під­пи­си і по­яс­нен­ня до ви­став­ле­них робіт, я це нена­ви­джу. Все має йти ін­стинк­тив­но: і тво­рен­ня, і сприй­нят­тя тво­ру. Як­що го­во­ри­ти про мої кар­ти­ни, во­но при­хо­дить і па­дає на по­лот­но в студії, але це не ілюстра­ція чо­гось. Я б ніко­ли не зай­мав­ся ілюстра­цією по­нят­тя «я люб­лю», то­му що та­кий стиль ро­бо­ти вже за­вер­ши­вся, «го­вір­ке» ми­стец­тво відій­шло, за­кін­чи­ло­ся. Мит­ці у всьо­му світі

звер­та­ють­ся до гля­да­ча на­пря­му і роб­лять без­по­се­ред­ньо ін­стинк­тив­ні кар­ти­ни.

Ми­стец­тво на сьо­год­ніш­ній день не ро­бить «ко­міксів», щоб ска­за­ти «ось лю­бов – гар­на дів­чи­на – по­ці­лу­нок».

Але як­що вам тре­ба бу­ло б пе­ре­да­ти по­чут­тя, пе­ре­жи­ван­ня лю­бо­ві?

Я б тоді пи­сав тек­сти, як Пуш­кін чи Лес­сінг.

Пи­сав би по­е­ми, а не кар­ти­ни, то­му що го­во­ри­ти про лю­бов – це спра­ва по­етів.

Доб­рі мит­ці ніко­ли не ілюстру­ють емо­ції – по­дивіть­ся на Мо­цар­та і Ба­ха. Я граю на віо­лон­челі і знаю, що в ше­сти сюїтах для віо­лон­челі Ба­ха не­має емо­цій. Перш за все, це 90% важ­кої пра­ці, ре­шта – ма­те­ма­ти­ка, ком­по­зи­ція, фра­зу­ван­ня.

Ми­стец­тво не ілюстра­тивне, во­но го­во­рить без­по­се­ред­ньо, во­но не має по­тре­би хо­ди­ти нав­ко­ло. Ве­ли­кі мит­ці ніко­ли не ілюстру­ють емо­цій, хо­ча емо­ції при­хо­дять до пуб­ліки.

Що на­ди­хає тво­ри­ти, ма­лю­ва­ти?

Те, що ти ба­чиш нав­ко­ло. Ти на­ди­хаєш­ся, за­ко­хуєш­ся в те, що ба­чиш. Я за­раз си­джу з ва­ми і зна­ход­жу­ся під ва­шим вп­ли­вом. По­чут­тя не бу­ва­ють аб­стракт­ні. Я не мо­жу по­лю­би­ти зоб­ра­жен­ня, кар­тин­ку, я мо­жу по­лю­би­ти тіль­ки те жи­ве, що ба­чу пе­ред со­бою за­раз. Це про­во­кує ін­стинкт тво­ри­ти. Що ти ба­чиш тут і за­раз. І це мож­на транс­фор­му­ва­ти в різ­ні ви­ди ми­стецтва.

Як­що я вам роз­по­ві­да­ти­му, що у мене є брат, йо­му 22, він схо­жий на Бре­да Піт­та, і та­ке ін­ше – ви в ньо­го не за­ко­хає­тесь. Ви за­пи­тає­те: «Ко­ли мож­на зустріти­ся з цим хлоп­цем?», бо по­ки ви йо­го не по­ба­чи­те жи­вим, ні­чо­го не бу­де. І це при­чи­на, че­рез яку не мож­на ілюстру­ва­ти лю­бов чи нена­висть.

Дивіть­ся, у на­шо­му в жур­налі на ко­ла­жі мо­ло­да гар­на дів­чи­на, квіти са­ку­ри… Хі­ба це не ілюстра­ція лю­бо­ві?

Як для жур­на­лу – це ду­же гар­но, але це не ми­стец­тво. За­раз лю­ди на­ма­га­ють­ся всю­ди по­ка­за­ти чи проілюстру­ва­ти лю­бов – але чо­му са­ме лю­бов? Чо­му не нена­висть чи якісь тем­ні речі? Лю­бов ста­ла сьо­год­ні но­вою по­ка­зо­вою релі­гією. Але не мож­на жи­ти з кар­тин­кою дів­чи­ни, як і не мож­на жи­ти з кар­тин­кою квітів. Як­що ви прий­де­те до мене до­до­му, то по­ба­чи­те, що в мене ро­с­туть справж­ні квіти в ва­зо­нах, справж­нє бон­сай. Мені не тре­ба їх­ні фо­то, у мене є живі.

Що тоді пе­ре­дає ми­стец­тво?

Ні­чо­го. Во­но про­сто під­ні­має те, що у вас є. Під йо­го вп­ли­вом у вас по­кра­щу­ють­ся емо­ції, які ви має­те у ком­по­зи­ції влас­но­го жит­тя.

Від часів аме­ри­кансь­ко­го екс­пресіоніз­му, від Джас­пе­ра Джо­у­н­са, Ен­ді Вор­го­ла – во­ни ніко­ли не по­чи­на­ли з дум­ки «Я хо­чу спро­во­ку­ва­ти емо­цію нена­ви­сті се­ред ауди­торії…» У них ніко­ли не бу­ло кон­цеп­тів. Про­сто без­по­се­ред­ньо ін­стинк­тив­ні ро­бо­ти, щоб за до­по­мо­гою різ­них ма­теріалів пе­ре­да­ти на по­лот­ні ваш внут­ріш­ній вигляд.

Як­що го­во­ри­ти про арт-ри­нок, то ви має­те ра­цію, але як­що про ви­со­ке чут­тєве ми­стец­тво… Чо­го лю­ди хо­чуть сьо­год­ні?

Арт-ри­нок – ча­сти­на ми­стецтва, він ніко­ли не був від ньо­го від­сто­ро­не­ним.

Я, на­при­клад, за­вжди за­ці­кав­ле­ний у про­да­жу творів ми­стецтва, рані­ше пра­ц­ю­вав у фо­то­студіях, з най­к­ра­щи­ми дру­кар­ня­ми, щоб от­ри­ма­ти дос­ко­налі фо­то. Лю­ди сьо­год­ні хо­чуть ма­ти іде­аль­ну якість кар­тин. На­віть як­що вам не по­до­баєть­ся са­ме по­лот­но, йо­го ко­льо­ри, маз­ки пен­з­ля ма­ють цін­ність са­мі по собі – ви­ко­ри­стані фар­би, поєд­нан­ня різ­них цін­них ма­теріалів – усе це ко­штує ти­сячі до­ларів.

Але є ба­га­то ху­дож­ни­ків, чиї кар­ти­ни ма­ють низь­ку якість з точ­ки зо­ру ви­ко­ри­стан­ня низь­ко­я­кіс­них тех­ніч­них ма­теріалів. І це про­бле­ма. Тоді йо­го тех­ніка не є доб­рою. Це як скри­паль, у яко­го по­га­но ін­то­но­ва­на скрип­ка. Це непра­виль­но. Во­на не ви­кли­кає нія­ких по­чу­вань, і ауди­торія зни­кає.

Лю­ди, які гра­ли пе­ред Дру­гою світо­вою, не ма­ли доб­рої тех­ніки ви­ко­нан­ня. Як­що ви по­слу­хає­те ран­ні за­пи­си кон­цер­тів Брам­са – там ба­га­то про­блем. Але тоді при­хо­дить Го­ро­віц, який, до речі, ро­дом із Киє­ва, при­хо­дить Хей­фец з дос­ко­на­лою грою – і сьо­год­ні вам тре­ба обов’яз­ко­во ма­ти доб­ру тех­ніку і якість. Лю­ди шу­ка­ють ви­со­ку якість, яка і є до­брим ми­стец­твом.

Як­що в сер­ці су­час­но­го ми­стецтва, в йо­го суті не­має ні­чо­го, то що тоді при­ва­блює в ньо­му?

Лю­дей при­ва­блю­ють осо­би­сто­сті. Во­ни при­хо­дять по­ди­ви­ти­ся на ху­дож­ни­ків – на Клім­та, Пі­кас­со. По­дивіть­ся на Пі­кас­со, він аб­со­лют­но неілюстра­тив­ний.

Як бу­дуєть­ся силь­на осо­би­стість мит­ця?

Скла­до­ві та­кі: тех­ніка, осо­би­стість та ін­стинкт на гар­ні речі. Є та­ка ілюзія, що хо­ро­ший ху­дож­ник має про­жи­ти важ­ке жит­тя, спов­нене бо­роть­би, але ко­ли ти бід­ний де­пре­сив­ний хло­пе­ць, це не ро­бить те­бе ав­то­ма­тич­но ве­ли­ким мит­цем. Лю­ди ду­же за­хо­плю­ють­ся бід­ни­ми ху­дож­ни­ка­ми, але це недоб­ре, й сто­сов­но арт-рин­ку та­кож. Ко­лек­ціо­не­ри хо­чуть до­ро­гих ма­теріалів, тобі по­тріб­но ви­став­ля­ти­ся в різ­них краї­нах світу, тобі по­тріб­но під­пи­су­ва­ти кон­трак­ти з га­ле­ре­я­ми, тобі та­кож по­трі­бен юрист. Отож це ве­ли­кою мірою пи­тан­ня пуб­ліч­но­сті, гро­шей і та­ко­го ін­шо­го. І в то­му числі ти маєш бу­ти біз­не­сме­ном. Ко­ли ти ма­люєш тут, в Україні чи в Ні­меч­чині, ли­ше для ма­лої ауди­торії – тоді нема про­блем, але ко­ли ти хо­чеш вий­ти на арт-ри­нок, то маєш під­пи­су­ва­ти кон­трак­ти. Ми­стец­тво нето­тожне про­да­жу, во­ни відріз­ня­ють­ся, га­ле­реї – це од­на річ, а ми­стец­тво – це наука. Вже 40 ро­ків щод­ня я роб­лю порт­ре­ти і щод­ня я на­ма­га­ю­ся йти далі, до­сяг­ну­ти біль­шо­го. Це важ­ли­во. Крок за кро­ком, по­віль­но, по­ти­хень­ку. Ти маєш втри­му­ва­ти гар­монію, ба­ланс, як жон­глер, між рин­ком та ро­бо­тою. Це важ­кий шлях. Особ­ли­во ко­ли в те­бе не­має гро­шей… У ба­гатьох лю­дей не­має гро­шей, але во­ни ма­ють за­ли­ша­ти­ся силь­ни­ми.

Як ви роз­ви­ває­те свою осо­би­стість?

На­ма­га­ю­ся бу­ти ко­ри­сним для лю­дей, ці­ка­ви­ти­ся ве­ли­ким спек­тром ре­чей: від бо­таніки до кла­сич­ної му­зи­ки, і всім, що тіль­ки мож­на уяви­ти. Я ви­го­тов­ляю віо­лон­челі, сам граю на цьо­му ін­стру­мен­ті. Вив­чаю ро­бо­ти ве­ли­ких мит­ців. Це до­по­ма­гає. На­при­клад, у мене є кар­ти­на на го­бе­лені, на­вія­на по­лот­ном Кло­да Моне «Японсь­кий мі­сток». Мені не хо­ті­ло­ся ма­лю­ва­ти квіточ­ку за квіточ­кою, то­му я обрав за ос­но­ву го­бе­лен з квіт­ко­вою фак­ту­рою і ду­бо­ву на­клад­ку як сам міст. Ін­ший шлях – ти­ся­чу ро­ків пи­са­ти на бі­ло­му по­лот­ні кож­ну квіточ­ку. Грубі важ­кі маз­ки, то­му що з та­кою фак­ту­рою важ­ко пра­ц­ю­ва­ти, тре­ба тис­ну­ти на пен­зель, до­кла­да­ти чи­ма­ло зу­силь і при цьо­му ство­ри­ти ефект ту­ма­ну. На та­ку кар­ти­ну йде при­близ­но 6–7 літрів олій­ної фар­би.

За­вжди роб­лю рель­єф­ні речі, на­при­клад, порт­ре­ти на де­реві. Спо­чат­ку ви­рі­заю з де­ре­ва си­лу­ет, а тоді йде ро­бо­та пен­злем та ко­льо­ром. Я люб­лю, аби фор­ма бу­ла по­вністю аб­стракт­ною, не про­ма­льо­вую де­талі об­лич­чя – за фор­му від­по­ві­дає рель­єф, і ко­жен мо­же

там «по­ба­чи­ти» ін­ше об­лич­чя, порт­рет до кін­ця до­ство­рює вже сам гля­дач, ви­ко­ри­сто­ву­ю­чи свою уя­ву. Близь­ко 90% мо­же ска­за­ти «О, я вже десь йо­го ба­чив», «він щас­ли­вий» чи «цей сум­ний». Ми має­мо ве­ли­ку кіль­кість порт­ретів, де ду­же чіт­ко про­ма­льо­ване об­лич­чя, то­му я роб­лю аб­стракт­ні порт­ре­ти, але по­дивіть­ся на них – у жод­но­му ви­пад­ку не мож­на ска­за­ти, що це од­на і та ж осо­ба, во­ни всі ма­ють свою ін­диві­ду­аль­ність. Ти транс­фор­муєш свої ін­стинк­ти, про­пра­цьо­вуєш порт­рет, щоб на­б­ли­зи­ти йо­го до ре­аль­ної лю­ди­ни (але не ілюстра­тив­но, не роб­ля­чи фо­то­гра­фіч­ну ко­пію, а ін­стинк­тив­но). Ти­ся­чу ро­ків про­пра­цьо­ву­ва­ти об­лич­чя, щоб зро­би­ти йо­го схо­жим на фо­то­гра­фію – це непра­виль­ний шлях, та­ке не пра­ц­ює. Ко­ли я зустрі­чаю лю­ди­ну, що стаєть­ся? Я не аналі­зую: твій ніс отут, очі тут, рот та­кий – ось чо­му ця лю­ди­на сим­па­тич­на. Це блис­ка­вичне вра­жен­ня, і я хо­чу транс­фор­му­ва­ти це вра­жен­ня на по­лот­но. Я би ніко­ли не ілюстру­вав лю­бов. Лю­бов неваж­ли­ва. Во­на для егоїстів, які хо­чуть, щоб нав­ко­ло бу­ла тіль­ки лю­бов.

Ви ба­га­то по­до­ро­жу­ва­ли, жи­ли у різ­них містах і різ­них краї­нах – чи відріз­няєть­ся якось про­цес творін­ня в за­леж­но­сті від міс­ця, де ви пе­ре­бу­ває­те?

Ні, зов­сім. Я мо­жу пої­ха­ти звід­си на Маль­діви, на якісь ін­ші ост­ро­ви і ро­би­ти та­кі ж кар­ти­ни. Рані­ше, ко­ли вчи­вся в Па­ри­жі, то від­чу­вав різ­ни­цю в світ­лі, але сьо­год­ні я на­стіль­ки в кон­цеп­ті то­го, що хо­чу зро­би­ти, що я мо­жу ро­би­ти це де зав­год­но, це не про­бле­ма. Про­сто став­лю по­лот­но й роб­лю те ж са­ме, я на­стіль­ки стою «на шля­ху», на­стіль­ки в про­цесі, що ото­чу­ю­чі речі не ма­ють впли­ву. Я жив у ба­гатьох міс­цях, у Бель­гії, в Па­ри­жі, в Сен-тро­пе, в Ні­меч­чині, в Ло­сан­дже­лесі, на Маль­ті, мав там свої студії – міс­це не впли­ває. Але це що­до мене, ко­жен ми­те­ць ін­ший.

Що спо­ну­кає змі­ню­ва­ти міс­це?

Ін­стинкт. Я про­сто дрей­фую ту­ди-сю­ди. Лю­ди дзво­нять мені і ка­жуть: «Ох, тут так гар­но!..» – і я їду ту­ди. Зби­раю речі, за­кри­ваю студію, про­даю кар­ти­ни всі до од­ної – і їду. Ко­ли мені зав­тра за­хо­четь­ся на Таїті, я пої­ду ту­ди. На­при­клад, я жив на ост­ро­ві Ма­ке­са, за 1 500 миль від Таїті, по­се­ре­дині Ти­хо­го оке­а­ну, там до­сі є кані­балізм.

Щоб слі­ду­ва­ти за ін­стинк­та­ми, тре­ба ду­же доб­ре від­чу­ва­ти се­бе – як ви на­ла­што­вує­тесь на та­ке чи­сте внут­ріш­нє чут­тя?

Я за­вжди за­ли­ша­ю­ся оп­ти­мі­стом. Це ба­га­то ва­жить, бо ча­сто мит­ці схиль­ні до де­пресії і вірять у те, що «де­пре­сивне» ми­стец­тво є до­брим.

Але я так не вва­жаю. І як­що го­во­ри­ти про пев­ну внут­ріш­ню бо­роть­бу й до­кла­дені зу­сил­ля, то для мене во­ни за­вжди тех­ніч­ні, не емо­цій­ні.

Footbridge (Пі­шохід­ний мі­сток)

Cayetana Fitz James Stuart (Ка­е­та­на Фітц Джеймс Стю­арт)

Sunrise

(Схід сон­ця)

Portrait of John Hurt (Порт­рет Джо­на Хьор­та)

Newspapers in Russian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.