Бо­жа си­ла і людсь­ка слаб­кість

(прот. Та­рас Мель­ник)

KOLESO ZHIZNI - - CONTENTS -

Як нав­чи­ти­ся жи­ти у зла­годі з со­бою та Бо­гом, де взя­ти си­ли, щоб пе­ре­жи­ти ду­шев­ну і фі­зич­ну слаб­кість, про що спо­ві­да­ти­ся та як по­сту­ва­ти? На ці одвіч­ні пи­тан­ня «КЖ» від­по­вів на­сто­я­тель київсь­ко­го Свя­то-ми­ко­лаївсь­ко­го хра­му на Та­тар­ці.

Прот. Та­рас Мель­ник Про­тоієрей, пер­ший за­ступ­ник го­ло­ви Си­но­даль­но­го управ­лін­ня війсь­ко­во­го ду­хо­вен­ства, на­сто­я­тель Свя­то-ми­ко­лаївсь­ко­го хра­му на Та­тар­ці, м. Київ

Що, на ва­шу дум­ку, є си­лою, а що – слаб­кістю?

На цю те­му мож­на ба­га­то го­во­ри­ти. Про си­лу мо­лит­ви, на­при­клад. Але мо­лит­ва сприй­маєть­ся тіль­ки то­ді, ко­ли ти від­чу­ваєш свою неміч і слаб­кість порів­ня­но з са­мим Бо­гом. То­му отут зо­ло­та се­ре­ди­на си­ли і віри – про­сто си­ли і твоєї слаб­ко­сті. Ві­до­мий вислів, що стра­ху не від­чу­ває лю­ди­на, яка, ма­буть, у жит­ті ні­чо­го не ба­чи­ла і ні­чо­го не зро­би­ла.

Си­лу слаб­ко­сті мож­на від­чу­ти на фрон­ті, бо лю­ди­на, яка не від­чу­ває се­бе слаб­кою і не має стра­ху, гине пер­шою. Та­кі речі не є ви­прав­да­ни­ми, то­му що за Украї­ну не по­тріб­но вми­ра­ти – за неї тре­ба жи­ти.

Си­ла слаб­ко­сті, на мою дум­ку, по­ля­гає в то­му, щоб лю­ди­на від­чу­ла своє при­зна­чен­ня у жит­ті, чо­го во­на по­вин­на до­сяг­ти. І в то­му на­ша слаб­кість пе­ред Гос­по­дом Бо­гом. Гос­подь є Тво­ре­ць. Ча­сто в церкві ми го­во­ри­мо про неміч, на­зи­ває­мо се­бе ра­ба­ми Гос­под­ні­ми. Ма­ло хто усві­дом­лює, що це та­ке, але це якраз те при­ни­жен­ня, яке ми по­вин­ні від­чу­ти. Від­чу­ти, що ми є творін­ня, і ми має­мо по­бо­ю­ва­ти­ся Бо­га не че­рез те, що мо­же­мо від ньо­го от­ри­ма­ти якесь по­ка­ран­ня, а че­рез те, що свої­ми дія­ми, зу­сил­ля­ми і своїм жит­тям ми йо­го від се­бе від­ки­не­мо. У про­сто­го хри­сти­я­ни­на на пер­шо­му плані по­вин­но бу­ти пра­г­нен­ня від­чу­ти се­бе слаб­ким пе­ред Бо­гом, до­віри­ти­ся йо­му на 100%. То­ді ста­неш силь­ним.

Це ж пе­ред Бо­гом, а пе­ред людь­ми?

Ро­зум­на лю­ди­на ніко­ли не бу­де від­по­ві­да­ти агресією на агресію. Будь-яка агресія, дорі­кан­ня або об­ра­за за­вжди ма­ють своє підґрун­тя – те, що ста­ло при­чи­ною. То­му силь­на лю­ди­на – це та лю­ди­на, яка змо­же се­бе зу­пи­ни­ти пе­ред агресією, за­ду­ма­ти­ся, про­аналі­зу­ва­ти, чо­му це від­бу­ло­ся, зро­би­ти все для то­го, щоб на­ступ­но­го ра­зу та­ке не по­вто­ри­ло­ся. То­ді своєю слаб­кістю мож­на пе­ре­мог­ти будь-яку си­лу.

Ба­га­то лю­дей звер­та­ють­ся до церк­ви в тяж­кі пе­ріо­ди жит­тя. Як у цій слаб­ко­сті до­по­мог­ти лю­дині, да­ти їй під­т­рим­ку і си­лу?

У на­роді го­во­рять: «До Бо­га ми при­хо­ди­мо тіль­ки з про­бле­ма­ми». Чо­му так від­бу­ваєть­ся?

Ми жи­ве­мо в ма­теріаль­но­му світі, се­ред лю­дей, тут, на зем­лі, ми по­ри­нає­мо в цей світ по­вністю.

І з ча­сом по­чи­нає­мо за­бу­ва­ти про сво­го Твор­ця. За­бу­ва­ти, для чо­го ми на­ро­ди­ли­ся, за­бу­ва­ти про те, що по­пе­ре­ду є віч­ність, і є смерть. Смерть фі­зич­на, а ду­хов­на – віч­ність.

Ко­ли ми охре­щує­мо­ся, то на­род­жує­мо­ся ду­хов­но пе­ред Гос­по­дом Бо­гом і стає­мо йо­го дітьми. Ми має­мо енер­гію, си­лу – Гос­подь нам по­да­ру­вав си­лу віри, си­лу ду­ху. Ко­ли ми жи­ве­мо в ма­теріаль­но­му світі, то по­чи­нає­мо жи­ти так, як і всі. Я ча­сто люб­лю го­во­ри­ти, що жит­тя – як ве­ли­ка бурх­ли­ва річ­ка. Біль­шість лю­дей пли­вуть за течією, за прин­ци­пом «всі так роб­лять», але будь-яка річ­ка впа­дає в мо­ре. Ми не за­ми­слює­мо­ся, що мо­ре – це і є пек­ло, міс­це пе­ре­бу­ван­ня без Бо­га. Але як­що зга­да­ти, що по­ряд є бе­рег, до яко­го мож­на по­пли­сти і бу­ти з Бо­гом, – то­ді по­чи­нає­мо бо­ро­ти­ся. Але са­мі до цьо­го не мо­же­мо прий­ти, то­му Гос­подь із лю­бов’ю до нас по­си­лає ви­про­бу­ван­ня, як люб­ля­чий бать­ко. Ін­ко­ли тре­ба до ди­ти­ни по­ста­ви­ти­ся су­ворі­ше за­ра­ди її бла­га, щоб зро­зу­мі­ла й усві­до­ми­ла пев­ні речі. Так са­мо Гос­подь кож­но­му з нас, ко­ли ми від­да­ляє­мо­ся від ньо­го, по­си­лає ви­про­бу­ван­ня. І лю­ди­на по­чи­нає ду­ма­ти: ма­буть, я зро­бив щось не те. Ми по­чи­нає­мо ду­ма­ти про Бо­га і при­хо­ди­мо до ньо­го. Ос­нов­на про­бле­ма – що 90% лю­дей ідуть до Бо­га, до церк­ви тіль­ки з про­бле­мою, ко­ли щось ста­неть­ся. На­ше жит­тя по­чи­наєть­ся з вер­ши­ни – із пе­ре­бу­ван­ня з Бо­гом. А по­тім – плавне па­дін­ня, усе ниж­че й ниж­че. Че­рез свої грі­хи по­ма­лень­ку па­дає­мо й па­дає­мо. Все за­ле­жить від са­мої лю­ди­ни – хтось па­дає до се­ре­ди­ни, хтось іще ниж­че, а хтось – на са­ме дно.

Як же ми підій­має­мо­ся?

То­ді на­стає про­бле­ма – ви­про­бу­ван­ня від Гос­по­да. У цей мо­мент ми при­хо­ди­мо до Бо­га, і Він дає нам мож­ливість від­но­ви­ти­ся і по­ча­ти за­но­во. Ми різ­ко під­ні­має­мо­ся до­го­ри, а по­тім зно­ву, на жаль, па­дає­мо. Як би бо­ля­че не бу­ло, у цей мо­мент ми за­ми­слює­мо­ся, мі­няє­мо­ся, але ду­же швид­ко за­бу­ває­мо про цю про­бле­му, ко­ли зно­ву підій­має­мо­ся. То­му церк­ва – як Ноїв ков­чег, ку­ди ти за­хо­диш і ря­туєш­ся, а ви­хо­диш – по­вер­таєш­ся в грі­хов­ний світ. Світ і лю­ди­на бу­ли ство­рені не для грі­ха, ми про­сто своїм став­лен­ням до жит­тя і до лю­дей ро­би­мо йо­го грі­хов­ним. По суті, ми зов­сім ін­ші, ми чи­сті і має­мо мож­ливість іти по жит­тю чи­сти­ми. На­ші пра­бать­ки жи­ли в раю, во­ни ма­ли все – ду­хов­ний спо­кій, бла­го­дать пе­ре­бу­ван­ня і спіл­ку­ван­ня з Бо­гом. І Бог дав їм од­ну за­по­відь – не їсти плодів із Де­ре­ва пізнан­ня добра і зла. За­по­відь – це за­кон, але лю­ди по­ру­ши­ли йо­го. Ди­я­вол не має си­ли. Си­лу має лю­ди­на. Го­во­рять, що ко­ли свя­ще­ник зна­хо­дить­ся на бо­го­слу­жін­ні в хра­мі, йо­му ча­сто по-доб­ро­му за­зд­рять ан­ге­ли. Ад­же він як лю­ди­на має мож­ливість пе­ре­бу­ва­ти пе­ред пре­сто­лом Все­виш­ньо­го. Це то­му, що ми має­мо си­лу і во­лю. Са­мі оби­рає­мо, яким шля­хом іти – добра чи зла. А ін­стру­мент ди­я­во­ла – на­ша неві­ра. Тоб­то як­що ми віри­мо в Бо­га, то ми все от­ри­мує­мо, а як­що по­чи­нає­мо сум­ні­ва­ти­ся – то вже на 50% від­ки­дає­мо Бо­га. І че­рез це ди­я­вол на­ві­ює нам за­вжди віри­ти в ма­теріаль­ні речі – у будь-що, тіль­ки не в Бо­га. То­ді ми са­мі, че­рез свою, ма­буть, слаб­кість, дає­мо йо­му си­лу за­во­лодіти на­ми.

Усе в жит­ті за­ле­жить від лю­ди­ни. У Свя­то­му Пи­сан­ні ска­за­но, що як­що б ми ма­ли ві­ру з гір­чичне зер­но, ма­ле­сень­ку та­ку, ми би ска­за­ли горі: «Кинь­ся в мо­ре» – і во­на би ки­ну­ла­ся. Ми має­мо та­ку си­лу. Зга­дай­те історії про мо­на­хів, ду­хов­ни­ків, які під час мо­лит­ви мо­жуть під­ня­ти­ся в по­віт­ря. У світі мож­на по­ба­чи­ти ба­га­то чу­дес, але лю­ди­на не вірить, то­му са­ма в се­бе за­би­рає си­лу. Ми ча­сто шу­кає­мо для се­бе ви­прав­дан­ня. Пер­ший раз, ко­ли лю­ди­на грі­шить, їй бо­ля­че, важ­ко, со­ром­но. На дру­гий раз со­вість вже так силь­но не му­чить, а на третій – здаєть­ся, що так і має бу­ти. З’яв­ляєть­ся звич­ка.

Най­к­ра­щий при­клад, ма­буть, Гос­подь по­ка­зав про жит­тя кож­но­го з нас, ко­ли роз­по­вів прит­чу про блуд­но­го си­на. Ба­га­то хто знає та ви­ко­ри­сто­вує цю мудрість, але біль­шість не ро­зу­мі­ють її змісту.

Про що ця Бо­жа мудрість?

Про те, що від­бу­ваєть­ся в жит­ті з кож­ним із нас. Ко­ли жи­ве­мо з Бо­гом, ми має­мо все. Нам здаєть­ся, що цьо­го ма­ло, хо­че­мо спро­бу­ва­ти по­жи­ти са­мо­стій­но. Ко­ли від­хо­ди­мо від Бо­га, то по­пер­вах не від­чу­ває­мо недо­ста­чі, а по­тім гор­дість не доз­во­ляє ста­ти слаб­ки­ми пе­ред Твор­цем – і ми по­чи­нає­мо па­да­ти. Від­чу­ти се­бе слаб­ким необ­хід­но. Призна­ти се­бе в цьо­му, то­ді не бу­де мож­ли­во­сті низь­ко впа­сти. Слаб­кість дасть си­ли ду­же швид­ко по­вер­ну­ти­ся до Твор­ця.

Лю­дині, яка при­хо­дить до Бо­га з про­бле­мою, по­тріб­но да­ти зро­зу­міти, що ніх­то по­ряд не змо­же до­по­мог­ти, як­що сам собі не до­по­мо­жеш, як­що не усві­до­миш, що все за­ле­жить від те­бе са­мо­го.

Все своє жит­тя ми стої­мо на роздорі­ж­жі – зран­ку вста­ти чи не вста­ти, піти на ро­бо­ту чи не піти, зро­би­ти доб­ро чи не зро­би­ти. Ми за­вжди має­мо ви­бір. За­вжди са­мі оби­рає­мо, але ча­сто при­хо­ди­мо і хо­че­мо по­ра­ди­ти­ся. Чо­му? Щоб зня­ти від­по­ві­даль­ність із се­бе, пе­ре­кла­сти на ко­гось і ска­за­ти: «Мені по­ра­ди­ли – і я зро­бив». Але від­по­ві­даль­ність пе­ред Бо­гом ми несе­мо осо­би­сто. Зав­дан­ня свя­ще­ни­ка – по­ка­за­ти до­ро­гу. Прой­ти шля­хом за­мість лю­ди­ни ніх­то не змо­же, крім неї.

Най­часті­ше лю­ди спо­ві­да­ють­ся кож­но­го ра­зу в од­на­ко­вих грі­хах, і слаб­кість зно­ву по­вто­рюєть­ся. Де взя­ти си­лу?

Ми жи­ве­мо, на жаль, у та­ко­му світі. Ми має­мо мож­ливість бу­ти без грі­ха, але не мо­же­мо без ньо­го, то­му що слаб­кі, і є без­ліч по­всяк­ден­них гріхів, які ми на­віть грі­ха­ми не вва­жає­мо, бо звик­ли до них. Вкрав, не по­ка­ра­ли – доб­ре, мож­на і далі це ро­би­ти. І тіль­ки го­ту­ю­чись до спо­віді, чи­та­ю­чи мо­лит­ви, лю­ди­на глиб­ше ро­зу­міє й усві­дом­лює те, на­скіль­ки є грі­хов­ною. Не­має лю­ди­ни без грі­ха. Гос­подь дав нам таїн­ство спо­віді, щоб ми ма­ли мож­ливість зня­ти з ду­ші тя­гар і по­ча­ти все за-

Newspapers in Russian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.