Прит­ча про блуд­но­го си­на

KOLESO ZHIZNI - - Я ЛЮБЛЮ - Бесі­ду ве­ла На­тал­ка Тлу­ма­ць­ка

Жив бать­ко, який мав двох синів. Жи­ли во­ни в ми­рі і зла­годі, в ба­гат­стві, ма­ли ве­ли­кі ота­ри. І од­но­го ра­зу мо­лод­ший син ска­зав бать­ко­ві: «Доб­ре мені з то­бою, але я бу­ду жи­ти сам». Бать­ко від­по­вів: «Як­що ти хо­чеш жи­ти сам – жи­ви». Син по­про­сив від­да­ти те, що йо­му на­ле­жить, щоб іти по жит­тю са­мо­му. Бать­ко розді­лив порів­ну своє май­но і по­ло­ви­ну від­дав си­но­ві.

Той з ра­дістю, як і ко­жен із нас, пої­хав у да­ле­ку краї­ну і на­со­лод­жу­вав­ся жит­тям. Пев­ний час. До­ти, до­ки мав ба­гат­ство. Але без бать­ка во­но не при­мно­жу­ва­ло­ся, а з ча­сом змен­шу­ва­ло­ся. Дій­шло до то­го, що син вже не мав ні­чо­го.

Це бу­ло пер­шим дзві­ноч­ком від Гос­по­да: «Прий­шов час зу­пи­ни­ти­ся». Але гор­дість за­ва­ди­ла чо­ло­ві­ко­ві зро­зу­міти на­тяк Бо­га.

То­ді в краї­ну, де він жив, прий­шов ве­ли­кий го­лод – син го­ло­ду­вав, тоб­то опу­сти­вся ще ниж­че.

Йо­му ста­ло бо­ля­че, ду­же важ­ко, але гор­дість і тут не доз­во­ли­ла дій­ти пра­виль­них вис­нов­ків. Дій­шло до та­ко­го, що він по­чав па­сти сви­ней, жив у ба­г­ню­ці та ла­ден був їсти струч­ки, які їдять свині. Але гос­по­дар йо­му не доз­во­ляв. Тіль­ки піс­ля цьо­го він зга­дав про бать­ка. Бать­ка, в яко­го остан­ній слу­га має над­ли­шок хлі­ба. І то­ді, у цей пе­ре­лом­ний мо­мент, син по­чав роз­мір­ко­ву­ва­ти про те, як по­вер­ну­ти­ся: «Я прий­ду до бать­ка, впа­ду на колі­на, по­ка­ю­ся і ска­жу, що я не гід­ний бу­ти йо­го си­ном. По­про­шу доз­во­ли­ти бу­ти йо­го остан­нім ра­бом, то­му що і він має над­ли­шок і жи­ве кра­ще». З та­ки­ми дум­ка­ми син кро­ку­вав до­ро­гою до­до­му, гри­зу­чи се­бе, як ко­жен із нас по жит­тю. Але він не ро­зу­мів, що бать­ко дав­но стоїть на по­розі і че­кає си­на.

У пер­шу ж мить зустрічі бать­ко впав на гру­ди си­на зі сльо­за­ми та одяг­нув йо­му на ру­ку пер­стень.

Ко­ли син по­чав го­во­ри­ти, що недо­стой­ний та­ко­го бать­ка, той за­крив йо­му ро­та, одяг у гар­ний одяг і вла­шту­вав свят­ко­вий бен­кет, на яко­му ви­гук­нув тост: «Свят­куй­мо! Бо цей син був мерт­вий, але він на­ро­ди­вся зно­ву!»

то­му що мо­же гор­ди­ня роз­ви­ну­ти­ся. Керів­ник стає на­че бать­ком для своїх спів­робіт­ни­ків, він їх ви­хо­вує. Але тут важ­ко зістав­ля­ти за­кон, со­вість, ду­хов­ність – не­має од­но­го век­то­ра, за яким тре­ба йти, кож­на си­ту­а­ція ін­диві­ду­аль­на. Так і під час по­сту – не по­тріб­но всіх зрів­ню­ва­ти. Є лю­ди, яким не мож­на по­сту­ва­ти: діти, лю­ди ду­же по­важ­но­го віку, хворі. Для них піст при­не­се біль­ше шко­ди, ніж ко­ри­сті.

Отак по жит­тю ін­диві­ду­аль­но по­тріб­но ста­ви­ти­ся до всьо­го – і до лю­дей, які по­ряд, і до їх слаб­ко­сті, і до їх си­ли. По­тріб­но вміти стри­му­ва­ти се­бе, по­про­си­ти у Бо­га ро­зу­мін­ня, про­аналі­зу­ва­ти, за­ра­ди чо­го Гос­подь по­слав цю лю­ди­ну у ва­ше жит­тя – для ва­шо­го стри­му­ван­ня чи для роз­вит­ку. Все, що нав­ко­ло від­бу­ваєть­ся, від­бу­ваєть­ся за­ра­ди нас.

По­яс­ніть вислів апо­сто­ла Павла: «Си­ла моя – в моїй немо­щі».

Ми всі хо­ди­мо пе­ред Бо­гом і силь­ні тіль­ки то­ді, ко­ли ро­зу­міє­мо, для чо­го Гос­подь нам дає те, що є по­ряд. Ні­би стає­мо неміч­ни­ми, але ця неміч дає нам си­лу жи­ти і йти до спасін­ня. От чо­му даєть­ся піст. Він для то­го, що­би при­ни­зи­ти се­бе, в чо­мусь собі від­мо­ви­ти, ста­ти де­я­кою мірою неміч­ним, щоб ду­хов­но ви­ро­сти. Це не озна­чає, що ти по­ви­нен бу­ти за­вжди неміч­ним, це не озна­чає, що ба­гат­ство і гро­ші – за­вжди гріх. Грі­хом є став­лен­ня лю­ди­ни до цьо­го. Гос­подь це по­си­лає, щоб лю­ди­на ви­ко­ри­сто­ву­ва­ла ба­гат­ство на доб­ро, то­ді во­но бу­де до­по­ма­га­ти і са­мій лю­дині. Але як­що по­ча­ти обо­жню­ва­ти гро­ші і жи­ти тіль­ки для се­бе – ді­ла не бу­де.

Ті­ло по­м­ре, і ніх­то не знає, ко­ли це ста­неть­ся. Кож­но­го дня по­тріб­но жи­ти так, на­че в остан­ній день. Я кож­но­го дня ба­чу смерть – і ді­тей, і юна­ків, і до­рос­лих, і ста­рих. Смер­ті бу­ва­ють різ­ні, і все за­ле­жить від лю­ди­ни – чи змог­ла во­на пе­ред Гос­по­дом, пе­ред людь­ми се­бе при­ни­зи­ти, щоб ду­хов­но ви­ро­сти, ста­ти неміч­ним, що­би ста­ти силь­ним, чи не зро­би­ла цьо­го. Хлоп­ці, які і сьо­год­ні на фрон­ті від­да­ють своє жит­тя, – хтось із них це усві­дом­лює, хтось ні, але во­ни знай­шли в собі си­лу. Мож­на бу­ло б жи­ти тут, але во­ни де­я­кою мірою се­бе об­ме­жи­ли, тоб­то при­ни­зи­ли, і пі­шли на вій­ну. Піс­ля смер­ті всі во­ни от­ри­ма­ють Цар­ство небесне, то­му що обра­ли жер­тов­ність за всіх нас. Це і є баланс – ми по­вин­ні жи­ти не за­ра­ди се­бе, а за­ра­ди на­шо­го жит­тя піс­ля смер­ті і за­ра­ди лю­дей, які по­ряд із на­ми.

Newspapers in Russian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.