Са­ра Ко­ул­ман

– про Тан­тру, емо­ції та шість сфер іс­ну­ван­ня

KOLESO ZHIZNI - - Contents - Бесі­ду ве­ла Іри­на Скри­пак Пе­ре­клад з ан­глійсь­кої: Ва­лерій До­рож­кін

По­го­ворі­мо про сут­ність буд­дійсь­кої Тан­три. Чо­му її так на­зи­ва­ють?

Су­часне уяв­лен­ня про Тан­тру – це ідея new age (ан­гл. – но­во­го ча­су), яка не має ні­чо­го спіль­но­го зі справж­ньою Тантрою. Му­шу ска­за­ти про три яни, або три коліс­ни­ці буд­дійсь­ко­го вчен­ня – дхар­ми: Хі­на-яну, Ма­ха-яну і Тан­тра-яну. З по­гля­ду буд­диз­му кож­на осо­ба здат­на про­бу­ди­ти­ся і від­кри­ти у собі мудрість, яс­ність, спів­чут­тя. І буд­дійсь­ке вчен­ня по­бу­до­ва­но та­ким чи­ном, що спо­чат­ку ви ви­ко­нує­те пев­ні прак­ти­ки, які за­кла­да­ють ос­но­ву, по­тім є пев­на гра­да­ція – шлях, на яко­му прак­ти­ки змі­ню­ють­ся, і ви по­сту­по­во ста­білі­зує­те своє ба­чен­ня або ро­зу­мін­ня вчен­ня.

Пер­ша коліс­ни­ця – це Хі­на­я­на, на рів­ні якої зна­хо­ди­мо­ся усі ми. Хі­на­я­на озна­чає ву­зь­кий шлях, і на­сам­пе­ред це шлях си­дя­чої ме­ди­та­ції, під час якої ми на­ма­гає­мо­ся при­бор­ка­ти «ди­ко­го бо­жевіль­но­го ко­ня» на­шо­го ро­зу­му, який по­стій­но до нас го­во­рить. Шлях ву­зь­кий, то­му що під час сидін­ня ми дає­мо собі мож­ливість ма­ти про­стір і час пе­ре­бу­ва­ти на­один­ці із со­бою.

Але май­же за­вжди по­мі­чає­мо, що за­блу­ка­ли десь у своїх дум­ках. Ми на­ма­гає­мо­ся бу­ти ду­же м’яки­ми до се­бе, і є ли­ше од­на річ, яку мож­на зро­би­ти в цій си­ту­а­ції, – по­вер­ну­ти­ся в те­пе­ріш­ній мо­мент, у своє ті­ло. Вузь­ким цей шлях є то­му, що мо­мент по­вер­нен­ня – ли­ше неве­лич­кий про­мі­жок ча­су: відволік­ли­ся – по­вер­ну­ли­ся, відволік­ли­ся – по­вер­ну­ли­ся. Ми при­бор­кує­мо свій ро­зум і та­ким чи­ном на­ма­гає­мо­ся по­то­ва­ри­шу­ва­ти із со­бою. По­сту­по­во на­ма­гає­мо­ся зро­зу­міти, що є на­ба­га­то біль­ше чо­гось у на­шій сві­до­мо­сті, крім слів і ду­мок. І то­ді в нас є шанс по­ча­ти пра­ц­ю­ва­ти з на­ступ­ною коліс­ни­цею, або яною.

Дру­га коліс­ни­ця – Ма­ха­я­на. Ма­ха озна­чає «ве­ли­ка». Те­пер ми вклю­чає­мо в свою прак­ти­ку все, що є в на­шо­му світі, нас ото­чує і нам зустрі­чаєть­ся, і не об­ме­жує­мо прак­ти­ку про­сто сидін­ням на ме­ди­та­цій­ній по­душ­ці. На від­мі­ну від Хі­на­я­ни, в якій ми на­ма­гає­мо­ся знай­ти пев­ну здравість у собі і для се­бе, Ма­ха­я­на сто­суєть­ся спів­чут­тя до ін­ших. Що б ми не діз­на­ли­ся, які б ре­алі­за­ції в нас не бу­ли – ми все це при­свя­чує­мо ото­чен­ню та всьо­му, з чим сти­кає­мо­ся в на­шо­му жит­ті. Згід­но зі вчен­ням буд­диз­му, са­ме цьо­го ми і пра­г­не­мо, це нам і по­тріб­но – до­по­ма­га­ти, бу­ти за­лу­че­ни­ми до до­по­мо­ги ін­шим.

Тре­тя коліс­ни­ця – Ва­д­ж­ра­я­на, або Тан­тра­я­на.

Ва­д­ж­ра озна­чає «нез­ни­щен­ний», ска­жі­мо, «нез­ни­щен­но про­буд­же­ний». Ін­ша наз­ва шля­ху Ва­д­ж­ра­я­ни – це Тан­тра. У ти­бетсь­кій мо­ві зна­чен­ня сло­ва «тан­тра» мо­же пе­ре­кла­да­ти­ся як «три­валість» або «непе­ре­рв­ність» – будь-який мо­мент на­шо­го бут­тя мо­же нас про­бу­ди­ти. На цьо­му шля­ху затьма­рені емо­ції по­ста­ють і ви­ни­ка­ють як мудрість. Са­ме то­му Тан­тра зву­чить ду­же сек­су­аль­но, бо це так і є. Важ­ли­во пам’ята­ти, що Ва­д­ж­ра­я­на має те са­ме ба­чен­ня, що і шлях Ма­ха­я­ни.

Їх подіб­ність у то­му, що все, що ми ро­би­мо в по­всяк­ден­но­му жит­ті, і все, що з на­ми від­бу­ваєть­ся, ро­бить­ся на бла­го всіх жи­вих істот, для до­по­мо­ги ін­шим. Єди­на від­мін­ність між Ма­ха­я­ною і Ва­д­ж­ра­я­ною – це прак­ти­ки, які ви­ко­ну­ють­ся.

Ве­ли­кі май­стри Ва­д­ж­ра­я­ни від­кри­ли шля­хи і прак­ти­ки, що да­ють змо­гу сяг­ну­ти про­буд­жен­ня швид­ше. Про­те ва­д­жр­ні учи­телі ча­сто по­пе­реджа­ють, що як­що у вас немає підґрун­тя, немає прак­ти­ки з Хі­на­я­ни та Ма­ха­я­ни, то на­ма­га­ти­ся ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти швид­кі шля­хи Ва­д­ж­ра­я­ни мо­же

бу­ти вкрай небез­печ­ним. Зай­ма­ти­ся прак­ти­ка­ми Ва­д­ж­ра­я­ни (Тан­три) мож­на тіль­ки то­ді, ко­ли у вас є ав­тен­тич­ний вчи­тель, який мо­же вве­сти вас у ме­тод Ва­д­ж­ра­я­ни.

Ма­ха­я­на і Ва­д­ж­ра­я­на пра­ц­ю­ють з од­на­ко­вою якістю сер­ця – спів­чут­тям і при­страстю.

Про­те необ­хід­но спо­чат­ку, на рів­ні Хі­на­я­ни, розібра­ти­ся, про­яс­ни­ти свої сто­сун­ки зі влас­ною го­ло­вою і з ти­ми дум­ка­ми, які по­стій­но нас пе­ре­пов­ню­ють. То­ді ми мо­же­мо пе­рей­ти на рівень сер­ця і по­ди­ви­ти­ся, що є там. Є ба­га­то ін­струк­цій сто­сов­но прак­тик, які да­ють мож­ливість ма­ти без­по­се­ред­ній сто­су­нок із сер­цем і та­ким чи­ном пра­ц­ю­ва­ти зі влас­ною при­страстю, емо­ція­ми і спів­чут­тям.

Як лю­дині по­дру­жи­ти го­ло­ву із сер­цем?

Я не знаю ін­ших шляхів по­дру­жи­ти го­ло­ву із сер­цем, крім прак­ти­ки ме­ди­та­ції. Але прак­ти­ки, які да­ють­ся су­то у вчен­ні Шам­ба­ли (лінія Шам­ба­ла-буд­диз­му), не є релі­гій­ни­ми. За­га­лом Шам­ба­ла – буд­дійсь­ке вчен­ня, але є ча­сти­на, яка даєть­ся як нерелі­гій­на. На­при­клад, у лінії Шам­ба­ли ви­ко­ри­сто­вуєть­ся та­ка ма­ха­янсь­ка прак­ти­ка, як Тон­глен, що спря­мо­ва­на на роз­крит­тя сер­ця. Як­що ці­ка­во, мож­на про­чи­та­ти кни­ги буд­дійсь­кої чер­ни­ці Пе­ми Чод­рон, де во­на, окрім усьо­го ін­шо­го, го­во­рить про цю прак­ти­ку.

Що вар­то ро­би­ти тим, хто не прак­ти­кує ме­ди­та­ції?

Як людсь­кі істо­ти ми вже во­лодіє­мо певни­ми при­род­ни­ми яко­стя­ми і здіб­но­стя­ми. У нас є ті­ло, яке «об­лад­нане» ор­га­на­ми від­чут­тів. Не­зва­жа­ю­чи на те, що ко­мусь по­тріб­ні чи то оку­ля­ри, чи слу­хо­вий апа­рат, усі ми здат­ні сприй­ма­ти світ, від­чу­ва­ти за­пах, смак, ба­чи­ти, чу­ти, тор­ка­ти­ся. Всі людсь­кі істо­ти ма­ють як фак­тор го­ло­ви, так і фак­тор сер­ця. У нас є те, що здатне від­чу­ва­ти, да­ва­ти нам пе­ре­жи­ван­ня лю­бо­ві, при­страсті та спів­чут­тя. Пробле­ма по­ля­гає в то­му, що ці два фак­то­ри не є на­леж­ним чи­ном син­хроні­зо­ва­ни­ми. Час від ча­су ми бу­ває­мо по­вністю при­сут­ні, від­чу­ває­мо своїм сер­цем за до­по­мо­гою на­шої ро­зум­но­сті, ба­чи­мо яс­но, і в та­кі ми­ті на­ше спів­чут­тя при­род­ним шля­хом ви­про­мі­нюєть­ся і про­яв­ляєть­ся. Але за­зви­чай у на­шо­му зай­ня­то­му жит­ті це стаєть­ся зрід­ка. За­зви­чай ми бі­жи­мо в своїх дум­ках – ми на­стіль­ки за­хоплені внут­ріш­нім діа­ло­гом, що біль­шу ча­сти­ну ча­су на­віть не ро­зу­міє­мо, де ми є.

Щоб від­кри­ти си­лу сво­го сер­ця до лю­бо­ві, при­страсті, спів­чут­тя, спо­чат­ку нам тре­ба нав­чи­ти­ся бу­ти при­сут­ні­ми у те­пе­ріш­ньо­му із влас­ним до­сві­дом і пе­ре­жи­ван­ням не час від ча­су, а по­стій­но.

Як­що ми го­во­ри­мо про си­лу при­страсті – це теп­ло і тур­бо­та, які мо­же по­род­жу­ва­ти на­ше сер­це. Про­те ми має­мо спи­та­ти се­бе: «Як­що це та­ке пре­красне пе­ре­жи­ван­ня, то чо­му я не пе­ре­бу­ваю з ним по­стій­но?» Зі сво­го жит­тя я діз­на­ла­ся, що є пев­на при­чи­на, чо­му ми не пе­ре­бу­ває­мо з до­сві­дом на­шо­го сер­ця. Ко­ли на­шій «го­ло­ві» по­до­баєть­ся ідея, яка здаєть­ся нам ду­же ро­ман­тич­ною, вод­но­час ми бої­мо­ся від­чу­ва­ти по­туж­ну енер­гію. На­ше сер­це ду­же чут­ли­ве, і як­що ви хо­че­те пе­ре­жи­ва­ти при­страсть по­вністю, то вам тре­ба бу­ти го­то­ви­ми втра­ти­ти ґрунт під но­га­ми.

Чи є при­страсні емо­ції ба­зо­ви­ми від­чут­тя­ми лю­ди­ни?

Ви­ко­ри­стан­ня при­страсних емо­цій ду­же оман­ли­ве. Ча­сто ми за­бо­ро­няє­мо собі бу­ти від­кри­ти­ми, від­чу­ва­ти емо­ції, то­му що в них за­ба­га­то енер­гії. Кож­но­го дня ми від­чу­ває­мо роз­маїт­тя емо­цій, але біль­шість із них ми не доз­во­ляє­мо собі від­чу­ти на­справ­ді.

У буд­дійсь­кій тра­ди­ції роз­гля­да­ють шість сфер іс­ну­ван­ня, про­те са­ме сфе­ра людсь­ко­го іс­ну­ван­ня вва­жаєть­ся сфе­рою при­страсті. У на­шо­му по­всяк­ден­но­му, зви­чай­но­му затьма­ре­но­му стані ми по­стій­но зна­хо­ди­мо­ся на «аме­ри­кансь­ких гір­ках» зі споді­ван­ня і стра­ху, на­дії й остра­ху.

Ми або при­тя­гує­мо до се­бе, або від­штовхує­мо від се­бе увесь час. Та вод­но­час на­скіль­ки силь­но ми на­ма­гає­мо­ся не від­чу­ва­ти, на­стіль­ки ж силь­но враз­ли­вим є на­ше сер­це. Са­ме то­му, як­що ми хо-

че­мо знай­ти ре­аль­ну си­лу або мі­ць на­шо­го сер­ця, якою є при­страсть, нам тре­ба прой­ти крізь пев­ний страх. Необ­хід­но прой­ти че­рез про­цес, аби нав­чи­ти­ся до­віря­ти собі і бу­ти знай­о­мим із пе­ре­жи­ван­ням, пе­ре­бу­ван­ням у «тут і за­раз», і та­ким чи­ном при­пи­ни­ти від­штовху­ва­ти чи при­тя­гу­ва­ти, або ж нав­чи­ти­ся від­чу­ва­ти, що на­справ­ді від­бу­ваєть­ся в на­шо­му сер­ці.

Не­хай до­свід візь­ме і несе вас – це вас не вб’є. Це єди­ний шлях, який я знаю, щоб дізна­ти­ся, що є в гли­бині. Це міс­це на­род­жен­ня спів­чут­тя. І то­ді це ней­мо­вірне теп­ло сер­ця мо­же ство­ри­ти чу­до­вий та­нок при­страсті.

Чим є при­страсть для Тан­три?

На­сам­пе­ред при­страсть і спів­чут­тя є нерозділь­ни­ми*, але ду­же ча­сто ми вва­жає­мо, що спів­чут­тя – це бу­ти хо­ро­шим хлоп­чи­ком або дів­чин­кою, хо­ча це не так.

Справж­нє спів­чут­тя – це ко­ли ви по­вністю щи­рі зі своїм сер­цем, ко­ли ви щось ба­чи­те пе­ред со­бою, ви має­те ска­за­ти «ні» і від­сік­ти це. Це тан­тричне, або ва­д­ж­ра­янсь­ке ро­зу­мін­ня спів­чут­тя. Ко­ли ви при­сут­ні в цьо­му мо­мен­ті ра­зом зі своєю го­ло­вою і сер­цем, сер­це пе­ре­бу­ває в кон­так­ті з усім, що вас ото­чує, а го­ло­ва дає мож­ливість яс­но ба­чи­ти. І справж­ня спів­чут­ли­ва дія – це ро­би­ти те, що необ­хід­но в та­кій си­ту­а­ції. Або по­тур­бу­ва­ти­ся, як­що тре­ба, або під­жи­ви­ти, або, як­що тре­ба, зруй­ну­ва­ти… Це і є спів­чут­тя. При­страсть і спів­чут­тя не­мож­ли­во розді­ли­ти.

От­же, при­страсне сер­це апріорі є спів­чут­ли­вим?

Ко­ли ми на­ма­гає­мо­ся во­лодіти при­страстю або при­влас­ни­ти її собі, то­ді за­зви­чай не від­бу­ваєть­ся спів­чут­тя. Так ми ра­ни­мо і тих, хто нав­ко­ло нас, і са­мих се­бе. У буд­дійсь­кій тра­ди­ції та­ка зва­б­ли­ва при­страсть є про­явом або вті­лен­ням жі­но­чо­го прин­ци­пу. Це не тіль­ки якість на­шо­го сер­ця – це якість дійс­но­сті. За­зем­лене спів­чут­тя і вправ­на дія є вті­лен­ням чо­ло­ві­чо­го прин­ци­пу. Але в ціліс­но­му до­свіді то­го, що від­бу­ваєть­ся, як пра­ви­ло, чо­ло­ві­чий і жі­но­чий прин­ци­пи неподіль­ні.

Я не знаю на­віть, як мож­на до­свід­чу­ва­ти при­страсть, не ма­ю­чи до­сві­ду спів­чут­тя.

Як мо­же спів­чут­тя про­яв­ля­ти­ся в осо­би­стих сто­сун­ках?

Не­мож­ли­во во­лодіти при­страстю, і так са­мо не мож­на во­лодіти ін­шою лю­ди­ною. Для то­го щоб ма­ти пев­ною мірою здо­ров’я, гар­ні сто­сун­ки, ма­ти та­нок вза­єм­ної при­страсті, тур­бо­ти, ко­жен із вас має бу­ти го­то­вим по­вер­ну­ти­ся до­до­му і бу­ти са­мот­нім. Ми хо­че­мо ма­ти спів­чут­тя, бу­ти єди­ною сплав­ле­ною єд­ністю і пе­ре­жи­ва­ти при­страсть, але це не пра­ц­ює. Ми за­вжди са­мот­ні. Як­що ви на­ма­гає­те­ся зро­би­ти се­бе від­по­ві­даль­ним за щастя ін­шої лю­ди­ни або зму­шує­те ін­шо­го бу­ти від­по­ві­даль­ним за ва­ше щастя – сто­сун­ки не бу­дуть успіш­ни­ми. Здравість при­хо­дить від го­тов­но­сті і ро­зу­мін­ня то­го, що ви са­мот­ній, і тіль­ки то­ді мож­ли­вий та­нок при­страсті.

Я не знаю ін­ших шляхів по­дру­жи­ти го­ло­ву з сер­цем, крім прак­ти­ки ме­ди­та­ції

Та­ке ба­чен­ня руй­нує су­час­ні прин­ци­пи в сус­піль­стві…

Це не озна­чає, що ви не мо­же­те одру­жу­ва­ти­ся чи чу­до­во жи­ти з ін­шою лю­ди­ною, але са­ма ідея, що дві осо­би мо­жуть спла­ви­ти­ся без­по­се­ред­ньо в щось одне, – це каз­ка. Так, усі ви­хо­вані на каз­ках, де ге­рої одру­жи­ли­ся, жи­ли дов­го і щас­ли­во та по­мер­ли в один день. На­віть ко­ли ви ди­ви­тесь на ко­ха­ну лю­ди­ну і хо­че­те від­да­ти їй усе, ви не змо­же­те цьо­го зро­би­ти. Ми мо­же­мо ро­би­ти пев­ні же­сти від сер­ця, але ми за при­ро­дою одвіч­но са­мот­ні. Ми від­чу­ває­мо одне од­но­го і не мо­же­мо від цьо­го за­кри­ти­ся. У цьо­му теж є при­страсть сер­ця. Ми не мо­же­мо ста­ти аб­со­лют­но єди­ним ці­лим, але вод­но­час ми не є по­вністю розді­ле­ни­ми. Як­що ми змо­же­мо прий­ня­ти це, то змо­же­мо ма­ти пре­крас­ний та­нок лю­бо­ві і ко­хан­ня, але це по­тре­бує тро­хи біль­ше дис­ци­плі­ни, ніж ми го­то­ві вкла­сти в на­ші лю­бов­ні сто­сун­ки. Тоб­то це не збі­гаєть­ся з на­ши­ми фан­та­зія­ми, але це мо­же бу­ти на­справ­ді на­ба­га­то кра­сиві­ше і при­єм­ні­ше. Ко­ли у вас є до­стат­ньо гід­но­сті і ви дає­те ін­шій особі про­яв­ля­ти свою гід­ність, то­ді ці сто­сун­ки мо­жуть бу­ти особ­ли­ви­ми.

Ви зга­ду­ва­ли про шість сфер іс­ну­ван­ня згід­но з буд­дійсь­кою кос­мо­ло­гією. Як у кож­ній із цих сфер про­яв­ляєть­ся при­страсть?

Із ше­сти сфер іс­ну­ван­ня людсь­ка сфе­ра са­ме і вва­жаєть­ся сфе­рою при­страсті. У кос­мо­ло­гіч­но­му буд­дійсь­ко­му ба­чен­ні є три ви­щі сфе­ри, в яких страж­дан­ня не є ін­тен­сив­ним.

Най­ви­ща – «Сфе­ра Бо­гів». З по­гля­ду пси­хо­ло­гії мож­на ска­за­ти, що в цій сфері осо­ба має прив’яза­ність до до­сві­ду, до пе­ре­жи­ван­ня бла­жен­них станів або ста­ну бла­го­даті. Тоб­то лю­ди­на або чі­п­ляєть­ся за якесь пе­ре­жи­ван­ня, або, на­при­клад, вва­жає, що в неї все чу­до­во. За­зви­чай це асо­ці­юєть­ся з людь­ми, які прив’яза­ні до ду­хов­но­го до­сві­ду і вва­жа­ють се­бе щас­ли­ви­ми. Ото­чен­ня на­ма­гаєть­ся ска­за­ти їм про пев­ні свої страж­дан­ня і біль, який во­ни до­свід­чу­ють, але з ти­ми, хто пе­ре­бу­ває у сфері Бо­гів, лю­ди не мо­жуть адек­ват­но ко­муніку­ва­ти. На­справ­ді та­ка си­ту­а­ція – це по­вне пе­ре­бу­ван­ня в «го­ло­ві», в ін­те­лек­ті, і пов­на відрі­за­ність від пе­ре­жи­ван­ня сер­ця. Всі ці сфе­ри є фа­кич­но сфе­ра­ми затьма­рен­ня. Дру­га за ієрар­хією – «Сфе­ра рев­ни­вих Бо­гів (Асурів)» із ви­со­ко­ро­зви­не­ним ін­те­лек­том, але без роз­слаб­лен­ня. Осо­ба, яка пе­ре­бу­ває в цій сфері, ду­же ро­зум­на і доб­ре ба­чить, що від­бу­ваєть­ся, але вод­но­час є па­ра­ної­даль­ною, оскіль­ки для неї най­важ­ливі­ша річ – бу­ти ін­те­лек­ту­аль­но роз­ви­не­ною. Во­ни не доз­во­ля­ють собі роз­сла­би­ти­ся і по­стій­но на­ля­кані, на­віть ко­ли зна­ють все кра­ще за всіх. Тре­тя за ієрар­хією – «Людсь­ка сфе­ра», тоб­то сфе­ра людсь­ко­го іс­ну­ван­ня, яку ще на­зи­ва­ють «сфе­рою при­страсті». У пси­хо­ло­гіч­но­му сен­сі це по­стійне пе­ре­бу­ван­ня або в на­дії, або в стра­ху. Це та сфе­ра, де аб­со­лют­но людсь­кою якістю є пе­ре­жи­ван­ня емо­ції – або за­тис­ка­ти, при­гні­чу­ва­ти емо­цію, або ство­рю­ва­ти з цьо­го ве­ли­чез­ну дра­му. Але з буд­дійсь­ко­го по­гля­ду це та сфе­ра, в якій най­лег­ше по­ча­ти бу­ти здра­вим. Хо­ча це над­зви­чай­но нев­ро­тич­на сфе­ра, але в ній є до­сить про­сто­ру, щоб по­мі­ча­ти свою го­ло­ву і сер­це та по­чи­на­ти з цим пра­ц­ю­ва­ти. Крім то­го, є три сфе­ри, які вва­жа­ють­ся ниж­чи­ми

сфе­ра­ми іс­ну­ван­ня, і тра­ди­цій­но вва­жаєть­ся, що страж­дан­ня в них є більш ін­тен­сив­ни­ми. Чет­вер­та сфе­ра – «Тва­рин». У пси­хо­ло­гіч­но­му кон­тексті лю­ди­на, яка пе­ре­бу­ває в цій сфері іс­ну­ван­ня, ста­вить хрест на зу­сил­лях, пе­ре­стає ро­би­ти спро­би, мож­ли­во, вна­слі­док трав­ми, от­ри­ма­ної в ди­тин­стві. У цій сфері лю­ди­на звер­таєть­ся до ру­тин­но­го під­хо­ду – спо­чат­ку мені по­тріб­но зро­би­ти це, а по­тім оце, і при цьо­му во­на іг­но­рує все ін­ше, що від­бу­ваєть­ся. П’ята сфе­ра – «Го­лод­них ду­хів» – най­більш бо­лю­ча, за­пек­ло при­страсна сфе­ра, в якій лю­ди­на вва­жає, що їй недо­стат­ньо то­го, ким во­на є. Лю­ди­на одер­жи­ма чи­мось зов­ніш­нім, що їй «необ­хід­но» от­ри­ма­ти, і тіль­ки от­ри­мав­ши це, во­на змо­же бу­ти ціліс­ною і щас­ли­вою. Та от­ри­мав­ши ба­жане, лю­ди­на зно­ву стає недо­стат­ньою і фо­ку­суєть­ся на ін­шо­му «до­сяг­нен­ні». Та­ка по­стій­на го­нит­ва ви­кли­кає нев­ро­тич­ну при­страсть та ба­жан­ня ха­па­ти.

Шо­ста, най­ниж­ча, – «Сфе­ра пек­ла», ко­ли лю­ди­на по­вністю за­хопле­на без­пе­ре­рв­ним цик­лом агресії. Це мо­же бу­ти га­ря­ча агресія, яка про­яв­ляєть­ся по­стій­ни­ми кри­ка­ми і від­по­від­ною ре­ак­цією світу – опі­ка­ми, по­ра­нен­ня­ми. Бо що ж мож­на от­ри­ма­ти від світу на кри­ки! Ще мо­же бу­ти за­мерз­ле пек­ло, яке теж ви­яв­ляє над­зви­чай­ні злість і гнів – лю­ди­на ні­би відро­щує ве­ли­кі шмат­ки льо­ду, щоб ніх­то не міг до неї під­сту­пи­ти­ся.

З по­гля­ду пси­хо­ло­гії всі ці сфе­ри в людсь­ко­му до­свіді ма­ють у собі еле­мент при­страсті. Як пси­хо­ло­гічне яви­ще кож­на з них має пев­ні ме­то­ди, або звич­ні па­тер­ни, як не від­чу­ва­ти власне сер­це, як за­кри­ва­ти­ся від при­страсті і спів­чут­тя. Тра­ди­цій­но вва­жаєть­ся, що ко­ли лю­ди­на по­чи­нає прак­ти­ку­ва­ти ме­ди­та­цію, то во­на роз­мі­щує се­бе у сфе­ру людсь­ко­го іс­ну­ван­ня, і то­ді в неї є шанс по­ча­ти вчи­ти­ся на влас­но­му до­свіді. Са­ме в людсь­кій сфері є мож­ливість розібра­ти, де­мон­ту­ва­ти цю кліт­ку і да­ти сер­цю та при­страсті про­яви­ти­ся, вий­ти на­зов­ні.

Ва­д­жра­ва­рахі – жі­но­че вті­лен­ня нерозділь­ної муд­ро­сті у гнів­ній фор­мі; одне з уті­лень Чер­во­ної Та­ри, ко­т­ра поєд­нує нерозділь­ну мудрість із ак­тив­ністю лю­бо­ві (сан­скр. май­трі) та спів­чут­тя (сан­скр. ка­ру­на) усіх будд у вчен­ні Тан­тра­я­ни.

Newspapers in Russian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.