Духів­ник Кор­ни­лій Яре­мак

– про фі­ло­со­фію добра і волі

KOLESO ZHIZNI - - Contents - Бесі­ду ве­ла На­тал­ка Тлу­ма­ць­ка

Чим відріз­ня­ють­ся по­нят­тя «страсті» та «при­страсті»?

Як­що ми го­во­ри­мо про «Страсті Хри­сто­ві», про які йдеть­ся в Ка­те­хиз­мі Ка­то­ли­ць­кої Церк­ви, то це сто­суєть­ся страж­дан­ня.

Сло­во «при­страсть» на­ле­жить до хри­сти­янсь­ко­го спад­ку. Це емо­ції, які спо­ну­ка­ють дія­ти від­по­від­но до то­го, що лю­ди­на від­чу­ває як доб­ро. На жаль, ко­ли у хри­сти­ян­стві по­чи­на­ють го­во­ри­ти про при­страсті, за­вжди є нега­тивне за­барв­лен­ня, то­му що лю­ди­на пе­ре­важ­но неос­ми­сле­но ке­руєть­ся при­стра­стя­ми у своє­му жит­ті. Цей кон­текст ви­кри­вив хри­сти­янсь­ке зна­чен­ня сло­ва «при­страсть». У ка­те­хиз­мі при­страсть на­ле­жить до хри­сти­янсь­ко-

спад­ку й озна­чає емо­цію або по­ру­хи чут­ли­во­сті, які спо­ну­ка­ють дія­ти або не дія­ти. Тоб­то це має як нега­тивне, так і по­зи­тивне зна­чен­ня.

Ос­нов­на при­страсть – це лю­бов. Во­на по­род­жує ба­жан­ня до за­брак­ло­го добра і на­дію йо­го от­ри­ма­ти, а це ба­жан­ня за­вер­шуєть­ся за­до­во­лен­ням і ра­дістю від от­ри­ма­но­го.

От­же, при­страсть мо­же бу­ти ду­аль­ною – по­зи­тив­ною і нега­тив­ною, а звід­ки во­на по­хо­дить?

Із людсь­кої при­ро­ди. Людсь­ку при­ро­ду від ін­ших істот на Зем­лі відріз­няє ро­зум і сво­бід­на во­ля. Ро­зум – це здат­ність аналі­зу­ва­ти і син­те­зу­ва­ти знан­ня. Що­до волі, то во­на має бу­ти са­ме сво­бід­ною… В українсь­кій мо­ві сло­ва «сво­бо­да» і «во­ля» ча­сто ви­ко­ри­сто­ву­ють­ся в то­му са­мо­му зна­чен­ні, а в кон­тексті фі­ло­со­фії та в ін­ших мо­вах «сво­бо­да» і «во­ля» відріз­ня­ють­ся за зна­чен­ня­ми. Сво­бо­да – це неза­леж­ність від яки­хось чин­ни­ків, ко­ли осо­ба мо­же будь-що оці­ни­ти і ви­рі­ши­ти са­мо­стій­но, не­зва­жа­ю­чи на зов­ніш­ні впли­ви. Во­ля – це здат­ність ро­би­ти будь-який ви­бір, на­віть як­що він зумо­в­ле­ний зов­ніш­ні­ми чи внут­ріш­ні­ми чин­ни­ка­ми. На­при­клад, во­ля як пев­на дія, що зумо­в­ле­на ін­стинк­та­ми, – це во­ля до жит­тя, во­ля до за­хи­сту. Але крім волі, зумо­в­ле­ної са­мою при­ро­дою, в лю­дині при­сут­ня ще й во­ля сво­бід­на. Лю­ди­на оці­нює і ви­би­рає від­по­від­но до своїх по­глядів. Та­ким чи­ном, здат­ність щось виб­ра­ти, виб­ра­ти те чи ін­ше або від­мо­ви­ти­ся від ви­бо­ру – це і є во­ля. Лю­ди­на та­кож на­ді­ле­на здат­ністю оці­ню­ва­ти емо­ції. І са­ме цією здат­ністю ми відріз­няє­мо­ся від ін­ших істот на Зем­лі.

При­страсті по­хо­дять від людсь­кої при­ро­ди, во­ни є невід’єм­ною її ча­сти­ною. Кож­на лю­ди­на за­вжди пра­гне тіль­ки од­но­го – добра. Будь-яке зло, яке б не вчи­ни­ла, во­на все од­но ви­прав­до­вує яки­мось доб­ром.

Як­що лю­ди­на має во­лю та ро­зум, мо­же визна­чи­ти й оці­ни­ти свої емо­ції, то чи мо­же во­на кон­тро­лю­ва­ти свої при­страсті?

При­страсті є при­род­ни­ми склад­ни­ка­ми людсь­кої пси­хіки, во­ни утво­рю­ють міс­це пе­ре­хо­ду і зв’язок між чут­тєвим і ду­хов­ним жит­тям. Гос­подь вка­зує на людсь­ке сер­це як на дже­ре­ло, з яко­го ви­хо­дить при­страсть. Але крім при­стра­стей лю­дині ще ма­ють бу­ти при­та­ман­ні ске­ро­вані ро­з­умом і лю­бов’ю озна­ки, які на­зи­ва­ють­ся чес­но­та­ми. Це сталі схиль­но­сті до по­стій­но­го вдос­ко­на­лен­ня ро­зу­му і волі, які ке­ру­ють на­ши­ми вчин­ка­ми, впо­ряд­ко­ву­го

ють при­страсті і спря­мо­ву­ють по­ведін­ку згід­но з ро­з­умом і вірою.

Які са­ме чес­но­ти до­по­мо­жуть нам впо­ряд­ку­ва­ти при­страсті?

Чес­нот ба­га­то, але ми ро­зріз­няє­мо ті, які є да­ром Бо­жим, тоб­то бо­го­словсь­кі чес­но­ти – ві­ру, на­дію і лю­бов. Про­сте визна­чен­ня чес­но­ти – це по­стій­на схиль­ність ба­жа­ти добра і чи­ни­ти доб­ро, що до­ве­де­на на­ши­ми спра­ва­ми.

При­страсті по­вин­ні бу­ти під­по­ряд­ко­вані най­більш ви­раз­ним озна­кам людсь­кої при­ро­ди – ро­зу­му і сво­бід­ній волі

Ві­ра, на­дія та лю­бов обла­го­род­жу­ють людсь­ке жит­тя, во­ни да­ють нам ос­но­ву, фун­да­мент. Су­часне сус­піль­ство не зов­сім пра­виль­но ро­зу­міє, що озна­ча­ють ці три бо­го­словсь­кі чес­но­ти. На­справ­ді ві­ра – це не якісь дум­ки чи ідеї про Бо­га і ду­хов­ність. Ві­ра – це до­ві­ра до без­меж­ної Бо­жої лю­бо­ві і йо­го ми­ло­сер­дя, до Йо­го сло­ва, або, як нав­чає ка­те­хизм, без­за­сте­режне прий­нят­тя за прав­ду всьо­го то­го, що Бог об’явив1. На­дія – це не про те, що «все бу­де

доб­ре». Апо­стол Пав­ло ка­же: «Тим, які люб­лять Бо­га, – по­кли­ка­ним за йо­го по­ста­но­вою, усе спів­діє

на доб­ро» (Рм. 8, 28). От­же, хри­сти­янсь­ка на­дія – це гли­бо­ке пе­ре­ко­нан­ня в то­му, що на­віть ко­ли лю­дині стаєть­ся щось неочіку­ване, во­на знає, що і то­ді Бог усе три­має в своїх ру­ках, і во­на не роз­ча­ро­вуєть­ся і не впа­дає у від­чай.

На­ре­шті, лю­бов – це не про­сто чу­до­ві емо­ції, а сво­бід­ний ви­бір, ко­ли лю­ди­на бе­ре на се­бе від­по­ві­даль­ність, то­му святі визна­ча­ли лю­бов як здат­ність «ба­жа­ти ко­мусь добра». Лю­би­ти

Бо­га – це ба­жа­ти йо­го са­мо­го, оскіль­ки він є най­біль­шим доб­ром; лю­би­ти се­бе – це ба­жа­ти собі най­біль­шо­го добра, а лю­би­ти ближ­ньо­го озна­чає ба­жа­ти і йо­му добра, але не будь-яко­го, а най­ви­що­го добра, тоб­то віч­но­го спасін­ня. Як­що ниніш­нє доб­ро при­зве­де зго­дом до ве­ли­ких страж­дань, то це бу­де не прав­ди­ва лю­бов, а об­ман. На­при­клад, ми бу­де­мо все своїм ко­ха­ним дітям доз­во­ля­ти, а во­ни по­тім ви­ро­с­туть безвід­по­ві­даль­ни­ми людь­ми, які ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти­муть ін­ших і са­мі страж­да­ти­муть від то­го, що їх ін­ші від­ки­да­ють.

Та­кож для то­го, аби при­страсті вга­мо­ву­ва­ли­ся і зай­ма­ли своє міс­це, є й ін­ші чес­но­ти, які на­зи­ва­ють­ся ще людсь­ки­ми, мо­раль­ни­ми, фі­ло­соф­сь­ки­ми.

Про них пи­са­ли ще древ­ні ан­тич­ні фі­ло­со­фи, а Церк­ва їх та­кож прий­ня­ла. До них на­ле­жить на­сам­пе­ред мудрість. Во­на по­ля­гає в то­му, що ми оці­нює­мо си­ту­а­цію, див­ля­чись не тіль­ки на ак­ту­аль­ні об­ста­ви­ни, а на мож­ливі на­слід­ки, які мо­жуть ви­ті­ка­ти з на­ших дій. Та­кож спра­вед­ливість – кож­но­му від­да­ти, що йо­му на­лежне; смі­ливість – по­до­ла­ти страх пе­ред труд­но­ща­ми; по­мір­ко­ваність – за­вжди оби­ра­ти най­к­ра­щий варіант. Ча­сто лю­ди го­во­рять, що во­ни оби­ра­ють най­мен­ше зло. Та ж ніко­ли не мож­на оби­ра­ти зло – за­вжди тре­ба оби­ра­ти най­біль­ше доб­ро, тоб­то ду­ма­ти по­зи­тив­но і та­ким чи­ном се­бе спря­мо­ву­ва­ти.

Сьо­год­ні по­ши­рюєть­ся без­при­страсність. На ваш по­гляд, чим во­на є на­справ­ді?

При­страсті по­вин­ні бу­ти під­по­ряд­ко­вані най­більш ви­раз­ним озна­кам людсь­кої при­ро­ди – ро­зу­му і сво­бід­ній волі. От­же, як­що ми го­во­ри­мо про при­страсті в нега­тив­но­му зна­чен­ні, то без­при­страсність ду­же важ­ли­ва для то­го, щоб лю­ди­на об’єк­тив­но оці­ню­ва­ла свій стан і те, до чо­го во­на по­кли­ка­на і що му­сить зро­би­ти. Але ду­же важ­ли­во не пе­рей­ти межу. Є та­ка чес­но­та по­мір­ко­ва­но­сті – збе­ре­жен­ня рів­но­ва­ги, що­би без­при­страсність не ста­ла бай­ду­жістю. Ко­лись вва­жа­ло­ся, що мо­раль­ні чес­но­ти – це най­кра­ще, що тіль­ки мож­ли­во, і то­му лю­ди на­ма­га­ли­ся від­ді­ли­ти­ся від будь-яко­го емо­цій­но­го на­пов­нен­ня, власне, без­при­страс­но сприй­ма­ли ці­лий світ. Го­ловне у та­ко­му кон­тексті – збе­рег­ти мо­раль­ну рів­но­ва­гу, але на­справ­ді це при­зво­дить до бай­ду­жо­сті. Біль­ше то­го, мо­раль­ність без по­зи­тив­но­го на­слід­ку, без доб­ро­го пе­ре­жи­ван­ня, без від­чут­тя щастя, яке ле­жить в ос­но­ві людсь­ко­го жит­тя і хри­сти­янсь­ко­го по­гля­ду на дійс­ність, не має жод­но­го сен­су. Від мо­раль­них вчин­ків щастя

не на­стає, але мо­раль­ність до­пов­нює щастя. У свою чер­гу щастя має ін­ші при­чи­ни. Щастя – це пе­ре­жи­ван­ня гли­бо­ко­го прий­ман­ня і від­вер­то­го за­хоплен­ня тим, що лю­ди­ну сприй­ма­ють і люб­лять. То­му ми ка­же­мо, що най­біль­ше щастя – «огля­дан­ня Бо­га ли­цем у ли­це». Щастя при­хо­дить від то­го, що Гос­подь Бог прий­має нас, і ми має­мо мож­ливість із ним спіл­ку­ва­ти­ся і за­ну­ри­ти­ся в йо­го без­меж­ну лю­бов.

Як про­яв­ля­ють­ся при­страсті в одру­же­но­му і неодру­же­но­му ста­нах лю­ди­ни, про які ви го­во­ри­те у своїх ві­део та на ра­діо?

Це два жит­тєві ста­ни лю­ди­ни. Лю­ди­на має свою при­ро­ду, і ця при­ро­да мі­стить гли­бо­ку сек­су­аль­ну пе­чать. Лю­ди­на по­кли­ка­на вжи­ва­ти свою сек­су­аль­ність, щоб ви­яви­ла­ся лю­бов між чо­ло­віком і жін­кою, щоб на­ро­ди­ли­ся діти. Це пер­ша за­по­відь, яку Бог дав лю­дям: «Плодіть­ся і мно­ж­те­ся, на­пов­няй­те зем­лю, під­по­ряд­ко­вуй­те її собі» (Бут. 1, 28). То­му зви­чай­ний жит­тєвий стан – стан одру­же­ний. Не­о­дру­же­ний стан мо­же на­ста­ти з двох при­чин: або лю­ди­на не здат­на увій­ти в по­друж­жя з пев­ної при­чи­ни, на­при­клад, хво­ро­би, або лю­ди­на не вхо­дить у по­друж­ній стан зад­ля Цар­ства Не­бес­но­го, ад­же Хри­стос ка­же, що у вос­кресін­ні не одру­жу­ють­ся, а жи­вуть, на­че ян­го­ли. Це озна­чає, що по­друж­ній стан є жит­тєвим ста­ном для цієї Зем­лі.

Най­біль­шою при­страстю є лю­бов. Лю­бов най­біль­ше про­яв­ляєть­ся то­ді, ко­ли во­на тво­рить жит­тя – є жи­во­тво­ря­щою. От­же, лю­бов між чо­ло­віком і жін­кою пе­ред­ба­чає вза­ємне да­ру­ван­ня, а це не тіль­ки по­ці­лун­ки, да­рун­ки, обій­ми і вза­єм­на до­по­мо­га чи по­ва­га. Во­на пе­ред­ба­чає і тілесне да­ру­ван­ня, і, як на­слі­док, за­чат­тя і на­род­жен­ня ди­ти­ни. Крім то­го, що чо­ло­вік і жін­ка ма­ють пра­ва, так са­мо ма­ють пра­ва і діти, які мо­жуть на­ро­ди­ти­ся. Ці діти ма­ють пра­во бу­ти ба­жа­ни­ми, люб­ле­ни­ми, очіку­ва­ни­ми, ма­ти люб­ля­чих та­та й ма­му. Та­ким чи­ном, по­зи­тив­ні при­страсті в сім’ї, у по­друж­ньо­му жит­ті вчи­ня­ють міц­ний зв’язок. Во­ни да­ру­ють прав­ди­ве пе­ре­жи­ван­ня щастя від спіл­ку­ван­ня, подіб­но як вічне щастя – це спіл­ку­ван­ня з Бо­гом: «спо­гля­дан­ня Бо­га ли­цем у ли­це». Щастя в сім’ї по­ля­гає не в то­му, що чле­ни ро­ди­ни все ма­ють і всім за­без­пе­чені, а в то­му, що во­ни мо­жуть спо­гля­да­ти одне од­но­го, мо­жуть спіл­ку­ва­ти­ся одне з од­ним. Як­що ро­динне жит­тя спов­нене по­зи­тив­ни­ми при­стра­стя­ми, то­ді во­но про­жи­ваєть­ся більш гли­бо­ко й усві­дом­ле­но.

Як про­яв­ля­ють­ся при­страсті в неодру­же­но­му стані лю­ди­ни?

Із цьо­го при­во­ду апо­стол Пав­ло ка­же: «Го­ре мені,

ко­ли б я Хри­ста не про­по­ві­ду­вав». Як­що хтось обе­ре не­о­дру­же­ний стан зад­ля Цар­ства Не­бес­но­го, то в мо­на­сти­рі мож­на ор­гані­зу­ва­ти собі ду­же ком­фортне і чу­до­ве жит­тя. Але той, який се­бе по­жерт­ву­вав Хри­сту, за­вжди від­чу­ває неспо­кій від над­то спо­кій­но­го жит­тя і бра­ку яки­хось зна­чу­щих обов’яз­ків. Лю­ди­на від­чу­ває неспо­кій, ад­же на­стіль­ки лю­бить Ісу­са Хри­ста, що при­страсть лю­бо­ві до ньо­го спо­ну­кає її ба­чи­ти по­тре­би ін­ших лю­дей і чи­ни­ти їм доб­ро. Са­ме то­му ця лю­ди­на за­вжди го­то­ва за мож­ли­во­сті до­по­мог­ти при­кла­дом, сло­вом, під­т­рим­кою. Ду­же ча­сто лю­ди недо­оці­ню­ють то­го – во­ни ду­ма­ють, що тре­ба до­по­мог­ти тіль­ки ма­теріаль­но, але ду­хов­на під­т­рим­ка та­кож має ве­ли­ке зна­чен­ня, на­віть пер­шо­чер­го­ве. Це те, що кож­на лю­ди­на мо­же ро­би­ти, і тим біль­ше мо­же той, ко­го Хри­стос по­кли­кав за со­бою. Са­ме та­ким чи­ном при­страсть у по­зи­тив­но­му сен­сі про­яв­ляєть­ся, ко­ли лю­ди­на за­ли­шаєть­ся в неодру­же­но­му стані. Те, що на­зи­ваєть­ся сек­су­аль­ною енер­гією, на­справ­ді не му­сить ви­яв­ля­ти­ся ли­ше в сек­су­аль­но­му ак­ті. Енер­гія ви­ра­жаєть­ся в ді­лах і лю­бо­ві. Як­що лю­ди­на пе­ре­жи­ває гли­бо­ке за­до­во­лен­ня від до­брих справ, які во­на ро­бить, то­ді все стає на свої міс­ця. У цьо­му сен­сі при­страсть – од­на з мо­ти­ва­цій до слу­жін­ня.

Що б ви хо­ті­ли по­ба­жа­ти чи­та­чам?

Про­по­відь Ісу­са Хри­ста по­ля­гає в та­ко­му: пе­ре­стань­те бо­я­ти­ся і по­кай­те­ся. По­ка­я­ти­ся озна­чає за­ли­ши­ти свої за­старілі уяв­лен­ня і прий­ня­ти сло­во Хри­ста, до­віри­ти­ся йо­му, і як­що ми до­віри­мо­ся сло­ву Бо­жо­му, то­ді прий­де ба­га­то ми­ру і спо­кою в на­ше жит­тя.

Newspapers in Russian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.